Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Выберите тип работыЧасть дипломаДипломная работаКурсовая работаКонтрольная работаРешение задачРефератНаучно - исследовательская работаОтчет по практикеОтветы на билетыТест/экзамен onlineМонографияЭссеДокладКомпьютерный набор текстаКомпьютерный чертежРецензияПереводРепетиторБизнес-планКонспектыПроверка качестваЭкзамен на сайтеАспирантский рефератМагистерская работаНаучная статьяНаучный трудТехническая редакция текстаЧертеж от рукиДиаграммы, таблицыПрезентация к защитеТезисный планРечь к дипломуДоработка заказа клиентаОтзыв на дипломПубликация статьи в ВАКПубликация статьи в ScopusДипломная работа MBAПовышение оригинальностиКопирайтингДругое

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

 

Для того, щоб та чи інша дія тієї чи іншої особи набула юридич­ної сили, вона має бути юридично значимою і спричинена волеви­явленням цієї особи. Воля є вродженою здатністю людини. Як уже зазначалося, вона має внутрішні і зовнішні вияви. Внутрішня воля відображається лише у свідомості. Зовнішнім виявом волі є дія. Такий поділ волі є умовним, але з його допомогою можна з´ясувати суть такого правового поняття як юридична сила юридично значи­мої дії (або сила юридичної дії). Юридична сила дії визначається її адекватністю внутрішній волі особи, яка вчинила цю дію.

У житті трапляються обставини, здатні негативно впливати на внутрішню волю, а відтак і на юридичну силу дії. Ці обстави­ни можна розділити на дві групи: а) передбачені законом; б) ви­падкові.

До першої групи слід віднести обставини, за наявності яких особа або взагалі не може вважатися носієм внутрішньої волі (не­дієздатна особа), або є обмеженою у волевиявленні (неповноліт­ня особа, обмежена судом у дієздатності). Регулюючи відносини, пов´язані з дієздатністю, законодавець виходить з того, що осо­би, які не мають внутрішньої волі, не в змозі вчинити юридичні дії. Обмеження в дієздатності враховує несталість волі особи, не­спроможність завжди усвідомлювати свої дії або належним чи­ном керувати ними, що може призвести до небажаних наслідків як для самої особи, так і для інших осіб. Юридично значимі дії обмежених у дієздатності осіб можуть набувати чи не набувати юридичної сили залежно від дотримання цими особами порядку вчинення таких дій.

Так, обмежені в дієздатності можуть укладати правочини за згодою піклувальника. Для обставин, які передбачені законом і які впливають на юридичну силу юридично значимих дій, ха­рактерним є те, що вони діють протягом визначеного законом часу або до відміни рішення суду про визнання особи недієздат­ною чи обмеженою в дієздатності.

До випадкових відносять обставини, внаслідок яких воля особи може бути паралізована на короткий час (мить). До цих обставин слід віднести: сон, хворобливе марення, афект, сп´яніння, насильство, обман, помилки тощо. До цієї групи входять також такі обставини, за яких особа діє з примусу, хоча і свідомо, знаючи про те, що її дії можуть призвести в майбут­ньому до негативних наслідків як для неї, так і для близьких їй людей. Зазвичай це відбувається в результаті збігу несприятли­вих обставин (кабальні правочини). Постає питання про силу юридичних дій, вчинених під впливом випадкових обставин.

Якщо буде доведено, що особа діяла під впливом обставин, які тимчасово паралізували її волю або змусили її саме так вчи­нити, то такі дії не мають юридичної сили. Але це твердження не діє, якщо буде підтверджено, що особа свідомо дійшла до такого стану вживанням алкоголю чи наркотиків або іншим способом. Навіть тоді слід розрізняти дії залежно від їх спря­мованості. Якщо громадянин, перебуваючи у стані сп´яніння, заподіяв будь-кому шкоду, то він повинен її відшкодувати. Якщо ж стан його сп´яніння був використаний іншими особа­ми, і він вчинив дію, яка негативно вплинула на майновий чи особистий стан його або інших осіб, то така дія не має юридич­ної сили. Юридичне значення матимуть дії тих осіб, які непра­вомірно використали особу, що перебувала в стані сп´яніння.

З вищевикладеного можна зробити висновок, що юридичні дії слід віднести до юридичних фактів.

 

 

Способи волевиявлення

 

З моменту виникнення бажання до волевиявлення проходить певний проміжок часу. В одних випадках цей проміжок корот­кий, в інших - довгий. Саме в цей період часу людина обмір­ковує шляхи, за допомогою яких вона може задовольнити свої бажання. Результатом цього є певна дія. Але ще до настання за­вершальної дії воля може певним чином проявитися у поведінці особи. Людина може про свої наміри будь-кому розповісти, на­писати, дати оголошення. Зрозуміло, такий прояв - це теж дія, хоча й не кінцева, але в деяких випадках має враховуватися пра­вом. Наприклад, особа вирішила продати річ. Вона домовляється безпосередньо з покупцем про передачу йому речі й отримання в нього грошей. Передача речі і буде юридично значимою дією. Водночас можуть бути інші випадки, коли продавець і покупе­ць укладають договір без передачі речі та домовляються про її передачу в майбутньому. Укладання договору без передачі речі - це теж юридична дія, юридичний факт, з яким пов´язане ви­никнення прав і обов´язків. Таким чином, допускаються різні форми зовнішнього волевиявлення: словами (усно), письмовим актом, мовчанням, поведінкою особи. В останньому випадку го­ворять про так звані конклюдентні дії, тобто дії, в яких втілюєть­ся взаємозрозуміла воля осіб. До таких дій відносять і ситуацію, за якої громадянин опускає в автомат монету або жетон (вчиняє дію і одержує річ).

Мовчання визнається виявом волі у випадках, передбаче­них законодавством. Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору, а наймодавець з цим погоджується, то договір вважається продовженим на невизначений строк. Факт відсутності заперечення (мовчання) в даному випадку набирає значення юридичної дії.

Волевиявлення може здійснюватися як безпосередньо са­мою особою, так і через представника (опосередковано). Опо­середкований спосіб волевиявлення зумовлюється зазвичай відсутністю здатності або фізичної можливості уповноваженої особи вчиняти юридичні дії. Представництво може бути обов´язковим (законне) і добровільним. Обов´язковими пред­ставниками є батьки й опікуни. Добровільне представництво засноване на бажанні уповноваженої особи вчиняти дії від імені іншої особи. Незалежно від виду, представництво юри­дично розглядається як волевиявлення особи, від імені якої діяв представник, хоча зрозуміло, що опікун недієздатної осо­би фактично виявляє свою волю. Визнання того, що представ­ник діє від свого імені, призвело б до втрати будь-якого смислу представництва.

Одним із видів правомірних юридичний дій є правочин.

 

 

Поняття та види правочинів

 

Під правочином розуміють дії громадян та юридичних осіб, спрямовані на встановлення, зміну, припинення цивільних прав або обов´язків. Правочин має такі характерні ознаки:

1. Правочином визнається дія, що спрямована на встанов­лення, зміну або припинення цивільних прав чи обов´язків. Якщо буде встановлено, що дія була спрямована на будь-який інший результат, то вона не буде визнаватися правочином. Так, якщо громадянин порушує права інших суб´єктів, його дії, хоча й змі­нюють права та обов´язки, не можуть вважатися правочином, оскільки фактично спрямовані на досягнення іншого результату - порушити право іншого суб´єкта. Або наприклад: особа гасить пожежу, рятує потопаючого, віддає знахідку її власникові - це правомірні дії, але й вони не є правочинами, бо виникли не з ме­тою встановлення, зміни, припинення прав або обов´язків. Такі дії називаються юридичними вчинками.

2. Правочином визнається така дія, яка не лише була спря­мована на результат, а й призвела до встановлення, зміни чи припинення цивільних прав або обов´язків. Укладаючи заповіт, спадкодавець вчиняє дію, спрямовану на встановлення для спад­коємців прав та обов´язків. Домовленість між наймодавцем і най­мачем про підвищення плати за користування переданим у найм майном встановлює зміну прав та обов´язків сторін у договорі найму. Розірвання договору, укладеного на невизначений строк з ініціативи наймача чи наймодавця, призводить до припинення існуючих цивільних прав та обов´язків між цими суб´єктами.

3. Правочином визнається дія юридично незалежних, рівно­правних осіб. Якщо працівник міліції вилучає у громадянина автомобіль з метою переслідування правопорушника, то така дія не буде вважатися правочином, тому що працівник міліції реалі­зував свої владні повноваження. Не будуть правочином також адміністративні акти органів державного управління, які хоча й породжують цивільні правовідносини (зобов´язання про переда­чу будівель і споруд між державними юридичними особами), але вчиняються як владні акти суб´єктів адміністративного права. Ті особи, яким ці акти адресовані, повинні їх виконати незалеж­но від свого бажання.

Правочин може призвести до встановлення цивільно-пра­вових наслідків як безпосередньо, так і в поєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом безпосереднього породжен­ня правочином цивільних прав і обов´язків може бути договір купівлі-продажу. Так, момент укладання названого договору породжує обов´язок продавця передати майно у власність покуп­цеві, а покупець зобов´язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. У деяких випадках укладання пра-вочину є недостатнім для породження прав і обов´язків. Напри­клад, для виникнення права на перехід спадщини недостатньо лише заповіту, потрібно ще й відкриття спадщини, що виникає в день смерті спадкодавця. Встановлення прав і обов´язків відбу­вається на підставі поєднання правочину (заповіту) і події (фак­ту смерті).

Правочини, які вчиняють громадяни і юридичні особи, є до­сить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації за такими критеріями: за кількістю сторін, волевиявлення яких необхідно для виникнення правочину; за співвідношеннями прав та обов´язків сторін правочину; за моментом його виник­нення; за значенням підстав правочину для його дійсності та ін.

Залежно від кількості сторін, волевиявлення яких потріб­не для виникнення правочину, правочини поділяють на одно-, дво- та багатосторонні. Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини, оголошення конкурсу тощо.

Слід зауважити, що хоча правочин й породжується волею однієї особи, але його правові наслідки тією чи іншою мірою зачіпають інтереси інших осіб. Так, заповіт може складатися для того, щоб позбавити спадщини тих,, хто її отримав би за відсутності запові­ту. Крім того, в односторонньому правочині може бути об´єднана воля кількох осіб (оголошення конкурсу).

Якщо для виникнення правочину потрібні погоджені зустріч­ні дії двох сторін - це двосторонній правочин (наприклад, для укладання договору купівлі-продажу потрібно погодити зустріч­ну волю покупця і продавця). У двосторонньому правочині на боці кожної сторони може виступати як одна особа, так і кілька, але воля всіх учасників, які виступають на одній стороні право­чину, має бути єдиною.

Для виникнення багатостороннього правочину потрібне воле­виявлення трьох і більше сторін. Воно може бути як зустрічним (трьох- або чотирьохсторонній обмін житлом), так і спрямованим на досягнення однієї мети (сумісна діяльність). Багатосторонній правочин - це теж договір, кожний учасник якого є самостійною стороною і виражає індивідуальну волю.

Правочини поділяються на платні й безоплатні. У платному правочині дії однієї сторони відповідають обов´язку іншої вчини­ти зустрічну дію, пов´язану з наданням будь-якого майна. Дого­вором купівлі-продажу продавець передає майно (річ) у власність покупця, а останній зобов´язаний прийняти це майно і сплатити за нього певну грошову суму. У деяких правочинах гроші можуть слугувати не лише оплатою вартості речей, а й виконаних робіт, наданих послуг тощо. Також речі можуть передаватися іншій стороні не за гроші, а в обмін на іншу річ або надану послугу. У безоплатному правочині обов´язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Наприклад, передача май­на за договором дарування, договір позики грошей без стягнення процентів, договір позички, доручення без зобов´язання виплати повіреному винагороди. Безоплатними є односторонні правочи­ни. Платний чи безоплатний характер правочину обумовлюєть­ся законом, погодженням сторін, або є наслідком правовідносин, породжених правочином. Так, договір купівлі-продажу завжди платний; договір дарування не сумісний з оплатою; договори схову, доручення можуть бути як платними, так і безоплатними - це залежить від домовленості сторін.

Залежно від моменту виникнення правочини поділяються на консенсуальні й реальні. Для укладання консенсуального право­чину достатньо погодження волі учасників правочину. З момен­ту узгодження волі стосовно всіх істотних умов (а в передбачених законом випадках ще й належним чином оформлене) правочин вважається укладеним. Одночасно з цим у сторін виникають від­повідні права й обов´язки. Так, за договором купівлі-продажу по­купець зобов´язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Виникнення прав і обов´язків сторін за цим догово­ром може як співпадати, так і не співпадати з переданням майна. Більшість правочинів є консенсуальними. Для укладання реаль­ного правочину одного волевиявлення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії (наприклад, передачу майна), після чого правочин буде вважатися укладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні - здійс­нюються. Наприклад, за договором позики одна сторона (позико­давець) передає іншій (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов´язується по­вернути таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Права й обов´язки сторін договору позики виникають не з моменту його укладання, а з моменту передачі майна.

За значенням підстав для дійсності правочину останні поді­ляються на^- каузальні і абстрактні. Під підставою правочину розуміють його юридичну мету. Наприклад, договір майнового найму дає можливість наймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а за договором дарування дарівник пере­дає безоплатно іншій стороні майно у власність.

Ці правочини, а також багато інших є каузальними, оскільки мають за мету досягнення певного правового результату. Право­чин, в якому відсутня мета, тобто підстава укладання, може бути визнаний недійсним. Якщо, наприклад, у борговій розписці не визначено мету, тобто пояснення, чому А. видав розписку В., то така розписка не має юридичної сили. В абстрактному правочині допускається замовчування його мети. Прикладом може бути вексель, який оформлений належним чином і зберігає юридичну силу незалежно від того, чи виконані зобов´язання, з приводу яких він був виданий.

У період становлення ринкових відносин все більшого зна­чення набувають біржові правочини. Біржовими називаються правочини, укладені членами біржі безпосередньо між собою або через своїх представників на біржових торгах, про взаємну передачу прав і обов´язків стосовно майна, яке допущене до обігу на біржі в строки і порядку, встановлені статутом біржі і прави­лами біржової торгівлі.

До біржових правочинів застосовуються загальні правила ук­ладання відповідних договорів (купівлі-продажу, комісії тощо). Але біржовими статутами можуть бути передбачені й інші умови біржових правочинів, які становлять комерційну таємницю і не підлягають розголошенню без згоди сторін.

Правочин вважається укладеним з моменту його реєстрації на біржі.

Біржові правочини поділяються на такі:

• правочини з реальним товаром, які укладаються з метою купівлі-продажу конкретного товару (наприклад, бартерні пра­вочини);
• ф´ючерсні правочини - це правочини, що передбачають пере­дачу акцій або товару та виплату грошової суми через визначе­ний строк після його укладання за ціною, встановленою право-чином. Ф´ючерсні правочини, як правило, укладаються з метою страхування правочину з реальним товаром;
• правочини з цінними паперами.

Спори, пов´язані з укладанням біржових правочинів, розгля­даються у біржовому арбітражу, рішення якого може бути ос­каржене в суді або господарському суді.

 

 

Умови дійсності правочинів

 

Для того, щоб правочин мав юридичну силу, він повинен від­повідати певним вимогам, які називають умовами дійсності правочину. До них належать: законність змісту; здатність осіб до участі в правочині; відповідність внутрішньої волі волевияв­ленню; дотримання форми правочину.

Правочин, укладений з порушенням хоча б однієї із зазначе­них умов, визнається недійсним. Недійсність правочину озна­чає, що дія, учинена під виглядом правочину, не створює право­вих наслідків, на які вона була спрямована.

Під законністю змісту правочину слід розуміти такі дії його учасників, які не порушують вимог закону. Будь-який правочин не повинен порушувати встановлених у законі приписів. Неза­конним, наприклад, буде правочин, спрямований на обмеження правоздатності або дієздатності громадян та юридичних осіб, якщо таке обмеження не передбачене законом.

Форма правочину - це спосіб волевиявлення. Правочини мо­жуть укладатися усно або у письмовій формі (простій чи нотаріаль­ній). Якщо законом не встановлена певна форма укладання тих чи інших правочинів, то сторони обирають її на свій розсуд.

Певна група правочинів може укладатися лише в письмовій формі, причому деякі з них потребують нотаріального посвідчен­ня. Цивільний кодекс, інші закони дають перелік таких право­чинів. До них відносяться: договори купівлі-продажу, застави, дарування житлових будинків, приватних квартир чи їх частин, іншого майна за перелічених в законі умов, довічного утриман­ня. Нотаріальному посвідченню підлягають заповіти, шлюбні контракти, довіреності на укладання правочину, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій, за винятком випадків, передбачених законодавством. Крім того, за бажанням сторін нотаріально посвідчуватися можуть й інші правочини, які потребують відповідного контролю з боку держави і офіційного за­свідчення їх дійсності, а також правочини, які мають важливе зна­чення для їх укладачів (ст. 54 Закону України «Про нотаріат»).

Обов´язково укладаються в письмовій формі правочини між юридичними особами, між юридичною особою і громадянином, а також правочини між громадянами на певну, зазначену в законі суму. Ці вимоги стосуються не тільки двосторонніх правочинів, а й односторонніх. Норми щодо письмової форми правочину за­стосовуються в усіх випадках, якщо немає спеціального закону, який затверджував би іншу. Крім зазначених вимог дійсності правочинів (їх можна назвати основними), стосовно деяких пра­вочинів є й інші. Так, чинному законодавству відомі правочини, що укладаються під умовою, тобто з урахуванням різних непере-дбачуваних обставин. Для правочинів, пов´язаних з користуван­ням майном, істотним є строк. Саме такі вимоги, які є істотними не для всіх правочинів, а для деяких, називають другорядними. Правочини, укладені під умовою, поділяються на відкладаль-ні і скасувальні.

Правочин визнається укладеним під відкладальною умовою, якщо сторони визначили виникнення прав і обов´язків залежно від обставин, щодо яких не відомо, стануться вони чи ні (напри­клад, договір найму житлового приміщення укладений за умови, що наймодавець надасть житлове приміщення наймачеві, як тіль­ки син наймодавця переїде в інше постійне місце проживання).

Правочин визнається укладеним під скасувальною умовою, якщо сторони визначили припинення прав і обов´язків залежно від обставин, щодо яких не відомо, стануться вони чи ні (наприклад, наймач може користуватися житлом наймодавця до того часу, доки син наймодавця не повернеться із строкової військової служби).

Правочини, що укладаються під відкладальною або скасу­вальною умовою, називаються умовними. Укладаючи такий правочин, сторони не повинні недобросовісно сприяти чи переш­коджати настанню умов.

Якщо настанню умови недобросовісно перешкоджає сторона, якій настання умови не вигідне, то вважається, що умова наста­ла. Якщо настанню умови недобросовісно сприяла сторона, якій настання умови вигідно, то вважається, що умова не настала.

Для деяких правочинів важливими є строки, з настанням яких певні дії можуть виникати, змінюватися або припиняти­ся. Строки можуть визначатися не лише правочинами, а й за­коном, судом, господарським судом, іншими органами. Різниця між строком і умовою в умовному правочині полягає в тому, що умова хоча і передбачається сторонами, але не відомо, станеться вона чи ні, а строк завжди настане.

Якщо правочин відповідає усім вимогам закону, а також ви­могам, які висунули його учасники, тоді питання щодо дійсності правочину не виникає.

Ступінь недійсності правочинів може бути різним. Причому, може виникнути питання, з якого моменту правочин потрібно вважати недійсним.

Недійсні правочини поділяються на нікчемні та заперечні.

 

 

Нікчемні правочини

 

Нікчемним правочином є правочин, вчинення якого не по­роджує передбачених законом правових наслідків у зв´язку із протиправністю або іншими недоліками юридичного характеру, незалежно від пред´явлення позову про визнання його недійс­ним. Нікчемний правочин є недійсним незалежно від визнання його таким і від бажання сторін.

Визначають такі ознаки нікчемного правочину:

1) нікчемний правочин є недійсним тільки у випадках, перед­бачених законом. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, тому сторони не вправі вимагати одна від одної його виконання;

2) правочин є нікчемним з моменту його вчинення незалежно від пред´явлення позову про визнання його недійсним і бажання сторін. Бажання сторін про визнання його дійсним до уваги не беруться, так як такий правочин суперечить нормам закону. Суд допускає визнання такого правочину дійсним лише у випадках, визначених законом. Наприклад, при недодержанні нотаріаль­ної форми договору за умови його повного або часткового вико­нання, якщо одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним (ч. 2 ст. 220 ЦК України). Наявність можливості визнання дійсним вчи­неного правочину не зобов´язує суд виносити таке рішення, ос­кільки правочин може порушувати інші умови дійсності право­чинів або навіть бути неукладеним у зв´язку із недосягненням згоди за всіма істотними умовами;

3) нікчемний правочин не породжує правові наслідки, які при­таманні правочинам даного виду. Сторони не досягнуть бажаного результату внаслідок вчинення нікчемного правочину. Напри­клад, недієздатність однієї зі сторін за договором купівлі-продажу породжує його нікчемність, через що такий договір не породжує прав та обов´язків, які виникають із договору купівлі-продажу;

4) нікчемний правочин породжує лише наслідки, які пов´язані з його недійсністю. Такими наслідками будуть поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція) та від­шкодування збитків або моральної шкоди, завданих другій сто­роні або третій особі внаслідок його вчинення. Новий ЦК Украї­ни відмовився від таких наслідків, як одностороння реституція (поновлення однієї зі сторін правочину в початковому становищі і звернення майна іншої сторони в дохід держави) та недопущен­ня реституції (звернення в дохід держави майна двох сторін), які застосовувались у ЦК УРСР 1963 р. за окремі види недійсних правочинів.

Недійсним може бути лише укладений правочин, тому необт хідно недійсний правочин відрізняти від неукладеного. Недійс­ний - це такий правочин, який здійснився, але в силу наявних у нього недоліків не має правової сили, а породжує наслідки його недійсності. На відміну від недійсного, неукладений право­чин ніколи не існував та існувати не міг, тому правової сили не має. Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Зокрема, істотними є умови, що визнані такими законом або необхідні для даного виду договорів, а та­кож ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін повинно бути досягнуто згоди.

Якщо по справі сторони не домовилися щодо усіх істотних умов договору, у задоволенні позову про визнання його недійс­ним судом буде відмовлено.

ЦК України виділяє такі види нікчемних правочинів:

1) вчинений з порушенням обов´язкової письмової та но­таріальної форми (ст. 218, 219, 220);

2) вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієз­датності (ст. 221);

3) вчинений у випадках, передбачених законом, без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224);

4) вчинений недієздатною фізичною особою (ст. 226);

5) правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228);

6) удаваний правочин (ст. 235).

Нікчемні правочини хоч і називають абсолютно недійсними, оскільки в момент укладення вони не породжують для сторін цивільних прав та обов´язків, проте цивільне законодавство передбачає випадки, коли нікчемний правочин може бути виз­наний судом дійсним. На відміну від ЦК УРСР 1963 p., який встановлював лише одну підставу визнання дійсним нікчемного правочину (правочину з порушенням нотаріальної форми), ЦК України визначає можливості визнання дійсними за відповідних умов таких нікчемних правочинів: з порушенням письмової, но­таріальної форми; вчинених малолітніми та недієздатними особа­ми; вчинених без згоди органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 224, ч. 2 ст. 226). У такому випадку йдеться про оздоровлення нікчемного правочину і встановлення його дійсності за рішенням суду. Тому нікчемні правочини, які за позовами зацікавлених осіб визнаються судом дійсними, можна назвати відносно нікчемними. Якщо в запере­чних правочинах має місце позов про визнання їх недійсними, то в нікчемних правочинах, у визначених законом випадках, може бути пред´явлений позов про визнання їх дійсними.

Правочин, вчинений із порушенням обов´язкової письмової або нотаріальної форми. У такому випадку правочин буде визна­ний недійсним лише тоді, коли такий наслідок (наслідок недій­сності) передбачений правовою нормою, що регулює даний вид правочину. Зокрема, нікчемність правочину, як наслідок пору­шення простої письмової форми, передбачена як для правочинів щодо забезпечення виконання зобов´язань (ч. 2 ст. 547 ЦК Ук­раїни), так і для окремих видів договорів, наприклад: договору дарування майнового права та договору дарування з обов´язком передати дарунок у майбутньому (ч. З ст. 719); договору страху­вання (ч. 2 ст. 981); кредитного договору (ч. 2 ст. 1055), договору банківського вкладу (ч. 2 ст. 1059), договору комерційної кон­цесії (ч. 1 ст. 1118) тощо.

Відповідно до ч. 1 ст. 209 ЦК України правочин, який вчи­нений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідчен­ню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Наслідки недотримання нотаріальної форми є більш жорсткі, ніж при порушенні простої письмової форми. Недотри­мання вимог закону щодо нотаріальної форми правочину тягне за собою його нікчемність за винятком випадків, передбачених законом.

Необхідною умовою укладення деяких договорів є їх держав­на реєстрація. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такій реєстрації, зокрема, підлягають договори купівлі-продажу нерухомого майна (ст. 657 ЦК України); договір про передачу нерухомого майна під випла­ту ренти (ч. 2 ст. 732); договір довічного утримання, за яким на­бувачеві передається у власність нерухоме майно (ч. 2 ст. 745); договір найму будівлі, укладений на строк не менше одного року (ст. 794) тощо.

Наслідки порушення вимоги закону про державну реєстрацію не визначені у ЦК України. Однак такі наслідки можуть бути визначені безпосередньо у законі. Наприклад, відповідно до п. 6 ст. 20 Закону України «Про охорону прав на промислові зраз­ки» від 15 грудня 1993 р. договір про передачу права власності на промисловий зразок без його державної реєстрації є дійсним, але для укладення такого договору з третьою стороною він має бути зареєстрований.

Якщо наслідки недотримання вимог закону про держав­ну реєстрацію не визначені у законі, то відповідно до п. 8 Роз´яснення президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов´язаних з виз­нанням угод недійсними» від 12 березня 1999 р., одна лише від­сутність державної реєстрації не є підставою для визнання від­повідного правочину недійсним, оскільки реєстрація майна не є елементом форми правочину.

Правочин, вчинений малолітньою особою за межами її цивіль­ної дієздатності. Особливістю такого правочину є те, що однією зі сторін є особа, яка не досягнула 14 років (малолітня особа), іншою - може бути як фізична (малолітня, неповнолітня або повнолітня), так і юридична особа. Правочини, вчинені малоліт­німи особами, є нікчемні, за винятком дрібних побутових, які вони можуть вчиняти самостійно. Усі інші правочини від імені малолітньої особи вчиняють батьки, усиновителі або опікуни.

ЦК України передбачає можливість визнання правочину, вчиненого малолітньою особою за межами її цивільної дієздат­ності, дійсним, якщо він був згодом схвалений її батьками (уси-новлювачами) або одним із них, з ким вона проживає, або опі­куном (ч. 1 ст. 222). Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії іншій стороні. Також за позовом заінтересова­ної особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітнього.

Правочин, вчинений без згоди органу опіки та піклування. Обов´язки по захисту особистих і майнових прав та інтересів осіб, які не можуть самостійно їх реалізувати, а також по вихованню дітей, які залишились без батьківського піклування, здатні за­безпечити опікуни (піклувальники).

Опікун вчиняє від імені підопічного, а піклувальник дає згоду на вчинення правочинів, які виходять за межі дрібних побуто­вих. Проте існує низка правочинів стосовно майна підопічного, які опікуни не можуть вчиняти, а піклувальники давати згоду на їх вчинення без дозволу органу опіки та піклування. Це право­чини, у яких опікун (піклувальник) відмовляється від майнових прав підопічного; видає письмові зобов´язання від його імені; укладає договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поді­лу або обміну житлового будинку, квартири; укладає договори щодо іншого цінного майна (ст. 71 ЦК України). Такі обмеження на дії опікуна (піклувальника) законодавцем встановлені, перш за все, для попередження можливих зловживань з боку опікуна (піклувальника) майновими правами підопічних.

Згоду на відчуження майна особи, яка перебуває під опікою або піклуванням, може дати лише орган опіки і піклування. Опі­кунська рада не є належним органом для вирішення такого пи­тання.

Вищезазначені правочини опікун може вчинити, а піклу­вальник дати дозвіл на їх вчинення і без дозволу органу опіки та піклування (наприклад, у випадку неможливості отримати та­кий дозвіл у зв´язку із наявністю неробочих днів, коли зволікан­ня при вчиненні такого правочину може призвести до спричи­нення шкоди підопічному тощо). У такому випадку вони можуть бути за позовом зацікавленої особи визнані судом дійсними, якщо буде встановлено, що вони відповідають інтересам фізич­ної особи, над якою встановлено опіку або піклування (ч. 2 ст. 224 ЦК України).

Правочин, вчинений недієздатною фізичною особою. Незва­жаючи на те, що правочин, вчинений малолітньою особою поза межами її цивільної дієздатності, а також правочин недієздат­ної особи належать до нікчемних правочинів, тобто правочинів із недоліками у суб´єктному складі, вони відрізняються один від одного. Ця різниця полягає, передусім, у об´ємі дієздатності даних категорій фізичних осіб. Малолітні особи, на відміну від недієздатних, наділені цивільною дієздатністю, хоча й міні­мальною, оскільки цивільне законодавство дозволяє їм вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин, вчинений недієздатною особою, незалежно від того, чи він є дрібним побутовим, є нік­чемним.

ЦК України дає можливість опікуну схвалити дрібний побу­товий правочин, вчинений недієздатною особою, у такому ж по­рядку, який встановлений у разі вчинення правочину малоліт­ньою особою за межами її цивільної дієздатності (ч. 1 ст. 226). Правочин вважається схваленим, якщо опікун, дізнавшись про його вчинення, протягом місяця не заявив претензій іншій сто­роні. У разі відсутності такого схвалення дрібний побутовий пра­вочин є нікчемним. Будь-який інший правочин (крім дрібного побутового) вважається нікчемним незалежно від його схвален­ня опікуном.

Крім цього, правочин (як дрібний побутовий, так і будь-який інший), вчинений недієздатною особою, на вимогу опіку­на може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної особи (ч. 2 ст. 226 ЦК України).

Правочин, що порушує публічний порядок, є новим для цивіль­ного законодавства України. Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республі­ки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окре­мий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить із змісту протиправної дії та значимості порушених інтересів, внаслідок вчинення такого правочину. Відповідно до ст. 228 ЦК Украї­ни правочин порушуватиме публічний порядок при сукупності об´єктивної та суб´єктивної ознак.

Об´єктивна ознака такого правочину вказує на суперечність його нормативно-правовим актам, в яких закріплюються кон­ституційні права та свободи людини і громадянина; право де­ржавної, комунальної та приватної власності тощо. Стаття 228 ЦК України носить оціночний характер і містить в собі лише окремі критерії, які вказують на належність правочинів до та­ких, що порушують публічний порядок, оскільки публічний по­рядок порушують також і інші правочини. Наприклад, правочи­ни, спрямовані на охорону і захист основ конституційного ладу, прав і свобод людини і громадянина, обороноздатності, безпеки і економічної системи держави також порушують публічний по­рядок держави.

Правочин порушуватиме публічний порядок, якщо він буде спрямований на порушення публічно-правових актів держави. При цьому однією з ознак такого правочину є заборона його нор­мами кримінального чи адміністративного законодавства, ос­кільки чимало правочинів можуть вчинятись у формі злочинів чи адміністративних проступків, як-от: збут підроблених гро­шей у формі продажу (ст. 199 КК України); легалізація коштів та майна, здобутих злочинним шляхом, шляхом укладення різноманітних правочинів (ст. 209); порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю (ст. 202); вчинення правочинів, які спрямовані на порушення права державної власності на над­ра, води, ліси, тваринний світ (ст. 47, 48, 49, 50 КпАП України) тощо.

Під правочин, що порушує публічний порядок, повинні підпа­дати правочини, що порушують Конституцію України, КК Украї­ни, КпАП України, валютне, митне, податкове, антимонопольне та інші публічно-правові законодавства, в яких закріплені осно­ви державного ладу, політичної системи, економічної безпеки держави. Це, зокрема, правочини, що спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; ухилення суб´єктами господарювання від сплати податків; незаконне від­чуження або користування об´єктами права власності народу України; правочини, спрямовані на незаконний обіг вилучених з вільного обігу предметів або предметів, обіг яких обмежено; правочини, вчинені з метою порушення антимонопольного зако­нодавства та спрямовані на зайняття забороненими видами гос­подарської діяльності; інші правочини, які спрямовані на пору­шення публічно-правових нормативних актів.

Суб´єктивна ознака правочину, що порушує публічний поря­док, полягає у спрямованості дії сторін (сторони) на досягнення протиправного результату, яка вказує на умисне вчинення та­кого правочину. Відсутність умислу на настання протизаконно­го результату, в тому числі заподіяння шкоди з необережності, може тягнути за собою нікчемність правочину за іншими підста­вами, визначеними законом, або відмову зацікавленій стороні у задоволенні позову.

Удаваний правочин. При укладенні удаваного правочину сто­рони мають намір своїми діями досягнути такого правового ре­зультату, який не є за законом наслідком даного волевиявлен­ня, а намагаються досягнути іншого правового результату, про який вони фактично домовились. Отже, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (ч. 1 ст. 235 ЦК України). Уда­ваний правочин схожий з фіктивним, передусім тим, що він не породжує ніяких правових наслідків. Але відмінність його від фіктивного в тому, що за удаваним правочином прикритий ін-" ший правочин, який сторони бажали вчинити. Тому необхідно розрізняти правочин, яким приховують (удаваний правочин) та правочин, який приховують.

ЦК України не вказує, до яких недійсних правочинів відно­ситься удаваний правочин: нікчемних чи заперечних. Закон (ч. 2 ст. 235 ЦК України) лише встановлює таке правило: якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для прихо­вання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відно­сини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сто­рони насправді вчинили. Проте удаваний правочин є нікчемним (абсолютно недійсним) вже тому, що обидві сторони знають, що їх волевиявлення не обов´язкові і не відповідають їх дійсній волі´. Удаваний правочин ні за яких обставин не може породити цивільні права та обов´язки, оскільки виражена у ньому воля не відповідає волевиявленню сторін, лише при єдності яких можна стверджувати про те, що насправді вчинений правочин.

Прихований правочин (який сторони насправді вчинили) може бути як правомірним, так і протизаконним. У разі вчинен­ня сторонами правомірного правочину, удаваний правочин виз­нається нікчемним, а відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який насправді вчинили сторони. Наприклад, особа укладає договір купівлі-продажу автомобіля, щоб прихо­вати перед родичами його дарування. У такому випадку договір купівлі-продажу визнається нікчемним, а відносини сторін ре­гулюватимуться правилами договору дарування.

Якщо прихований правочин суперечить закону, суд приймає рішення про визнання його недійсним із застосуванням наслід­ків недійсності.