Визнання або невизнання цього права за людиною з моменту його зачаття служить підставою безперервних (що останнім часом стали ще гострішими) суперечок з приводу абортів – штучного переривання вагітності. З одного боку, аборт залишається одним з найпоширеніших засобів контролю над народжуваністю, а з іншою – це медичне втручання (особливо «за бажанням») кваліфікується як аборт (штучне переривання вагітності).

У юридичному відношенні аборт пройшов шлях від заборони під страхом страти до повної легалізації як право жінки розпоряджатися функціями власного тіла. Після «Abortio act», прийнятого в 1967 р. Великобританії і рішення Вищого суду США (22 січня 1973 р.), де проголошується, що «плід не є юридичною особою, захищеною Конституцією США», більшість західних країн легалізували аборти.

У етичному відношенні існують різні точки зору на аборт: 1) консервативна – аборт аморальний завжди і може бути дозволений тільки коли мова йде про врятування життя вагітної жінки; 2) ліберальна – затверджує абсолютне право жінки на проведення аборту безвідносно до віку плоду; 3) помірна – вважає аборт етично виправданим лише тоді, коли плід не досяг певної стадії розвитку і якщо в даному конкретному випадку мають місце обставини, що виправдовують проведення цієї операції («селективний аборт») порушення моральної заповіді «Не убий», а з боку лікаря, – ще і клятви Гіппократа.

Навіть у тих випадках, в яких ми визначаємо його як «вибір меншого зла», мова йде все-таки про зло – про замах на людське життя. Вирішення проблеми аборту багато фахівців ставлять, в першу чергу, в залежність від встановлення статусу ембріона: «З якого часу зародок вважається дитиною, людиною?» Чи правомірно розглядати ембріон, що розвивається, як особу? Чи володіє він (і якою мірою) людськими якостями і правами? Чи здатний він до відчуттів (особливо – до відчуття болю)? Необхідне чітке розділення двох істотно різних (у етичному відношенні) станів плоду: те, якому ми не приписуємо ніякого «людського» змісту, і те, за яким цей зміст вже признається.

Особливо складно вирішується в суспільстві питання про право на життя новонароджених (або ще не народжених) дітей з серйозними дефектами розвитку. Деякі фахівці вважають, що якщо немає підстав сподіватися на те, що дитина в процесі свого розвитку стане особою, або якщо розміри емоційного і/або матеріального збитку, що наноситься сім'ї доглядом за дитиною, виключно великі, то етично допустимим є рішення про припинення лікування і реанімації таких «неповноцінних» немовлят. Очевидно, що така система міркувань базується не на медичних і етичних, а на утилітарно-прагматичних міркуваннях. Такі рішення не враховують бажання і права на життя самої дитини і обумовлені небажаністю (для кого?) продовження життя цього новонародженого.

Теоретичним обґрунтуванням подібного утилітаристського підходу є точка зору на людську особу, згідно якої визначальною ознакою особи є здатність пізнавати, страждати, переживати емоційний стан щастя, мати минуле і майбутнє. Тому «нормальне» немовля має передбачуване право на життя, а новонароджений з серйозними дефектами розвитку – ні. Автори такого підходу пропонують діяти за принципом рівного обліку інтересів всіх: не тільки самої дитини, але і його батьків, можливо, їх наступної дитини, найближчого оточення і суспільства в цілому. І якщо дитину чекає бідне, убоге життя «неповноцінної» людини, що не має ніякої цінності ні для нього самого, ні для інших (батьків, суспільства), то йому краще не жити. Якщо ж немовля має життєві перспективи, хай і не такі широкі, як нормальні діти, то немає необхідності йти на крайні заходи. У будь-якому випадку рішення ухвалює не дитина, а хтось за нього. При цьому в оцінку життєвих перспектив включається не тільки тяжкість захворювання, на яке страждає немовля, але також готовність і здатність суспільства надати допомогу таким людям, створити їм умови для життя.

Згідно ж точки зору біомедичної етики, право такого новонародженого на життя може бути поставлене під сумнів тільки тоді, коли немає серйозної надії на те, що подальше життя дитини не зведеться до безглуздого існування. Тільки у тому випадку, коли рішення ухвалюється виключно на користь дитини і лише її самої, а такі побічні чинники, як витрати або незручності сім'ї не впливають на характер схвалюваного рішення, воно може бути виправдане морально і юридично. Тому з дитиною, у якої при появі на світ виявлені серйозні дефекти розвитку, слід поводитися майже, як із «звичайною» дитиною, оскільки будь-який новонароджений, з погляду біомедичної етики, є особою, що має право на життя. При цьому суть етичних аргументів зводиться до наступного:

1) право новонародженого на життя тим «сильніше», чим вище його потенційна можливість стати особою;

2) поява немовляти на світло – зазвичай велика радість для його батьків, тому його смерть завдає їм помітного збитку;

3) навіть небажана дитина може принести радість іншим особам, які усиновлять його;

4) хоча право «дефектного» новонародженого ставиться під сумнів, це не означає, що він взагалі не володіє ніякими правами, і нам слід поважати його права.

Рівень штучних абортів залишається серйозною етичною проблемою в Україні, не зважаючи на зниження їх чисельності останніми роками. За даними опитування, основною причиною переривання вагітності є неблагополучне матеріальне положення подружніх пар, а також медичні показання. Останньому в даний час сприяє впровадження в Україні методів генетичного тестування і точнішого визначення важких спадкових захворювань і дефектів плоду.

Ще одне головне питання – чи етично використовувати тканини і клітини мертвого плоду для створення препаратів, що ефективно допомагають при багатьох патологіях, або етично утилізувати (викинути) їх? Чому отримання органів і тканин від померлої дорослої людини є виправданим, а від мертвого плоду – ні? Американські дослідники Landry і Zucker (2005 р.) запропонували провести аналогію між отриманням посмертних органів для трансплантації і використанням тканин мертвого ембріона (маються на увазі на штучно створені ембріони).

Робота лікаря, лікаря-вченого базується, перш за все, на принципах моралі і етики: «не нашкодь», «врятувати життя за будь-яку ціну». З лікарської точки зору будь-який пацієнт, незалежно від віку, тяжкості і характеру захворювання, повинен отримати весь сучасний арсенал медичної допомоги для збереження життя. І завдання держави – підтримати перспективні напрями медицини всіма доступними їй засобами.

Експериментальні і доклінічні дослідження показали високу лікувальну ефективність методів клітинної і тканинної терапії, доцільність їх використання в програмах лікування цілого ряду важких захворювань і станів. Як свідчить одне з основних положень ВООЗ, що стосується різних лікувальних засобів – «все, що робиться для збереження здоров'я людини, етично виправдано». Велика медична і соціальна значущість клітинної і тканинної терапії як засоби реальної допомоги хворим людям, що потребують її, вимагає формування чіткої нормативно-правової бази, її застосування і вирішення комплексу біоетичних проблем.