Міжнародний договір є найважливішим джерелом міжна­родного податкового права. Податкова угода (у цій праці ми не зупиняємося на різниці між договором, угодою, конвен­цією), як зазначає С. Г. Пепеляєв, має подвійну природу. Дійсно, з одного боку, вона регулюється міжнародним правом, з іншого — після її інкорпорації в національне податкове пра­во стає елементом внутрішньодержавного податкового зако­нодавства.

За юридичною силою міжнародні податкові угоди бувають двох видів.

— які мають більшу юридичну силу порівняно з національ­ними податковими законами. Наприклад, в Україні, Російській Федерації, де міжнародні договори мають більшу юридичну силу, ніж національні закони, незалежно від того — раніше чи пізніше їх було прийнято (ст. 19 Закону України «Про си­стему оподаткування» від 18 лютого 1997 року № 77/97-ВР).

— які мають рівну юридичну силу (США, Великобританія). Така ситуація породжує багато суперечностей, в основі яких лежить зіткнення окремих положень рівних за силою націо­нальних і міжнародних норм, хоча після затвердження міжна­родний договір стає актом, рівним національному, і за особли­востями використання мало чим відрізняється від знов прий­нятого національного закону.

Міжнародні угоди, що регулюють податкові відносини, можна об'єднати в три групи.

1. Умовно податкові — угоди, в яких питання оподаткуван­ня регулюються поряд з іншими, які не входять до предмету податкового чи фінансового права.

2. Загальноподаткові — угоди, присвячені загальним, ос­новним проблемам оподаткування між договірними країнами (угоди про усунення подвійного оподаткування).

3. Обмежено-податкові — угоди, що обумовлюють застосу­вання механізму оподаткування щодо конкретного виду подат­ку, платника чи об'єкта оподаткування.

Завдання податкових угод (усунення подвійного оподатку­вання і механізм цього процесу, захист національного платни­ка, доступ договірних сторін до необхідної інформації) реалі­зуються при розгляді чотирьох груп проблем:

а) сфери застосування договору;

б) закріплення конкретних видів податків за державами;

в) усунення подвійного оподаткування і механізму, що його забезпечує;

г) поведінка договірних сторін.

Загальна податкова угода про усунення подвійного оподат­кування доходів і капіталу (майна) звичайно складається з трьох частин: у першій встановлюється сфера дії угоди, у дру­гий визначаються податкові режими, у третій передбачаються методи і порядок виконання угоди.

Перша частина складається, як правило, з двох статей, що визначають коло осіб, охоплюваних угодою, і податки, про які йдеться в угоді.

До другої частини включено статті, що регулюють межі юрисдикції кожної країни з обкладання конкретних видів до­ходів і капіталу (майна). Ці статті можна умовно поділити на три групи: статті, що стосуються доходів від «активної» діяль­ності (тобто пов'язаної з присутністю на території іншої дер­жави); статті, що регулюють режим обкладання «пасивних» доходів; статті про оподаткування капіталу (майна). Крім того, сюди ж включено статті, що дають визначення деяких термінів, що вживаються в угоді.

У третій частині згруповано статті, які визначають поря­док відносин і співробітництва між компетентними органами з виконання угоди, а також дуже важливі статті про погодже­ний між сторонами метод усунення подвійного оподаткування і статті про вступ у силу і припиненні дії угоди.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Глава 24

ПОДАТОК

НА ДОДАНУ ВАРТІСТЬ

На сучасному етапі податок на додану вартість є однією з найважливіших складових податкових систем 42 держав, з яких 17 європейських країн — члени Організації економічно­го співробітництва і розвитку. На долю цього податку припа­дає приблизно 13,8% податкових надходжень бюджетів країн і 5,5% валового внутрішнього продукту. Перевага, що надаєть­ся податку на додану вартість в цих країнах, зумовлена тим, що цей податок забезпечує державі значні надходження, з його допомогою набагато краще оподатковувати послуги і звільня­ти засоби виробництва. Крім цього, його податковий механізм не дозволяє вільно ухилятися від оподаткування.

Податок на додану вартість (ПДВ) є непрямим податком, який є часткою новоствореної вартості, входить до ціни реалі­зації товарів (робіт, послуг) і сплачується споживачем до дер­жавного бюджету на кожному етапі виробництва товарів, ви­конання робіт, надання послуг.