Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом, який визначає наслідки, що виникають у результаті вчинення недійсних правочинів. Закон вбачає юридичні й майнові наслідки недійсності правочинів.
Юридичні наслідки призводять до визнання правочину недійсним за умов нікчемності або оспорюваності. Як правило, правочини визнаються недійсними (як нікчемний, так і оспорюваний) з моменту їх вчинення, а в окремих випадках передбачена можливість припинення їх дії у майбутньому (наприклад, майновий найм).
Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК України).
Що ж стосується майнових наслідків, то на них впливають підстави недійсності та наявність або відсутність умислу у сторін (сторони) і застосовуються залежно від того, чи мало місце повне або часткове виконання, чи невиконання правочину. Якщо відповідно до вчиненого правочину не були виконані умови, то незалежно від його характеру, майнові наслідки будуть відсутні.
Визнання правочинів недійсними пов´язано з усуненням тих майнових наслідків, які виникли в результаті виконання правочину. Загальним правилом є повернення сторін у початкове становище, тобто в той майновий стан, що мав місце до вчинення недійсного правочину.
Законодавством передбачений основний вид загальних майнових наслідків недійсності правочинів - двостороння реституція.
Окрім загальних наслідків недійсності правочинів, застосовуються також і спеціальні - у вигляді накладання обов´язку відшкодувати збитки та моральну шкоду, що понесла одна зі сторін внаслідок вчинення та виконання недійсного правочину, та додаткові наслідки, що використовуються по відношенню до сторони, з вини якої виник обман, помилка, насильство, зловмисна домовленість та збіг тяжких обставин.
Основні майнові наслідки недійсності правочинів пов´язані з визначенням правової долі того, що отримано сторонами правочину. Це регламентується загальними правилами, які регулюють правову частку, отриману сторонами правочину.
До загальних правил майнових наслідків недійсності правочинів належить двостороння реституція — у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов´язана повернути іншій стороні у натурі все, що вона отримала від виконання цього правочину. У разі неможливості повернути отримане в натурі внаслідок вживання, використання майна, виконання роботи або з інших причин повинна відшкодовуватись його вартість у грошових коштах за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо інші особливі умови або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів не встановлені законом. Тобто при двосторонній реституції сторонами повертається все виконане ними відповідно до правочину.
Двостороння .реституція застосовується у таких випадках, коли:
1) правочин визнаний недійсним внаслідок порушення письмової форми правочину (ст. 218 ЦК України);
2) правочин не відповідає вимогам закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину (ст. 219 ЦК України);
3) правочин не відповідає вимогам закону про нотаріальне посвідчення договору (ст. 220 ЦК України);
4) правочин вчинений недієздатною особою або ж особою з обмеженою дієздатністю внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, а також, якщо особа не могла в момент його вчинення усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, тобто за межами своєї цивільної дієздатності (ст. 226, 223, 225 ЦК України);
5) правочин вчинений малолітнім, який не досяг 14 років та неповнолітнім віком від 14 до 18 років, за межами їх цивільної дієздатності (ст. 221, 222 ЦК України);
6) правочин вчинений юридичною особою, яка не мала права його вчиняти (ст. 227 ЦК України);
7) правочин визнаний недійсним внаслідок помилки, обману, насильства та тяжкої обставини (ст. 229, 230, 231, 233 ЦК України);
8) правочин вчинений з порушенням публічного порядку та без дозволу органу опіки та піклування (ст. 228, 224 ЦК України);
9) правочин визнаний недійсним, як такий, що вчинений у результаті зловмисної домовленості однієї сторони з іншою (ст. 232 ЦК України);
10) правочин визнаний судом фіктивним (ст. 234 ЦК України).
Для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у виникненні помилки, обману, насильства чи погроз, зловмисної домовленості та збігу тяжких обставин: позивач, відповідач або третя особа. Чинне законодавство ґрунтується на тому, що сторона, за позовом якої правочин визнано недійсним, має право вимагати від іншої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо доведе, що помилка виникла з вини іншої сторони. Якщо це не буде доведено, особа, за позовом якої правочин визнано недійсним, зобов´язана відшкодувати іншій стороні понесені нею витрати за втрату або пошкодження її майна. Отже, відшкодування збитків (в окремих випадках в подвійному розмірі) тій чи іншій стороні залежить від того, хто винен у виникненні помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості тощо.
До наслідків недійсності правочину щодо повернення виконаного за ним (при застосуванні двосторонньої реституції) в повному обсязі застосовується правило про відшкодування набувачем потерпілому неотриманих доходів. У випадку двосторонньої реституції щодо відшкодування неотриманих доходів кожна сторона недійсного правочину буде одночасно і набувачем, і потерпілим.
Відшкодовуючи неотримані доходи, набувач зобов´язаний повернути або відшкодувати потерпілому всі доходи, які він отримав або повинен був отримати з цього майна з моменту, коли дізнався, або повинен був дізнатись про необґрунтованість збагачення; у випадку необґрунтованого грошового збагачення доходи визначаються у відсотках за використання чужих коштів.
У цьому разі відсотки за використання чужих грошових коштів підлягають нарахуванню на суму необґрунтованого грошового збагачення з моменту вступу в силу вироку суду про визнання правочину недійсним. Якщо судом не буде встановлено, що набувач дізнався або повинен був дізнатися про необґрунтованість отримання або зберігання грошових коштів раніше визнання судом правочину недійсним, то відсотки за використання чужих грошових коштів не будуть нараховані.
Однак, в окремих випадках, за законом можливі спеціальні наслідки майнового характеру у вигляді відшкодування понесених при виконанні правочину витрат, вартості пошкодженого і втраченого майна. Відшкодуванню підлягають тільки реальні збитки, а понесені однією зі сторін додаткові витрати, наприклад сплата податків та зборів, а також транспортування або дрібний ремонт, в результаті двосторонньої реституції не повертаються; виявляється, що правочином спричинені збитки. Такі наслідки недійсності правочину передбачаються при вчиненні правочину з недієздатним, який не досяг 14 років, якщо інша сторона знала або повинна була знати про недієздатність першої сторони. Ця ж норма застосовується і щодо осіб, які вчинили правочини з громадянами, визнаними недієздатними, чи з неповнолітніми віком від 14 до 18 років, а також з громадянами, обмеженими у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, або з громадянином, не здатним усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Цивільним кодексом України встановлюється новий додатковий правовий наслідок як відшкодування збитків у подвійному розмірі й застосовується він до недобросовісної сторони у випадках визнання правочину недійсним внаслідок обману та насильства (ст. 230, 231 ЦК України), а також відшкодування моральної шкоди (ст. 225, 226, 227, 230, 231, 232, 233 ЦК України). При визнанні правочину недійсним у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, довіритель має право вимагати від свого представника та іншої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв´язку з вчиненням цього правочину.
Вимоги про визнання правочину недійсним у зв´язку з недієздатністю учасників можуть бути заявлені як батьками (усиновителями, опікуном) неповнолітнього, який не досяг 14 років, так і опікуном особи, визнаної недієздатним учасником правочину. Вимоги про визнання правочину недійсним у зв´язку з обмеженням дієздатності його учасника або вчинення його неповнолітнім віком від 14 до 18 років можуть бути заявлені тільки батьками (усиновителями), опікунами таких неповнолітніх або опікунами осіб, обмежених у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами´.
Регламентуючи умови і порядок повернення збитків та дотримуючись підстав визнання угод недійсними, немає загальних умов спеціальної відповідальності винної сторони, хоча вона обмежується у всіх випадках реальними збитками (витрати, втрата чи пошкодження майна тощо).
Особливість застосування реституції до таких правочинів, як позика, кредит, комерційний кредит, позичка полягає в тому, що сторона, яка використовувала кошти, зобов´язана їх повернути кредитору, а також сплатити відсотки за користування грошовими коштами за весь період користування ними.
ГЛАВА 11. ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ´ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ
§ 1. Сутність та способи здійснення суб´єктивних цивільних прав
Будь-яке суб´єктивне цивільне право має цінність лише тоді, коли відповідний уповноважений суб´єкт може реально використати закладені у цьому праві можливості для задоволення своїх потреб та інтересів. В іншому випадку суб´єктивне право не матиме ніякої користі для його носія.
Слід відзначити, що у цивільно-правовій науці немає єдиної думки щодо визначення поняття здійснення суб´єктивного цивільного права. Так, М.М. Агарков під здійсненням цивільного права розумів поведінку особи, яка відповідає змісту належного їй права. Дещо іншої думки дотримується О.П. Сергеев, який здійснення суб´єктивного права визначає як реалізацію тих можливостей, які надаються законом або договором володарю суб´єктивного права. В.М. Коссак здійсненням суб´єктивного цивільного права вважає вчинення реальних, конкретних дій, пов´язаних із перетворенням можливостей, закладених у суб´єктивному праві, в дійсність.
Безперечно, всі наведені погляди вчених мають важливе значення для подальшого розвитку наукових підходів до визначення сутності здійснення суб´єктивного цивільного права. Однак вони є розрізненими і висловлені, як правило, при дослідженні інших цивільно-правових проблем.
Для правильного розуміння поняття «здійснення суб´єктивного цивільного права» необхідно виходити з наступного.
Здійснення права може бути за умови наявності в певної фізичної особи самого суб´єктивного цивільного права. Наприклад, не можна вважати здійсненням відповідного цивільного права вимогу однієї особи про сплату орендарем плати за оренду приміщення, якщо зазначена особа не має такого права відповідно до договору або закону.
Не може бути об´єктом здійснення те суб´єктивне право, виникнення якого лише передбачається у відповідної особи або яке особа в силу тих чи інших причин втратила. При цьому слід звернути увагу на те, що деякі права набуваються особою в процесі її життя, а деякі виникають в неї від народження (ч. 2 ст. 26, ч. 1 ст. 269 ЦК України).
Здійснення права є добровільним актом волевиявлення уповноваженого суб´єкта. Цей висновок випливає з аналізу ст. 12 ЦК України, згідно з якою особа здійснює свої права вільно. Добровільність здійснення суб´єктивного цивільного права означає, що уповноважена особа самостійно і незалежно від волі інших суб´єктів вирішує здійснювати їй чи ні певне суб´єктивне право. Жодна особа не може бути примушена до здійснення того чи іншого суб´єктивного цивільного права. Наприклад, особа самостійно вирішує купувати чи не купувати їй настінний годинник і ніхто її до цього не може примусити. Якщо особа придбала річ неналежної якості, вона сама вирішує здійснювати їй відповідне право на захист чи залишити все як є.
Особа здійснює свої права на власний розсуд. Таке положення також знайшло своє відображення в ст. 12 ЦК України. Його зміст означає, що відповідна особа самостійно, з урахуванням власних бажань і без будь-якого стороннього впливу чи волевиявлення вирішує питання щодо обсягів здійснення, способу здійснення, мети, якої вона прагне досягти в результаті здійснення цивільного права, форми здійснення тощо. Наприклад, власник речі самостійно обирає шляхи здійснення свого права власності на цю річ: буде він лише утримувати її у своєму володінні, не використовуючи її ніяким чином за прямим призначенням, чи подарує її своєму другові.
Метою здійснення суб´єктивного цивільного права виступає задоволення певних потреб носія цього права.
Актуальним постає питання про можливі форми поведінки, в якій полягає здійснення права. Адже будь-яка поведінка може мати вираз в активній формі (активні дії) і пасивній формі (пасивні дії).
Здійснення значної кількості суб´єктивних цивільних прав полягає в активних діях. У деяких випадках це прямо передбачено нормою права. Наприклад, нормами цивільного законодавства прямо передбачено, що здійснення права на складення заповіту полягає у вчиненні активних дій — складення відповідного письмового документа.
В інших випадках це випливає з аналізу змісту конкретно взятого суб´єктивного цивільного права. Наприклад, суб´єктивне право по користуванню автомобілем. Аналіз його змісту свідчить, що для використання можливостей, які закладені в ньому, необхідно вчинити саме певні активні дії. В іншому випадку останні ніяким чином не переходять із сфери можливого у сферу реального. Вони фактично так і залишаються поза межами дійсності, вказуючи лише на те, що носій права може згідно з цим правом вчинити, і не більше того. Відповідно і ніякого задоволення потреб також не відбувається.
Поряд з цим на сьогоднішній день існують суб´єктивні права, здійснення яких полягає в пасивних діях їх носія.
По-перше, такі суб´єктивні права можуть бути визначені цивільним законодавством. Так, згідно з ч. З ст. 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Аналіз вищезазначеної норми свідчить про те, що здійснення права на спадкування в даному випадку полягає в пасивних діях. Адже відповідно до положень вказаної норми особа проявляє свою волю щодо реалізації належного їй права на спадкування не шляхом подання заяви про прийняття спадщини, а шляхом утримання від подачі заяви про відмову від прийняття спадщини. Таким чином, в даному випадку особа здійснює право на спадкування в силу наявності в неї цього права та факту проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини шляхом пасивних дій, що свідчать про бажання прийняти спадщину.
Отже ч. З ст. 1268 ЦК України слід визнати нормою, якою встановлено суб´єктивне цивільне право, здійснення якого полягає в пасивних діях. Обов´язковою умовою при цьому є наявність в суб´єкта самого цього суб´єктивного права та факту проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.
Ще одним прикладом суб´єктивного цивільного права, здійснення якого полягає в пасивних діях, є право обдаровуваного на прийняття дарунка, направленого йому без його попередньої згоди. Такий висновок випливає з аналізу ч. З ст. 722 ЦК України, відповідно до якої, якщо дарунок направлено обдаровуваному без його попередньої згоди, дарунок є прийнятим, якщо обдаровуваний негайно не заявить про відмову від його прийняття.
По-друге, висновок, згідно з яким здійснення конкретно взятого суб´єктивного цивільного права полягає в пасивних діях, може випливати з аналізу змісту цього права. Так, право володіння майном за своїм змістом є юридично забезпеченою можливістю володільця бути в безпосередньому фактичному зв´язку з річчю. Для володільця право володіння забезпечує можливість у будь-який час вирішувати долю речі, використовувати її корисні якості. Така можливість існує постійно до тих пір, поки існує саме право володіння і навіть в тих випадках, коли володілець перебуває в іншому місці від свого майна (гроші знаходяться в банку, майно на зберіганні або просто розміщене в іншій місцевості тощо). Аналіз змісту права володіння майном дає підстави стверджувати, що його здійснення полягає в пасивних діях, а саме - у невчиненні активних дій, спрямованих на відмову або припиненні від права володіння відповідним майном. Можна знайти й інші приклади суб´єктивних цивільних прав, здійснення яких відповідно до їх змісту полягає в пасивних діях.
Вищевикладене дає можливість зробити висновок про те, що здійснення суб´єктивних цивільних прав може полягати як у вчиненні активних дій, так і в пасивних діях. При цьому вид дій (активні чи пасивні), в яких полягає здійснення конкретно взятого суб´єктивного цивільного права, визначається юридичною нормою або змістом цього права.
Відзначимо, що вирішення цього питання може мати суттєве практичне значення. З´ясування цієї обставини дає відповідь на запитання здійснювалося чи не здійснювалося певне суб´єктивне цивільне право і відповідно настали чи не настали певні юридичні факти.
Згідно з ч. 2 ст. 12 ЦК України нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом. Наприклад, невикористання особою права на надання належного їй приміщення у платне строкове користування не може призвести до втрати особою цього суб´єктивного права. У той же час, відповідно до ч. 1 ст. 1272 ЦК України, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.
Суб´єктом здійснення суб´єктивного цивільного права може бути лише уповноважена особа.
У переважній більшості випадків такою уповноваженою особою виступає сам носій, володар цивільного права. Такий висновок ґрунтується на аналізі положень цивільного законодавства, зокрема, ч. 1 ст. 12 ЦК України. Наприклад, власник квартири виступає продавцем в договорі купівлі-продажу цієї квартири.
Поряд з цим в цивільному праві України можливі випадки, коли суб´єктивне право однієї особи фактично здійснюється іншою. При цьому саме суб´єктивне цивільне право належить одній особі, проте, в силу повноважень, передбачених законодавством, дії по використанню можливостей, закладених у цьому праві, здійснюються іншою особою, але з метою задоволення потреб і інтересів саме носія цього права. (В іншому випадку має місце звичайне здійснення суб´єктивного цивільного права його носієм).
Проаналізувавши з таких позицій чинне цивільне законодавство, слід дійти висновку, що особою, яка здійснює суб´єктивне цивільне право іншої фізичної особи, виступає представник, що діє від імені носія суб´єктивного цивільного права.
Окрім здійснення цивільних прав на підставі представництва можливі й інші випадки, при яких цивільне право однієї особи здійснюється іншою. Так, чинним законодавством передбачена можливість здійснення однією особою права на захист іншої при виникненні обставин, що породжують право на вчинення дій у стані необхідної оборони (ст. 1169 ЦК України). Вказаний висновок випливає з визначення поняття «необхідна оборона», закріпленого у КК України. Зокрема, згідно з ст. 36 КК України необхідною обороною визнаються дії, вчинені як з метою захисту охоронюваних законом прав і інтересів особи, яка захищається, так і інтересів іншої особи від суспільно-небезпечного посягання.
Виходячи з вищевикладеного, можна дійти висновку, що здійснення суб´єктивного цивільного права - це добровільне вчинення уповноваженою особою активних чи пасивних дій, спрямованих на використання можливостей, закладених в суб´єктивному праві, для задоволення потреб носія цього права або інших осіб.
У залежності від характеру суб´єктивного цивільного права здійснення права може бути постійним, періодичним, разовим.
Постійним слід визнати здійснення суб´єктивного права, що безперервно відбувається протягом всього строку існування самого цього права. Наприклад, здійснення особою свого права на життя, права власності на майно.
Періодичним слід визнати здійснення суб´єктивного цивільного права, що може мати місце декілька разів в межах строку існування самого цього права. Наприклад, здійснення суб´єктивного права користування майном за договором позички.
Разовим слід вважати таке здійснення суб´єктивного права, наслідком якого є втрата цього права його носієм. Наприклад, здійснення власником права дарування майна.
Під способом здійснення суб´єктивного цивільного права слід розуміти дію або комплекс дій по використанню можливостей, закладених в цивільному суб´єктивному праві, що вказують, за допомогою яких рухів, прийомів, засобів, у якому порядку і по відношенню до яких матеріальних чи нематеріальних об´єктів здійснюється це право.
Способи здійснення цивільних прав визначаються самим суб´єктом здійснення. Разом з тим, слід відзначити, що на вибір способу здійснення цивільного права впливає ряд обставин об´єктивного та суб´єктивного характеру.
До об´єктивних відносяться обставини, що не залежать від волі суб´єкта здійснення суб´єктивного цивільного права. Серед них слід виділити зміст і призначення самого суб´єктивного цивільного права, що здійснюється уповноваженим суб´єктом; норму права; характер об´єкту, на який вчинятиметься відповідний вплив при здійсненні певного суб´єктивного права; наявність чи відсутність знарядь, необхідних при використанні відповідних способів здійснення; природні та географічні умови, що склалися на певний період часу у певній місцевості; економічні умови, що склалися на ринку певних товарів, робіт та послуг. Наприклад, відповідно до ст. 1247 ЦК України здійснення права на складання заповіту можливе шляхом складання відповідного письмового нотаріально посвідченого документа. Тобто вибір способу здійснення вказаного суб´єктивного цивільного права визначається нормою права.
До суб´єктивних відносяться обставини, існування яких залежить від самого суб´єкта здійснення суб´єктивного цивільного права. Серед них слід виділити мету здійснення; індивідуальні особливості самого суб´єкта здійснення (фінансовий стан суб´єкта, стан здоров´я тощо). Наприклад, для обробки власного трав´яного газону особа, яка страждає на хворобу серця, буде намагатися не використовувати способи, що можуть призвести до перевантажень у роботі серця.
Існує велика кількість безпосередніх способів здійснення суб´єктивних цивільних прав. Такими способами можуть бути: складання документа, вчинення правочину, споживання речі, звернення до відповідного державного органу тощо. Способи здійснення цивільних прав можна класифікувати на підставі різних кваліфікуючих ознак.
По-перше, залежно від правової регламентації способу здійснення суб´єктивного права можна виділити способи, що регламентовані нормами права, та такі, що не регламентовані нормами права.
Якщо порядок застосування конкретного способу, яким здійснюється цивільне право, встановлений законодавством, його слід вважати регламентованим нормами права. Наприклад, відповідно до чинного законодавства таким є спосіб по здійсненню права на видачу довіреності, оскільки згідно з ч. З ст. 244 та ст. 245 ЦК України здійснення цього права можливе шляхом складання уповноваженою особою письмового, а у деяких випадках ще і нотаріально посвідченого, документа з метою передачі іншій особі для представництва перед третіми особами. Тобто, має місце детальна правова регламентація зазначеного способу здійснення цивільного права.
Якщо ж порядок застосування конкретного способу, яким може здійснюватися суб´єктивне цивільне право, не встановлений у законодавстві, його слід вважати нерегламентованим нормами права. Як приклад можна навести способи по здійсненню права власності на більшість рухомих речей. Адже чинним цивільним законодавством України не регламентуються питання щодо порядку здійснення правомочностей володіння, користування та розпорядження такими речами.
По-друге, в залежності від можливості здійснення цивільного права лише одним єдиним чи кількома способами здійснення можна розрізняти виключні та альтернативні способи здійснення суб´єктивних прав. Так, якщо здійснення конкретного цивільного права можливе лише одним єдиним способом, то цей спосіб по відношенню до здійснення цього суб´єктивного права буде вважатися виключним. Наприклад, відповідно до чинного законодавства таким є спосіб по здійсненню права на відмову від спадщини осіб, які постійно проживали із спадкодавцем на час відкриття спадщини, оскільки згідно з ст. 1273 ЦК України здійснення цього права можливе лише шляхом складання та подання до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяви про відмову від спадщини.
Якщо здійснення цивільного права можливе одночасно кількома різними способами, то ці способи по відношенню до здійснення цього права та один до одного слід вважати альтернативними. Наприклад, відповідно до ст. 684 ЦК України у разі передання на підставі договору купівлі-продажу некомплектного товару покупець має право вимагати від продавця за своїм вибором: пропорційного зменшення ціни або доукомплектування товару у розумний строк. Якщо продавець у розумний строк не доукомплектував товар, покупець має право за своїм вибором: вимагати заміни некомплектного товару на комплектний або відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої грошової суми.
По-третє, в залежності від розподілу самих суб´єктивних цивільних прав за підгалузями цивільного права можна розрізняти способи здійснення речових прав, зобов´язальних прав, спадкових прав, особистих немайнових прав, прав, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності.
У цій класифікації вид способу здійснення суб´єктивного цивільного права визначається в залежності від підгалузі цивільного права, до якої належить суб´єктивне цивільне право, що здійснюється цим способом.
По-четверте, в залежності від правових наслідків використання того чи іншого способу здійснення суб´єктивного цивільного права їх можна поділяти на фактичні та юридичні.
До фактичних способів здійснення суб´єктивних цивільних прав відносять способи, не спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов´язків. До них належать використання квартири для проживання, користування предметами домашнього побуту, одягом, обробка власної земельної ділянки тощо.
До юридичних способів відносять такі способи, внаслідок застосування яких відбувається встановлення, зміна та припинення юридичних прав та обов´язків. Наприклад, складання письмового документу - заповіту, укладення договору дарування при здійсненні суб´єктивного права по даруванню майна, звернення до суду із позовною заявою при здійснення права на захист тощо.
По-п´яте, відповідно до правомочностей носія суб´єктивного цивільного права розрізняють: способи, що полягають у вчиненні уповноваженою особою дій, спрямованих на використання закладених у даному праві можливостей, та способи, за допомогою яких уповноважена особа може захистити це суб´єктивне цивільне право у разі його порушення.
Перша група способів включає у себе способи, що полягають у вчиненні уповноваженою особою власних позитивних дій, спрямованих на безпосереднє використання закладених у даному праві можливостей. Наприклад, дії по експлуатації належного на праві власності автомобіля, використання цегли і цементу для будівництва дачного будинку, проживання у жилому приміщенні тощо. Крім цього, до цієї групи слід віднести способи, що полягають у висуненні відповідних вимог до інших осіб про виконання покладених на них обов´язків. Наприклад, вимога про своєчасну поставку партії товару на підставі договору поставки товару.
Слід зазначити, що наведений розподіл - доволі умовний, оскільки фактично при здійсненні будь-якого суб´єктивного цивільного права має місце поєднання способів обох вищевказаних груп. Просто в одних випадках домінуючим є спосіб першої групи, а в інших - другої. Так, наприклад, вчинення уповноваженою особою дій по володінню певною річчю одночасно можна розглядати як вимогу, звернену до інших осіб, про непорушення вказаного суб´єктивного цивільного права. Разом з тим, при зверненні до іншої особи з вимогою про виконання обов´язку по поставці товару на підставі договору поставки має місце вчинення відповідних дій: підготовка та складання письмового документу, надіслання цього документу контрагенту по договору тощо.
Друга група включає у себе способи, за допомогою яких особа може захистити своє порушене суб´єктивне цивільне право (способи захисту уповноваженою особою свого порушеного права).
Аналіз чинного законодавства та наукової літератури свідчить, що способи, які можуть застосовуватися уповноваженою особою з метою захисту її порушеного суб´єктивного цивільного права, поділяються на два основні блоки:
а) способи самозахисту;
б) способи, що полягають у зверненні із вимогою про захист порушеного права відповідним способом до уповноваженого державного органу.
У свою чергу до способів самозахисту відносяться:
1. Способи, що полягають у вчиненні уповноваженою особою дозволених законом дій фактичного характеру, спрямованих на захист її суб´єктивних цивільних прав.
2. Способи, що полягають у застосуванні уповноваженою особою по відношенню до правопорушника заходів оперативного впливу.
§ 2. Межі здійснення суб´єктивних цивільних прав
Надаючи носію суб´єктивного цивільного права можливість вільного і на власний розсуд здійснення належного йому права, держава встановлює обмеження такого здійснення. Це пояснюється тим, що безмежне і нічим не стримуване здійснення свого права однією особою може у певних випадках завдати значної шкоди інтересам інших осіб або всього суспільства: завдати шкоду життю чи здоров´ю інших фізичних осіб, монополізувати ринок певних товарів чи послуг, викликати екологічну катастрофу тощо.
На сьогоднішній день такі обмеження закріплені в ряді нормативно-правових актів: ч. З ст. 13, ст. 23, ч. 7 ст. 41 Конституції України, ст. 13, ч. 1 ст. 203, ч. 5 ст. 319 ЦК України тощо.
Обмеження здійснення суб´єктивних цивільних прав у цивільно-правовій науці та цивільному законодавстві прийнято йменувати межами здійснення суб´єктивних цивільних прав.
Тривалий час цей термін існував та використовувався лише в наукових роботах. Однак на сьогоднішній день це поняття знайшло своє закріплення в ЦК України. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 13 ЦК України, що має назву «Межі здійснення цивільних прав», цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
Погляди науковців стосовно питання меж здійснення суб´єктивних цивільних прав можна розділити на дві групи.
Одна група авторів висловлювалася за необхідність існування поняття «межа здійснення суб´єктивного цивільного права» як окремого і відмінного від поняття «межа суб´єктивного права» явища, вказуючи на його важливість у процесі правового регулювання відносин, пов´язаних із здійсненням суб´єктивних цивільних прав.
Так, аналіз робіт В.П. Грібанова та О.С Іоффе дозволяє зробити висновок про те, що під межею здійснення суб´єктивного цивільного права вони розуміли міру конкретної форми поведінки в рамках дозволеного загального типу поведінки, визначеної межами самого суб´єктивного права´. Така позиція знайшла підтримку в науковій літературі. Погляди В.П. Грібанова щодо меж здійснення суб´єктивних цивільних прав використовуються і понині багатьма науковцями.
Поряд з цим, інша група вчених фактично заперечує доцільність існування та використання цього поняття у цивільному праві. Вони зазначили, що так звані межі здійснення суб´єктивних цивільних прав насправді є межами самого суб´єктивного цивільного права. Тому виділення в цивільному праві поняття «межа здійснення суб´єктивного цивільного права» є зайвим.
Так, в своїй роботі російський вчений В.І. Ємельянов вказав, що прихильники теорії меж здійснення суб´єктивних цивільних прав, як окремого від меж самого суб´єктивного права явища, фактично вводять ще одну ідеальну модель поведінки. Адже за такого підходу до розуміння меж здійснення суб´єктивного цивільного права визнається існування однієї міри дозволеної поведінки для потенційного, абстрактного суб´єктивного права та другої - для суб´єктивного права, що здійснюється уповноваженим суб´єктом. Отже, можна порушити одну межу дозволеного, не порушивши іншої. Тобто одна і та ж сама дія може бути одночасно і правомірною, і протиправною´.
На нашу думку, кожен з розглянутих вище наукових підходів до вирішення проблеми меж здійснення суб´єктивних цивільних прав має як сильні, так і слабкі, суперечливі місця. Тому, категорично підтримати ту чи іншу сторону нам не здається можливим. При розгляді питання про сутність та правову природу меж здійснення суб´єктивного цивільного права слід перш за все виходити з того, що вид і міра допустимої поведінки суб´єкта права визначається межами конкретно взятого суб´єктивного цивільного права. Саме межі самого суб´єктивного права вказують, де початок цього права і де його кінець. Межі суб´єктивного цивільного права визначають коло тих дій, які може вчинити носій цього права та умови, за яких ці дії можуть вчинятися.
Межі одних суб´єктивних цивільних прав можуть бути детально регламентовані нормою права, інших - взагалі прямо не відображатися в законодавстві і визначатися лише на підставі загальних принципів цивільного права. Але свої межі мають всі без виключення суб´єктивні цивільні права. Доки особа діє в межах наданого їй суб´єктивного цивільного права, її поведінку слід вважати правомірною.
Межі здійснення суб´єктивного цивільного права в загальному розумінні являють собою спеціально встановлені вимоги, яких зобов´язана дотримуватися уповноважена особа, здійснюючи своє суб´єктивне цивільне право.
Зазначені вимоги можуть виступати у вигляді певних обов´язкових умов, правил, обмежень або заборон.
Тобто, так чи інакше межі здійснення суб´єктивного цивільного права обмежують коло тих дій, які може вчинити уповноважена особа в межах цього права. За такого підходу слід визнати, що межі здійснення суб´єктивного цивільного права є межами самого суб´єктивного цивільного права. Поряд з цим, серед меж суб´єктивного права межі здійснення мають свою специфіку.
На нашу думку, межі суб´єктивного цивільного права доцільно розділяти на загальні та спеціальні.
Загальні межі суб´єктивного права - це встановлені законодавством чи договором критерії, що визначають коло тих дій, які може вчинити носій цього права. Тобто такі межі визначають, що саме може вчинити носій права.
Спеціальні межі суб´єктивного права являють собою вимоги до здійснення суб´єктивного права, що вказують за дотримання яких умов можуть бути здійснені ті дії, які передбачені загальними межами.
Спеціальні межі суб´єктивного цивільного права і є межами здійснення суб´єктивних цивільних прав.
Важливою ознакою межі здійснення суб´єктивного цивільного права є її конкретність. Це означає, що кожна межа здійснення суб´єктивного цивільного права повинна бути чітко визначеною за своїм змістом, зрозумілою як для особи, яка зобов´язана її дотримуватися при здійсненні свого права, так і для осіб, прав яких це здійснення права може торкнутися.
В іншому випадку обсяг здійснення уповноваженою особою свого суб´єктивного цивільного права може бути необґрунтовано звужений або розширений, внаслідок чого може бути нанесена істотна шкода носію суб´єктивного цивільного права або іншим особам. За такої ситуації межа здійснення суб´єктивного права взагалі не буде виконувати своєї основної мети і сама перетвориться на засіб порушення суб´єктивних цивільних прав.
Так само, як і загальні межі суб´єктивного права, межі здійснення суб´єктивного цивільного права можуть бути встановлені в нормативно-правових актах, що входять до системи цивільного законодавства, або у договорі. Саме таке положення закріплено у ч. 1 ст. 13 ЦК України.
На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, відповідно до якого межа здійснення суб´єктивного цивільного права - це різновид меж самого суб´єктивного права, що являє собою конкретну, встановлену законодавством або договором вимогу, якої зобов´язана дотримуватися уповноважена особа, здійснюючи це суб´єктивне право.
На сьогоднішній день межі здійснення суб´єктивних цивільних прав можна класифікувати на підставі різних класифікаційних критеріїв.
Так, за змістом можна виділити межі здійснення що полягають: у вимозі про недопустимість при здійсненні свого права вчиняти дії, які могли б порушити права інших осіб (ч. 2 ст. 13, ч. 1 ст. 27, ч. 5 ст. 319 ЦК України тощо); у вимозі про недопустимість при здійсненні свого права вчиняти дії, які могли б завдати шкоди довкіллю (ч. 2 ст. 13, ч. 2 ст. 293, ч. 5 ст. 319 ЦК України тощо); у вимозі про недопустимість при здійсненні свого права вчиняти дії, які могли б завдати шкоди культурній спадщині (ч. 2 ст. 13, ч. 1 ст. 352, ч. З ст. 727 ЦК України тощо); вимозі, що випливає із звичаю (п. 1 ч. 1 ст. 444, ч. 2 ст. 846, ст. 529 ЦК України тощо), у вимозі про відповідність здійснення права меті та намірам здійснення суб´єктивного цивільного права (ч. 5 ст. 13, ч. З ст. 296, ч. 4 ст. 373 ЦК України тощо), вимозі про дотримання або врахування при здійсненні свого права інтересів інших осіб (ч. З ст. 44, ч. З ст. 78 ЦК України тощо), вимозі щодо форми правочину (статті 207-210 ЦК України), вимозі про дотримання моральних засад суспільства (ч. 4 ст. 13, абз. 2 ч. 1 ст. 19, ч. 2 ст. 300 ЦК України тощо); вимогах, встановлених в спеціальних правилах, інструкціях, положеннях, на які робиться посилання в цивільно-правовій нормі (ч. 1 ст. 375, ч. 2 ст. 383 ЦК України тощо). Крім того, розглядаючи цю класифікацію меж здійснення суб´єктивних цивільних прав, доцільно виділити ряд меж, що стосуються здійснення уповноваженою особою права на захист. Це межі, що полягають у вимогах про відповідність способу захисту змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, та наслідкам, що спричинені порушенням права (ч. 2 ст. 19 ЦК України).
У залежності від джерела встановлення слід розрізняти межі здійснення суб´єктивних цивільних прав, встановлені актами цивільного законодавства та договором. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 383 ЦК України власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку. У даному випадку вимога про непорушення власником квартири прав власників інших квартир та санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку є встановленими актами законодавства межами здійснення суб´єктивного цивільного права на здійснення права власності на квартиру.
В іншому випадку сторони за договором майнового найму вправі передбачити у договорі вимогу про цільове використання майна. Така вимога про використання майна лише за цільовим призначенням, передбаченим договором, вважатиметься встановленою договором межею здійснення наймачем суб´єктивного цивільного права на використання найнятого майна.
За сферою дії межі здійснення поділяються на такі, що стосуються здійснення всіх суб´єктивних цивільних прав, такі, що стосуються здійснення певної групи суб´єктивних цивільних прав, та такі, що стосуються лише окремих суб´єктивних цивільних прав.
Згідно з ч. 2 ст. 13 ЦК України до меж здійснення, що стосуються здійснення всіх суб´єктивних цивільних прав, слід віднести вимоги про непорушення під час здійснення прав інших осіб, недопущення заподіяння шкоди довкіллю та культурній спадщині.
Поряд з цим вимога про недопущення використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції є межею, що стосується лише здійснення певної групи цивільних прав.
Вимога про користування наймачем річчю відповідно до її призначення є межею, що стосується лише здійснення суб´єктивного цивільного права на користування річчю за договором майнового найму.
У залежності від підгалузі цивільного права, до якої належить суб´єктивне право, для здійснення якого встановлена межа, можна розрізняти межі здійснення речових прав (наприклад, встановлена ч. 4 ст. 357 ЦК України вимога про не порушення прав інших співвласників співвласником житлового будинку, іншої будівлі, споруди при здійсненні ним права на створення у встановленому законом порядку за свій рахунок добудови (прибудови)), зобов´язальних прав (наприклад, встановлена ст. 531 ЦК України вимога про дотримання звичаїв ділового обороту при здійсненні права на дострокове виконання зобов´язання), спадкових прав (наприклад, встановлена ч. 2 ст. 1224 ЦК України вимога про недопущення умисного вчинення особою дій, спрямованих на перешкоду спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт, і сприяння цим виникнення права на спадкування у неї самої), особистих немайнових прав (наприклад, встановлена ч. 2 ст. 300 ЦК України вимога про відповідність закону форм та способів прояву своєї індивідуальності, що обираються фізичною особою), прав, що виникають у сфері інтелектуальної власності (наприклад, встановлена ч. 2 ст. 442 ЦК України вимога про недопустимість завдання шкоди громадському порядку, моральності та здоров´ю населення твором).
У цій класифікації вид межі здійснення суб´єктивного цивільного права визначається в залежності від підгалузі цивільного права, до якої належить суб´єктивне цивільне право, здійснення якого має межу здійснення.
§ 3. Зловживання суб´єктивними цивільними правами
Порушення уповноваженою особою меж здійснення цивільних прав може спричинити зловживання цивільними правами.
Питання про доцільність і допустимість використання поняття «зловживання суб´єктивним цивільним правом» тривалий час було дискусійним у цивільно-правовій науці. Деякі автори висловлювали думки, у яких взагалі ставили під сумнів необхідність існування цього інституту у цивільному праві.
Безпосередньо законодавцем зазначений термін було використано лише у ЦК України (ст. 13). Однак, незважаючи на це, конкретні форми зловживання цивільними правами фактично були передбачені й у ЦК УРСР. Так, про зловживання цивільним правом зазначалося у ч.І ст.5 ЦК УРСР, згідно з якою цивільні права охоронялися законом за винятком випадків, коли вони здійснювалися в суперечності з призначенням цих прав. Окремих випадків зловживання суб´єктивними цивільними правами стосувалися правові норми, закріплені у ч. 1 ст. 15 ЦК УРСР, ч. 1 ст. 136 ЦК УРСР тощо. Крім того, на сьогоднішній день поняття зловживання правом застосовується і в інших галузях права. Наприклад, у СК України (ст. 247), у КК України, що передбачає відповідальність за зловживання владою або службовим становищем (ст. 364).
Висвітлюючи питання про сутність зловживання правом слід перш за все звернути увагу на нерозривний зв´язок цього поняття із суб´єктивним цивільним правом та його здійсненням. Адже, якщо суб´єкт ніяким чином не здійснює належне йому суб´єктивне право, тобто не вчиняє жодних дій по використанню тих можливостей, що в цьому праві закладені, то ні про яке зловживання цим правом не може бути й мови.
У загальному розумінні зловживання правом являє собою поведінку по здійсненню права з порушенням встановлених меж такого здійснення. Такий висновок ґрунтується на аналізі ч. 6 ст. 13 ЦК України, відповідно до якої в разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п´ятою цієї статті (тобто фактично меж здійснення прав), суд може зобов´язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
При цьому зловживання правом завжди являє собою поведінку протиправну. Протиправність зловживання правом полягає в тому, що, здійснюючи своє суб´єктивне право, уповноважений суб´єкт порушує встановлений нормою права обов´язок дотримуватися при здійсненні права меж (вимог) його здійснення. На сьогоднішній день такий загальний обов´язок закріплений в ч. 1 ст. 13 ЦК України, згідно з якою цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
Крім того, як зазначалося вище, по відношенню до конкретних випадків здійснення суб´єктивного цивільного права такий обов´язок може визначатися спеціальною нормою, тобто фактично нормою, якою встановлена спеціальна межа здійснення права.
Зловживання правом завжди порушує охоронювані законом суб´єктивні права інших суб´єктів цивільних правовідносин. Саме в цьому полягає суспільна небезпечність цього явища. Адже не було б взагалі ніякого сенсу забороняти зловживання правом, передбачати негативні наслідки за зловживання, якби від нього не було б ніякої шкоди іншим суб´єктам.
Негативні наслідки від зловживання правом можуть проявлятися по-різному, але вони завжди мають місце. В іншому випадку не можна стверджувати, що особа зловживає своїм правом.
Характер негативних наслідків від зловживання правом залежить від того, яке саме суб´єктивне право іншого суб´єкта порушене. Такими наслідками можуть бути заподіяння шкоди здоров´ю людини, погіршення екологічної ситуації, пошкодження або знищення майна, перешкоджання в користуванні річчю, нанесення шкоди честі, гідності та діловій репутації тощо.
Вищевикладене дає підстави вважати, що зловживання правом - це дії по використанню закладених у суб´єктивному цивільному праві можливостей з порушенням встановлених законом або договором меж здійснення цього права, в результаті яких порушуються охоронювані законом суб´єктивні права інших осіб.
Аналіз правової природи зловживання правом свідчить, що воно є одним з різновидів цивільного правопорушення.
Зловживання правом, як і всяке правопорушення, є підставою для застосування до особи, яка його вчинила, негативних наслідків. На користь такого висновку свідчить й аналіз чинного цивільного законодавства.
Першим негативним наслідком по відношенню до особи, яка зловживала правом, є відмова в захисті того її права, при здійсненні якого було допущено зловживання.
Правовою підставою такої санкції за зловживання правом на сьогоднішній день виступає положення ч. З ст. 16 ЦК України, згідно з яким суд може відмовити у захисті цивільного права особи в разі порушення нею положень частини другої-п´ятої статті 13 цього Кодексу, тобто тих норм, які забороняють зловживати правом.
Під правом, яке в даному випадку не підлягає захисту, слід розуміти те суб´єктивне право (або його складову правомочність), під час використання можливостей якого було допущено зловживання правом. Слід акцентувати увагу також на тому, що правило про відмову в захисті права повинно застосовуватися тільки одноразово під час розгляду питання про притягнення винуватої особи до відповідальності за зловживання правом і незалежно від застосування до особи, що вчинила зловживання правом, інших санкцій. У подальшому це право підлягатиме захисту на загальних підставах, встановлених чинним цивільним законодавством.
Також, якщо на момент звернення відповідної особи за захистом своїх прав до суду інша особа продовжує зловживати своїми правами, суд повинен зобов´язати її припинити такі дії (ч. 6 ст. 13 ЦК України).
Інші наслідки за зловживання правом застосовуються судом на загальних підставах і на вимогу тієї особи, яка потерпіла від зловживання правом. В певних випадках законом або договором можуть бути встановлені конкретні негативні наслідки за конкретний вид зловживання правом.
У разі, коли законом або договором не встановлені спеціальні санкції за зловживання правом, такі наслідки обираються самою особою, виходячи із положень цивільного законодавства, якими регулюються питання захисту того чи іншого виду цивільних правовідносин.
Класифікувати зловживання правом можна на різних підставах. Відповідно до ч. З ст. 13 ЦК України розрізняються зловживання правом, які полягають в діях особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, в цивільному праві прийнято називати шиканою. Відмінність шикани від інших видів зловживання правом полягає з елементах суб´єктивної сторони складу цього правопорушення.
Окрім загальних ознак зловживання права додатковим обов´язковим елементом шикани є намір заподіяти шкоду іншій особі. Крім того, дії особи можна кваліфікувати як шикану лише за наявності в діях особи умисної форми вини. Адже, якщо особа має мету заподіяти шкоду іншій особі, вона не може не усвідомлювати суспільно небезпечний характер своїх дій та негативні наслідки, до яких ці дії призводять.
В залежності від підгалузі цивільного права, яким зловживає особа, можна розрізняти зловживання речовими правами, зобов´язальними правами, спадковими правами, особистими немайновими правами, правами, що виникають у сфері інтелектуальної власності.
Так, здійснення власником змін в належній йому квартирі, що спричинили порушення прав власників інших квартир багатоквартирного житлового будинку є прикладом зловживання речовим правом.
Опублікування твору, внаслідок чого порушено права інших людей на таємницю їх особистого і сімейного життя, є прикладом зловживання правом, що виникає у сфері інтелектуальної власності.
Вчинення особою умисних дій, спрямованих на перешкоду спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт, і сприяння цим виникнення права на спадкування у неї самої є прикладом зловживання спадковим правом.
Вчинення релігійних або національних обрядів, внаслідок яких завдається шкода життю та здоров´ю інших осіб, слід віднести до зловживання особистими немайновими правами.
Прикладом зловживання зобов´язальним правом може слугувати вчинення обдарованим під час використання речі, отриманої за договором дарування, що становить історичну, наукову, культурну цінність, дій, в результаті яких ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена.
§ 4. Захист суб´єктивних цивільних прав
Суб´єктивні цивільні права у разі їх порушення підлягають захисту. Перед тим, як дати визначення та розкрити зміст поняття «захист» необхідно звернути увагу на те, що цивільне законодавство України використовує два схожих поняття: «охорона» та «захист» цивільних прав. Так, в ст.ст. 25, 31, 32, 202, 241 тощо ЦК України законодавцем використано термін «охорона» та похідні від нього слова, а в ст.ст. З, 15-20, 67, 69 тощо застосовано термін «захист» та похідні від нього слова. На нашу думку, ці поняття не слід ототожнювати.
Охорону можна розглядати як вид діяльності, спрямованої на проведення профілактичних заходів щодо укріплення правового стану носія суб´єктивного цивільного права (укласти договір охорони квартири, поставити ґрати на вікна, найняти особистого охоронця тощо). Іншими словами, охорона - це сукупність заходів, спрямованих на недопущення порушень суб´єктивного цивільного права.
Охорону можна розуміти і більш широко, а саме - це сукупність правових засобів, спрямованих на профілактику порушень суб´єктивних цивільних прав, а у разі їх порушення - на захист цих прав. У такому розумінні захист буде складовою частиною охорони.
На нашу думку, перевагу потрібно віддати першому варіанту, виходячи з наступного.
По-перше, цивільне право має низку інститутів, окремо спрямованих на профілактику правопорушень суб´єктивних цивільних прав, а також низку інститутів, окремо спрямованих на захист суб´єктивних цивільних прав.
По-друге, аналіз ряду норм цивільного права, присвячених охороні суб´єктивних цивільних прав, дозволяє зробити висновок, згідно з яким охорона не включає у себе захист суб´єктивних цивільних прав.
Наприклад, в ст. 978 ЦК України подається визначення договору охорони. Так, за договором охорони охоронець, який є суб´єктом підприємницької діяльності, зобов´язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов´язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату.
Аналіз цієї правової норми показує, що охорона, яка є об´єктом зазначеного договору, включає у себе лише дії по забезпеченню недоторканості особи чи майна, які охороняються.
Захист суб´єктивного цивільного права може здійснюватися:
- безпосередньо носієм порушеного права;
- уповноваженими державними органами чи посадовими особами.
Захисні дії двох цих груп суб´єктів носять протилежний характер.
У першому випадку уповноважені особи можуть самостійно захищати порушене суб´єктивне право без звернення до компетентних державних органів з вимогою про його захист. Під захистом суб´єктивного цивільного права з таких позицій слід розуміти добровільне вчинення або невчинення уповноваженою особою відповідних дій, спрямованих на використання можливостей, закладених у суб´єктивному праві на захист, з метою припинення порушення та відновлення чи визнання порушеного або оспорюваного суб´єктивного цивільного права.
Носій порушеного суб´єктивного цивільного права може безпосередньо захищати це право шляхом самозахисту.
Самозахист цивільного права - це самостійне вчинення уповноваженою особою відповідних дій, спрямованих на припинення порушення і поновлення порушеного суб´єктивного цивільного права, без звернення до компетентних державних органів з вимогою про його захист.
У переважній більшості випадків самозахист використовується для захисту особистих немайнових прав, речових та зобов´язальних прав.
З аналізу чинного законодавства можна зробити висновок, згідно з яким самозахист включає у себе:
1. Вчинення уповноваженою особою дозволених законом дій фактичного характеру, спрямованих на захист її суб´єктивних цивільних прав.
2. Застосування уповноваженою особою по відношенню до правопорушника заходів оперативного впливу.
До першої групи входять дії фактичного характеру, тобто дії, що не регламентовані нормою права. Такі дії та порядок їх вчинення у межах, встановлених суб´єктивним цивільним правом, визначаються самою уповноваженою особою. У переважній більшості випадків ці дії використовуються для захисту особистих немайнових прав та речових суб´єктивних цивільних прав.
Найбільш поширеним у цивільно-правовій літературі та практиці прикладом цього виду самозахисту є необхідна оборона (ст. 1169 ЦК України).
Заходи оперативного впливу застосовуються безпосередньо самою уповноваженою особою, яка є стороною у цивільно-правовому зобов´язанні, без звернення за захистом до уповноважених органів чи посадових осіб.
Виходячи з аналізу чинного законодавства та наукової літератури, можна виділити три основні групи таких заходів:
1. Заходи, пов´язані з виконанням уповноваженою особою невиконаних або неналежно виконаних зобов´язань контрагента за договором за рахунок останнього.
Так, згідно з ст. 621 ЦК України у разі невиконання боржником для кредитора певної роботи чи ненадання йому послуги кредитор має право виконати цю роботу власними силами або доручити її виконання чи надання послуги третій особі і вимагати від боржника відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов´язання.
Можна навести й інші подібні приклади. Так, відповідно до ч. 2 ст. 696 ЦК України якщо сторона за договором купівлі-прода-жу, яка зобов´язана страхувати товар, не застрахувала його, друга сторона має право застрахувати товар і вимагати відшкодування витрат на страхування. Згідно з п. 1 ч. З ст. 776 ЦК України, якщо наймодавець за договором майнового найму не провів капітального ремонту речі, що перешкоджає її використанню відповідно до призначення та умов договору, наймач має право відремонтувати річ, зарахувавши вартість ремонту в рахунок плати за користування річчю, або вимагати відшкодування вартості ремонту.
2. Заходи, пов´язані з забезпеченням зустрічного задоволення.
Суть цих заходів полягає у тому, що з їх допомогою носій порушеного суб´єктивного цивільного права спонукає контрагента за цивільно-правовим договором виконати належним чином передбачене цим договором зобов´язання, що виконується з певними порушеннями або не виконується взагалі. Найпоширенішим прикладом таких заходів є зупинення виконання свого обов´язку у зустрічному зобов´язанні.
Так, згідно з ч. З ст. 538 ЦК України у разі невиконання однією із сторін у зобов´язанні свого обов´язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов´язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов´язку.
Можна навести й інші приклади цієї групи заходів оперативного впливу.
Так, відповідно до ч. 4 ст. 545 ЦК України у разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов´язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Згідно з ч. З ст. 849 ЦК України якщо під час виконання роботи за договором підряду стане очевидним, що вона не буде виконана належним чином, замовник має право призначити підрядникові строк для усунення недоліків, а в разі невиконання підрядником цієї вимоги - відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків.
3. Заходи, пов´язані з відмовою вчинити певні дії в інтересах несправного контрагента (заходи відмовного характеру).
Такі заходи полягають у вчиненні уповноваженою особою дій по відмові від прийняття зобов´язання або відмові від договору.
Слід зауважити, що згідно зі ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов´язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічне положення закріплене і у ч. 1 ст. 615 ЦК України, відповідно до якого у разі порушення зобов´язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов´язання, якщо це встановлено договором або законом.
Тому застосування заходів оперативного впливу відмовного характеру можливе у випадках, передбачених законом або відповідним договором.
Так, відповідно до ч. З ст. 612 ЦК України якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов´язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.
Згідно зі ст. 665 ЦК України у разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу.
У другому випадку для того, щоб захистити своє порушене суб´єктивне право, його носію необхідно звернутися до компетентного органу з клопотанням про захист цього права.
Розглядаючи питання захисту суб´єктивних цивільних прав уповноваженими державними органами та посадовими особами, слід зазначити, що на сьогоднішній день згідно з чинним цивільним законодавством суб´єктивні цивільні права можуть захищатися судом, Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування, нотаріусом.
Необхідно вказати, що діяльність вищезазначених суб´єктів права по захисту суб´єктивних цивільних прав є обов´язком, покладеним на них державою.
Такі органи та посадові особи мають право відмовити в захисті лише у випадках, передбачених законодавством.
Крім того, при захисті суб´єктивних цивільних прав ці органи не мають права самостійно і на власний розсуд обирати способи, форму, порядок захисної діяльності, оскільки вони зобов´язані вчиняти таку діяльність у чіткій відповідності нормі права і вимогам особи, яка звернулася за захистом.
Так, наприклад, згідно з ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів судом може бути:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов´язку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до ст. 16 ЦК України Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України.
У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування здійснюють захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.
Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.
Відповідно до ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
ГЛАВА 12. ПРЕДСТАВНИЦТВО
Дата: 2019-02-02, просмотров: 413.