Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Выберите тип работыЧасть дипломаДипломная работаКурсовая работаКонтрольная работаРешение задачРефератНаучно - исследовательская работаОтчет по практикеОтветы на билетыТест/экзамен onlineМонографияЭссеДокладКомпьютерный набор текстаКомпьютерный чертежРецензияПереводРепетиторБизнес-планКонспектыПроверка качестваЭкзамен на сайтеАспирантский рефератМагистерская работаНаучная статьяНаучный трудТехническая редакция текстаЧертеж от рукиДиаграммы, таблицыПрезентация к защитеТезисный планРечь к дипломуДоработка заказа клиентаОтзыв на дипломПубликация статьи в ВАКПубликация статьи в ScopusДипломная работа MBAПовышение оригинальностиКопирайтингДругое

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

 

Норми права закріплені в ЦК України (ст.ст. 16, 432), Законі України «Про авторське право і суміжні права», (ст.ст. 50-53), забезпечують особі, авторські або суміжні права якої порушені, широке коло можливостей щодо їх захисту.

Захист особистих немайнових і майнових прав суб´єктів ав­торського права і (або) суміжних прав здійснюється в порядку, встановленому адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством. Найпоширенішими, звичайно, є цивільно-пра­вові засоби захисту авторського права і суміжних прав.

У питаннях захисту прав авторів важливу роль відіграє спе­ціальний орган виконавчої влади - установа у сфері інтелекту­альної власності, що обумовлено її функціями в державі. Окрім того, що вона забезпечує державну політику у сфері охорони авторського права і суміжних прав, установа у сфері інтелекту­альної власності реалізує моніторинг застосування і додержання національного законодавства та міжнародних договорів, здій­снює посередництво у переговорах і при розв´язанні конфлік­тів між організаціями колективного управління і суб´єктами авторського права, організовує розробку нормативів і таблиць розміру мінімальної винагороди та її розподілу між авторами, організовує публікацію офіційного бюлетеня з питань охорони авторського права і суміжних прав тощо.

Законом передбачені випадки, що дають підстави для судо­вого захисту авторського права і суміжних прав (ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права»):

а) вчинення будь-якою особою дій, які порушують особисті немайнові права суб´єктів авторського права і суміжних прав;

б) піратство у сфері авторського права і суміжних прав - опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України, вивезення з митної території України і розповсюдження контрак­тних примірників творів (у тому числі комп´ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм і програм організацій мовлення;

в) плагіат - оприлюднення (опублікування) повністю або частково чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору;

г) ввезення на митну територію України без дозволу осіб, які мають авторське право і суміжні права, примірників творів (у тому числі комп´ютерних програм; баз даних), фонограм, відеог­рам, програм мовлення, та інші випадки.

У разі порушення авторського права і суміжних прав потерпі­лий в установленому порядку може звернутися до суду та інших органів відповідно до їх компетенції. Потерпілий має право:

- вимагати визнання та поновлення своїх прав;

- звертатися до суду з позовом про поновлення порушених прав або припинення дій, що порушують авторське право та суміжні права чи створюють загрозу їх порушення;

- подавати позови про відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

- подавати позови про відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій;

- вимагати припинення підготовчих дій до порушення ав­торського права і (або) суміжних прав, призупинення митних про­цедур, якщо є підозра, що можуть бути пропущені на митну тери­торію України чи з її митної території контрафактні примірники творів, фонограм, відеограм, засоби обходу технічних засобів за­хисту, в порядку, передбаченому Митним кодексом України;

- вимагати, в тому числі у судовому порядку, публікації в засобах масової інформації даних про допущені порушення ав­торського права і (або) суміжних прав та судові рішення щодо цих порушень;

- вимагати вжити інших передбачених законодавством за­ ходів, пов´язаних із захистом авторського права і суміжних прав.

Суд має право постановити рішення чи ухвалу про:

- відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої по­рушенням авторського права і (або) суміжних прав, з визначен­ням розміру відшкодування;

- відшкодування збитків, завданих порушенням авторського права і (або) суміжних прав;

- стягнення із порушника авторського права і (або) суміжних прав доходу, отриманого внаслідок порушення;

- виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50 тис. мінімальних заробітних плат, замість відшкодуван­ня збитків або стягнення доходу;

- вимагати від інших осіб, які порушують авторське право і (або) суміжні права позивача, інформацію про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні контрактних примірників творів та об´єктів суміжних прав, засобів обходу технічних за­собів та про канали розповсюдження.

У ст. 53 Закону України «Про авторське право і суміжні пра­ва» закріплено також способи забезпечення позову у справах про порушення авторського права і суміжних прав.

 

 

Патентне право

 

На відміну від об´єктів авторського права, винаходи, корисні моделі і промислові зразки як рішення практичних завдань мо­жуть повторюватися, створюватися різними способами незалеж­но один від одного. Тому їх правова охорона припускає формалі­зацію в законі певних ознак, дотримання спеціального порядку визначення пріоритету, перевірку новизни і встановлення особ­ливого режиму використання.

Патентне право (право промислової власності) забезпечує другу частину об´єктів творчості (складову інтелектуальної власності) не менш важливу, ніж перша його частина (духовна творчість). Слід брати до уваги, що в умовах ринкової економі­ки, як перші об´єкти (духовної творчості), так і другі (науково-технічної творчості), виступають товаром.

Патентне право - це сукупність норм, що регулюють май­нові й особисті немайнові відносини, які виникають у зв´язку з використанням авторства на винаходи, корисні моделі і про­мислові зразки, з охороною прав на винаходи, корисні моделі і промислові зразки, установленням режиму використання цих об´єктів, матеріальним і моральним стимулюванням, а також захистом прав авторів і патентовласників.

Об´єктами патентного права є винаходи, корисні моделі і промислові зразки, яким надається правова охорона, що не су­перечить суспільним інтересам, принципам гуманності і моралі та відповідає умовам патентоздатності.

Патентоздатність - це властивість нововведення бути виз­наним винаходом, корисною моделлю, промисловим зразком у правовому відношенні і, відповідно, одержати правову охорону. Винахід - це технічне (технологічне) рішення, що отримує правову охорону у разі, якщо воно є новим, має винахідницький рівень і є промислово придатним для використання. Об´єктом винаходу може бути продукт, (пристрій, речовина тощо) або про­цес у будь-якій сфері технології.

Корисна модель — це конструктивне виконання засобів ви­робництва і предметів споживання, а також їх складових частин. Корисна модель вважається придатною для набуття права інте­лектуальної власності на неї, якщо вона, відповідно до закону, є новою і придатною для промислового використання.

Промисловим зразком є художньо-конструкторське рішен­ня виробу, що визначає його зовнішній вигляд. Зміст промисло­вого зразка складає не технічне рішення, а художньо-конструк­торське рішення виробу, що формує його зовнішній вигляд: ав­томобіля, літака, телевізора тощо.

Правова охорона надається промисловому зразку, що є новим і промислово придатним.

Не можуть одержати правову охорону в рамках патентного права: відкриття, наукові теорії та математичні методи; методи організації та управління господарством; плани, умовні позна­чення, розклади, правила; топографії інтегральних схем; сорти рослин і породи тварин тощо.

Суб´єктами патентного права є автори винаходів та корисних моделей (винахідники), а також автори промислових зразків, які є фізичними особами. Суб´єктами можуть також бути патентовласники - фізичні та юридичні особи, які не є авторами, од­нак одержали окремі патентні права за законом або договором (ст. 463 ЦК України).

Неповнолітні особи вправі самостійно, без згоди батьків чи законних представників, здійснювати свої патентні права після досягнення 14 років (п. 2 ст. 32 ЦК України). Іноземні фізичні та юридичні особи користуються правами нарівні з фізичними і юридичними особами України відповідно до міжнародних дого­ворів України.

До джерел патентного права належить Конституція України
(ст.ст. 41, 54), ЦК України глава 39, Закон України «Про охо­рону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки». До джерел патентного права відносять та­кож міжнародні угоди, зокрема Паризьку конвенцію з охорони промислової власності (1883 p.), Євразійську патентну конвен­цію (1995 р).

Набуття права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок засвідчується патентом. Будь-яке посягання на права власника патенту вважається порушенням права власника патенту.

На вимогу власника патенту таке порушення має бути припи­нено, а порушник зобов´язаний відшкодувати власнику патенту заподіяні збитки. Вимагати поновлення порушених прав влас­ника патенту може також особа, яка придбала ліцензію, якщо інше не передбачено ліцензійним договором.

Спори, пов´язані з порушенням прав та інтересів патентовласників, розв´язуються судом, господарським або третейським су­дом у порядку, встановленому чинним законодавством України. Так, суди відповідно до їх компетенції розглядають спори про:

- авторство на промисловий зразок;

- встановлення власника патенту;

- порушення майнових прав власника патенту;

- укладання та виконання ліцензійних договорів;

- право попереднього користування;

- винагороду автора;

- компенсації. Кодексом України про Адміністративні правопорушення (ст. 51-2) передбачена відповідальність за незаконне використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка та ін., привлас­нення авторства на такий об´єкт або інше умисне порушення прав на об´єкт права інтелектуальної власності, що охороняється за­коном. Таке правопорушення тягне за собою накладення штрафу від десяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, які призначені для її виготовлення.

Статтею 177 КК України передбачена відповідальність за по­рушення прав на об´єкти промислової власності. Незаконне ви­користання винаходу, корисної моделі, промислового зразка та ін., якщо ці дії завдали матеріальної шкоди у великому розмірі (якщо її розмір у сто і більше разів перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян), - карається штрафом від ста до чо­тирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією не­законно виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, при­значених для її виготовлення.

Зазначеною нормою передбачено також відповідальність за ті ж самі дії, якщо вони вчинені повторно або завдали матеріальної шкоди в особливо великому розмірі (якщо розмір шкоди у тися­чу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян).

Право інтелектуальної власності на наукове відкриття.

Наукове відкриття є особливим, нетрадиційним результатом інтелектуальної діяльності. Воно характеризується важливістю і певною мірою значимістю в розвитку людства, вагомими зру­шеннями у розвитку науково-технічного прогресу. Наукове від­криття - це досягнення всього людства, і воно не може бути мо­нополізоване окремою особою чи групою осіб, мати конкретного правоволодільця. З моменту обнародування воно стає надбанням людства і може бути вільно використано будь-ким як при про­веденні подальших наукових досліджень, так і при розробці на його основі конкретних технічних рішень. Аналіз чинного зако­нодавства дозволяє говорити не лише про особливості об´єкта у праві інтелектуальної власності на наукове відкриття, а й зважу­вати на складнощі у здійсненні правового регулювання науково­го відкриття. Даному питанню присвячена окрема глава ЦК Ук­раїни (ст.ст. 457-458). На міжнародно- правовому рівні наукові відкриття, як об´єкт інтелектуальної власності, регулюються ст. 2 Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелекту­альної власності, прийнятої на Стокгольмській дипломатичній конференції у 1967 році. Новим ЦК науковим відкриттям нада­на юридична визначеність та конкретність, однак спеціальний закон щодо врегулювання суспільних відносин у даній сфері, на жаль, в Україні відсутній.

Відповідно до ст. 457 ЦК України, науковим відкриттям є встановлення невідомих раніше, але об´єктивно існуючих законо­мірностей, властивостей та явищ матеріального світу, які вно­сять докорінні зміни урівень наукового пізнання. Отже, об´єктами наукових відкриттів є закономірності, властивості та явища ма­теріального світу, визначальними ознаками яких є те, що по-пер­ше, вони не були відомі раніше в світі і виявлені вперше; по-друге, здатні вносити докорінні зміни у рівень наукового пізнання. Тіль­ки за наявності таких умов закономірності, властивості та явища матеріального світу можуть бути визнані відкриттям, до того ж, кожен із зазначених об´єктів може бути окремим відкриттям. Слід зазначити, що наукове відкриття є результатом виявлення безпосередньо суттєвих, необхідних зв´язків матеріального світу, а не встановлення яких-небудь раніше не відомих матеріальних об´єктів. Тому правова охорона не поширюється на географічні, археологічні, палеонтологічні відкриття, а також відкриття ко­рисних копалин. Не отримують у даному випадку охорони також відкриття у сфері суспільних наук.

Наукове відкриття має бути достовірним, тобто існування за­кономірності, властивості чи явища матеріального світу не прос­то констатуються автором, а обов´язково доводяться ним теоре­тично або експериментально.

Закономірність матеріального світу як об´єкт відкриття - це невідомий раніше, але об´єктивно існуючий і такий, що вносить докорінні зміни в рівень пізнання, істотний і стійкий зв´язок між явищами або властивостями матеріального світу. Така закономірність у природі існувала, існує і буде існувати за­вжди. Об´єктом відкриття вона стає лише тоді, коли про існуван­ня цієї закономірності людина дізналася, встановила її, виявила об´єктивне існування. Закономірність як прояв дії об´єктивного зв´язку характеризується тим, що є стійким і закономірним зв´язком між явищами і властивостями, має універсальний ха­рактер.

Властивість матеріального світу як об´єкт відкриття - це невідома раніше об´єктивно існуюча якісна сторона об´єкта ма­теріального світу. Об´єкти різняться між собою за різноманітни­ми властивостями, як істотними, так і неістотними. Сукупність істотних властивостей об´єкта складає його якісну визначеність. Виявити нову істотну властивість об´єкта - означає встановити існуючу незалежно від волі і свідомості людини невідому рані­ше якісну визначеність об´єкта стосовно інших об´єктів, з якими він вступає у взаємодію. При цьому повинно бути доведено, чим викликана виявлена властивість, що вона за собою тягне і при яких взаємодіях проявляється.

Явище матеріального світу як об´єкт відкриття - це невідо­ма раніше об´єктивно існуюча і така, що вносить докорінні зміни в рівень пізнання, форма прояву сутності об´єкта матеріального світу (природи). Явище і сутність органічно поєднані, існують незалежно від волі і свідомості людини. Досить часто сутність прихована за явищем. У разі розкриття сутності стає можливим наукове пояснення самого явища. Явище завжди несе в собі ін­формацію про сутність об´єкта матеріального світу.

Суб´єктами права на наукове відкриття передусім є фізич­ні особи незалежно від віку, дієздатності, стану здоров´я тощо, творчою працею яких зроблено відкриття. В сучасних умовах відкриття може бути зроблено (встановлено, доведено, обґрунто­вано тощо) творчою працею не лише однієї особи, а декількох. Якщо відкриття зроблено кількома особами, то виникає співав­торство на нього. При цьому співавторами часто бувають вчені різних галузей науки, які прийшли до відкриття, досліджуючи його окремі елементи. Співавтором визнається особа, яка своєю творчою працею взяла участь у встановленні відкриття. Не мо­жуть претендувати на співавторство особи, які надали автору наукового відкриття лише технічну допомогу (виконання розра­хунків, оформлення документів, організаційне керівництво до­слідженнями тощо).

Наукове відкриття може бути зроблено у зв´язку з виконан­ням службових обов´язків, в певній установі чи закладі. Навіть у такому випадку усі немайнові права на нього будуть належати його авторові. Право авторства є найважливішим серед особиcтих немайнових прав, які має особа, котра зробила відкриття. Воно не може бути відчужене за життя автора або перейти до спадкоємців після його смерті.

Відповідно до ст. 458 ЦК України автор наукового відкриття має право надати науковому відкриттю своє ім´я або спеціальну назву.

Право на наукове відкриття засвідчується дипломом та охо­роняється у порядку, встановленому законом.

Дане положення закону закріплює за автором відкриття пра­во на авторське ім´я. Воно полягає у можливості автора вимага­ти, щоб за будь-яких згадувань щодо зробленого ним наукового відкриття воно пов´язувалося з його ім´ям, а також, щоб його ім´я не спотворювалося.

Право інтелектуальної власності на комерційну таємницю. Чинне в Україні законодавство виділяє декілька видів відомос­тей, які в певній мірі відносяться до таємних. Відтак, має міс­це таємниця державна, військова, медична, нотаріальна, ад­вокатська, банківська, а також особиста та сімейна таємниця, таємниця усиновлення, таємниця слідства, таємниця нарадчої кімнати і т. п. Правова охорона відомостей, які повинні збері­гатися в таємниці знайшла своє закріплення у різних норма­тивних актах. При цьому слід назвати Закон України «Про де­ржавну таємницю», Закон України «Про інформацію», Закон України «Про банки і банківську діяльність», Сімейний кодекс України та ін. Основи цивільно-правового регулювання комер­ційної таємниці закріплено в Цивільному кодексі України (ст. ст. 505-508).

Сутність права інтелектуальної власності на комерційну таєм­ницю полягає в забезпеченні володільцю інформації можливості засекречувати цю інформацію від широкого загалу і вимагати, щоб треті особи утримувались від використання незаконних шляхів її отримання.

Відповідно до ст. 505 ЦК України комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв´язку із цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обста­винам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Отже, виходячи з цього, комерційна таємниця - це інформація, яка по-перше, має дій­сну або потенціальну комерційну цінність в силу її невідомості третім особам; по-друге, до неї немає вільного доступу на закон­них підставах; по-третє, володілець по відношенню до такої ін­формації приймає заходи щодо її конфіденційності. Це можуть бути найрізноманітніші відомості, пов´язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємця, за винятком тих, які відповідно до за­кону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці. Так, не можуть бути віднесені до комерційної таємниці:

- установчі документи;

- документи, що надають право займатися підприємницькою діяльністю;

- відомості за встановленими формами звітності про фінансо­во-господарську діяльність або інші відомості, необхідні для пе­ревірки правильності вирахування та сплати податків та інших обов´язкових платежів;

- документи про сплату податків та інших обов´язкових пла­тежів;

- відомості про чисельність, склад працівників, їхню заробіт­ну плату та умови праці;

- відомості про забруднення навколишнього природного сере­довища, порушення антимонопольного законодавства, недотри­мання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що заподіює шкоду здоров´ю населення.

Суб´єктами права на комерційну таємницю можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, які займаються підприємни­цькою діяльністю. Майнові права інтелектуальної власності на комерційну таємницю належать особі, яка правомірно визначи­ла інформацію комерційною таємницею. Відповідно до ст. 506 ЦК України майновими правами на комерційну таємницю є: 1) право на використання комерційної таємниці; 2) виключне пра­во дозволяти використання комерційної таємниці; 3) виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Володілець права на комерційну таємницю може використо­вувати її будь-яким способом не забороненим законом: дозволи­ти використання інформації третім особам на основі договору, розкрити відомості, які складають державну таємницю, продати або іншим способом розпорядитися інформацією, надати іншим особам дозвіл на використання конфіденційної інформації шля­хом видачі виключних чи невиключних ліцензій. .

Комерційна таємниця не потребує офіційного визнання її охороноспроможності, державної реєстрації та виконання ін­ших формальностей, а також сплати державних зборів чи мита. Строк чинності права інтелектуальної власності на комерційну таємницю обмежується строком існування сукупності ознак ко­мерційної таємниці (секретність, комерційна цінність, забезпе­чення збереження).

Володілець комерційної інформації зобов´язаний приймати всі заходи щодо її охорони, а також розкрити її за вимогою ком­петентних державних органів чи посадових осіб (суду, слідчих органів, органів попереднього дізнання). На вимогу ст. 507 ЦК України, органи державної влади також зобов´язані охороняти від недобросовісного комерційного використання інформацію, яка є комерційною таємницею та створення якої потребує знач­них зусиль і яка надана їм з метою отримання встановленого законом дозволу на діяльність, пов´язану з фармацевтичними, сільськогосподарськими, хімічними продуктами, що містять нові хімічні сполуки. Дана інформація охороняється органами державної влади також від розголошення, крім випадків, коли розголошення потрібне для забезпечення захисту населення або не вжито заходів щодо її охорони від недобросовісного комерцій­ного використання.

 

 

ГЛАВА 22. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗОБОВ´ЯЗАННЯ

 

§ 1. Поняття цивільно-правових зобов´язань

 

ивільно-правові норми зобов´язань складають окремий важ­ливий інститут цивільного права. Вони сформовані в книзі п´ятій ЦК України, яка називається «Зобов´язальне право». Норми зобов´язального права врегульовують відносини майнового обігу в суспільстві й виникають між суб´єктами у зв´язку з передачею майна, наданням послуг, виконанням робіт, заподіянням шко­ди, безпідставним придбанням майна тощо. Врегульовані нор­мами зобов´язального права цивільно-правові відносини нази­вають зобов´язальними правовідносинами. Отже, зобов´язальні правовідносини є окремими видами цивільних правовідносин.

На відміну від норм інституту права власності, які спрямо­вані на врегулювання відносин статики майна, норми інституту зобов´язального права врегульовують відносини щодо динамі­ки майна в суспільстві. їх складають як нормальні відносини між суб´єктами цивільного права, пов´язані з реалізацією про­дукції, виконанням робіт чи наданням послуг, так і відносини, які виникають внаслідок недозволених дій (заподіяння шкоди). Зобов´язальне право регулює як договірні відносини, так і відно­сини, які виникають поза договором.

Систему зобов´язального права складають: а) загальні прави­ла, що поширюються на всі види зобов´язань (загальні положен­ня про зобов´язання); б) спеціальна частина, до якої відносяться окремі види зобов´язань.

До загальних положень про зобов´язання належать норми, які визначають поняття і підстави виникнення зобов´язань, їх виконання, способи забезпечення виконання зобов´язань, від­повідальність за порушення зобов´язань, підстави припинення зобов´язань.

Спеціальну частину інституту зобов´язального права складають окремі види зобов´язань (договори купівлі-продажу, поставки, дарування, довічного утримання, найму, лізингу, факторингу, та ін.), а також специфічні за змістом зобов´язання, що виникають із заподіяння шкоди, безпідставного збагачення, ведення чужих справ без доручення, публічного обіцяння винагороди та ін.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов´язанням є правовід-ношення, в якому одна сторона (боржник) зобов´язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати май­но, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії; а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов´язку.

В цивільно-правовій літературі існує узагальнене теоретичне поняття зобов´язання. Це закріплені цивільним законом сус­пільні відносини з переміщення майнових та інших результатів праці, внаслідок яких одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) вчинення певних дій та обумовленого цим утримання від вчинення інших дій.

Як і будь-яке цивільне правовідношення, зобов´язання вклю­чає такі елементи: суб´єкти, об´єкт, зміст.

Суб´єктами в зобов´язанні виступають його учасники, яких законодавець називає кредитором і боржником. Це можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. До того ж, у зобов´язанні мо­жуть брати участь і ті особи, які не є сторонами. їх називають треті особи. За загальним правилом, зобов´язання не створює обов´язків для третіх осіб, за винятком випадків, коли це перед­бачено домовленістю сторін.

Кредитор - це особа, яка має право вимагати або виконан­ня певної дії, або утримання від вчинення певних дій. Ця особа довіряє своєму контрагенту, кредитує його довірою, тому і нази­вається «кредитором».

Боржник - протилежна кредиторові сторона в зобов´язанні. Він повинен вчинити певні дії або утримуватися від них. Ця особа має борг перед кредитором, тому її називають «боржни­ком». Кредитора, зазвичай, називають активною стороною в зобов´язанні, а боржника - пасивною стороною.

У деяких зобов´язальних правовідносинах одна сторона виступає виключно в ролі кредитора, а інша - боржника. Так, у зобов´язанні, що виникає з договору позички, право вима­гати має одна сторона, а друга є зобов´язаною. У більшості ж зобов´язань кожна зі сторін є одночасно і кредитором, і боржни­ком, оскільки, з одного боку, має право, а з іншого - зобов´язана виконати певні дії (купівля-продаж, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції).

У зобов´язальних правовідносинах може брати участь один кредитор і один боржник. Але можливі випадки, коли на сто­роні кредитора чи на стороні боржника, або одночасно і на сто­роні кредитора і на стороні боржника виступають декілька осіб. Йдеться про множинність осіб у зобов´язанні. Вона може бути активною, пасивною або змішаною.

Зобов´язання, в яких декілька кредиторів, а боржник один називають зобов´язаннями з активною множинністю. Інші зобов´язання, в яких є декілька боржників і лише один креди­тор, вважають зобов´язаннями з пасивною множинністю. Якщо ж на стороні боржника і на стороні кредитора виступають по де­кілька осіб, то така множинність вважається змішаною. За на­явності множинності осіб, законодавець розрізняє зобов´язання дольові (часткові) і солідарні.

Зобов´язання вважається дольовим, якщо кожний із боржни­ків зобов´язаний виконати певну дію в певній частині. Частки у виконанні зобов´язань вважаються рівними, якщо інше не пе­редбачене законом чи договором.

Солідарні зобов´язання мають місце, коли кожен із борж­ників повинен виконати зобов´язання повністю. Солідарні зобов´язання виникають лише у випадку, коли це передбачено законом чи договором. Так, ст. 74 Закону України «Про госпо­дарські товариства» прямо зазначає, що якщо при ліквідації повного товариства виявиться, що наявного майна товариства не вистачає для сплати всіх боргів, то за недостатню частину май­на несуть солідарну відповідальність учасники товариства всім своїм майном. Солідарну відповідальність несуть також особи, я"кі спільно заподіяли шкоду.

Особа, яка за певних, визначених законом чи договором обста­вин, виступила в ролі боржника і надала кредитору належне, на­буває права регресу. Внаслідок виконання чужого боргу виникає нове, регресне зобов´язання, в якому особа, яка виконала чужий борг, стає кредитором, а особа, борг якої виконали, - її боржни­ком. Регресними зобов´язаннями називають зворотню вимогу, яка виникає з положень закону у випадках виконання однією особою боргу (зобов´язань) іншої особи. Регресне зобов´язання є самостійним зобов´язанням, хоча тісно пов´язане з попереднім. Правомочна особа в регресному зобов´язанні називається ре-гредієнтом, зобов´язана -регресантом.

Регресні зобов´язання виникають як наслідок виконання ін­шого зобов´язання. Вони можуть виникнути не лише при солідар­ності боржників (боржник, який задовольнив вимогу кредитора, сам стає кредитором по відношенню до іншого боржника), а й у ви­падках наявності вини зобов´язаної особи й відсутності вини кре­дитора. Так, якщо водій автопарку вчинить дорожньо-транспор­тну пригоду, то відповідальною особою перед потерпілим буде автопарк (як володілець джерела підвищеної небезпеки), який у випадку задоволення позову потерпілого має право звернутися з регресним позовом до безпосереднього винуватця аварії.

Поруч з дольовими (частковими) і солідарними зобов´ язаннями існують субсидіарні, або додаткові зобов´язання. їх суть полягає в тому, що при невиконанні чи неналежному виконанні борж­ником своїх зобов´язань відповідальність за певних обставин може бути покладена на додаткового боржника. Субсидіар­ні зобов´язання можуть виникати як на підставі закону (нап­риклад, при заподіянні шкоди неповнолітніми у віці від 14 до 18 років за відсутності у них майна чи заробітку, достатнього для відшкодування шкоди, заподіяну шкоду відшкодовують їх батьки (усиновителі) або піклувальники, якщо вони не доведуть, що шкода сталася не з їх вини), так і в силу укладеного договору (наприклад, договір поруки).

Об´єкт зобов´язань - це те, на що спрямовані права та обов´язки суб´єктів, тобто це певні дії щодо речей, грошей, пос­луг. Ці дії можуть передбачати: а) передачу речей у власність чи користування; б) виконання певної роботи; в) сплату грошей (відшкодування збитків) та ін.

Сутність зобов´язання може полягати у виконанні якої-небудь дії, наприклад передачі майна у користування. Таке зобов´язання має позитивний зміст, оскільки характерною його ознакою є позитивні дії боржника. Стримування від дій, на­приклад, не будувати паркан на ділянці землі, має негативний зміст зобов´язання. Негативна поведінка (утримання від вчи­нення певних дій), як правило, виступає лише доповненням або наслідком активної функції, яку виконує боржник.

Інколи вважають, що об´єктами зобов´язання є речі, гроші, пос­луги. Проте власне дії зобов´язаної особи є юридичним об´єктом зобов´язання, а речі, гроші, послуги - це матеріальні об´єкти зобов´язання´. У зобов´язанні є як юридичний, так і матеріальний об´єкт. Так, у договорі купівлі-продажу і продавець, і покупець од­ночасно виступають боржниками, а тому юридичними об´єктами водночас є дії щодо передачі майна (які здійснює продавець) та дії щодо оплати майна (які здійснює покупець). До того ж, у цьому по­ширеному цивільно-правовому договорі двом юридичним об´єктам (передача майна та передача грошей) відповідають і два матеріаль­ні об´єкти - майно та гроші. У низці зобов´язань за наявності двох юридичних об´єктів існує лише один матеріальний об´єкт (договір безоплатного збереження майна). Матеріальним об´єктом у цих зобов´язаннях є майно, що здане на зберігання. Юридичними об´єктами є дії, спрямовані на збереження майна зберігачем, та дії, спрямовані на своєчасне одержання майна поклажодавцем.

Зміст зобов´язання - це сукупність суб´єктивних прав та обов´язків його учасників. Оскільки зобов´язання є пра­вовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб´єктивні права та обов´язки майнового характеру. Проте де­які зобов´язання можуть бути і не майновими, наприклад, ок­ремі зобов´язання, що виникають у галузі авторського права, коли автор вимагає виправлення перекручень у своєму творі; коли автор виконує планову роботу, за яку не сплачується гоно­рар; коли виконується доручення немайнового характеру.

Поруч із загальними для всіх правовідносин рисами, зобов´язальні правовідносини характеризуються особливими специфічними ознаками, які дозволяють розглядати їх як окре­мий вид цивільних правовідносин, зокрема:

1) за ознакою суб´єктного складу. На відміну від абсо­лютних правовідносин, наприклад правовідносин власності, зобов´язальні правовідносини завжди встановлюються з конк­ретними суб´єктами, тобто мають відносний характер. Це озна­чає, що зобов´язальні правовідносини майже завжди належать до числа відносних, а не абсолютних;

2) за ознакою юридичного об´єкта. У зобов´язальних пра­вовідносинах обов´язок, як правило, полягає у виконанні ак­тивних позитивних дій (у правовідносинах власності від інших осіб, передусім, вимагається утримуватися від дій, які порушу­ють право власності), тобто юридичним об´єктом правовідносин власності є пасивна поведінка зобов´язаних осіб;

3) зобов´язальні правовідносини є правовою формою відносин щодо передачі майна, виконання робіт, надання послуг, тобто, здебільшого, вони виступають як майнові (а не особисті немайнові) відносини, що виражають динаміку власності;

4) належне виконання зобов´язань забезпечується засоба­ми державного примусу у формі санкцій: окрім відшкодування збитків, стягується ще й пеня, штраф, неустойка.

Отже, поряд з інститутом власності, важливе місце в системі цивільного права України посідає інститут зобов´язального пра­ва. Зобов´язальне право охоплює сукупність цивільно-право­вих норм, які регулюють майнові відносини, що складаються у зв´язку з передачею майна, наданням послуг, виконанням робіт, заподіянням шкоди або безпідставним придбанням майна. Такі відносини мають власну структуру (елементи) та особливості.

 

 

§ 2. Види цивільно-правових зобов´язань

 

У цивільному праві зобов´язання поділяють на види залежно від таких критеріїв, як особливості їх змісту, специфіка об´єкту, підстави виникнення тощо. Розглянемо їх детальніше.

1. Залежно від особливостей змісту зобов´язань, тобто наяв­ності у сторін суб´єктивних прав та обов´язків, їх поділяють на односторонні та взаємні (двохсторонні).

Односторонніми вважаються такі зобов´язання, в яких одній стороні належить право, а іншій - обов´язок. Таких зобов´язань у цивільному праві меншість. До них відносять договори позич­ки, дарування, зобов´язання по відшкодуванню збитків.

Якщо кожна зі сторін поруч із правами набуває ще й певних обов´язків, то зобов´язання вважається взаємним. Саме такими зобов´язаннями є більшість договорів, передбачених ЦК Украї­ни (купівля-продаж, міна, найм житла, підряд та ін.). їх ще на­зивають двосторонніми зобов´язаннями.

2. Залежно від ступенявизначеностіпредмета зобов´язання, вони поділяються на однооб´єктні, альтернативні і факуль­тативні.

За однооб´єктним зобов´язанням кредитор має право вимага­ти від боржника виконання певної визначеної дії. Про неї зазна­чено в договорі і саме вона має бути виконана. Так, за договором купівлі-продажу будинку продавець повинен передати покуп­цеві саме будинок, а не будь-яку іншу річ чи виконати інші дії.

Альтернативне зобов´язання - це зобов´язання, змістом яко­го є право вимоги та відповідний йому обов´язок здійснити одну з кількох дій на вибір. Виконання зобов´язання при цьому пере­дбачає здійснення однієї з кількох дій. Право вибору, якщо інше не випливає із закону чи тексту договору або із суті договору, на­лежить боржнику. Він вирішує, які саме дії має вчинити. В силу спеціальних положень закону право вибору може бути надане і кредитору. Так, відповідно до ст. 678 ЦК України покупець, якому передано товар неналежної якості, має право, незалежно від можливостей використання товару за призначенням, вима­гати від продавця за своїм вибором: пропорційного зменшення ціни, безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк, відшкодування витрат на усунення недоліків, а то й відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми чи вимагати заміни товару.

На відміну від альтернативних, факультативні зобов´язання - це такі зобов´язання, в силу яких боржник повинен виконати певну дію, але йому надається можливість замість цієї дії вико­нати іншу. Наприклад, боржник повинен передати кредитору майно, але замість цього, за домовленістю сторін, він може виконати певну роботу. Якщо виконання першого стає неможливим, кредитор не має права вимагати вчинення іншої, ніж визначена, дії. Виконанням зобов´язання буде або передача майна, або про­ведення обумовленої сторонами роботи.

3. Залежно від характеру змісту зобов´язань, їх поділяють на зобов´язання з позитивним змістом та зобов´язання з нега­тивним змістом.

Зобов´язання, за яким боржник повинен виконати певну дію, а кредиторові належить право вимагати вчинення такої дії, на­зивають зобов´язанням з позитивним змістом. Якщо ж креди­тор має право вимагати від боржника, щоб той утримався від вчинення якої-небудь дії, а останній зобов´язаний її не вчиняти (наприклад, автор не повинен передавати рукопис іншому ви­давництву), то такі зобов´язання мають назву зобов´язань з нега­тивним змістом.

4. Цивільне законодавство розрізняє також головні і додат­кові (акцесорні) зобов´язання.

Додатковим є зобов´язання, метою якого є забезпечення вико­нання головного зобов´язання. Так, угоду про заставу забезпечує виконання основного договору - позики. Додаткові зобов´язання тісно пов´язані з головним і припинення головного зобов´язання відповідно припиняє і додаткове.

5. Зазвичай особистість боржника чи кредитора не впливає на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Головне, щоб їх учасники (фізичні та юридичні особи) відповіда­ли вимогам закону (були праводієздатними). Після смерті особи, яка є стороною в зобов´язанні, її права та обов´язки переходять до спадкоємця. Але деякі зобов´язання настільки тісно пов´язані з особою боржника чи кредитора, що виконати їх в іншому суб´єктному складі неможливо. Такі зобов´язання називаються особистими зобов´язаннями. Так, смерть автора припиняє дію видавничого договору про написання книги, оскільки спадкоєм­ці автора не набувають права на написання визначеного твору.

6. За підставами виникнення зобов´язання поділяють на до­говірні, недоговірні та односторонньо-вольові. Договірними на­зивають ті зобов´язання, які виникають на підставі укладеного між сторонами договору. За ЦК України такими можуть бути договори: купівлі-продажу, дарування, ренти, довічного утриман­ня, найму, найму житла, позички, підряду, перевезення, збері­гання, страхування, доручення, комісії, довірчого управління майном, позики, кредиту, банківського вкладу, банківського рахунку, факторингу, розрахунку та ін.

Недоговірні (позадоговірні) зобов´язання - це зобов´язання, які виникають не з договору, а в силу юридичного факту, що стався, та норми закону.

До недоговірних зобов´язань належать: публічна обіцянка на­городи, ведення чужих справ без доручення, запобігання загрозі заподіяння шкоди чужому майну, рятування здоров´я та життя іншої особи, заподіяння шкоди, створення небезпеки (загрози) життю та здоров´ю фізичних осіб, а також їх майну та майну юридичних осіб.

Односторонньо-вольові зобов´язання виникають із односто­ронніх правочинів (довіреність, заповіт).

 

 

§ 3. Система цивільних зобов´язань

 

При визначенні системи цивільних зобов´язань слід пам´ятати, що будь-яке складне явище має свою будову. Пра­вові конструкції також мають свої складові й розміщені вони в певному порядку. Про це згадувалося при визначенні системи цивільного права взагалі.

Численні різноманітні норми зобов´язального права також мають бути упорядковані певним чином. При цьому слід врахо­вувати відповідний підхід до цього питання законодавця. Ним запропоновано поділ зобов´язального права на загальну та спе­ціальну частини. До того ж, при побудові спеціальної частини зобов´язального права (розділ III книги п´ятої) виділені договір­ні зобов´язання і окремо - недоговірні (позадоговірні). На наш погляд, це і є систематизація зобов´язань, запропонована зако­нодавцем.

Водночас межі будь-якої систематизації, ступінь її глибини та деталізації, спрямованість і визначеність критеріїв зумовлюють­ся, перш за все, метою, з якою вони здійснюються. Систематиза­ція зобов´язань завжди буде залежати від запропонованих для неї критеріїв. Відповідно критерії систематизації та її результат мають прямий зв´язок.

На сьогодні, у науці цивільного права маємо певні напрацю-вання, спроби систематизувати зобов´язання за різними принци­пами. Це питання не залишали поза увагою такі відомі дослідни­ки, як І.Б. Новицький, М.М. Агарков, М.В. Гордон, О.С. Іоффе та ін.

Так, І.Б. Новицький виділяв три групи зобов´язань:

а) зобов´язання, які виникають на підставі або у зв´язку з на­родногосподарським планом; б) зобов´язання, які не охоплені соціалістичним плануванням; в) зобов´язання, які сприяють правильному розвитку відносин у кожній із попередніх груп.

Відомий правознавець М.М. Агарков, взявши за підста­ву класифікації мету, якій підпорядковуються зобов´язальні правовідносини, виділив інші класифікаційні групи, а саме: а) зобов´язання, що забезпечують виконання народногоспо­дарського плану; б) зобов´язання, які безпосередньо мають за мету охорону та забезпечення майна держави; в) зобов´язання, що забезпечують розвиток та охорону інших гарантованих сус­пільних відносин.

Звичайно, наведені підходи правознавців, закладені в основу систематизації зобов´язань, були тісно пов´язані з особливостя­ми майнового обороту в межах планово-розподільчої економіки і зумовлені відповідною метою - визначити планові завдання та державні інтереси як безумовні пріоритети.

Так, М.В. Гордон запропонував об´єднаний критерій для кла­сифікації зобов´язань, який поєднував їх економічні та юридич­ні ознаки. Така точка зору була підтримана також О.С. Іоффе. Прибічники класифікації зобов´язань за «комбінованим» кри­терієм звертали увагу на те, що вона відповідає, перш за все, меті вивчення цих зобов´язань, тобто має науковий характер. Побу­дована за цим критерієм система.зобов´язань має такий вигляд:

1) зобов´язання з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, довічне утримання);

2)зобов´ язання з безоплатної передачі майна в користування (майновий найм, найм житлового приміщення);

3) зобов´язання з безоплатної передачі майна у власність або користування (дарування, позичка);

4) зобов´язання з виконання робіт (підряд, підряд на проектні та пошукові роботи);

5) зобов´язання з надання послуг (доручення, комісія, схов, експедиція);

6) зобов´язання з перевезень (залізничних, морських, річко­вих, повітряних, автомобільних, морським та річковим букси­руванням);

7) зобов´язання із кредитних розрахунків (позика, банківське кредитування, розрахунковий та поточний рахунок, розрахун­кові правовідносини, чек, вексель);

8) зобов´язання зі страхування (майнове та особисте страху­вання);

9) зобов´язання за спільною діяльністю (спільна діяльність громадян, спільна діяльність організацій);

10) зобов´язання, що виникають з односторонніх правомір­них дій (публічна обіцянка винагороди, ведення чужих справ без доручення);

11) охоронні зобов´язання (зобов´язання, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, рятування майна, безпідставного придбання або збереження майна).

 

 

§ 4. Підстави виникнення зобов´язань

 

Підставами виникнення зобов´язань є юридичні факти. Сам закон не є підставою виникнення зобов´язань, він лише зазна­чає, з яких юридичних фактів вони виникають. Зобов´язання можуть виникати на підставі одного юридичного факту чи де­кількох. Наприклад, вказаний у заповіті спадкоємець може ста­ти власником спадкового майна за наявності таких юридичних фактів, що відбуваються в певній послідовності, а саме: скла­дання заповіту спадкодавцем; відкриття спадщини; прийняття спадщини спадкоємцем. Юридичні факти не лише породжують ті чи інші зобов´язання, а і є підставою їх зміни чи припинення.

Відповідно до ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов´язання виника­ють з підстав, передбачених ст. 11 цього Кодексу. Тому, виходя­чи з норм чинного законодавства та сучасної практики, можна визначити перелік обставин, за яких виникають зобов´язання, а саме:

1) із правочинів (у тому числі договорів), як передбачених за­коном, так і не передбачених законом, але таких, що не супере­чать йому;

2) з актів органів державної влади або органів місцевого само­врядування;

3) внаслідок створення творів науки, літератури, мистецтва, а також винаходів та інших результатів творчої, інтелектуаль­ної діяльності;

4) внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а також придбан­ня або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

5) внаслідок інших дій громадян та організацій;

6) внаслідок подій, з якими закон пов´язує настання цивіль­но-правових наслідків.

Основною підставою виникнення зобов´язань є договір. Не ви­падково поняття «договір» і «зобов´язання» інколи ототожню­ють. Але це не зовсім правильно. Очевидно, що ці поняття спів­відносяться між собою як частина і ціле. Зобов´язання є шир­шим поняттям. Договори це лише частина зобов´язань.

Функціонування ринкового механізму в Україні можливе лише за умови, коли основна маса товаровиробників-підпри-ємств, господарських товариств, кооперативів, громадян має свободу господарської діяльності та підприємництва. Результати цієї діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг здебіль­шого на договірних засадах. Тому значення договору обумовлене самою суттю цивільних правовідносин, оскільки він є основною правовою формою зв´язку між володільцями тих чи інших ре­чей, матеріальних благ. Саме за допомогою договору товарови­робники реалізують продукцію, надають послуги, виконують роботи, власники розпоряджаються майном. Не випадково при­нцип свободи договору визначається ЦК України (ст. З, 627 ЦК України), до того ж значно розширено перелік цивільно-правових договорів, з якими пов´язується виникнення зобов´язань (договір лізингу, факторингу, постачання енергетичними та ін­шими ресурсами через приєднану мережу, банківського вкладу тощо).

Як юридичний факт договір належить до правомірних дій, що вчиняються з волі його учасників і спрямовується на виник­нення, зміну чи припинення цивільних прав та обов´язків. На підставі договору можуть виникати зобов´язання між різними суб´єктами: а) фізичними особами; б) юридичними особами;´ в) фізичними і юридичними особами.

Окрім договорів, підставою виникнення зобов´язань можуть бути також односторонні правочини. Наприклад, публічна обіцянка сплатити винагороду за надання інформації щодо осо­би, яка вчинила тяжкий злочин, породжує обов´язок сплатити винагороду.

У ЦК України перелік зобов´язань, що виникають з односто­ронніх позитивних дій, значно розширений. До них віднесено: вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення; рятування здоров´я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи.

Так, наприклад, у травні 2002 р. гр. В. виконав необхідні роботи по будівництву будинку на сусідній земельній ділянці, оскільки знав, що його сусід гр. А. затримується в закордонно­му відрядженні і його майновим інтересам загрожує небезпека. Через 6 місяців, коли гр. А. повернувся із закордонного відряд­ження, гр. В., який діяв в інтересах іншої особи без її доручен-. ня, правомірно пред´явив вимогу про відшкодування йому по­несених у зв´язку з будівництвом будинку витрат. Громадянин А. зобов´язаний відшкодувати гр. В. витрати в межах фактично зазнаних, за умови дотримання інших вимог цивільного законо­давства. Односторонні дії гр. В. породжують обов´язок сплатити відшкодування.

Підставою виникнення зобов´язань можуть бути також ад­міністративні акти, якщо вони тягнуть за собою настання цивільно-правових наслідків. З розширенням ринкових засад в економіці їх питома вага в загальному обсязі підстав виник­нення зобов´язань значно зменшується. Але це не означає, що адміністративні акти, як підстави виникнення цивільних пра­вовідносин і зобов´язань зокрема, втрачають своє значення зовс­ім. Досить часто трапляються випадки, коли адміністративні акти не безпосередньо створюють зобов´язання, а у сукупності з іншими підставами (адміністративний акт і договір). Так, рішен­ня виконкому про надання житлового приміщення є підставою для видачі ордеру і умовою укладання договору найму житла.

Зобов´язання виникають також внаслідок створення творів науки, літератури, мистецтва а також винаходів та інших результатів творчої діяльності. В результаті таких юридичних фактів автори творів науки, літератури, мистецтва, винахідни­ки, володільці нематеріальних духовних благ набувають перед­бачені законом суб´єктивні права. Усі інші фізичні та юридич­ні особи зобов´язані утримуватися від порушення суб´єктивних прав авторів, винахідників. Такі зобов´язальні правовідносини мають абсолютний характер.

Заподіяння шкоди та інші неправомірні дії, як наприклад, на­буття, збереження чужого майна без достатніх підстав, створен­ня небезпеки (загрози) життю і здоров´ю фізичних осіб, а також їх майну та майну юридичних осіб за новим ЦК України також є підставами виникнення зобов´язань. Такі зобов´язання, які виникають з неправомірних дій, виконують у цивільному праві охоронну функцію, оскільки спрямовані на досягнення право­мірного результату, першочергового відновлення порушеного майнового становища учасників майнового обороту.

Події, з якими законодавець пов´язує цивільно-правові на­слідки, самі по собі не породжують зобов´язань, але є підста­вами виникнення обов´язків в рамках певних вже визначених зобов´язань. Так, пожежа, як страховий випадок, зобов´язує страхову компанію відшкодувати збитки страхувальнику в ме­жах раніше укладеного ними договору.

Підставою виникнення зобов´язань може бути і судове рішен­ня. Так, якщо відповідно до ст. 10 ГПК України сторони пере­дадуть на розгляд господарського суду врегулювання розбіж­ностей, які виникли при укладанні договору, то рішення суду породжує обов´язок сторін укласти договір на визначених судом умовах.

 

 

ГЛАВА 23. ВИКОНАННЯ ЗОБОВ´ЯЗАНЬ

 

§ 1. Поняття і принципи виконання зобов´язань

 

Виконання зобов´язання - вчинення боржником і кредито­ром дій (чи утримання від дій), спрямованих на здійснення прав та виконання обов´язків, що випливають із зобов´язання (пере­дача майна, виконання роботи тощо).

Зобов´язання вважається виконаним, якщо передбачені ним дії виконані повністю і належним чином, тобто з дотриманням усіх вимог, передбачених законом, договором.

Дії щодо виконання зобов´язань можна вважати правочином, оскільки вони спрямовані на припинення зобов´язань. Саме тому до цих дій застосовуються такі ж правила, як і до правочинів.

Чинне законодавство закріплює такі основні принципи вико­нання зобов´язань: принципи реального і належного виконання зобов´язань. Ці принципи традиційно розглядаються як основні цивільно-правові засади виконання зобов´язання.

Водночас в юридичній літературі триває дискусія щодо спів­відношення цих принципів.

Так, одні автори вважали, що реальне виконання - складова належного виконання. Належне виконання є поняттям загальні­шим, а реальне виконання - одна з окремих вимог, яка входить до змісту належного виконання.

А.В. Венедіктов, навпаки, вважає, що належне виконання - це складова частина реального виконання.

На його думку, реальне виконання договірних зобов´язань охоплює належне виконання всіх якісних і кількісних показ­ників, не тільки своєчасну передачу всієї кількості передбаченої договором продукції, а й передачу її в обумовленому асортименті відповідно до затверджених стандартів та технічних умов у ком­плексному вигляді, а також своєчасне поповнення недостач у деяких партіях, негайне виправлення допущених недоліків або заміну недоброякісної продукції.

О.С. Іоффе взагалі надавав принципу реального виконання значення загального.

Найприйнятнішою стосовно цього питання є позиція М.І. Брагінського, який зауважив, що реальне та належне виконання -це різноплощинні явища. У першому виявляється сутність вико­нання як вчинення певної дії, у другому - якісна характеристика дії (або утримання від дії).

Перевіряючи, чи виконав боржник зобов´язання, вирішують­ся два самостійні за значенням питання: чи вчинила особа дію, яка є об´єктом відповідних правовідносин (тобто чи дотримана вимога реального виконання), а також яким чином ця дія вчине­на (чи дотримана вимога належного виконання.

З розвитком ринкової економіки принцип реального вико­нання зобов´язання, який набував особливого значення для гос­подарських договорів, певною мірою втратив своє первісне зна­чення.

Це пов´язано з тим, що сплата кредиторові збитків, які виник­ли через невиконання зобов´язання в натурі боржником, в умо­вах ринкової економіки може задовольнити інтерес у повному обсязі. За таких обставин проект ЦК України виходив з того, що в умовах ринкової економіки його роль поступово зменшувати­меться.

Стаття 526 ЦК передбачає, що зобов´язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Отже, зобов´язання має бути виконано не тільки в натурі, а й реально, тобто в такому вигляді, як це випливає з відповідної підстави виникнення зобов´язання (договору, адміністратив­ного акта), або відповідно до вимог, що звичайно висуваються. При цьому спеціально підкреслено ще дві обставини, а саме: при виконанні зобов´язання можуть застосовуватися звичаї ділово­го обороту; виконання зобов´язання мають спиратися на засади добросовісності, розумності та справедливості. Саме ці оцінюючі категорії набувають у сучасному цивільному праві особливого значення.

Важливим принципом цивільного права є принцип недопус­тимості односторонньої відмови від виконання зобов´язання і не­допустимості односторонньої зміни його умов за винятком ви­падків, передбачених законом. Якщо ж така відмова мала місце, то вона, як правило, розглядається як підстава для застосування міри відповідальності.

 

 

§ 2. Суб´єкти виконання зобов´язань

 

Суб´єктами виконання зобов´язань є сторони - кредитор і боржник.

Зобов´язання повинно бути виконане боржником кредито­рові, якщо інше не передбачено договором між сторонами або не випливає із суті зобов´язання.

В окремих випадках характер і якість виконання певних зобов´язань залежить від особистих властивостей боржника.

В деяких випадках особисте виконання зобов´язання безпосе­редньо випливає із вимог закону. Так, повірений за договором доручення повинен виконати дане йому доручення особисто. Він може передати виконання доручення іншій особі, якщо це пере­дбачено договором або якщо повіреного до цього змусили обста­винами з метою охорони інтересів довірителя.

За таких обставин неодмінною умовою належного виконання зобов´язання визнається виконання його особисто боржником.

Це правило застосовується в таких випадках:

1) коли це передбачено законом;

2) якщо це встановлено угодою сторін;

3) випливає із самої суті зобов´язання.

За загальним правилом виконання зобов´язання особисто боржником не впливає ні на характер, ні на якість виконання зобов´язання. Для кредитора не має значення отримує він гроші або інше майно безпосередньо від боржника чи від будь-якої ін­шої особи, яка діє за його дорученням.

Саме на такі випадки і розрахований інститут передоручення виконання зобов´язання третій особі. Боржник може покласти виконання обов´язку, який лежить на ньому, на третю особу (пе­редоручення зобов´язання), а кредитор має право доручити третій особі право прийняти виконання (переадресування виконання). Але цей інститут може застосовуватись лише в таких випадках:

1) якщо таке переадресування або передоручення безпосеред­ньо передбачено існуючими правилами;

2) якщо третя особа адміністративно підпорядкована тій сто­роні, яка застосовує покладення своїх обов´язків або передачу своїх прав на третю особу;

3) якщо третя особа пов´язана з однією із сторін відповідного зобов´язання договором.

Від передоручення і переадресування слід відрізняти заміну осіб у зобов´язанні.

Якщо при передорученні боржник залишається суб´єктом зобов´язання і відповідно несе відповідальність за дії призначе­ного ним виконавця при переадресуванні виконання, кредитор також залишається суб´єктом виконання, і тому призначена ним третя особа претензій до боржника пред´явити не може.

Заміна осіб у зобов´язанні пов´язана з тим, що попередні учасники зобов´язань вибувають з цих відносин, а їх права та обов´язки переходять до суб´єктів, які їх замінюють.

Заміна осіб у зобов´язанні може відбуватися у формі заміни кредитора чи заміни боржника.

Заміна кредитора - це уступка кредитором свого права вимо­ги за зобов´язанням іншій особі (цесія).

Кредитор, який поступається своїм правом вимоги за зобов´язанням третій особі, називається цедентом, а особа, якій кредитор поступається своїм правом вимоги за зобов´язанням, -цесіонером. Для цесії (уступка вимоги) необхідною є угода між старим і новим кредитором, тобто між цедентом і цесіонером. Згоди боржника на здійснення цесії не потрібно, оскільки вона, як правило, ніякою мірою не погіршує його становище.

Вимога, що передається іншій особі в порядку цесії, пере­ходить до неї в тому обсязі, в якому вона раніше належала це-дентові. Для цесіонера зберігають силу всі засоби забезпечення зобов´язання (застава, завдаток, порука тощо).

Якщо боржник ухиляється від виконання, то тільки до нього і може бути пред´явлена вимога з боку цесіонера. Однак при уступ-ці вимоги щодо фактично недійсного, неіснуючого зобов´язання перед цесіонарієм відповідатиме цедент, тобто попередній кре­дитор.

За загальними правилами цесія може застосовуватися у будь-яких зобов´язаннях, винятки встановлені лише для вимог, ус­тупка яких суперечить закону, договору, який може виключати уступку будь-якої вимоги або якщо вимога пов´язана безпосе­редньо з особою кредитора.

Нині у зв´язку з активним запровадженням ринкових при­нципів господарювання інститут цесії значно поширився у під­приємницьких відносинах.

 

 

§ 3. Місце, строк і спосіб виконання зобов´язання

 

Для належного виконання суттєве значення має місце ви­конання зобов´язання. У деяких випадках місце виконання зобов´язання визначається нормами, які регулюють даний вид зобов´язань, тобто воно встановлюється безпосередньо в законі. Іноді місце виконання зобов´язання може випливати із ад­міністративного акта. В деяких випадках місце виконання виз­начається виходячи із суті зобов´язання.

Якщо немає можливості встановити місце виконання, то за­стосовуються загальні правила, встановлені в законі.

Виконання зобов´язання провадиться:

1) за зобов´язанням про передання нерухомого майна - за міс­цезнаходженням цього майна;

2) за грошовим зобов´язанням - за місцем знаходження кре­дитора в момент виконання зобов´язання, а якщо кредитор змі­нив місце проживання і сповістив про це боржника, то в ново­му місці проживання з віднесеним на кредитора усіх витрат, пов´язаних із зміною місця виконання;

3) за іншими зобов´язаннями - за місцем проживання боржни­ка, а якщо боржник юридична особа - за місцем її знаходження.

В ЦК передбачені правила, стосовно місця виконання зобов´язання. Зокрема за зобов´язанням про передачу товару або іншого майна, що передбачає перевезення цього майна, вико­нання здійснюється за місцем здавання товару або іншого майна першому перевізникові для передачі його кредиторові. За інши­ми зобов´язаннями боржника про передачу товару або іншого майна вони виконуються за місцем виготовлення або зберігання майна, якщо це місце було відоме кредиторові на момент виник­нення зобов´язання.

Строк (термін) виконання зобов´язання може бути визначе­ний календарною датою або закінченням відповідного періоду часу, а також вказівкою на відповідну подію, яка обов´язково має настати. Належним визнається такий строк виконання, який встановлений законом, договором або випливає із суті зобов´язання.

Водночас на практиці виникають зобов´язання, строки вико­нання яких або взагалі не встановлені, або визначені моментом пред´явлення вимоги виконання кредитором. Наприклад, пере­дача речі в гардероб тощо. У цьому разі кредитор має право вима­гати виконання і відповідно боржник має право здійснити також виконання в будь-який час.

Однак обов´язок виконати таке зобов´язання покладається на боржника в семиденний строк з дня пред´явлення вимоги кре­дитором, якщо обов´язок негайного виконання не передбачений законом, договором або суттю зобов´язання.

У разі прострочення виконання зобов´язання кредитор має право або вимагати виконання зобов´язання в натурі, або від­мовитися від прийняття виконання. Однак у будь-якому разі боржник зобов´язаний відшкодувати кредиторові збитки, що їх зазнав кредитор у зв´язку з простроченням.

Коли предметом виконання є грошова сума, боржник зобов´язаний сплатити за час прострочення 3 % річних від про­строченої суми, якщо інше не передбачене законом чи договором. За грошовими зобов´язаннями розмір відсотків може встановлю­ватися угодою сторін і відповідними нормативними актами.

Крім норм щодо прострочення боржника, існують відповід­ні правила, встановлені на випадок прострочення з боку кре­дитора.

Кредитор визнається таким, що прострочив виконання, якщо він відмовився прийняти надане боржником належне виконання зобов´язання або не вчинив відповідних дій, без яких боржник не може виконати своїх обов´язків. У разі прострочення прийняття виконання кредитором, боржник, у свою чергу, має право вима­гати від кредитора відшкодування заподіяних йому збитків.

Законодавство передбачає можливість дострокового вико­нання зобов´язання. Проте існує низка зобов´язань, які за своїм змістом не можуть бути виконані достроково. Так, при достроко­вому врученні вітальної телеграми втрачається сенс достроково­го виконання зобов´язання.

Спосіб виконання визначається предметом і змістом вико­нання.

Якщо предмет зобов´язання пов´язаний з будь-якою єдиною річчю, що за своєю природою неподільна, виконання не може бути здійснено інакше, як шляхом передачі цієї речі боржником кредиторові відразу і в цілому.

Відповідно до закону або договору передбачається виконання зобов´язання частинами. Так, договір поставки передбачає пере­дачу продукції або товарів певними партіями.

Однак, якщо законом або іншою підставою, з якою пов´язане це зобов´язання, не передбачається виконання зобов´язання час­тинами або таке виконання не випливає із змісту зобов´язання, кредитор має право не приймати виконання зобов´язання, яке здійснюється боржником саме такими частинами. У такому разі належним визнається лише виконання, яке здійснюється в пов­ному обсязі у вигляді однократного акту.

 

 

ГЛАВА 24. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ДОГОВОРИ

Поняття і значення договору

 

Договором є домовленість двох або більше сторін, що спрямо­вана на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов´язків.

Договір є однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов´язання і являє собою різновид правочину. Поняття «правочин» ширше від поняття «договір». Правочини можуть бути односторонніми, двосторонніми й багатосторонніми. Будь-який договір завжди є правочином, але не кожний правочин виступає як договір, оскільки в договорі, як в юридичному факті, вияв­ляється воля не однієї сторони, а двох чи декількох сторін. Від­повідно, на договори поширюються правила щодо умов дійсності правочинів, підстав визнання їх недійсними й інші положення про правочини.

В сучасних умовах особливо зросла роль договору як основ­ної форми, в якій реалізуються товарно-грошові відносини в сус­пільстві, з´явилися принципово нові види договірних відносин та отримали подальшого розвитку ті, які перебували в зародку (лізинг, консигнація, факторинг, довірче управління майном, концесія).

Однією із фундаментальних засад, на яких відбувається регу­лювання договірних відносин, є свобода договору, про що свід­чить ст. З ЦК. Окрім можливості вибору контрагента та визна­чення змісту договору свобода договору включає також:

а) вільний вияв волі особи на вступ у договірні відносини;

б) свобода вибору сторонами форми договору;

в) право сторін укладати як договори, передбачені законом, так і договори, законом не передбачені, але йому не суперечать;

г) право сторін за своєю угодою змінювати, розривати або продовжувати дію укладеного ними договору;

д) визначати способи забезпечення договірних зобов´язань;

є) право встановлювати форми (міри) відповідальності за по­рушення договірних зобов´язань тощо.

Визначальним моментом договору є згода сторін.

Свобода договору передбачає вільний вибір контрагента.

Так, законодавець, з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров´ю та майну потерпілих внаслі­док дорожньо-транспортної пригоди Законом України «Про обов´язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 1 липня 2004 р. передбачив обов´язковість страхування цього виду цивільної від­повідальності, але власники транспортних засобів не обмежені у праві вибору страхової компанії.

Кожна особа вільна у своєму виборі укладати чи не укладати договір. Водночас, принцип свободи договору не можна розгля­дати як абсолютний і необмежений. Необмежена свобода дого­вору може становити небезпеку не лише для розвитку підпри­ємництва, нормальної конкуренції, а і для суспільства в цілому. Тому, невипадково в кожній державі передбачений цивілізова­ний комплекс законодавчих заходів, які дозволяють виходячи із необхідності захисту публічних інтересів, обмежувати свободу договору.

Так, наприклад, Закон України «Про поставки продукції для державних потреб» від 22 грудня 1995 р. в певних випадках зобов´язує суб´єктів господарської діяльності будь-якої форми влас­ності укласти контракт на виконання державного замовлення.

Сторони вільні у виборі виду договору. Вони можуть уклас­ти договір, який безпосередньо передбачений ЦК України чи ін­шим нормативним актом, так і договір, який поєднує в собі озна­ки кількох видів договорів, так званий змішаний договір, тобто, договір який містить в собі елементи різних моделей, передбаче­них законом чи іншими правовими актами тощо. До відносин сторін за змішаним договором застосовуються у відповідній частині правила щодо договорів, елементи яких містяться в зміша­ному договорі, якщо інше не випливає із укладеного сторонами договору.

У сторін є можливість виявити своє бачення змісту догово­ру. Вони можуть відмовитися від традиційних положень і пере­розподілити обов´язки в договорі за своїм розсудом.

 

 

Класифікація договорів

 

Система договорів передбачає і їх класифікацію. Значення класифікації цивільних договорів полягає в тому, що керуючись певними критеріями, ми можемо поділити договори на групи із схожою правовою регламентацією, що дозволить удосконалю­вати законодавство, кодифікувати його в потрібному напрямі.

Сенс класифікації цивільних договорів полягає в тому, щоб на підставі обраних критеріїв поділити договори на групи, що об´єднують зобов´язання із схожою правовою регламентацією і розмежовують зобов´язання з різним правовим регулюванням.

Оскільки договір є різновидом правочину, то класифікація договорів може проводитися за тими ж критеріями, що й класи­фікація правочинів (нонсенсуальні й реальні, відплатні й бе­зоплатні тощо).

Розмежування договорів на відплатні та безвідплатні носить легальний характер. Так, ст. 626 ЦК містить презумпцію від-платності договору, якщо інше не встановлено договором, зако­ном або не випливає із суті договору. Це положення обумовле­но існуванням еквівалентно-оплатних засад, на яких будується сучасна ринкова економіка країни. Тому договори, які у вітчиз­няному законодавстві традиційно вважалися безвідплатними (договір доручення, договір зберігання), виступають сьогодні як договори відплатні. Безвідплатними залишилися договори, при­рода яких виключає зустрічні вимоги (дарування, позичка).

Договорам властиві й певні особливості, що зумовлюють їх поділ.

Так, за правилами формування змісту договори поділяються на іменні й безіменні. Іменні договори це ті, які мають легаль­ну назву, представлені в ЦК України або в інших нормативних актах, що визначають їх поняття, коло прав та обов´язків сторін (закони «Про лізинг», «Про оренду державного та комунального майна»).

Безіменні договори безпосередньо законодавством не регулю­ються, але сторонами на практиці застосовуються (агентський договір, інжиніринг тощо). Подальший розвиток товарно-грошо­вого обігу обумовлює появу нових за змістом цивільно-правових договорів, які поступово з безіменних перетворюються на іменні. Так, в ЦК УРСР 1963 р. з´явився раніше невідомий вітчизняно­му законодавству договір довічного утримання. В новому ЦК Ук­раїни окремі глави відведені безіменним раніше договорам, які поступово отримали визнання і самостійне значення в цивільно­му обігу - договори факторингу, франчайзингу, ренти.

Право повинно забезпечувати необхідний юридичний механізм регулювання тих договірних відносин, які з´являються в суспіль­стві в зв´язку з постійною еволюцією економічного розвитку.

Договір являє собою двосторонній правочин. Як і правочини, договори також можуть бути односторонніми, двосторонніми та багатосторонніми. Але для розмежування цих видів дого­ворів застосовуються зовсім інші критерії, ніж для розмежуван­ня односторонніх, двосторонніх та багатосторонніх правочинів. Якщо правочини поділяються на односторонні та двосторонні залежно від того, чи необхідна для їх виникнення, зміни чи при­пинення правовідносин воля однієї чи декількох сторін, напри­клад, заповіт і договір купівлі-продажу, то односторонні і двос­торонні договори розрізняються за характером розподілу прав та обов´язків між сторонами.

В односторонньому договорі одна сторона має лише суб´єктивні права, а інша - лише суб´єктивні обов´язки. Так, за договором позики позичальник зобов´язується повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів або ж таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості, які були передані у власність, а позико­давець має право вимагати повернення грошей чи речей.

У двосторонніх договорах правами і обов´язками наділені обидві сторони. Кожна з них виступає одночасно і як кредитор, і як боржник. Так, за договором купівлі-продажу на продавця покладається обов´язок передати майно у власність покупця, і, водночас, належить право вимагати, щоб покупець прийняв це майно і сплатив за нього певну грошову суму. На покупця від­повідно покладається обов´язок прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму, водночас покупцеві належить право вимагати передачу проданого йому майна. Більшість цивільно-правових договорів є двосторонніми.

Багатосторонні договори - це договори, які укладаються більш як двома сторонами. Такими, зокрема можуть бути дого­вори про спільну діяльність, в яких можуть брати участь три і більше сторони. До них застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

Практичне значення цього поділу полягає в тому, що в двосто­ронніх договорах кожна із сторін, за загальним правилом, може не виконувати свої обов´язки, якщо контрагент не надає їй зустрічно­го задоволення. Черговість виконання встановлюється або безпо­середньо в договорі, або випливає із закону. Так, в роздрібній тор­гівлі для того, щоб стати власником товару покупець зобов´язаний сплатити в касу гроші, отримати чек і надати його продавцю.

Договір, як правило, є підставою для виникнення правовідно­син лише для сторін, які його уклали. Цивільному праву відомі договори на користь третьої особи, коли права за договором на­буває особа, яка безпосередньо не приймала участь в укладанні договору.

Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов´язаний виконати свій обов´язок на користь тре­тьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі.

Прикладом такого договору є договір змішаного страхування життя, за яким у випадку смерті застрахованого, страхова сума виплачується вигодонабувачеві - зазначеній в договорі третій особі. Договір на користь третьої особи необхідно розмежовувати від договору про виконання третій особі, за яким третя особа не набуває самостійного права вимоги.

Розрізняють також договори мінові та алеаторні. Мінові до­говори - це договори, при укладанні яких сторонам відоме спів­відношення та обсяг прав і обов´язків сторін. Так, при укладанні договору купівлі-продажу, покупець передбачає, що за передану продавцю конкретну суму грошей він набуде у власність пере­дбачену договором річ. А продавець відповідно розуміє, що за­мість майна, яке він втратить, він отримує певну суму грошей. Більшість договорів в цивільному праві - мінові.

Алеаторні договори - це договори на ризик, тобто при укла­данні договору сторони не можуть чітко визначити межі вико­нання своїх обов´язків, а втрата чи збагачення однієї із сторін залежить від випадку. Так, при укладанні договору довічного утримання не можна визначитися, для кого він вигідний, ос­кільки смерть відчужувача може припинити договір через день, а може і через тридцять років. До алеаторних можна віднести до­говір страхування майна, оскільки настання страхового випадку і, відповідно, виплата страхового відшкодування від волі сторін не залежить. Алеаторним вважається і договір ренти.

Розрізняють також договори комерційні і фідуціарні (довір­чі). До останніх можна віднести безоплатний договір зберігання, доручення. Сторона, яка укладає договір, повинна бути впевне­на в порядності контрагента.

Договори основні та додаткові (акцесорні). Додатковий до­говір не може самостійно існувати, проте недійсність додатково­го договору не впливає на долю основного договору. Найбільш поширеними різновидами додаткових договорів є договори, спрямовані на забезпечення виконання певних зобов´язань - по­рука, застава, завдаток.

У ЦК України, на відміну від ЦК УРСР, закріплені нові види договорів: публічний договір, договір приєднання, попередній договір.

З урахуванням значення договору для задоволення приватних або публічних інтересів розрізняють публічні договори та приватно-правові. Під останніми розуміють усі договори, де жодною із сторін не є підприємець.

Публічним визнається договір, в якому однією із сторін є підприємець, що взяв на себе обов´язок здійснювати продаж то­варів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до нього звертається. До таких організацій відносяться підприємства роз­дрібної торгівлі, зв´язку, транспорту загального користування, медичні установи тощо. Зокрема, до публічних договорів можна віднести: договір роздрібної купівлі-продажу (ч. 2. ст. 698 ЦК); договір прокату (ч. З ст. 787 ЦК); договір побутового підряду (ч. 2 ст. 865 ЦК); договір перевезення транспортом загального користування (ч. 2 ст. 915); договір зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту (ч. 1 ст. 972 ЦК); до­говір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа (ч. 2 ст. 1058 ЦК) та деякі інші.

Підприємець, за загальним правилом, не повинен надавати переваги одній особі перед іншою щодо укладання публічного договору. Умови публічного договору (ціна товару, робіт, послуг) повинні бути встановлені однакові для всіх споживачів. Виклю­чення допускається, якщо законодавчим актом передбачені пільги певним категоріям споживачів, наприклад, при наданні готельних послуг (інвалідам та ветеранам Великої Вітчизняної війни, Героям Радянського Союзу і Героям України тощо).

Договір приєднання - це договір, умови якого визначені однією із сторін у формулярах або в інших стандартних формах і можуть бути прийняті іншою стороною шляхом приєднання до запропо­нованого договору в цілому. Особливість цього договору полягає в тому, що його умови і зміст розробляє і формулює, як правило, сторона, що передає товар, виконує роботу, надає послуги й посі­дає монопольне або домінуюче становище на ринку. Споживач же може або укласти договір, погодившись із запропонованими йому стандартними умовами, або ухилитися від укладання договору. Здебільшого споживач, який зацікавлений у виконанні певної ро­боти чи послуги, в силу монопольного становища контрагента не має можливості відмовитися від укладання такого договору. До­говори приєднання використовуються, зазвичай, підприємства­ми транспорту, зв´язку, побутового обслуговування, кредитними, страховими організаціями у відносинах із споживачем.

В системі договорів самостійне місце посідають договори основні та попередні. Попереднім є договір, сторони якого зобов´язуються протягом певного строку (у певний термін) ук­ласти договір в майбутньому на умовах, встановлених поперед­нім договором. В господарській практиці склалися традиційна процедура ведення переговорів щодо укладення договорів в май­бутньому (створення спільних підприємств, реалізація спільних проектів тощо). Результатами переговорів є складення певного документу - договір про наміри, протокол про майбутнє спів­робітництво, попередній договір тощо. Такий документ може породжувати правові наслідки лише за умови, що він відповідає всім ознакам попереднього договору, передбаченого ст. 635 ЦК.

Попередній договір має бути укладеним у формі, встанов­леній для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена - у письмовій формі.

Він повинен містити умови, які б дозволили визначити його предмет й інші істотні умови основного договору, строк, протя­гом якого сторони зобов´язані укласти основний договір.

До передніх договорів можна віднести договір поруки, який укладається для забезпечення зобов´язань, які виникнуть в май­бутньому, договір про організацію перевезень вантажів тощо.

Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення дого­вору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкоду­вати іншій стороні заподіяні збитки, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Договір про наміри (протокол про наміри) не породжує цивіль­но-правових наслідків, якщо в ньому прямо не виражено волі сторін надати йому сили попереднього договору.

Система цивільно-правових договорів за юридичною та еко­номічною ознаками може бути побудована на тих же засадах, що і система зобов´язань, які виникають із договорів.

За правовими наслідками в юридичній літературі традицій­но виділяють наступні групи цивільно-правових договорів:

1) договори про передачу майна у власність, повне госпо­дарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, контрактація, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, міна, дарування, рента, довічне утримання, позика тощо);

2) договори про передачу майна в тимчасове користування (майновий найм, оренда, прокат, лізинг, договір найму житла, позичка тощо);

3) договори про виконання робіт (побутовий підряд, будівель­ний підряд, підряд на капітальне будівництво, підряд на проект­ні та пошукові роботи, виконання науково-дослідних або дослід­но-конструкторських та технологічних робіт тощо);

4) договори про передачу результатів творчої діяльності (ав­торські, ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічної продукції тощо (доручення, комісія, зберігання, охоро­на експедиція);

5) договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, зберігання, охорона, про посередницькі пос­луги, кредитний договір тощо);

6) договори про спільну діяльність (установчий договір, до­говір про наукове-технічне співробітництво тощо).

У законодавстві, судовій практиці, в юридичній літературі широко вживається термін «господарський договір», під яким розуміють ділові правочини між суб´єктами господарювання щодо розподілу між ними кореспондуючих господарських прав та обов´язків, необхідних для досягнення мети². Цим поняттям традиційно охоплюється частина цивільно-правових договорів, які укладаються юридичними особами - суб´єктами госпо­дарської діяльності (договір поставки, договір підряду на капі­тальне будівництво, договір оренди).