Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Спадкування - це перехід майнових прав та обов´язків померлого громадянина (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). Право спадкування тісно пов´язане з правом власності, оскільки спадкування є одним із найпоширеніших засобів набуття права власності та охороняє це право.
Спадкове право - це сукупність встановлених державою правових норм, які регламентують порядок та умови переходу майнових прав померлого громадянина до інших осіб. Саме спадкове право визначає підстави спадкування, час і місце відкриття спадщини, коло спадкоємців, особливості спадкування окремих видів майна, порядок і строки прийняття та відмови від спадщини, оформлення спадкових прав.
Спадкове право, як підгалузь цивільного права, побудоване на своїх особливих засадах. Принципами спадкового права є наступні:
1) свобода волевиявлення спадкодавця і спадкоємців. Теста-ментоздатний спадкодавець в будь-який час має можливість скласти заповіт на все майно чи його певну частку, змінити заповіт чи скасувати взагалі. Ми вважаємо, що це положення є головним принципом спадкового права. Принцип свободи волевиявлення спадкодавця знайшов своє закріплення у ст.ст. 1234-1237, 1240, 1242-1244, 1246, 1254, 1302, 1308 ЦК України. Спадкоємцю, в свою чергу, надано право прийняти спадщину або відмовитися від неї;
2)універсальність спадкового правонаступництва. Всі. 1218-1219 ЦК законодавець визначає склад спадщини. Спадкоємці набувають усіх прав та обов´язків, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Особливості спадкування окремих видів майна (право на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві) визначені в ст. 1227 ЦК та окремими підзаконними актами, наприклад відповідною інструкцією МВС України, яка визначає порядок спадкування мисливської зброї, спеціальних засобів тощо. Спадщина не приймається по часткам. Єдиним винятком з цього правила є можливість спадкоємця відмовитися від обов´язків правонаступника за договором довічного утримання (ст. 757 ЦК);
3) черговість закликання до спадщини при спадкуванні за законом. Суть цього принципу, який знайшов своє закріплення у ст. 1258 ЦК полягає в тому, що кожна наступна черга спадкоємців за законом набуває право на спадщину лише у випадку відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття. Із цього загального правила виняток може зробити лише суд у випадку, передбаченому ч. 2 ст. 1259 ЦК;
4) рівність спадкових часток при спадкування за законом. За загальним правилом спадкоємці однієї черги набувають право на спадщину в рівних частках. Це положення знайшло відображення у ст. 1267 ЦК. Виняток з цього правила має місце при спадкуванні спадкоємцями, які закликаються до спадкування за правом представлення;
5) державно-правовий захист непрацездатних родичів і членів сім´ї заповідача.
Вітчизняний законодавець і в ЦК 1922 p., і в ЦК 1963 p., і в ЦК 2003 p. послідовно захищав і захищає інтереси так званих обов´язкових спадкоємців. Законодавець змінював коло осіб, які мали право на обов´язкову частку, розмір обов´язкової частки, але загальна тенденція була чітко спрямована на захист майнових інтересів неповнолітніх і непрацездатних осіб, про яких спадкодавець за своє життя повинен був піклуватися. Це дає підстави розглядати положення, що знайшли своє закріплення в ст. 1241 ЦК України, як форму вираження принципу підгалузевого законодавства.
Від принципів спадкового права, як підгалузі цивільного законодавства, необхідно відрізняти так звані функціональні положення (принципи) спадкового права, які не відіграють самостійної ролі, а лише сприяють належній реалізації спадкових принципів. До них ми відносимо принцип таємниці заповіту, охорони спадкового майна, відшкодування витрат особам, які здійснювали догляд за спадкодавцем чи понесли витрати у зв´язку з його похованням, тощо.
Правильне застосування конкретних норм спадкового законодавства можливе лише за умови врахування загальних принципів цієї підгалузі цивільного законодавства.
Наведені нами засади спадкового права є принципами приватного права, але це не виключає наявності публічних інтересів. В стабільності інституту спадкування зацікавлені не лише громадяни, а і держава в цілому, оскільки приватні інтереси в даному випадку тісно пов´язані із мораллю суспільства і безпекою держави в цілому.
Принципи підгалузей права знаходять своє застосування у випадках, коли виникає прогалина у діючому цивільному законодавстві, що обумовлює необхідність застосування аналогії права. Суд не може відмовити позивачу у захисті порушеного права, посилаючись на відсутність конкретної норми, яка б дозволила розглянути справу по суті. Тому саме в цьому випадку виникає необхідність обґрунтувати прийняте судове рішення по справі, виходячи із загальних засад законодавства.
Спадкове право традиційно належить до найстабільніших інститутів цивільного права. Після прийняття ЦК УРСР 1963 р. норми, які регулювали спадкові правовідносини, практично не змінювалися протягом сорока років.
Значні зміни внесені в інститут спадкового права у ЦК України (2003 р.). В порівнянні із ЦК УРСР 1963 р. норми спадкового права в новому ЦК містяться в семи главах: «Загальні положення про спадкування», «Спадкування за заповітом», «Спадкування за законом», «Здійснення права на спадкування», «Виконання заповіту», «Оформлення права на спадщину», «Спадковий договір».
Майно, яке переходить в порядку спадкування, називається спадщиною.
Спадщина складається із сукупності майнових прав та обов´язків померлого громадянина, які, відповідно до чинного законодавства, можуть переходити у порядку спадкування до іншої особи. Іноді спадщину називають спадковою масою або спадковим майном.
Здебільшого спадщина складається з права приватної власності померлого громадянина на різне майно: житловий будинок, квартиру, предмети домашнього користування, дачу, продуктивну та робочу худобу, насадження на земельній ділянці, вироблену продукцію, транспортні засоби, земельну ділянку, грошові кошти, цінні папери та інше майно споживчого та виробничого призначення, яким громадянин володів.
Так, якщо після смерті громадянина залишився недобудований будинок, то у спадщину переходить не житловий будинок, а будівельні матеріали, права та обов´язки за договором підряду на будівництво.
Якщо право власності на майно у спадкодавців було відсутнє, то це майно не може входити до складу спадщини. Так, самовільно побудований будинок не включається в спадкову масу, оскільки у спадкодавця право власності на цей будинок не виникло, і відповідно до норм чинного законодавства цей будинок підлягає вилученню.
Якщо майно належало кільком особам на праві спільної власності, то після смерті однієї з них спадщина відкривається тільки на належну цій особі частку.
До складу спадкової маси не включається квартира, яку спадкодавець наймав за договором найму житлового приміщення, оскільки договір найму не є підставою набуття права власності. У цьому випадку фактичне володіння річчю ще не свідчить про наявність у особи права власності на річ.
У разі смерті громадянина, який не одержав приватизаційні папери з будь-яких причин, право одержання належних йому до видачі паперів також не успадковується.
Законодавець встановлює особливості спадкування окремих видів майна. Так, безкоштовно повинні бути здані у військові комісаріати або в органи внутрішніх справ кортики. Право власності на ці речі у спадкоємців не виникає. Мисливська нарізна або гладкоствольна вогнепальна зброя протягом десятиденного строку повинна бути здана в органи внутрішніх справ на тимчасове зберігання - до вирішення питання про спадкування майна. Якщо будь-хто із спадкоємців бажає стати власником такої зброї, то вона може бути зареєстрована на його ім´я у встановленому порядку.
У випадках, якщо серед спадкоємців немає осіб, які можуть мати або мають право на зберігання зброї, зброя повинна бути в місячний строк продана або подарована особі, яка має дозвіл органів внутрішніх справ на придбання мисливської вогнепальної зброї.
Окрім права приватної власності в склад спадщини можуть входити й інші права померлого громадянина: ті, які випливають з виконання певних правочинів; вимоги щодо відшкодуванyz шкоди, на відшкодування моральної шкоди, стягнення неустойки, а також майнові права автора, винахідника тощо.
Суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв´язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодуванням у зв´язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров´я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцю, але не були ним одержані, входять до складу спадщини, лише у випадку, коли відсутні члени сім´ї спадкодавця., яким ці суми повинні бути передані.
Не переходять у спадщину ті права та обов´язки, які хоч і є майновими, але носять суто особистий характер. Це право на отримання аліментів, право на користування житловим приміщенням, право на пенсію, на членство у кооперативі, товаристві. Не переходять у спадщину право на ім´я, вчене звання, державні нагороди, військове звання.
До складу спадщини входять не лише права спадкодавця, але й ціла низка майнових зобов´язань, а саме - борги спадкодавця. До спадкоємця також переходить обов´язок відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем, обов´язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, обов´язок сплатити неустойку (штраф, пеню), які були присуджені судом спадкодавцеві за його життя.
Відкриття спадщини - це наявність певних юридичних фактів, з якими законодавець пов´язує виникнення права спадкування. Спадкові правовідносини виникають із смертю громадянина або з оголошенням його у встановленому порядку померлим.
Для вирішення багатьох питань спадкового права суттєве значення має час і місце відкриття спадщини. Саме з часом та місцем відкриття спадщини пов´язане встановлення таких істотних обставин, як-от:
- визначення кола спадкоємців;
- строку для прийняття спадщини чи відмови від спадщини;
- склад спадкового майна;
- закон, яким потрібно керуватися;
- початок обрахування строку для пред´явлення претензії кредиторами.
Саме за місцем відкриття спадщини вживаються заходи щодо охорони спадкового майна і видається свідоцтво про право на спадщину.
ЦК України визначає час відкриття спадщини як день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Факт і дата смерті підтверджуються свідоцтвом органів РАЦСу чи іншим документом, який видається у передбачених законом випадках (наприклад, повідомлення Міністерства оборони про загибель військовослужбовця).
У тих випадках, коли спадкодавець оголошується померлим за рішенням суду, днем смерті вважається день вступу в законну силу рішення суду про оголошення такого громадянина померлим. Якщо ж громадянин пропав безвісти за обставин, які загрожували йому смертю або давали підстави припускати, що він загинув від нещасного випадку, суд може у своєму рішенні визначити день його смерті - тобто день припустимої загибелі.
Часом відкриття спадщини посмертно реабілітованого у встановленому порядку громадянина є день прийняття рішення районною Комісією з питань поновлення прав реабілітованих про повернення майна спадкоємцям першої черги. Факт смерті спадкодавця - реабілітованого у встановленому порядку громадянина - визначається на підставі відповідного рішення Комісії з питань поновлення прав реабілітованих, яке повинно містити перелік документів, що стверджують відповідні факти.
Сам факт зникнення громадянина безвісти (наприклад, на фронті, під час військового конфлікту) або визнання його безвісно відсутнім у судовому порядку не тягне за собою відкриття спадщини.
Законодавець не надає правового значення годинам та хвилинам настання смерті. Правові наслідки пов´язані лише з днем смерті. Якщо особи померли в один і той же день (незалежно від часу смерті), вони не спадкують одна після одної. Так, якщо внаслідок автотранспортної події чоловік загинув на місті події, скажімо, о першій годині ночі, а його дружина - в лікарні через двадцять годин, спадщина після чоловіка для жінки не відкривається, оскільки подружжя померло в один день.
Особи, які померли в різний час, але в межах однієї доби, називаються комморієнтами.
Місцем відкриття спадщини вважається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме - місцезнаходження майна чи основної його частини (ст. 1221 ЦК).
Місцем проживання неповнолітніх, які не досягли 14 років, або осіб, які перебувають під опікою, вважається місце проживання їх батьків (усиновителів) або опікунів.
Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місце знаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місце знаходження основної частини рухомого майна.
Після смерті військовослужбовців строкової служби, а також студентів, які навчалися в технікумах чи вищих навчальних закладах поза місцем постійного проживання, місцем відкриття спадщини визнається місце їх постійного проживання до призову на строкову службу або до вступу на навчання до навчального закладу.
Якщо у спадкоємців відсутні наведені вище документи, то нотаріус вимагає копію рішення суду, яке вступило в законну силу, про встановлення юридичного факту - місця відкриття спадщини.
Спадкування за заповітом
В ст. 1217 ЦК України передбачено два види спадкування: за заповітом або за законом.
Законодавець надає громадянину право призначити спадкоємців особисто - шляхом складання заповіту.
Новий ЦК України вперше у вітчизняному законодавстві дає легальне визначення заповіту. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті (ст. 1233 ЦК).
Заповіт повинен відповідати загальним правилам щодо дійсності правочину, а саме:
1) заповідач повинен бути дієздатним на момент укладання заповіту;
2) зміст заповіту не повинен суперечити закону;
3) зміст заповіту повинен відображати дійсну волю заповідача;
4) заповіт повинен бути вчинений у визначеній законом формі;
5) умови заповіту повинні бути здійсненними.
Як цивільно-правовий правочин заповіт характеризується і цілою низкою специфічних ознак.
По-перше, заповіт - це односторонній правочин, який вважається дійсним після того, як заповідач в установленому порядку і в належній формі виявить свою волю. Про складення заповіту заповідач може сповістити своїх спадкоємців чи інших зацікавлених осіб, а може і не знайомити їх із своєю останньою волею, що ніяк не впливає на дійсність заповіту.
По-друге, особливість заповіту полягає в тому, що цей правочин настільки тісно пов´язаний з особистістю заповідача, що виключає його складання за допомогою представника чи довірителя.
По-третє, заповіт - розпорядження на випадок смерті заповідача, тобто безпосередньо правові наслідки, які пов´язані з реалізацією його волі, настануть лише за умови смерті заповідача. Заінтересовані особи не можуть оспорити заповіт навіть, якщо їм відомий його зміст, оскільки заповіт вступає в силу лише після смерті заповідача.
Водночас заповіт не є умовним правочином. Та обставина, що він вступає в силу лише за наявності певного складу юридичних фактів, є основним положенням такого правочину, а не додаткова обставина, від якої вона буде залежати. Умовою є певна обставина, яка може настати, але може і не настати. Смерть же людини неминуча, невідомий лише момент смерті. Умова є завжди додатковим моментом в правочині, яка встановлюється за погодженням сторін, і саме від бажання сторін залежить надання правочину умовного характеру. Якщо така умова буде відсутньою, правочин буде мати юридичну силу, незважаючи на відсутність умов. А оскільки заповіт укладається саме на випадок смерті, то ця обставина і є необхідним, а не випадковим елементом заповіту, .який заповідач за своїм бажанням може включити, або може і не включати.
Заповіт повинен бути складений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. Особливість заповіту полягає в тому, що він містить в собі волю спадкодавця, яку він виклав ще за життя, але безпосереднє здійснення цієї волі можливе лише за умови смерті спадкодавця. Ця обставина і обумовлює особливі вимоги до оформлення заповіту, оскільки після смерті особа вже не має можливості уточнити чи конкретизувати свої наміри, наприклад, яку саме частину будинку повинен успадкувати син, а яку дочка, що розумів спадкодавець під «цінними речами», які необхідно передати брату; нарешті померлий буде взагалі позбавлений можливості оспорювати цей правочин в силу природних причин.
Тому в законодавстві і передбачені певні гарантії того, щоб воля померлого була виконана належним чином. Законодавець повинен бути впевненим, що особа бажає розпорядитися своїм майном саме на випадок смерті, а не наприклад, подарувати його; що майно передається спадкоємцям не в рахунок майбутніх послуг, які вони будуть надавати спадкодавцю, як це має місце за договором довічного утримання, а саме безоплатно після смерті; що спадкодавець розуміє, що внаслідок такого розпорядження можуть залишитися без засобів до існування його малолітні діти чи непрацездатна дружина.
Нарешті, особливість змісту правочину, згідно з яким громадянин розпоряджається нажитим за все життя майном, обумовлює необхідність додаткових гарантій в тому, що такий правочин укладений спадкодавцем свідомо, без насильства, погроз, обману. Складання заповіту в письмовій формі дає можливість заповідачу серйозно обдумати свої наміри, уникнути поквапливості, поспіху, прийняття необдуманих поспішних рішень.
Усі ці обставини і обумовлюють обов´язковість складання заповіту в письмовій формі й посвідчення його державним чи приватним нотаріусом, що є необхідною умовою його дійсності.
Відповідно до Закону України «Про нотаріат» у населених пунктах, де відсутні нотаріальні контори, заповіт можуть посвідчити службові особи виконкому. За кордоном - відповідні консульські установи та дипломатичні представництва. Окрім державного нотаріуса, заповіт може посвідчити і приватний нотаріус (ст. 36 Закону України «Про нотаріат»).
В інтересах громадян, яким обставини не завжди дозволяють звернутися до нотаріальної контори, закон покладає на певних посадових осіб обов´язки по посвідченню заповіту, який у цих випадках прирівнюється до нотаріального (ст. 40 Закону України «Про нотаріат»).
До нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються:
Названі вище посадові особи зобов´язані негайно передати по одному примірнику посвідчених ними заповітів до державної нотаріальної контори чи державного нотаріального архіву за місцем постійного проживання заповідача.
Якщо заповідач не мав постійного місця проживання або місце проживання заповідача невідоме, заповіт надсилається на зберігання до державного нотаріального архіву міста Києва.
Завідуючий державним нотаріальним архівом чи державною нотаріальною конторою зобов´язаний перевірити законність заповіту, що надійшов на зберігання. У разі встановлення невідповідності його законові, - не пізніше наступного дня повідомити про це заповідача і посадову особу, яка посвідчувала цей заповіт.
ЦК РФ передбачає можливість викладення громадянином останньої волі в простій письмовій формі за надзвичайних обставин (ст. 1129 ЦК РФ). Такий «спрощений» заповіт повинні підписати два свідки. За заявою зацікавленої особи дійсність заповіту підтверджується судом. Заповіт втрачає силу, якщо заповідач протягом місяця після припинення надзвичайних обставин не посвідчить заповіт належним чином.
У вітчизняному законодавстві така новела відсутня. Одночасно, в ч. 2 ст. 219 ЦК України передбачено, що суд може визнати дійсним правочин, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі. Таким чином, вітчизняний законодавець, по суті, не виключає можливості визнання дійсним навіть усного заповіту укладеного за надзвичайних обставин. Ми вважаємо, що норму, яка дозволяє суду визнавати дійсним заповіт, незважаючи на порушення нотаріальної форми, законодавець повинен «не маскувати» в книзі першій «Загальні положення» ЦК України, а «цивілізовано» розмістити безпосередньо в главі 86 «Спадкування за заповітом» книги шостої «Спадкове право». Сам зміст такої норми повинен більш детально визначати порядок і умови легалізації такого заповіту судом.
У заповіті зазначається місце і час його укладання і він підписується особисто заповідачем. Якщо громадянин через фізичну ваду, хворобу або з інших поважних причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням і в його присутності та в присутності нотаріуса, заповіт може бути підписаний іншим громадянином. Про причини, з яких громадянин не міг підписати заповіт, зазначається у посвідчувальному написі.
Громадянин, на користь якого заповідається майно, не вправі підписувати його за заповідача. Якщо заповідач неписьменний або сліпий, нотаріус прочитує йому текст заповіту, про що на заповіті робиться відповідна відмітка. Якщо сліпий громадянин письменний, він сам підписує заповіт.
Заповідачем може бути будь-яка фізична особа незалежно від статі, національності, виду занять тощо.
Посвідчення заповіту через представника заборонено Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (п. 156).
Заповіт повинен бути складений так, щоб розпорядження заповідача не викликало неясності чи суперечок після відкриття спадщини. При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається надання доказів, що підтверджують його право на майно, яке заповідається.
Найважливішим у будь-якому заповіті є призначення спадкоємців. Заповідач може призначити одну особу своїм спадкоємцем, заповівши їй усе майно, в чому б воно не полягало і де б воно не перебувало. Він може скласти заповіт шляхом перерахування певних речей, які він бажав залишити спадкоємцям. Заповідач може призначити кілька спадкоємців, розподіливши між ними своє майно. Спадкодавець також має право доручити одному чи кільком спадкоємцям виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи, яка названа в заповіті. Покладання виконання таких обов´язків на спадкоємця називається заповідальним відказом або легатом.
Предметом заповідального відказу можуть бути доручення спадкоємцям передати певну річ чи певну грошову суму третій особі (відказоодержувачу).
Особливим видом заповідального відказу є покладання на спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, обов´язку надати іншій особі право довічного користування цим будинком або його частиною.
Якщо спадкоємець, на якого покладений обов´язок виконати заповідальний відказ, відмовиться від спадщини чи помре раніше спадкодавця, то цей обов´язок переходить до того спадкоємця, який отримав відповідну частку спадщини. Заповідальний відказ відпадає, якщо пасиви спадщини перевищують її активи, або та частина заповіту, в якій передбачений заповідальний відказ, у судовому порядку визнана недійсною, або коли відказо-одержувач помре раніше заповідача.
Якщо відказоодержувач відмовляється від належного йому права, то відповідно збільшується частка майна того спадкоємця, на якого було покладено обов´язок виконати заповідальний відказ.
У ЦК не міститься правил щодо недопустимості призначення в заповіті строку виконання відказу. Тому, якщо в заповіті такий строк призначений, то право на позов, а відповідно і початок перебігу позовної давності, починається саме з цього строку, звичайно за умови, що спадкоємець ухиляється від виконання заповідального відказу.
В чому полягає практичне значення заповідального відказу? Чи не простіше призначити відказоодержувача спадкоємцем за заповітом і заповісти йому певну частку майна? Справа в тому, що в певних випадках без допомоги заповідального відказу заповідач не може досягти мети, яку перед собою ставить. Наприклад, він бажає передати відказоодержувачу майно в тимчасове користування, а за заповітом це не можливо, оскільки спадкоємці отримують майно у власність. Нарешті, легатарій має право вимагати від спадкоємців, обтяжених відказом, виконання відказу, а із свого боку, ніяких зобов´язань ні перед спадкоємцями, ні перед кредиторами спадкодавця не несе.
Поруч із заповідальним відказом заповідач може зробити ще одне розпорядження, яке має назву «покладання». Відповідно до покладання заповідач, не обтяжуючи спадкоємця заповідальним відказом, може покласти на нього обов´язок виконати певні дії для загальнокорисної мети.
Так, заповідач може зобов´язати своїх спадкоємців надавати всім бажаючим можливість оглядати зібрану ним колекцію (наприклад, мінералів чи картин), зобов´язати своїх спадкоємців надавати його картини для організації безкоштовних виставок тощо. Один з професорів Київського університету побажав, щоб його спеціальною бібліотекою мали можливість користуватися викладачі та студенти факультету, де він протягом багатьох років працював.
Відмінність заповідального відказу від покладання полягає в тому, що за заповідальним відказом доручення виконати певні дії робиться на користь конкретної особи, тобто при заповідальному відказі вимагається завжди наявність трьох суб´єктів: заповідача, обтяженого відказом спадкоємця і відказоодержувача. А при покладанні конкретна особа, яка має право вимоги, відсутня. Виконання покладання може вимагати прокурор, зацікавлені організації, виконавець заповіту, обов´язок якого полягає в тому, щоб слідкувати за точним виконанням заповіту іншими спадкоємцями.
При складанні заповіту заповідач може передбачити, що на день його смерті спадкоємці за заповітом уже можуть померти, або з будь-яких інших причин не побажають прийняти спадщину.
Підпризначення спадкоємця (субінституція) - це призначення заповідачем додаткового спадкоємця на той випадок, коли основний спадкоємець, який вказаний у заповіті, помре раніше заповідача або відмовиться від спадщини.
Підпризначення спадкоємця потрібно відрізняти від спадкової трансмісії. Якщо для покликання до спадщини попризначеного спадкоємця треба, щоб він пережив момент відкриття спадщини і щоб основний спадкоємець не претендував на спадщину, то спадкова трансмісія має місце у тих випадках, коли спадкоємець, за законом чи за заповітом, помирає після відкриття спадщини і його частка переходить вже до його спадкоємців, які можуть бути як спадкоємцями за законом, так і за заповітом.
Наприклад, заповідач заповів усе своє майно дружині та сестрі. Після його смерті помирає сестра, не встигаючи прийняти спадщину. У цьому випадку її частку спадкують її спадкоємці за законом - чоловік, діти (шурин, племінник чи племінниці померлого) або спадкоємці за її заповітом. А це можуть бути зовсім сторонні для її брата особи.
До заповіту може бути включене і розпорядження немайно-вого характеру (про порядок проведення поховання заповідача, бажання призначити опіку над неповнолітнім тощо).
В ЦК України заповідачу надається можливість скласти заповіт з умовою. Звичайно, заповідач не може зобов´язувати спадкоємців умовами, виконання яких обмежувало б їх правоздатність, порушувало б закон чи суперечило б нормам моралі. Наприклад, неправомірною умовою отримання спадщини для дружини є заборона укладати повторний шлюб, для дочки - вимога укласти шлюб з певною особою, для сина - вибрати певний вид заняття тощо.
Тобто, заповідач може обумовити виникнення в особи, яка названа в заповіті, права на спадкування наявністю певної умови, як пов´язаної, так і не пов´язаної з її поведінкою, і ця умова повинна існувати на час відкриття спадщини. Така редакція статті є не досить вдалою. Вона практично позбавляє заповідача можливості виявити свою волю. Так, якщо дідусь передбачить умовою отримання спадщини набуття онуком вищої освіти, а на момент смерті заповідача онук буде лише студентом старшого курсу, то він автоматично позбавляється права на спадщину, оскільки відсутня умова її отримання. Ми вважаємо, що спадкоємець повинен мати право протягом певного часу виконати зазначену в заповіті умову´.
Американський космонавт Нейл Армстронг, який 21 червня 1969 р. вперше в історії людства висадився на поверхні Місяця, несподівано став спадкоємцем за заповітом, що був складений ще в 1891 р. палкою прихильницею французького письменника ЗКюль Верна. Умовою отримання спадщини було: «зробити перший крок на поверхні небесного тла». За вітчизняним законодавством космонавт права на спадщину не набув би.
Будь-який дієздатний громадянин може залишити за заповітом все своє майно або його частку (не виключаючи предметів домашньої обстановки та вжитку) одному чи кільком особам, які як входять, так і не входять в коло спадкоємців за законом, а також окремим організаціям чи державі.
Законодавець встановлює свободу заповіту, тобто заповідач може скласти заповіт на користь будь-якої фізичної чи юридичної особи, держави. В свій час широкого розголосу набув випадок, коли громадянка США заповіла все своє майно радянським космонавтам Ю. Гагаріну та Г. Тітову. Одночасно закон забезпечує права та інтереси так званих обов´язкових спадкоємців, тобто осіб, які, незважаючи на зміст заповіту, завжди мають право на певну частку спадщини.
До обов´язкових спадкоємців належать: неповнолітні або непрацездатні діти померлого (у тому числі й усиновлені); непрацездатне подружжя; непрацездатні батьки (у тому числі й усиновителі).
Наведений законодавцем перелік осіб, які мають право на обов´язкову частку спадщини, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Інші непрацездатні родичі померлого -брати, сестри, дід, баба не є обов´язковими спадкоємцями.
Незважаючи на зміст заповіту, обов´язкові спадкоємці мають право отримати половину частки спадщини, яка б належала їм за законом. Тобто право заповідача на вільне розпорядження своїм майном у даному випадку обмежується. До обов´язкової частки належить і домашнє майно, і предмети домашнього вжитку, і вклади в банківських установах. Обов´язкова частка спадщини не обтяжується боргами спадкодавця.
Умовою одержання обов´язкової частки не є злиденність спадкоємця. Тобто, якщо особа, яка має право на обов´язкову частку спадщини, матеріально забезпечена, отримує пристойну пенсію, має рахунок у банку, нерухомість і не потребує допомоги, це не позбавляє її права на обов´язкову частку, навіть якщо спадкодавець намагався це зробити. За позовом заінтересованої особи, її законних представників, прокурора заповіт у судовому порядку може бути визнаний недійсним у певній частині.
В ст. 1243 ЦК України подружжю надано право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належало йому на праві спільної сумісної власності. Після смерті одного з подружжя частка у праві спільної сумісної власності переходить до подружжя, який пережив, а на майно нотаріус накладає заборону.
У разі смерті останнього права на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.
На нашу думку, таку новелу в цілому навряд чи можна назвати вдалою.
Зазвичай, подружжя володіє не лише спільним сумісним майном, а і певним майном, яке належить йому на праві приватної власності. Спільний же заповіт подружжя не охоплює всього належного на праві власності майна, тому кожен із подружжя повинен скласти ще й заповіт, в якому визначити долю такого майна на випадок свої смерті. За таких обставин складання спільного заповіту не лише пов´язане із зайвими витратами, а і взагалі позбавлено сенсу.
Законодавець штучно обмежує останню волю громадянина, оскільки позбавляє його можливості у спільному заповіті розпорядитися всім своїм майном, що суперечить одному із основних принципів спадкового права - принципу свободи заповіту. Подружжя, яке пережило, позбавлено також можливості відкликати заповіт, незважаючи на негідну поведінку (але в межах закону) особи, яка призначена спадкоємцем в спільному заповіті.
Законодавчо не визначеною залишається доля спадкового майна, якщо одне із подружжя визнано недієздатним, а інше розриває з ним шлюб, а також у випадках, коли шлюб визнано недійсним. Накладення заборони на майно після смерті одного із подружжя може порушити права так званих обов´язкових спадкоємців, які незалежно від змісту заповіту, мають право на певну частку.
Безумовно, норма, яка надає подружжю скласти спільний заповіт, за своїм характером є прогресивною, оскільки розширює спадкову правоздатність громадян. З іншого боку, ми вважаємо, що її зміст потребує законодавчого редагування.
В ст. 1233 ЦК України законодавець вперше визначив поняття заповіту - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. З цього визначення випливає не лише неможливість складання заповіту за допомогою представника, а і односторонність правочину, який вчиняється, тобто, залежність його укладення від волевиявлення саме однієї сторони. Таким чином, легалізуючи спільний заповіт подружжя, законодавець повинен був відповідно і визначити поняття заповіту, як особливого виду правочину.
Не виключаючи можливість складення заповіту подружжя, ми вважаємо, що під заповітом подружжя необхідно розуміти такий заповіт, в якому кожне із подружжя, висловлюючи свою волю, призначає спадкоємцем на випадок своєї смерті виключно інше подружжя.
Немає також підстав, обмежувати право подружжя в спільному заповіті розпорядитися лише майном, яке належатиме їм на праві спільної сумісної власності. В спільному заповіті подружжя може визначити долю всього майна, яке належить йому на праві приватної власності.
Після смерті одного із подружжя іншому подружжю повинно бути надано право змінити чи скасувати заповіт на загальних підставах, в тому числі і призначити іншого спадкоємця.
ЦК України надає заповідачу право скласти так званий «секретний заповіт», тобто заповіт, зі змістом якого не має право ознайомитися навіть нотаріус (ст.1249 ЦК). Такий заповіт у присутності двох свідків кладуть в конверт і опечатують. Мета секретного заповіту - максимально забезпечити таємницю заповіту. В історії вітчизняного законодавства такий інститут аналогів не має.
Чи стане така новела додатковою гарантією таємниці заповіту - не відомо, але що вона зашкодить насамперед заповідачеві, тут сумніву немає. При посвідченні заповіту нотаріус перевіряє відповідність його змісту чинному законодавству, допомагає заповідачеві точніше сформулювати свої думки, підказує, як уникнути помилок при складанні заповіту. Незважаючи на таку кваліфіковану допомогу, в судовій практиці не поодинокі випадки, коли заповіт в судовому порядку визнається недійсним.
Яка правова природа такого правочину? Що посвідчує нотаріус в цьому випадку? Лише ту обставину, що йому певна особа в певний час передала заклеєний конверт. То чи можна вважати такі дії нотаріуса посвідченням заповіту?
Передача нотаріусу на зберігання запечатаного конверту являє собою не посвідчення заповіту, а різновид нотаріальної послуги, передбаченої Законом України «Про нотаріат» - прийняття документів на зберігання. В іншому випадку законодавець повинен легалізувати і «секретні» договори дарування, довічного утримання, ренти, купівлі-продажу тощо.
Мета секретного заповіту - уникнути зайвого розголосу. Але недоторканність приватного життя, особисту та сімейну таємницю захищає ст. 1255 ЦК «Таємниця заповіту». Саме вона надає заповідачу впевненості, що про складання заповіту та його зміст ніхто не буде ознайомлений передчасно.
Нотаріус чи посадова, службова особа, які посвідчували заповіт і розголосили його таємницю, повинні притягатися до дисциплінарної відповідальності, а за достатніх підстав - відшкодовувати і моральну шкоду.
Якщо складання секретного заповіту має на меті створити заповідачу додаткові гарантії захищеності змісту заповіту, то навряд чи цих гарантій буде достатньо, щоб при сучасних науково-технічних досягненнях «приховати» зміст «таємничого конверту» від недобросовісного нотаріуса.
Загальний низький рівень правової обізнаності не дасть пересічним громадянам можливості належним чином реалізувати своє право, а лише обумовить зростання кількості судових спорів щодо визнання заповіту недійсним.
Незважаючи на те, що у ст. 1217 ЦК законодавець зазначає, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом, глава 90 ЦК передбачає спадкування за спадковим договором.
Заспадковим договором одна сторона (набувач) зобов´язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача (ст. 1302 ЦК). За своєю правовою природою цей договір дещо нагадує договір довічного утримання, хоча право власності на майно за спадковим договором виникає лише після смерті відчужувача.
Спадкування за законом
При спадкуванні майна в Україні застосовуються два основних порядки визначення спадкоємців та розподілу спадкового майна. При спадкуванні за законом до спадкування закликаються ті особи, яких законодавець називає спадкоємцями. Тобто, в цьому випадку спадкове майно розподіляється між особами, які названі в числі спадкоємців у відповідних статтях ЦК України. Такі особи називаються законними спадкоємцями, або колом спадкоємців за законом.
Спадкування за законом має місце тоді, коли воно не змінене заповітом, тобто спадкодавець у заповідальному розпорядженні не призначив спадкоємців особисто. Тобто, спадкування за законом настає, коли:
а) спадкодавець не скористався наданим йому правом і не склав заповіт;
б) заповідач скасував раніше складений заповіт і не залишив нового;
в) заповіт в судовому порядку визнаний недійсним повністю чи частково;
г) складеним заповітом не охоплене все належне заповідачу майно;
д) спадкоємці за заповітом померли раніше спадкодавця, а інших спадкоємців заповідач не підпризначив;
є) спадкоємці за заповітом усунуті від спадщини як «негідні» відповідно до ст. 1224 ЦК, не прийняли спадщину, відмовилися від неї або не виконали умов заповіту.
Кого ж саме законодавець називає в числі спадкоємців за законом? Передусім це особи, які за характером сімейно-побутових зв´язків були найближчими до покійного. Незважаючи на те, що спадкодавець не склав заповіту, законодавець намагається передбачити, кому б цей громадянин міг залишити своє майно, і цілком обґрунтовано вважає, що це повинні бути найближчі до померлого особи. Вирішуючи це питання, законодавець враховує такі обставини: кровну спорідненість, шлюбні відносини, відносини усиновлення (удочеріння), перебування на утриманні.
Спадкоємці за законом призиваються до спадкування в порядку черги. Якщо ЦК УРСР 1963 р. було встановлено дві черги спадкоємців, то діючим законодавством коло черг збільшено до п´яти.
Спадкоємцями першої черги є діти (в тому числі й усиновлені), подружжя, батьки (в тому числі усиновителі), а також дитина, яка народилася після смерті спадкодавця.
До спадкоємців першої черги належать також онуки та правнуки, але лише в тому випадку, якщо на момент відкриття спадщини немає в живих того з батьків, який би був спадкоємцем.
До спадкоємців належать не тільки діти, які народилися в зареєстрованому шлюбі, але й ті діти, стосовно яких батько добровільно визнав своє батьківство і без укладання шлюбу, або ж батьківство було встановлено в судовому порядку. Навіть якщо шлюб був визнаний недійсним, діти, народжені у такому шлюбі, користуються такими ж правами спадкоємців, як і діти, народжені в дійсному шлюбі.
До дітей спадкодавця прирівнюються усиновлені діти, які спадкують після свого усиновителя, і вже не вважаються спадкоємцями за законом рідних батьків. Усиновлення повинне бути оформлене належним чином рішенням органів опіки та піклування.
Не належать до спадкоємців за законом пасинки та падчерці після вітчима та мачухи, якщо не мало місце усиновлення чи утримання.
До спадкоємців другої черги відносяться брати, сестри, дід, баба померлого. Чинне законодавство не робить ніяких відмінностей між братами та сестрами повнорідними, єдинокровними чи єдиноутробними. Для спадкування у другій черзі після брата чи сестри досить походження від спільної матері чи батька. Зведені брати та сестри, тобто діти, батьки яких уклали шлюб між собою, права спадкування один після одного не набувають, оскільки у них відсутні спільні батько та матір.
За рішенням суду між усиновленим та його бабою, дідом, братом та сестрою за походженням може бути збережений правовий зв´язок, у цьому випадку спадкування відбувається на загальних підставах.
Про розширення кола спадкоємців за законом висловлювалися окремі науковці ще в 30-х роках. Цю ж позицію поділяли деякі фахівці і при обговоренні проектів нових цивільних кодексів союзних республік на початку 60-х років. Але позитивного вирішення в законодавстві ця пропозиція не знайшла.
У новому ЦК України значно розширене коло спадкоємців за законом, причому це поняття поширюється не лише на осіб за ознакою родинних чи сімейних зв´язків, а й за ознакою членства у сім´ї. І якщо перша і друга черга спадкоємців за законом змін не зазнала, то у третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця (ст. 1263 ЦК).
У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім´єю не менш як п´ять років до відкриття спадщини (ст. 1264 ЦК).
Одним із найбільш спірних питань в науці цивільного та сімейного права залишається поняття «член сім´ї».
У чинному законодавстві немає визначення поняття не лише «член сім´ї», а й поняття «сім´я» взагалі, хоча від правильного застосування цього терміну в кожному конкретному випадку залежить не лише обсяг і характер суб´єктивного права, ай саме існування цього права (на житлове приміщення, аліменти, пенсію, пільги тощо). Це поняття використовує житлове, трудове, страхове законодавство, законодавство про соціальне забезпечення.
Так у статті 64 Житлового Кодексу УРСР до сім´ї наймача віднесені подружжя наймача, їхні діти, батьки. Членами сім´ї наймача можуть бути визнані й інші особи, якщо вони постійно проживають спільно з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Поняттям «член сім´ї» послуговується також трудове право, страхове право, право соціального забезпечення.
В ст. 23 Закону України «Про державний бюджет України на 2004 рік» від 27 листопада 2003 р. зазначено, що до членів сім´ї пільговика при наданні пільг належать: дружина (чоловік), їх неповнолітні діти (до 18 років); неодружені повнолітні діти, яких визнано інвалідами з дитинства 1 та 2 групи або інвалідами 1 групи; особа, яка проживає разом з інвалідом війни 1 групи та доглядає за ним за умови, що інвалід війни не перебуває у шлюбі; непрацездатні батьки; особа, яка перебуває під опікою або піклуванням громадянина, що має право на пільги та проживає з ним.
Відповідно до п. 26 Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам і державної соціальної допомоги на догляд, затвердженого поставною KM України від 2 квітня 2005 р. № 261 до складу сім´ї включаються: чоловік, дружина, діти, які перебувають на утриманні цієї особи віком до 18 років; діти - студенти вищих навчальних закладів 1-4 рівня акредитації та професійно-технічних навчальних закладів з денною формою навчання віком до 23 років, які не мають власних сімей, у тому числі ті, що одержують стипендію, незалежно від того, де вони проживають (разом з батьками чи перебувають на навчанні в іншому населеному пункті); особи, шлюб яких не зареєстровано, якщо вони разом проживають та ведуть спільне господарство; усиновлені діти, які проживають з усиновителями. До складу сім´ї не включаються: батьки, дід, баба, брати, сестри, діти, які перебувають на повному державному утриманні та деякі інші особи.
Офіційне тлумачення поняття «член сім´ї» спробував дати і Конституційний Суд України. У своєму рішенні від 3 червня 1999 року він зазначив, що природа сімейних правовідносин визначається кровними (родинними) зв´язками або шлюбними відносинами; спільним постійним проживанням; веденням спільного господарства. Членами сім´ї можуть бути визнані й інші особи за умови постійного спільного проживання і веденням спільного господарства.
Зазначимо, що це тлумачення поширюється лише на поняття «член сім´ї військовослужбовця, працівника міліції, особового складу пожежної охорони».
Коментатори ЦК поняття «проживали однією сім´єю» традиційно розкривають, виходячи із норм Сімейного кодексу України. Так, за ст. З СК сім´ю складають особи, що спільно проживають, пов´язані спільним побутом, мають взаємні права та обов´язки.
Відсутність законодавчого поняття «член сім´ї» обумовлює і відсутність чіткого розуміння поняття «спадкоємець третьої черги». А це провокує численні судові розгляди, коли ті чи інші спадкоємці, або і зовсім сторонні особи, будуть наполягати на визнанні їх членами сім´ї в судовому порядку.
П´яту чергу спадкоємців становлять інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення (ст. 1265 ЦК).
Ця новела, по суті, безмежно розширює коло спадкоємців за законом і практично позбавить державу права на так звану ві-думерлу (виморочну) спадщину, тобто майно, яке залишилося після смерті громадянина за відсутності спадкоємців як за заповітом, так і спадкоємців за законом, і яке успадковується державою.
Якщо на думку розробників нового ЦК перехід виморочної спадщини до держави є несправедливим, то чи доцільнішою є пропозиція, за якою цю ж спадщину замість держави будуть отримувати далекі родичі, які можуть не лише не підтримувати ніяких стосунків з померлим, а й взагалі не знати про його існування. І як справедливо вже зазначалося, ці далекі родичі й самі не розраховували отримати щось із цієї спадщини.
Закон повинен бути не лише справедливим, але й зрозумілим. Чи має уяву пересічний громадянин про «спорідненість шостого ступеня»? Не кожен правознавець зможе назвати «родичів шостого коліна», тому редакція статті є невдалою спробою «юридичної економії».
Ступінь родинності визначається кількістю народжень, які відділяють родичів, при цьому народження самого спадкодавця в це число не входить. Таким чином до спадкування в четверту чергу послідовно закликаються:
- родичі четвертого ступеня споріднення - діти рідних племінників і племінниць спадкодавця (двоюрідні онуки і онучки, рідні брати і сестри його діда та бабки (двоюрідні дід та баба);
- родичі п´ятого ступеня споріднення - діти його двоюрідних онуків і онучок (двоюрідні правнуки та правнучки), діти його двоюрідних братів та сестер (двоюрідні племінниці та племін ники), діти його двоюрідних дідів та бабок (двоюрідні дядьки та тітки);
- родичі шостого ступеня споріднення - діти його двоюрідних правнуків та правнучок (двоюрідні праправнуки та праправнучки), діти його двоюрідних племінників та племінниць (троюрідні онуки та онучки), діти його двоюрідних дядьків та тіток (троюрідні брати та сестри).
Для того щоб довести нотаріусу існування родинних зв´язків (по жіночій лінії) із померлою троюрідною сестрою, спадкоємець повинен надати сімнадцять свідоцтв про народження, смерть та шлюб і це за умови, що ніхто із жінок (спадкоємець, мати, бабуся, двоюрідна бабуся, двоюрідна тітка, троюрідна сестра) не розривав і не укладав нового шлюбу. Чи зможе спадкоємець протягом встановленого шестимісячного терміну довести своє право на спадщину за умови, що нікого із згаданих родичів уже немає в живих?
На допомогу родичів у цій ситуації спадкоємець розраховувати не може, оскільки нікого із згаданих вище родичів вже немає в живих, тому і свідоцтва про народження та шлюб своєї двоюрідної бабусі, яка померла ще до війни, повинен віднайти він сам. В таких випадках важко уникнути тривалих, витратних і безперспективних судових процесів, а право на спадкування родичів шостого ступеня спорідненості перетворюється на декларацію.
До п´ятої черги ЦК України відносить також утриманців померлого, які не були членами його сім´ї, тобто непрацездатних і неповнолітніх осіб, які протягом п´яти років одержували від спадкодавця матеріальну допомогу, яка була для них єдиним або основним джерелом засобів існування (ст. 1265 ЦК).
За ЦК УРСР 1963 р. утриманці, тобто особи, які були непрацездатними за віком чи за станом здоров´я, і перебували на утриманні спадкодавця не менше року до відкриття спадщини, складали особливу групу спадкоємців. Непрацездатними вважаються подружжя чоловічої статі з досягненням ними 60-ти років та жіночої статі з досягненням 55-річного віку, незалежно від того, настало у них право на пенсію чи ні; неповнолітні до 18 років, а також інваліди І—III групи, незалежно від того, була їм призначена пенсія чи ні.
За ЦК УРСР 1963 р. утриманці не мали своєї постійної черги -вони закликалися до спадкування разом з тією чергою, яка отримувала спадщину. ЦК України практично усуває утриманців від спадкування, оскільки право на спадщину вони набувають лише за відсутності перших чотирьох черг спадкоємців за законом.
Зміст спадкування за законом полягає в тому, що законодавець за відсутності заповіту моделює поведінку померлої особи щодо розпорядження належним їй майном. І зрозуміло, що до числа спадкоємців за законом повинні потрапити найближчі і найдорожчі для спадкодавця особи - його діти, батьки, дружина. Але і до утриманця спадкодавець своє ставлення висловив чітко і однозначно ще за життя: утриманець отримував від нього допомогу, яка була постійним і основним джерелом існування протягом не менше 5 років.
Тому позбавлення утриманця засобів існування після смерті спадкодавця означає спотворення волі спадкодавця і викликає цілком природне запитання: хто ж буде піклуватися про таку особу? Нам здається, що в цьому випадку обов´язки по утриманню шляхом надання аліментів повинні покладатися на спадкоємців, які прийняли спадщину, пропорційно їх часткам.
Нове спадкове законодавство надало право на спадкування в порядку представлення не лише внукам та правнукам, але і племінникам та двоюрідним братам та сестрам померлого. При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення (ст. 1266 ЦК).
В ЦК України з´явилася новела, яка передбачає зміну черговості одержання права на спадкування (ст. 1259 ЦК).
Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Водночас цей договір не може порушувати прав спадкоємця, який не бере в ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов´язкову частку у спадщині.
Черговість спадкування може бути змінена і за рішенням суду. Так, фізична особа, яка протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані, може вимагати в судовому порядку визнання за нею права на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування.
Зазначена новела є досить спірною. Існування низки оціночних понять («тривалий час», «тяжка хвороба», «безпорадний стан», «опікувалася», «матеріально забезпечувала», «інша допомога») перетворює розв´язання справи на підставі норм закону у вирішення згідно із «суддівським баченням», що не може не зумовити появу безпідставних позовів і певних зловживань з боку суддівського корпусу.
Спадкоємці за усною угодою між собою можуть змінити розмір частки рухомого майна у спадщині будь-кого з них. Якщо угода стосується нерухомого майна, то вона повинна укладатися в письмовій формі (ст. 1267 ЦК).
ЦК УРСР встановлював особливі правила щодо спадкування предметів домашньої обстановки та вжитку. При спадкуванні за законом це майно успадковували спадкоємці, які не менше одного року до смерті спадкодавця проживали спільно з ним. ЦК України скасував особливий правовий режим домашнього майна, включивши його в загальну спадкову масу. Таким чином, домашнє майно підлягає поділу між спадкоємцями, які закликаються до спадщини, на загальних підставах, хоча спадкоємці, які протягом не менш як одного року до часу відкриття спадщини проживали разом із спадкодавцем однією сім´єю, мають переважне право на виділ їм у натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку в розмірі частки, яка їм належить.
Така новела, на нашу думку, є передчасною. В силу традицій, які склалися на Україні, якщо з батьками залишається син чи дочка, вони піклуються про старих, доглядають їх, а після смерті успадковують домашнє майно. І таке рішення є справедливим. Інші спадкоємці, які мешкають в іншому місці, змушені, звичайно, придбати собі посуд, меблі, телевізор, тощо. Спадкоємці, які мешкають разом із спадкодавцем, не бачать сенсу в придбанні, скажімо ще однієї шафи, бо ця річ в квартирі є і вони нею користуються. Свої кошти вони витрачають на ремонт побутової техніки, на харчі для тих же батьків, сплачують за квартиру, телефон, послуги. І за цих обставин примушувати спадкоємців, які проживали разом із спадкодавцем, виплачувати іншим спадкоємцям вартість частки майна, яке, зазвичай, залишається у них, є рішенням несправедливим.
Спадкоємці однієї черги отримують спадщину в рівних частках. Винятком з цього правила є спадкування спадкоємців в порядку представлення. У такому порядку спадкують онуки та правнуки, прабаба, прадід, племінники, двоюрідні брати та сестри померлого. Вони отримують ту частку, яка б належала їх померлим батькам, якби ті були живими на момент відкриття спадщини.
Так, якщо після смерті спадкодавця залишився його син і два онуки раніше померлого другого сина, то половину спадщини отримає живий син, а кожний онук матиме право на одну четверту частину спадщини, оскільки їм разом належить та частка, яку б отримав їх батько, коли б він був живий. Тобто у цьому випадку у спадкоємців однієї черги (син та онуки) частки будуть різними.
Онуки мають право отримати спадщину в порядку представлення лише в тому випадку, якщо їх батьки померли до відкриття спадщини, а не, наприклад, відмовилися від спадщини, чи були усунуті від спадщини як негідні спадкоємці.
Практичне значення має і вирішення питання щодо порядку спадкування онуками, правнуками у випадку, коли вони є спадкоємцями за законом першої черги і, одночасно, один з них перебував на утриманні померлого.
Якщо онуки і правнуки закликаються до спадкування в порядку представлення, вони успадковують порівну в тій частці, яка належала б при спадкуванні за законом одному з померлих батьків. Тобто, якщо б після смерті спадкодавця залишилися його старший син і троє онуків молодшого сина, то син отримав би половину спадку, а онуки поділили б частку свого померлого батька і отримали б по 1/6.
Спадкове майно переходить у власність територіальної громади у таких випадках:
Дата: 2019-02-02, просмотров: 474.