Проте, де ж може виникнути таке почуття? Не у тому ж світі, де всі проти нього? Очевидно, його потрібно шукати там, де людина близька до природи, де не відчуваються соціальні контрасти і пагубний вплив Молоха.

Могутні ліси Полісся з їх неповторною привабливістю і глухим усамітненням наштовхують письменника на думку про те, що вони можуть бути ідеальним фоном для чистого і піднесеного кохання.

"Олеся" - перша оригінальна повість художника, написана у 1898 році. "Олесю" і оповідання "Річка життя" (1906) Купрін відносив до своїх кращих творів. "Здесь жизнь, свежесть, - говорил писатель, - борьба со старым, отжившим, порывы к новому, лучшему. В этих двух рассказах больше, чем в других моих рассказах, моей души" [15, 175].

І хоча Чехов і Бунін, з їх вимогами суворого реалізму, не оцінили "Олесю" (А.П.Чехов назвав "Олесю" "наивной романтикой"), жодне юнацьке серце не залишиться байдужим до цієї весняної, радісної, трохи казкової, проте невигаданої повісті "О нежной и великодушной любви".

Та й не настільки простою є "Олеся", як здається на перший погляд. "Есть в ней то неувядаемое дыхание поэзии, то богатство самой жизни, которое остается многомысленным при всей видимой ясности" [31, 29].

"Олеся" - одна із найбільш натхненних повістей Купріна про кохання, людину і життя. У ній світ інтимних почуттів і краса природи поєднуються з побутовими картинами сільської глухомані, романтика справжнього кохання - з жорстокою вдачею перебродських селян. Купрін вперше так повно і багатобарвне охвачує життя, примушуючи його невигадливе обертатися різними гранями.

Письменник приводить читача в умови суворого сільського побуту зі злиденністю, неграмотністю, хабарництвом, дикістю, пияцтвом. З легкою іронією він повідомляє про те, як руйнуються спроби міського жителя поспілкуватись з селянами і «місцевою інтелігенцією». У сценах лікування селян і навчання грамоти лісника Ярмоли відкриваються непередбачені психологічні бар'єри у взаємовідносинах інтелігента з народом, на які ще не раз зверне увагу Купрін.

Цьому світу зла і неосвіченості художник протиставляє інший світ -істинної гармонії і краси, описаний настільки ж реально і повнокровно. Більше того, саме світла атмосфера великого справжнього кохання одухотворяє повість. «Любовь - это самое яркое и наиболее понятное воспроизведение моего "Я". Не в силе, не в ловкости, не в уме, не в таланте...не в творчестве выражается индивидуальность. Но в любви", - так писав Купрін своему товарищу Ф.Батюшкову.

В цьому письменник і справді має рацію: у коханні проявляється людина в цілому, її характер світосприйняття, почуття. У книгах великих російських письменників кохання нерозривно пов'язане з ритмом епох, з духом часу. Починаючи з Пушкіна, справжнім героєм ставала не тільки людина - борець, діяч, мислитель, алей й людина високих почуттів, яка здатна глибоко переживати, натхненно кохати. Купрін в "Олесі" продовжує гуманістичну лінію російської літератури. Він показує сучасну людину-інтелігента кінця століття зсередини.

Повість побудована на зіставленні двох героїв, двох натур, двох сприймань світу. З однієї сторони, - освічений інтелігент, представник міської культури, доволі гуманний Іван Тимофійович, з іншої - Олеся - "дитина природи", людина, яка не потрапила під вплив цивілізації міста. Співвідношення вдач говорить саме за себе. У порівнянні з Іваном Тимофійовичем, чоловіком добрим, але слабким, Олеся підноситься благородністю, гордою впевненістю в своїх силах.

Іван Тимофійович — житель великого міста, який вважає себе письменником і йде на Волинь з надією зібрати "множество поэтических легенд, преданий и песен". Не можна назвати його нерозсудливим, але як каже йому Олеся під час гадання: "Человек вы хотя и добрый, но только слабый... Доброта ваша не хорошая, не сердечная. Слову вы своему не господин. Над людьми любите верх брать, а сами им хотя и не хотите, а подчиняетесь" [35, 290]. I ось він нарешті зіткнувся з тим, про що мріяв. Ярмола охоче розповідає йому, як і за що перебродські селяни вигнали "відьму" з села. Поки що інтерес героя до чаклунки викликаний лише можливістю ознайомитися з легендою, яка виникла навколо неї, познайомитись з тим, як вона ворожить, почути її розповіді. Поки що чаклунка – це стара Мануйлиха. Ярмола лише згадує про те, що коли Мануйлиху вигнали з села, то з нею була дівчинка: дочка чи внучка. Купрін не хоче передувати розвитку подій, він лише натякає на те, що скоро повинно щось трапитися. Раптова поява дівчини незвичайної вроди дає можливість письменнику устами його героя яскравіше і емоційніше описати її оригінальну зовнішність. Проте основна причина того, що про "лісову" дівчину нічого не відомо на перших сторінках повісті, аж до її зустрічі з героєм, полягає в іншому. Письменник хоче "відокремити" Олесю від зовнішнього світу, показати її в природних для неї умовах прекрасної і могутньої природи.

Образ Олесі, поезія її кохання зображені в пантеїстичних тонах, відображають естетичне ставлення письменника до дійсності. Дійсно прекрасне може існувати лише далеко від того світу, де панують гроші і лицемірство.

Якщо у взаєминах з Ярмолою і сільськими людьми Іван Тимофійович виглядає сміливим, гуманним і благородним, то у спілкуванні з Олесею виступають і негативні сторони його особистості. Його почуття виявляються боязкими, рухи душі - скутими, непослідовними. "Боязке чекання", "підле побоювання", нерішучість героя відтіняють багатство душі, сміливість і волю Олесі.

Відомо, як багато зусиль витрачали великі художники, створюючи образ "позитивно-прекрасної людини", якщо говорити словами Достоєвського. У цьому випадку Олеся - щасливий виняток. Вільно, без особливого хитрування змальовує Купрін образ поліської красуні, примушуючи читача слідкувати за багатством відтінків й духовного світу, завжди своєрідного, щирого і глибокого. Небагато знайдеться книг у російській та світовій літературі, де б виникав настільки земний і поетичний образ дівчини, яка живе в гармонії з природою і зі своїми почуттями. Олеся - художнє відкриття Купріна. У красі Олесі, в гордій силі, яка виходить з неї, письменник втілює красу і гордість природи, яка ніби сформувала людину подібну собі. "Моя незнакомка, высокая брюнетка лет около двадцати – двадцати пяти, держалась легко и стройно. Просторная белая рубаха свободно и красиво обвивала ее молодую, здоровую грудь. Оригинальную красоту ее лица, раз его увидев, нельзя было позабыть, но трудно было, даже привыкнув к нему, его описать. Прелесть его заключалась в этих больших, блестящих, темных глазах, которым тонкие, надломленные посередине брови придавали неуловимый оттенок лукавства, властности и наивности; в смугло-розовом тоне кожи, в своевольном изгибе губ, из которых нижняя, несколько более полная, выдавалась вперёд с решительным и капризным видом" [35, 284].

Художній інстинкт допоміг письменнику розкрити красу людської особистості, яка щедро обдарована природою. Наївність і владність, жіночність і горду незалежність, "гибкий, подвижный ум", "первобытное и яркое воображение", зворушливу сміливість, делікатність і вроджений такт, причетність до таємниць природи і щедрість душі – ці якості виділяє письменник, малюючи привабливий образ Олесі, цілісної, своєрідної, вільної натури, яка "сяйнула" у навколишній пітьмі і невігластві.

Виявляючи оригінальність і талановитість Олесі, Купрін доторкнувся до тих потаємних виявів людської психіки, які ще досі розгадуються наукою. Він говорить про сили інтуїції, передчуття, про мудрість тисячолітнього досвіду. Реалістично осмислюючи "чаклунські" сили Олесі, письменник висловив справедливе переконання, "что Олесе были доступны те бессознательные, инстинктивные, туманные, добытые случайным опытом, странные знания, которые, определив точную науку на целые столетия, живут, перемешавшись со смешными и дикими поверьями, в темной, замкнутой народной массе, передаваясь как величайшая тайна из поколения в поколение" [6, 81].

У цій дівчині є наївність "естественного человека", що зародилась далеко від буржуазної цивілізації. Притаманна Олесі і мінливість настрою, якій підкоряється людина, оточена природою.

Взагалі природа з її красою і чарівністю, з її владним впливом на душу людини займає виключно важливе місце в повісті, визначає весь її колорит.

Як і у таких великих художників, як Тургенев і Чехов, пейзаж у Купріна не просто відтіняє настрої героїв твору, але й виражає естетичне ставлення письменника до дійсності, заповітні думки і почуття автора.

Купрін звертається до лісового пейзажу не просто для створення поетичної обстановки, але й у пошуках багатозначного, навіть символічного фону, який ніби пояснював почуття людини, надавав їм первісної чистоти, діяв на душу як музика.

"Мы в это время находились как раз на середине длинной, узкой и прямой, как стрела лесной просеки. Высокие, стройные сосны обступали нас с обеих сторон, образуя гигантский уходящий в даль коридор со сводом из душистых сплетшихся ветвей. Голубые, облупившиеся стволы были окрашены багровым отблеском догорающей зари... " [35, 314].

У цей момент закоханим здається, що, крім них, у світі не має нікого. Перед ними якби відкривається дорога життя, якою їм так пристрасно хочеться пройти удвох.

Сцена освідчення в коханні лаконічна, але у ній дуже багато сказано. Письменник зумів вкласти в сцену освідчення якусь незвичайну силу і чистоту, у ній чується могутній поклик природи, повної "свіжих соків" і "спраги нового материнства".

Кохання Олесі і героя повісті просте і глибоке, ніжне і чуттєве, як природа. Эта любовь "языческая, но стыдливо-целомудренная даже в своих чувственных проявлениях" [6, 83 ].

В повісті вперше повністю виражена заповітна думка Купріна: людина може бути прекрасною, якщо вона буде розвивати, а не руйнувати подаровані їй природою тілесні, духовні і інтелектуальні здібності.

Пізніше Купрін скаже, що тільки вільна людина буде щасливою в коханні. В "Олесі" письменник привідкрив це можливе щастя вільного і нічим незаплямованого кохання. По суті, розквіт кохання і людської особистості складає поетичне ядро повісті.

Тема взаємного кохання змінюється в повісті іншою, яка має велике значення в творчості Купріна, темою надосяжного щастя. Герой повісті, охоплений почуттями, закриває очі на майбутнє. Але не Олеся, тому що її кохання - великодушне, дівчина більше за все боїться зробити боляче коханому.

Світла, казкова атмосфера не тьмяніє навіть після трагічної розв'язки. Відходять на другий план пересуди і плітки, мерзенні переслідування прикажчика, зменшується значення дикої розправи перебродських жінок над Олесею після відвідування нею церкви. Над усім нікчемним, дрібним і злим одержує перемогу справжнє, велике земне кохання, про яке згадують «легко і радісно». Характерним є останній штрих повісті: нитка червоного намиста, залишена серед брудного безпорядку на віконній рамі "хатинки на курячих ніжках". Ця деталь надає повісті композиційної і суттєвої завершеності. Нитка червоного намиста - остання данина щедрого серця Олесі, пам'ять про її "ніжне великодушне кохання".

"Олеся", як і багато інших творів Купріна, автобіографічна. Хоч ми і не можемо сказати, що Іван Тимофійович і є сам Купрін, але в основу повісті покладено випадок з життя письменника. Недаремно на схилі своїх днів Купрін говорив на рахунок "Олесі" кінокритику Г.П.Чахир'яну: "Всё это было со мной".

"Олеся" - один із найулюбленіших і найпопулярніших творів О.І.Купріна. Сучасного читача приваблює у ній не протест проти цивілізації, а краса і сила великого людського почуття, "язичницька" радість буття, прекрасні картини вічно живої природи, чарівний образ героїні.

Отже, "Олеся" - один із трьох творів, у яких відкрилися кращі риси таланту Купріна. Майстерне відображення характерів, тонкий ліризм, яскраві картини природи, нерозривно пов'язані з перебігом подій в повісті, з почуттями і переживаннями дійових осіб, сюжет, який розгортається послідовно і цілеспрямовано - все це ставить "Олесю" в ряд найвизначніших творів Купріна.