Спадкоємцями за законом і за заповітом можуть бути фізич­ні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також осо­би, які були зачаті за життя спадкодавця і народилися живими після відкриття спадщини. Юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (держава, територіальні громади, іноземні держави, інші суб´єкти публічного права) можуть набути спад­щину лише за заповітом.

Спадкоємцем може бути будь-яка правоздатна особа. Спад­кова правоздатність не залежить від віку, статі, національності, громадянства.

Водночас законодавець передбачив випадки, коли право гро­мадянина стати спадкоємцем обмежується. Йдеться про так званих негідних або недостойних спадкоємців, тобто про спад­коємців, які усуваються від спадщини. Керуючись нормами за­гальнолюдської моралі, законодавець визначає і коло осіб, які усуваються від отримання спадщини, незважаючи на їх родинні чи сімейні зв´язки з померлим, а в певних випадках, незважаю­чи і на раніше висловлену волю спадкодавця в заповіті.

Радянському цивільному праву певний час був невідомий ін­ститут так званих «негідних спадкоємців», і законодавство не встановлювало спеціальних правил, за якими особа, яка вчини­ла протиправні дії проти спадкодавця, позбавлялася б права на спадщину.

Але згодом судова практика визнала, що особи, які вчинили навмисне вбивство спадкодавця, повинні бути усунені від спадку­вання як за законом, так і за заповітом. Це положення було легалі­зовано Постановою Пленуму Верховного Суду РРСФР від 7 червня 1927 року № 9, в якій зазначалося, що виходячи із суті й підстав спадкування, умисне вбивство спадкодавця, яке карається за КК України, позбавляє спадкоємця права на спадщину.

При прийнятті колишніми радянськими республіками нових цивільних кодексів на початку 60-х років ця прогалина була частково усунена. Норма, яка визначала поняття особи, яка усувалася від спадщини, була виділена в окрему статтю, хоча в цивільних кодексах колишніх союзних республік і була відсут­ня єдина формула, яка б дозволяла вичерпно визначити поняття негідних спадкоємців.

У чинному цивільному законодавстві України підстави усу­нення від спадщини набули більш конкретизованої форми. Від­повідно до ст. 1224 ЦК усуваються від права на спадкування:

- за законом і за заповітом особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого із можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя. Якщо незважаючи на вчинений замах спадкодавець складе на користь такої особи заповіт, вона спадкує на загальних підставах;

- за законом батьки після дітей, стосовно яких вони позбав­лені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на мо­мент відкриття спадщини, а також батьки і повнолітні діти, які злісно ухилялися від виконання покладених на них в силу зако­ну обов´язків щодо утримання спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку;

- особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти за­повіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права спадкування в них чи в інших осіб, або спри­яли збільшенню їх частки у спадщині.

Від спадщини усуваються і особи, шлюб між якими визнано недійсним.

Зміст наведеної статті ЦК нам здається не зовсім чіткий.

Поняття навмисного вбивства труднощів не викликає, зро­зуміло, що йдеться про кваліфікацію злочинів за певними стат­тями КК України (навмисне вбивство, вбивство з обтяжуючими обставинами, вбивство матері, новонародженої дитини та ін.). Вчинення ж злочину з необережності, наприклад при порушенні правил дорожнього руху, виконання будівельних робіт, полювання, техніки безпеки тощо, що спричинило загибель спадкодавця чи спадкоємців, не позбавляє притягнутого до кримінальної від­повідальності за вчинення злочину права отримати спадщину, незважаючи на його вину у смерті згаданих вище осіб.

Певні проблеми виникають при аналізі поняття «замах на вбивство». За кримінальним законодавством замахом на злочин визнається умисна дія, безпосередньо спрямована на вчинен­ня злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі винної особи. Тобто всупереч волі злочинця, з´явилися такі обставини, що перешкодили за­вершенню злочину.

Замах на вбивство за багатьма ознаками подібний до заподіян­ня тяжких тілесних пошкоджень, а вбивство - до заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого. Залежно від кваліфікації таких протиправних дій настають відповідні не лише кримінально-правові, але й цивіль­но-правові наслідки.

У пункті 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. № 1 зазначалося, що для розмежування цих злочинів необхідно ретельно досліджувати докази, що мають значення для з´ясування змісту і спрямованості умислу. Питан­ня про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема, враховуючи спосіб, зна­ряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та ін­ших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку винного і потерпілого. Визначальним при цьому є суб´єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.

Але як свідчить судова практика при вчиненні тяжких зло­чинів проти особи, обвинувачені практично ніколи не визнають себе винними у вчиненні інкримінованого їм тяжкого злочину проти особи, особливо в тих випадках, коли потерпілий зали­шився живим, або категорично відмовляються від зізнавальних свідчень, даних ними на попередньому слідстві, вже безпосеред­ньо в судовому засіданні.

Кваліфікація тяжкого злочину проти особи залежить і від суб´єктивного бачення судом окремих обставин вчинення зло­чину.

Відмежування вбивства від тяжкого тілесного пошкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, а замаху на вбивство від умисного заподіяння тілесних пошкоджень має практич­не значення і пов´язане не лише з обранням відповідної міри кримінального покарання, а і з визначенням належного кола спадкоємців. Так, якщо син побив батька, і той помер, злочин­ця чекає суворе кримінальне покарання, оскільки санкція статті КК України за умисне тяжке тілесне пошкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, передбачає позбавлення волі строком до 15 років. Але той же син, учинивши такий тяжкий злочин, має отримати спадщину, оскільки він не вбивця, і його дії не були направлені на вчинення вбивства.

Не можна погодитися з роз´ясненням судових працівників, які вважають що підставою для усунення від спадщини є «умис­не позбавлення життя, а не наявність певного складу злочину, що призвів до цього», тому ця норма повинна застосовуватися у випадках і умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, внаслідок яких сталася смерть´.

Таке тлумачення поняття «замах на вбивство», по-перше, ви­ходить за межі доктринального тлумачення норми, а по-друге, суперечить її легальному визначенню, тому прогалини в законо­давстві повинен усувати сам законодавець. Злочин не може вва­жатися належним способом набуття права власності. Ніхто не повинен здобувати спадщину злочинним шляхом.

Вбивство - особливо тяжкий злочин, тому, не випадково, норми спадкового права усувають від спадщини таких злочин­ців. Але не менш тяжкими і аморальними є й інші злочини про­ти рідних і близьких. Статистика свідчить про певний відсоток жорстоких, інколи зовсім безглуздих, так званих сімейних зло­чинів.

На нашу думку, це коло негідних спадкоємців потрібно роз­ширити. Не повинні отримувати спадщину за законом спадкоєм­ці, які засуджені за будь-які злочини проти особи спадкодавця, (наприклад, залишили в небезпеці спадкодавця, звинуватили його у скоєнні тяжкого злочину тощо).

Відкриття спадщини і закликання до спадщини недостатньо, щоб той чи інший потенційний спадкоємець став правонаступ­ником прав та обов´язків померлого. Спадщина не переходить до спадкоємців автоматично, вони повинні її прийняти. Право на прийняття спадщини є суб´єктивним цивільним правом, зміст якого полягає в тому, що спадкоємцю надається альтернатива: прийняти спадщину або відмовитися від неї.

Прийняття спадщини - це засвідчення згоди спадкоємця вступити у всі правовідносини спадкодавця, які в сукупності складають спадщину. Така згода повинна бути виражена вста­новленим законом способом.

Спадщина вважається прийнятою, якщо:

- спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини протягом шести місяців не заявив про відмову від спадщини;

- спадкоємець, який не проживав постійно із спадкодавцем і повинен подати заяву про прийняття спадщини, подасть заяву про прийняття спадщини у нотаріальну контору за місцем від­криття спадщини;

- малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, за винятком випадку, коли вони (їх опіку­ни) із дозволу органів опіки та піклування відмовилися від при­йняття спадщини.

Тільки в одному випадку законодавець не вимагає вчинення дій, які б свідчили про прийняття спадщини - коли спадкоєм­цем є держава.

Спадкоємець може особисто звернутися із заявою про від­криття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини або ж надіслати заяву про прийняття спадщини, за­свідчивши свій підпис нотаріально.

Свідченням фактичного вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємця ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанції про здачу в ломбард речі, технічного паспорту на автотранспортний засіб, державного акта на право приватної власності на землю тощо. Ці докумен­ти приймаються нотаріусом до уваги з урахуванням конкретних обставин справи.

Фактичний вступ в управління чи володіння частиною спад­кового майна розглядається як прийняття усієї спадщини, в чому б вона не полягала і де б вона не була. Тому немає потреби приймати спадщину по окремих об´єктах (земельна ділянка, будинок, автомобіль), оскільки прийняття спадщини - це єди­на дія.

Фактичний вступ в управління чи володіння спадковим май­ном, яке спадкодавець заповів іншій особі (якщо вона не відмо­вилася від спадщини), або одержання за заповідальним розпо­рядженням вкладу в банківській установі не може розглядатися як вчинення дій по прийняттю спадщини (пп. «в» п. 11 Поста­нови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчинен­ні» від 31 січня 1992 p.).

Прийняття спадщини як односторонній правочин характери­зується не лише особливими способами прийняття, а й немож­ливістю волевиявлення під умовою чи із застереженням з боку особи, яка приймає спадщину. Спадкоємець не може заявити про прийняття спадщини по частках чи відмовитися від неї за умови наявності чи відсутності певних подій або обставин, які, можливо, настануть у майбутньому.

Заява про прийняття спадщини, як і заява про відмову від спадщини, є безумовною і беззастережною. У виключних ви­падках встановлений законом шестимісячний строк для при­йняття спадщини може бути продовжений судом (наприклад, спадкоємець доведе, що він не знав і не міг знати про відкриття спадщини). Спадкоємці, які пропустили строк для прийняття спадщини, можуть бути за згодою всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину, включені в свідоцтво про право на спадщи­ну як такі, що прийняли спадщину, але за умови, що свідоцтво про право на спадщину ще нікому не видавалося.

Якщо для прийняття спадщини спадкоємець повинен так чи інакше демонстративно засвідчити свій намір прийняти спадщи­ну, то відмовитися від спадщини можна не тільки шляхом вчинення певних дій (подачі заяви про це), а й не вчиняючи дій, які б свідчили про прийняття спадщини.

Спадкоємець, який не бажає прийняти спадщину, може від­мовитися від належної йому частки на користь інших спадкоєм­ців за законом чи за заповітом, а також на користь держави чи будь-якої організації. Проте така відмова можлива лише на ко­ристь тих спадкоємців, які були закликані до спадщини, тобто на користь спадкоємців однієї черги. Так, якщо до спадщини за­кликані спадкоємці першої черги - син, дочка, жінка, то вони не можуть відмовитися від належної їм частки на користь спад­коємців другої черги - діда, баби, сестри чи брата померлого.

На користь інших спадкоємців не може відмовитися й обов´язковий спадкоємець, оскільки його право на обов´язкову частку є суто особистим правом, яке обумовлене його непов­ноліттям, непрацездатністю, утриманням за кошти померлого. Така відмова від обов´язкової частки спадщини суперечила б її призначенню.

Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана про­тягом строку, встановленого для її прийняття.

Якщо спадкоємець не скористався своїм правом на відмову від спадщини на користь інших спадкоємців протягом шести місяців, то після закінчення цього строку він може передати на­лежне йому спадкове майно іншим спадкоємцям вже тільки на підставі загальноцивільних договорів: купівлі-продажу, дару­вання, міни.

Право спадкоємців на певне майно підтверджується свідоц­твом про право на спадщину (за законом чи за заповітом). У кожному свідоцтві зазначається все спадкове майно і перелічу­ються всі спадкоємці та визначається частка спадщини спад­коємця, якому видається свідоцтво про право на спадщину.

Свідоцтво є підставою вважати законними спадкоємцями лише тих осіб, які зазначені в ньому, і лише на майно, яке вка­зане у свідоцтві. Отримання свідоцтва про право на спадщину є правом, а не обов´язком спадкоємця. Але в певних випадках спадкоємець без свідоцтва про право на спадщину не зможе здій­снити свої спадкові права. Так, без свідоцтва неможливо отрима­ти грошовий вклад, цінності, які належали спадкодавцю і були здані на збереження, майно, яке знаходиться у третіх осіб, пере­реєструвати домоволодіння, транспортний засіб тощо.

Видача свідоцтва про право на спадщину на майно, яке підля­гає обов´язковій реєстрації, видається нотаріусом після подання відповідних правовстановлюючих документів про належність цього майна спадкодавцеві та перевірки відсутності заборони або арешту на це майно. Якщо на майно накладено заборону, де­ржавний нотаріус зобов´язаний повідомити кредитора про вида­чу спадкоємцям боржника свідоцтва про право на спадщину.

Видача свідоцтва про право на спадщину на майно, яке знахо­диться під арештом, затримується до зняття арешту.

Свідоцтво про право на спадщину видається державною но­таріальною конторою за місцем відкриття спадщини після за­кінчення шести місяців з дня відкриття спадщини.

Свідоцтво може бути видане і раніше, якщо є дані про те, що окрім осіб, які заявили про видачу свідоцтва, інших спадкоєм­ців немає.

До прийняття спадщини спадкоємцями державний нотаріус за необхідності дає розпорядження про видачу із спадкового майна грошових сум на покриття таких витрат:

1) по догляду за спадкодавцем під час його хвороби, що пере­дувала його смерті, а також на його поховання;

2) на утримання осіб, які перебували на утриманні спадкодав­ця;

3) на задоволення претензій, які випливають із законодавства про працю, та прирівнюваних до них;

4) на охорону спадкового майна і управління ним, а також витрат, пов´язаних із повідомленням спадкоємців про відкриття спадщини.

ГЛАВА 21. ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ