План
1. Поняття про зміст освіти, його історичний характер.
2. Теорії формування змісту освіти.
3. Принципи та критерії відбору змісту освіти.
4. Характеристика елементів змісту освіти.
5. Документи, що визначають зміст освіти.
6. Основні напрямки вдосконалення змісту освіти в умовах становлення української національної школи.
Методичні рекомендації до вивчення теми.
При вивченні теми 7 необхідно розглянути зміст освіти як один з головних елементів у структурі процесу навчання. Важливо виробити вміння та навички аналізувати навчальні плани, програми, підручники; розвивати педагогічне мислення.
Вивчаючи пункт 1, важливо пам’ятати, що зміст освіти має історичний характер. З’ясуйте, що розуміли під змістом освіти в різні історичні епохи, як розуміють зміст освіти на сучасному етапі?
Вивчаючи пункт 2, необхідно проаналізувати сутність теорій формальної, матеріальної освіти, прагматичну концепцію освіти. Слід усвідомити, що визначальний вплив на зміст шкільної освіти у всі історичні епохи здійснювали вимоги виробництва та зв’язані з ними стан науки, потреби та інтереси пануючого класу.
Вивчаючи пункт 3, слід визначити принципи та критерії відбору змісту освіти, проаналізувати сутність загальної, професійної і політехнічної освіти.
Вивчаючи пункт 4, слід усвідомити, що між елементами змісту освіти існують певні зв’язки. Елементи змісту освіти відрізняються, перш за все, характером діяльності по його засвоєнню, коли відбувається перетворення об’єктивного змісту соціального досвіду в надбання особистості.
Вивчаючи пункт 5, проаналізуйте документи, що визначають зміст освіти: державний стандарт загальної середньої освіти, навчальний план, навчальна програма. Слід мати на увазі: ці нормативні документи спрямовані на виконання тих завдань, які ставить перед школою держава.
Вивчаючи пункт 6, з’ясуйте основні напрямки вдосконалення змісту освіти в умовах становлення української національної школи.
Поняття про зміст освіти.
У традиційній педагогіці, що зорієнтована на реалізацію в першу чергу загальноосвітніх функцій школи, зміст освіти визначається як “сукупність систематизованих знань, умінь і навичок, поглядів і переконань, а також певний рівень розвитку пізнавальних сил і практичної підготовки, що досягається в результаті навчально-виховної роботи”. Цей підхід до визначення сутності змісту освіти зорієнтований на знання.
Зміст освіти має історичний характер, оскільки він визначається цілями й завданнями освіти на певному етапі розвитку суспільства і відповідно змінюється під впливом вимог життя, виробництва й рівня розвитку наукових знань.
В останнє десятиріччя у світлі ідей гуманізації освіти все більше утверджується особистісно орієнтований підхід до змісту освіти, що знайшов своє відображення у працях І. Лернера, М. Скаткина, В. Ледньова, Б. Бім-Бада, А. Петровського та ін.
Так, І. Лернер і М. Скаткін під змістом освіти розуміють педагогічно адаптовану систему знань, навичок і вмінь, досвіду творчої діяльності й емоційно-вольового відношення, засвоєння якої повинно забезпечити формування всебічно розвиненої особистості, що підготовлена до відтворення (збереження) і розвитку матеріальної й духовної культури суспільства. При такому підході до визначення сутності змісту освіти абсолютною цінністю є не знання, а сама людина. Такий підхід сприяє свободі вибору змісту освіти з метою забезпечення загальноосвітніх, духовних, культурних і життєвих потреб особистості, гуманне відношення до особистості, що розвивається; становлення її індивідуальності й можливості самореалізації у культурно-освітньому просторі.
Соціальний досвід являє собою сукупність засобів і способів діяльності, створених у процесі суспільно-історичної практики для відтворення розвитку суспільства і здатних стати надбанням особистості. Розуміння змісту освіти як відображення всіх елементів соціального досвіду – результат тривалого розвитку теорії змісту освіти і дозволяє обґрунтувати чотири основних елементи змісту освіти:
1. Система знань про природу, суспільство, мислення, техніку, способи діяльності, засвоєння яких забезпечує формування у свідомості учнів картини світу, озброює методологічним підходом до пізнавальної та практичної діяльності.
2. Способи діяльності, досвід їх здійснення. Тут виділяється досвід здійснення відомих способів діяльності, втілених в уміннях і навичках учнів, які засвоїли цей досвід.
3. Досвід творчої діяльності, тобто діяльності, в результаті якої створюється об’єктивно нове завдяки специфічним процедурам: самостійного переносу раніше засвоєних знань і умінь у нову ситуацію; виділення нової проблеми в знайомій ситуації або новій функції об’єкта; виділенні альтернативних варіантів вирішення проблем; комбінування раніше відомих способів у новий.
4. Досвід емоційно-ціннісного ставлення, який передбачає визначенню знань, умінь, але не зводиться до них, і полягає у формуванні ставлення школярів до світу, наукових знань, моральних норм, ідеалів, діяльності.
Питання для самоконтролю
1. Що необхідно розуміти під змістом освіти?
2. Які основні елементи змісту освіти?
3. Яким вимогам мусить відповідати зміст освіти?
4. У яких шкільних документах відбито зміст освіти?
5. Розкрийте особливості національного компоненту змісту освіти.
Мета – сформувати цілісне уявлення про методи навчання, різні підходи до класифікації методів навчання; про форми організації навчання; про різні підходи до класифікації уроків, про урок як провідну форму організації навчання, про позаурочні форми навчання.
За результатами вивчення теми студенти мають:
Знати сутність понять: “методи навчання”, “прийоми навчання”, “засоби навчання”, усвідомити їх взаємозв’язок; з’ясувати сутність поняття “форми організації навчання”, знати сутність, ознаки, структуру, класифікацію уроків за дидактичною метою.
Володіти ключовими поняттями: метод навчання, засіб навчання, прийом навчання, методи організації навчально-пізнавальної діяльності, методи стимулювання навчально-пізнавальної діяльності, методи контролю та самоконтролю у навчанні; індивідуальна, групова та фронтальна форми організації навчання, класно-урочна система навчання, урок, семінар, екскурсія, факультатив, домашня робота.
Основні терміни та поняття: метод навчання, засіб навчання, класифікація методів навчання, форми організації навчання, класно-урочна система навчання, урок, класифікація уроків, позаурочні форми організації навчання
План
1. Сутність, функції і класифікація методів навчання.
2. Засоби навчання. Вибір методів і засобів навчання.
3. Форми організації навчання.
4. Урок – основна форма організації навчання.
5. Позаурочні форми організації навчання.
Форми організації навчання.
У філософії під формою (від “forma”) розуміють спосіб існування і вираження змісту, а також внутрішню організацію змісту.
Форми організації навчання являють собою зовнішнє вираження узгодженої діяльності вчителя та учнів, що здійснюється у сталому порядку і режимі.
Методи і форми навчання взаємопов’язані: методи реалізуються у формах, форми забезпечують організацію та існування методів.
Історія розвитку школи знає різні системи навчання, в яких перевага надавалася тим чи іншим формам навчання: індивідуальна (Давня Греція), індивідуально-групова (школа середньовіччя), взаємного навчання (белл-ланкастерська в Англії), диференційованого навчання за здібностями (мангеймська), бригадно-лабораторна (20-ті роки СРСР) і класно-урочна, обґрунтована понад 300 років тому Яном Амосом Коменським, відомим педагогом-вченим, який узагальнив досвід братських шкіл на Україні і Білорусі (XVI ст.). Ця система стала пануючою на території колишнього Радянського Союзу з 1932 року. Близько чотирьохсот років класно-урочна система діє, вдосконалюється за участю тисяч учителів і видатних учених-педагогів.
Індивідуальна форма організації навчання – це виконання навчального завдання кожним учнем самостійно на рівні своїх навчальних можливостей без взаємодії з іншими учнями. Позитивні сторони: – сприяє розвитку високого рівня самостійності; краще врахування особливостей кожного учня (характер сприйняття, мислення, уваги, пам’яті, рівень підготовки, особливості темпу роботи, інтереси, ставлення до навчання); дозволяє максимально диференціювати навчальні завдання за їх змістом, а також контроль і оцінку результатів. Слабкі сторони: – потребує великих витрат сил і часу вчителя; забезпечуючи успіхи одного учня призводить до зниження якості навчання інших учнів; учень не має можливості співпрацювати з іншими учнями; діти не завжди спілкуються і їх досвід не стає колективним надбанням.
Тому поряд з індивідуальною формою організації навчальної діяльності учнів застосовується фронтальна. Ця форма передбачає одночасно роботу з усім класом. Позитивні сторони: сприяє швидкому встановленню рівня підготовки учнів, їх обізнаності з певних проблем, формуванню і розвитку колективу, доброзичливих стосунків в класі, розв’язанню виховних задач. Недоліком цієї форми є неможливість враховувати індивідуальні особливості учнів, пізнавальні інтереси та рівень їх розвитку.
Ці недоліки може компенсувати групова форма навчання. При груповій формі навчання клас поділяється на групи по 5-7 учнів кожна. Групові форми навчання деякі автори класифікують на ланкові, бригадні, кооперовано-групові, диференційовано-групові. Ланкова форма передбачає організацію навчальної діяльності постійних груп учнів. При бригадній формі навчальна робота організується в спеціально сформованих для виконання тимчасових завдань тимчасових груп учнів. При кооперовано-груповій клас розподіляється на групи для виконання кожною з них частини загального завдання. Диференційовано-групова форма передбачає організацію роботи груп учнів з різними навчальними можливостями.
Отже, загальні форми знаходять своє втілення в конкретних формах класно-урочної системи навчання, до яких відносяться: урок; семінарські заняття; лекція; екскурсія; практичні заняття; консультації; факультативи; домашні завдання; додаткові заняття; залік; екзамен; співбесіди.
Класно-урочна система має такі позаурочні форми навчальної роботи: предметні гуртки; шкільні наукові товариства; учнівські наукові конференції; лекторії; предметні вечори; предметні тижні тощо.
Питання для самоконтролю
1. Що таке метод навчання?
2. Як класифікувати методи навчання?
3. Які функції методів навчання?
4. У чому переваги і недоліки різних форм організації навчання?
5. Що таке тип, структура уроку і як вони сприяють реалізації мети і завдань уроку?
6. Яким вимогам повинен відповідати урок?
Мета – сформувати цілісне уявлення про про технологічній підхід в освіті, сутність технології навчання, про сучасні види навчання.
За результатами вивчення теми студенти мають:
Знати сутність понять: “педагогічна технологія”, “інновації”, “технологія навчання”, вміти здійснювати порівняльний аналіз видів навчання за метою навчання, відношенням учителя до учня, особливостями організації навчання, його результатами.
Володіти ключовими поняттями: педагогічна технологія, технологія навчання, інновації, проблемне навчання, проблемна ситуація, гіпотеза, дослідницька технологія, програмоване навчання, лінійні, розгалужені й комбіновані програми, модульне навчання, модуль, особистісно орієнтоване навчання, суб’єктивний досвід, творчість, самореалізація, самовизначення, інтегроване навчання, міжпредметні зв’язки.
Основні терміни та поняття: педагогічна технологія, технологія навчання, інновації, проблемне навчання, програмоване навчання, модульне навчання, особистісно орієнтоване навчання, інтегроване навчання.
План
1. Сутність педагогічної технології.
2. Інноваційна система навчання.
3. Технологія проблемного навчання.
4. Програмоване навчання.
5. Технологія модульного навчання.
6. Технологія особистісно орієнтованого навчання.
7. Технології інтегрованого навчання.
Під інноваціями у навчанні розуміють (у широкому значенні) процес створення, поширення нових засобів (нововведень) для роз’яснення тих педагогічних проблем, які досі вирішувались по-іншому, а також результат творчого пошуку оригінальних, нестандартних розв’язань різноманітних педагогічних проблем: нові навчальні технології, оригінальні виховні ідеї; форми і методи навчання, нестандартні підходи в управлінні (у вузькому значенні).
У педагогічній науці та практиці виділяють три рівні інновацій:
• зовсім нові, досі не відомі;
• розгорнуті або переоформлені ідеї та дії, які набувають актуальності у певному середовищі, в певний час, педагогічні дії, що існували раніше, але оновлені у зв’язку зі зміною умов та завдань сучасної ситуації життя.
Інноваційне навчання, на відміну від традиційного, спрямоване не на навчальний предмет і подання учневі певної суми знань, а перш за все – на розвиток особистості учня. Тому інновацію можна вважати доцільною, якщо пріоритетною, ключовою ідеєю в ній є розвиток дитини. Причому під розвитком слід розуміти не просто зміни або ускладнення знань, умінь, навичок, а появу в дитини здатності до самореалізації.
Спрямованість навчальної технології на повноцінний розвиток загальнолюдських здібностей – комунікативних, інтелектуальних, художніх – створює умови для індивідуального й творчого застосування їх у різних сферах життєдіяльності дитини. Знання, як такі, в інноваційному навчанні знаходяться на другому плані. Вони повинні співвідноситися з учнем, його потребами та інтересами. Учень відкриває для себе їх значення, а потім співвідносить його зі змістом. Засвоєння знань у цьому випадку є наслідком, точніше побічним продуктом досвіду переживань, зокрема і уявного досвіду.
Зовсім іншу роль в інноваційному навчанні відіграє вчитель. Він, за словами К.Роджерса, сходить з п’єдесталу і стає одним з тих, хто допомагає вчитися, і вчиться сам у тих, кому допомагає. В інноваційній системі вчитель має достатньо поваги до себе і до учнів; поділяє з іншими відповідальність за навчання і виховання; керується власним досвідом; вибирає напрями власного навчання з повним усвідомленням відповідальності за наслідки свого вибору; керує поступовим створенням клімату, який полегшує навчання, аби з часом учні створювали і підтримували його самі, а взаємонавчання стало домінуючим; підтримує постійне позитивне тло навчально-виховного процесу; сприяє зміні зовнішньої дисципліни на самодисципліну.
Спілкування між учасниками процесу навчання має особистісно-орієнтований характер, якому притаманні відкритість особистості вчителя, установка на співробітництво, спільну діяльність та індивідуальну допомогу. Інноваційні технології ставлять у центр усієї освітньої системи особистість дитини, забезпечення комфортних та безпечних умов її розвитку, реалізацію природних потенціалів особистості, тобто ставлять за мету різнобічний і творчий розвиток особистості дитини.
На відміну від традиційного навчання, в якому переважає мотивація “уникання невдач” і обов’язку, інноваційне – ґрунтується на мотивації “досягнення”, утвердження почуття гідності особистості, самореалізації, творчої діяльності.
У інноваційному навчанні акцент зміщений з організаційних форм і методів на творчу імпровізацію вчителя, на його здатність відкривати, розробляти, удосконалювати і застосовувати властиві лише йому підходи до навчання.
Пріоритетами інноваційного навчання є: групова та індивідуальна форми навчання; творчі і продуктивні завдання; диференціація навчання; відсутність порівняння учнів одного з одним.
Програмоване навчання
Програмоване навчання – це кероване навчання з оптимальним зв’язком, тобто програма пізнавальної діяльності учнів. Основою його є три уявлення про навчання: 1) як про процес керування, 2) інформаційний процес та 3) індивідуалізований процес. Воно потребує спеціальної побудови навчального матеріалу, а саме:
- навчальний матеріал (навчальна інформація) дається учням невеликими частинами (дозами, кроками). Кожна доза є логічно завершеною, зручно доступною для цілісного сприйняття;
- кожна частина навчального матеріалу супроводжується вказівками або завданнями, як здійснити певні дії, спрямовані на її засвоєння;
- засвоєння кожної частини навчального матеріалу перевіряється переходом до нової шляхом надання учню спеціального завдання;
- учень одразу ж дізнається, правильно чи неправильно він відповів (здійснюється зворотний зв’язок!), тобто учень забезпечується засобами контролю і самоконтролю;
- залежно від відповіді учня оцінюється можливість його просування: якщо дав правильну відповідь, переходить до наступної частини, дози навчальної інформації. Якщо відповідь неправильна, учень повинен ще раз опрацювати поданий матеріал або прочитати додаткові пояснення, виконати ще одне завдання або дізнатися, яка відповідь правильна.
Отже, навчання передбачає такі етапи: пред’явлення, засвоєння і перевірки.
Залежно від характеру розміщення навчального матеріалу, наявності кроків і зв’язків між ними розрізняються програми: лінійні, розгалужені й комбіновані.
При лінійній програмі весь матеріал, який підлягає засвоєнню, поділяється на частини, дози. Вивчаючи кожну частину матеріалу, учень одночасно виконує включені до неї завдання для перевірки. Перевіривши правильність відповіді, учень починає виконувати наступне завдання.
При розгалуженій програмі матеріал поділяється на частини більш великі, ніж при лінійній програмі, потім подаються завдання і вказівки щодо засвоєння змісту. При зворотному зв’язку учень вибирає відповідь із поданих. Залежно від цієї відповіді подаються нові вказівки, пояснення.
Комбінована адаптивна програма передбачає вивчення деяких частин навчального матеріалу за лінійною схемою, інших – за розгалуженою.
Засобами програмованого навчання можуть бути:
- програмовані підручники, за допомогою яких здійснюється весь цикл засвоєння знань;
- збірники задач і вправ, які побудовані в основному на завданнях з варіативними відповідями;
- зошити з друкованою основою;
- перфокарти, сигнальні картки;
- контролюючі машини;
- технічні засоби навчання (ТЗН).
Таким чином, позитивна роль програмованого навчання в тому, що забезпечується оперативний контроль за засвоєнням школярами знань, індивідуалізація навчання, виникає можливість працювати в оптимальному темпі й здійснювати самоконтроль у навчанні.
Питання для самоконтролю
1. Розкрити сутність та взаємозв’язок понять: “педагогічна технологія” та “технологія навчання”.
2. Що міститься в основі визначення видів навчання?
3. Розкрийте зміст поняття “особистісно орієнтоване навчання”.
4. У чому полягає відмінність класно-урочної системи від модульно-розвивальної?
5. Які способи реалізації концепції “Школи діалогу культур” в шкільній практиці?
Мета – сформувати цілісне уявлення про філософію освіти, сучасні концепції розвитку і виховання особистості.
За результатами вивчення теми студенти мають:
Знати сутність і особливості основних педагогічних концепцій, що спираються на відповідні філософські напрямки – неотомізму, прагматизму, неопозитивізму, екзистенціалізму, біхевіоризму.
Володіти ключовими поняттями: філософія освіти, неотомізм, прагматизм, неопрагматизм, неопозитивізм, новий гуманізм, біхевіоризм, екзистенціалізм, глобальна педагогіка.
Основні терміни та поняття: філософія освіти, неотомізм, прагматизм, неопрагматизм, неопозитивізм, новий гуманізм, біхевіоризм, екзистенціалізм, глобальна педагогіка.
План
1. Сутність “філософії освіти”.
2. Неотомізм.
3. Прагматизм. Неопрагматизм.
4. Неопозитивізм (Новий гуманізм).
5. Біхевіоризм.
6. Екзистенціалізм.
7. Глобальна педагогіка.
Сутність філософії освіти
Методологічна основа педагогіки – філософія. Філософія освіти, що оформилася в самостійну дисципліну в другій половині XX століття, – дитя філософії й освітнього досвіду. Вона з’явилася завдяки тривалій і безустанній взаємодії між безліччю філософських течій і системою освіти.
Філософія освіти розглядає, як відбувається розумовий і моральний розвиток людини в культурному середовищі і як може (і повинна) сприяти цьому процесу система освіти. Різні філософи і філософські школи намагаються знайти способи розуміння і відповідно побудови освітніх процесів, виявити комплекс ідей, що дозволили б глибше зрозуміти й ефективніше підтримувати формування індивідуальної культури особистості.
Філософія освіти розглядає сутність і природу всіх явищ в освітньому процесі: що таке освіта саме по собі (онтологія освіти); яким образом освіта відбувається (логіка освіти); які природа і джерела цінностей освіти (аксіологія освіти); яким буває і яким повинне бути поведінка учасників освітнього процесу (етика освіти); якими бувають і якими повинні бути методи сприяння освітньому процесу (методологія освіти). Сукупності ідей, що складають основу того чи іншого цілісного підходу до освіти, можуть також розглядатися окремо (ідеологія освіти).
Філософські теорії лежать в основі численних педагогічних концепцій і виховних систем. Основні педагогічні концепції, що спираються на відповідні філософські напрямки, – неотомізм, прагматизм, неопозитивізм, екзистенціалізм, біхевіоризм.
Основні принципи розвитку сучасних зарубіжних та вітчизняних педагогічних концепцій:
- принцип інтеграції;
- принцип моделювання нових педагогічних технологій;
- принцип посилення національних засад;
- гуманізація педагогічного спілкування;
- гуманітаризація змісту освіти;
- сполучення наукового та теїстичного змісту у навчанні;
- персоніфікації навчання та виховання.
Неотомізм.
Сутність. Неотомізм – релігійне філософське вчення, що одержало свою назву від імені католицького богослова Фоми Аквінського (1225-1274). Середньовічний схоласт прославляється як апостол минулого і пророк майбутнього, а релігія – як вічна і головна філософія, напрямна людське буття і виховання. Розгорнутий виклад педагогічної концепції сучасного неотомізму дав відомий французький філософ, визнаний глава неотомізму Ж.Марітен.
Основні положення:
1. Неотомісти визнають існування об’єктивної реальності, але ставлять цю реальність у залежність від волі Бога. Світ є втілення “Божественного розуму”, а теологія – вища ступінь пізнання.
2. Сутність світу неосяжна наукою. Науці доступний лише клаптик матеріального світу, що оточує людини.
3. “Істинна освіта” полягає в прилученні молоді до культури на основі релігійних цінностей, виховання віри в Бога, що наближає людину до вищого прояву її розуму.
4. В області виховання наука і релігія повинні взаємодіяти і доповнювати один одного: науці – область земних, природних явищ. Релігії – духовних ідей, що ідуть від Бога і не підпорядковуються законам природи.
5. Основні положення педагогіки неотомізму визначаються “двоїстою природою” людини. Людина – єдність матерії і духу, а тому вона одночасно й індивід, і особистість. Як індивід людина матеріальна, тілесна істота, підлегла всім законам природи і суспільства. Як особистість вона має безсмертну душу, піднімається над усім земним і підлегла тільки Богу.
6. Головне в людині – душа. Тому виховання повинно будуватися на пріоритеті духовних засад.
7. В людині потрібно виховувати загальнолюдські чесноти: доброту, гуманізм, чесність, любов до ближнього, здатність до самопожертви тощо. Тільки ці якості, вважають неотомісти, спроможні врятувати нашу цивілізацію, що несеться до самознищення.
8. Мета виховання виводиться з християнської моральності, релігійних положень про покірність, лагідність, терпіння, непротивлення Богу, який всіх випробує, але по різному: одних – багатством, інших – бідністю і проти цього не можна боротися. Ближня мета – християнське вдосконалення людини на землі. Дальня – піклування про її життя у потойбічному світі, спасінні душі.
9. В змісті освіти потрібно чітко розмежовувати істини розуму і істини віри. Ця формула, по вираженню Ж.Марітена, повинна бути “написана золотими буквами над входом у будь-який навчальний заклад”. Релігія пронизує усі предмети навчального плану – від арифметики до зоології.
Неотомізм виступає проти світського характеру шкільної освіти, обґрунтовує гасло про “відокремлення школи від держави”. Для звертання у свою віру неотомісти удало використовують загострення екологічної ситуації; піднесені на конкретних фактах ідеї знаходять відгук в усе більшого числа людей. Не дивно, що мережа навчальних закладів релігійного характеру постійно розширюється. Особливою популярністю католицькі школи користаються в Італії, Португалії, Іспанії, Ірландії, Бельгії, Франції, Польщі і багатьох інших країнах.
Прагматизм, неопрагматизм
Сутність. Прагматизм (від грецького “прагма” - діло) – філолофсько-педагогічний напрямок, що виступає за зближення виховання з життям, досягнення цілей виховання в практичній діяльності. Ідеї ранніх прагматистів (Ч.Пірс, У.Джемс) розвинув Дж.Дьюі (1859-1952), який систематизував їх і назвав інструменталізмом. Основна теза – інтелектуальні і моральні якості особистості, закладені у її унікальній природі і їх проява зв’язані, перш з все з індивідуальним досвідом людини. Тому задача виховання – лише в якісному зростанні даних людині від природи здібностей, якостей і її індивідуального досвіду як головної умови самореалізації особистості.
Мораль та її теорія у Дьюі не включають будь-яких сталих норм, що пов’язані з інтересами певних класів. Дьюі вважав, що теза про класовий характер моралі та етики може призвести лише до руйнування суспільства і моральності. Він намагався створити універсальну етичну систему, яка служила б кожній людині незалежно від її соціального стану, досягненню її індивідуальної мети стосовно конкретної ситуації, її особистому уявленню про благо, справедливість, рівність.
Система виховання у Дьюі постає як вирішальний засіб поліпшення соціального середовища, зміни типу суспільства без революційних перетворень.
Закладені в природі людини унікальні здібності можуть проявити себе лише в процесі соціалізації, від соціального середовища залежить їх ріст. Тому одну з важливіших задач виховання Дьюі бачить у тому, щоб навчити людину пристосовуватись до середовища і отримувати таким чином можливість розвинути свої природні унікальні здібності.
Те, що успадковане однією людиною повинно служити і іншим людям, ставши їх спільною здібністю, загальним надбанням. До таких спільних здібностей Дьюі відносить перш за все потяг до демократії. Головну мету соціалізації Дьюі бачив у досягненні єдності переконань всіх членів суспільства.
Основні положення:
1. Школа не повинна бути відірвана від життя, навчання – від виховання.
2. У навчально-виховному процесі необхідно спиратись на власну активність учнів.
3. В управлінні школою і в практиці її роботи слід застосовувати демократичні принципи.
4. Виховання та навчання здійснюються не в теоретично-абстрактних формах, а в процесі виконання конкретних практичних справ.
5. Дослідницька свобода учнів є суттєвим елементом методики навчання.
6. Слід здійснювати постійний пошук нових рішень стосовно змісту навчання.
7. Опанування в процесі життєвого досвіду знаннями і є, за Дьюі, освіта. Саме людське існування для Дьюі є втіленням експериментального методу: людський досвід складається з експериментів людини з життям, він вимагає володіння методами наукового дослідження в самому широкому змісті слова. Опора на особистий досвід, що складається з експериментів із самим життям, є головної складової ідеології експерименталізму.
8. В основі навчально-виховного процесу повинні лежать інтереси дитини.
9. Вчитель покликаний стати творчою особистістю у тій чи іншій області.
У 60-і рр. ХХ століття філософія прагматизму і педагогіка, що спирається на неї, утратили свою популярність. Прикладна спрямованість навчально-виховного процесу відповідно до ідей Дж.Дьюі привела до зниження якості навчання і виховання. Це привело до перегляду і модернізації класичного прагматизму, що і відродився в 70-х роках під прапором неопрагматизма.
Сутність. Неопрагматизм (А. Маслоу, А. Комбс, К. Роджерс, С. Хук, Е. Келлі та ін.) в основному підтримує та розвиває ідеї Дж. Дьюі. Неопрагматисти надають ваги лише самооцінці поведінки, виключаючи будь-яку її оцінку з боку інших людей, суспільства.
Виховання, на думку неопрагматистів, ніяким чином не повинно настроювати особистість на зміну свого соціального статусу. Треба навчити людину відчувати себе щасливою на тій ступені суспільного положення, яку вона займає з волі обставин, навчити її керуватися у житті своїм самопочуттям. Привчити людину всюди і скрізь відчувати себе задоволеною – ось основна мета виховання.
На відміну від Дьюі, неопрагматисти вважають, що надзавданням процесу виховання є розвиток творчих здібностей людини, що потребує умілої організації діяльності людей.
Іншими словами, неопрагматисти відстоюють повну сваволю у вчинках і оцінках особистості. Причому в такого роду поведінці особистості вони бачать джерело її активності й оптимізму, оскільки у своїх діях вона нічим не зв’язана, керується лише своїми бажаннями, своєю волею. Незважаючи на критику, а також очевидну ортодоксальність багатьох положень, неопрагматизм залишається ведучим напрямком американської педагогіки, одержує усе більш широке поширення в інших країнах західного світу.
Біхевіоризм
Біхевіоризм (від англ. Behavior – поведінка) – психолого-педагогічна концепція технократичного виховання, що базується на новітніх досягненнях науки про людину, використанні сучасних методів дослідження її інтересів, потреб, здібностей, факторів, що детермінують поведінку. Класичний біхевіоризм, у джерел якого стояв видний американський філософ і психолог Дж.Уотсон, збагатив науку положенням про залежність поведінки (реакції) від подразника (стимулу).
Основні положення:
1. Залежність поведінки (реакції) від подразника (стимулу) за формулою S 
R.
2. Положення про підкріплення, внаслідок чого ланцюжок формування заданої поведінки набув такий вид “стимул – реакція – підкріплення” (Б. Скіннер, К. Хал та ін.). Логіка формування особистості зводиться до утворення нових поверхів умовних рефлексів, у результаті чого над уродженими програмами надбудовуються більш складні комплекси, “репертуари поведінки”.
3. Людська поведінка – керований процес. Він обумовлений застосованими стимулами і вимагає позитивного підкріплення. Для того, щоб викликати визначену поведінку, тобто досягти заданого ефекту виховання, потрібно підібрати діючі стимули і правильно їх застосувати.
4. Значення мають лише дії – відповідні реакції на застосовані стимули. Швидкість досягнення поведінки, що вимагається, регулюється факторами підкріплення – позитивного чи негативного. Рішення будь-якої нової проблеми досягається по методу проб і помилок: реакції перебираються наосліп, поки, нарешті, якась з них не принесе успіх. Ця реакція закріплюється і надалі, при багаторазовому повторенні, може автоматизуватися.
5.Моральне вдосконалення людини полягає в умінні найліпше пристосуватися до оточуючого середовища. Характер цього пристосування нічим не відрізняється від пристосування біологічних організмів до природи.
Своєрідні шляхи рішення найважливіших гуманістичних проблем пропонують необіхевіористи. Як головну мету виховання вони висувають задачу формування “керованого індивіда”. Керований індивід – це гарний громадянин, “процвітаючий і підтримуючий систему, який приймає права й обов’язки демократичного суспільства, патріот своєї громади, штату, держави, світу”. Головною моральною якістю повинне бути почуття відповідальності як важлива умова життєстійкості соціальної системи. Особливе значення надається відповідальності і дисципліні в процесі праці. Навчальні заклади повинні строго стежити за дотриманням прийнятого розпорядку роботи, виховувати звичку до завзятої праці, до рішення складних задач. Виховання в технократичному суспільстві уподібнюється соціальному механізму, за допомогою якого в навчальних закладах впроваджуються в практику уявлення про ідеал особистості індустріального і постіндустріального суспільства.
Екзистенціалізм.
Екзистенціалізм – (від лат. еxistencia – існування) – один з провідних напрямів сучасної філософії, що визнає особистість вищою цінністю світу. У системі цінностей екзистенціалізму головне місце займають воля і відповідальність. Для екзистенціаліста людина завжди знаходиться в становленні, завжди відповідає за те, що віна із собою зробила, її воля і відповідальність за себе не мають границь. Людина – не об’єкт керування, а свідомий суб’єкт, що вибирає, зокрема, своє відношення до себе і світу. Вибір для екзистенціаліста – головний аспект людського життя.
Основні положення:
1. Кожна людина – неповторна, унікальна, особлива
2. Людина всюди і завжди одинока, приречена на існування у ворожому їй середовищі.
3. Соціальні інститути налаштовані на уніфікацію особистості, її поведінки.
4. Теорія виховання не знає об’єктивних закономірностей, їх немає. Оскільки для представників цього напрямку результатом освіти є самостійна людська особистість, вони мало зацікавлені в простій передачі учням знань, нехай навіть про реальність, істину і добро. Їх більше цікавить, яку роль дані знання у конкретному індивідуальному існуванні. Екзистенціалісти визнають можливість об’єктивного знання, але не бачать змісту в його поширенні як такого, поза значимістю цього знання для людини.
5. Самобутності людини особливо перешкоджає колектив, що перетворює її на “стадну тварину”.
6. У кожної людини своє суб’єктивне бачення світу і людина сама творить свій світ таким, яким хоче його бачити.
7. Вчитель зобов’язаний піклуватися про створення вільної атмосфери, не обмежувати процес самовираження особистості.
8. Освіта – процес розвитку вільних особистостей, що само актуалізуються, тому організація освітнього процесу не створює необхідності ні в примусі, ні в розпорядженнях, учні самі вибирають і творять свою природу. Особистість формується перш за все в ході безперервно й самостійно здійснюваних актів “вибору” при відсутності будь-якого педагогічного керівництва.
9. У рамках уявлень екзистенціалістів про світ, освіта особистості починається не з вивчення природи, а зі збагнення людської сутності, не з освоєння відчуженого знання, а з розкриття морального “Я”.
Правила педагогічної діяльності: Завдання учителя полягає в такій організації навчального процесу, щоб кожен учень міг відчути три основні цінності життя: я – істота, що вибирає, і мені не уникнути вибору власного шляху життя; я – людина вільна у визначенні цілей мого власного життя; я – людина, що несе особисту відповідальність за кожен здійснений мною акт вибору. Усе це може відбутися лише в атмосфері волі, отже, в освітніх установах не повинно бути ієрархії влади, домінування педагогів над учнями, зовнішніх стандартів успіху, а стало бути, немає потреби в тестах і оцінках. У центрі навчального процесу – самовизначення учня. Учню дають можливість вільного дослідження в освітньому середовищі, де є різні необхідні інструменти і матеріали, є і вчитель, і до усього цього є відкритий доступ. Учитель не дає готових відповідей, він пропонує кожному учню знайти своє власне унікальне рішення. Екзистенціалісти вважають, що сучасні школи з їх заклопотаністю дисципліною і застосуванням усякого роду покарань руйнують спонтанність, допитливість і творчі здібності учнів, перешкоджаючи тим самим розвитку особистості. Для них педагог – лише одне з джерел самокерованого росту учня.
Педагогіка екзистенціалізму має багато напрямків. Об’єднує їх загальна недовіра до педагогічної теорії, до можливостей виховання. Тому екзистенціалізм бере курс на крайній індивідуалізм, на те, щоб зберегти унікальність особистості від руйнування зовнішніми силами.
Найвизначніші представники сучасної екзистенціальної педагогіки Дж.Кнеллер, К.Гоулд, Е.Брейзах (США), У.Баррет (Великобританія), М.Марсель (Франція), О.Ф.Більнов (Німеччіна) і багато інші центром виховного впливу вважають підсвідомість: настрій, почуття, імпульси, інтуїція людини – це головне. А свідомість, інтелект, логіка мають другорядне значення. Потрібно підводити особистість до самовираження, природної індивідуальності, до почуття волі. Позитивний екзистенціалізм – модернізований екзистенціалізм (О. Больнов, ФРН), ядром якого є концепція морального виховання. О.Больнов вважає головною умовою виявлення справжньої сутності людини наявність ситуації вибору, щоб людина могла виявити свою активність у конкретній ситуації, яку вона здатна змінити. Справжній вибір здійснюється не в межах кризової ситуації, а в умовах повсякденного буття. Подолання відчуженості особистості, її тривоги, страху потребує виховання довіри до того суспільства, у якому вона живе.
Глобальна педагогіка
Глобальна педагогіка – новий напрямок загальної педагогічної теорії і практики.
Глобальна педагогіка – педагогіка загальнолюдського морального виховання дітей і юнацтва, що формує громадянина планети. Вона спрямована на психологічну підготовку всіх шарів суспільства до життя в умовах нового економічного та інформаційного порядків, покликана створити умови захищеності з самого малого віку, протягом всього життя, формувати атмосферу взаєморозуміння між людьми і народами.
Завдання глобальної педагогіки – дослідження процесів виховання і освіти різних вікових груп в умовах кардинальних змін в громадській свідомості народів і світової спільноти під впливом реалій ракетно-ядерної доби, інформаційного і технологічного вибухів; розробка змісту і методики виховного і навчального процесів, відповідних початковому етапу формування ноосфери, єдиного світового природно-господарчого комплексу.
Мета глобальної педагогіки – створення умов для саморозкриття і самореалізації особистості та формування відповідальності кожної людини за свої дії, вчинки і їх наслідки.
Головна тенденція сучасного світу – потяг до інтеграції та консолідації зусиль. В педагогіці також спостерігаються ці процеси.
У 1987р. Рада міністрів просвіти держав – членів ЄС затвердила програму “ЕРАЗМУС”. Головна мета її – розширити обмін студентами між вищими навчальними закладами країн спільноти.
На початку 90-х років завершено процес взаємного визнання дипломів та наукових ступенів в країнах європейської спільноти.
З 1987 по 1989 роки в Європі здійснювалась програма “КОМЕТТ”, що мала на меті співробітництво між університетами та промисловістю в рамках ЄС.
В 1989р. Рада міністрів ЄС прийняла програму “ЛІНГВА” спрямовану на стимулювання вивчення іноземних мов, що вважають державними в країнах спільноти. Їх десять: англійська, французька, німецька, італійська, португальська, нідерландська, датська, грецька, ірландська.
В результаті реформ освіти в країнах Європи створено новий тип загальноосвітньої школи, що не має аналогу. Це майже однотипні навчальні заклади, хоча звуться по-різному: в Англії – об’єднані школи, у Франції – коледжі, в ФРН – загальні школи. Це – середня ланка між початковим циклом навчання і старшими класами повної середньої школи і охоплюють всіх дітей в віці від 11-12 до 15-16 років.
Сучасне європейське освітнє співтовариство консолідується задля освітньої концепції Болонського процесу: формування на перспективу загальноєвропейської системи вищої освіти, названої Зоною європейської вищої освіти, яка ґрунтується на спільності фундаментальних принципів функціонування. Із 1998 по 2003 рік у рамках Болонського процесу відбулося багато різнорівневих зустрічей, робочих нарад, конференцій тощо.
Сучасна Україна чітко визначила орієнтир на входження в освітній простір Європи, здійснює модернізацію освітньої діяльності в контексті європейських вимог, дедалі наполегливіше працює над практичним приєднанням до Болонського процесу.
За період з 1993 до 2003 року вищі навчальні заклади України разом з провідними університетами Європи виконали 105 проектів TEMPUS/TACIS. Це дало змогу запровадити спільні навчальні програми, нові принципи управління вищими навчальними закладами, підготувати сучасні підручники, напрацювати підходи до взаємного визнання документів про освіту.
Сорбонська декларація від 25 травня 1998 року, визначила центральну роль університетів у розвитку європейських культурних цінностей. Вона обґрунтувала створення Зони європейської вищої освіти як основного шляху розвитку мобільності громадян із можливістю їхнього працевлаштування для загального розвитку континенту.
Досить масштабним є передбачене Болонською декларацією завдання запровадити систему академічних кредитів, аналогічну ЕСТS (Європейській кредитно-трансферній системі). Саме її розглядають як засіб підвищення мобільності студентів щодо переходу з однієї навчальної програми на іншу, включно з програмами післядипломної освіти. ЕСТS стане багатоцільовим інструментом визнання й мобільності, засобом реформування навчальних програм, а також засобом передачі кредитів вищим навчальним закладам інших країн. Важливим моментом запровадження акумулюючої кредитної системи є можливість враховувати всі досягнення студента, а не тільки навчальне навантаження, наприклад, участь у наукових дослідженнях, конференціях, предметних олімпіадах тощо.
Резюме:
1. Сучасна світова педагогіка характеризується посиленням інтеграційних процесів, що відображає глобальну тенденцію до уніфікації та стандартизації духовного життя суспільства. В той же час світова педагогіка являє собою велику кількість різноманітних теорій і концепцій – від праворадикальних до лівоекстремістських. Основні педагогічні концепції, що спираються на відповідні філософські напрямки, – неотомізм, прагматизм, неопозитивізм, екзистенціалізм, біхевіоризм. На відміну від вітчизняної педагогіки, що завжди характеризувалася деяким монізмом і глобалізмом цілей, західна педагогіка дотримує курсу помірності, практичності, досяжності.
2. Неотомізм – релігійне (католицьке) філософське вчення. Мета виховання виводиться з християнської моральності, релігійних положень про покірність, лагідність, терпіння, непротивлення Богу .
3. Прагматизм виступає за зближення виховання з життям, досягнення цілей виховання в практичній діяльності. Генеральну мету виховання прагматична педагогіка бачить у самоствердженні особистості.
4. Новогуманістична педагогіка, що розвивається на основі неопозитивізму, ціль виховання бачить у формуванні інтелектуальної особистості. Виховання повинно бути очищене від світоглядних ідей, бо життя в умовах НТР вимагає “раціонального мислення”, а не ідеології. Тим самим система виховання спрямована проти конформізму, тому що її задача – розвивати в кожного здатність до самостійних суджень і рішень.
5. Педагогіка екзистенціалізму ставить своєю метою озброєння людини досвідом існування. Ціль усього процесу виховання полягає в тому, щоб навчити людину створювати себе як особистість. Пріоритет у вихованні, за твердженням педагогів-екзистенціалістів, належить самовихованню. Допомогти людині зробити моральний вибір, обґрунтувати його – одна з центральних задач наукової методології виховання.
6. Своєрідні шляхи рішення найважливіших гуманістичних проблем пропонують необіхевіористи. Як головну мету виховання вони висувають задачу формування керованого індивіда. Особливе значення надається відповідальності і дисципліні в процесі праці.
7. Мета глобальної педагогіки ХХІ століття – створення умов для саморозкриття і самореалізації особистості та формування відповідальності кожної людини за свої дії, вчинки і їх наслідки.
Питання для самоконтролю
1. В чому полягає сутність педагогічної концепції прагматизму?
2. В чому полягає сутність неопозитивізму?
3. Назвіть основні положення педагогіки екзистенціалізму.
4. В чому сутність педагогіки неотомізму?
5. Виділить основні положення біхевіоризму.
6. В чому полягає відмінність мети виховання в педагогіці неотомізму, неопозитивізму, необіхевіоризму?
Мета – сформувати цілісне уявлення про управління освітою у сучасних соціокультурних умовах, педагогічний менеджмент в освіті як підґрунтя управлінської діяльності, форми та методи управління загальноосвітньою школою.
За результатами вивчення теми студенти мають:
Знати сутність та особливості управління як феномену освітнього простору, педагогічного менеджменту як сучасного напрямку педагогічної теорії та практики.
Основні терміни та поняття: управління школою, педагогічний менеджмент, внутрішньошкільне управління.
План
1. Поняття про управління, менеджмент, внутрішньошкільне управління, педагогічний менеджмент
2. Державне управління системою загальної середньої освіти
3. Внутрішньошкільне управління
Питання для самоконтролю
1. Що означають поняття „управління”, „менеджмент”, „внутрішньошкільне управління”, „педагогічний менеджмент”?
2. Назвіть принципи державного управління системою освіти.
3. Назвіть державні органи управління освітою.
4. Які заклади освіти е об'єктом державного управління?
5. Що означає поняття "принцип управління"?
6. Назвіть принципи управління загальноосвітніми навчальними закладами.
7. У чому суть принципу прогностичності внутрішкільного управління?
8. У чому суть демократизації і гуманізації управління?
9. У чому суть принципу системності в управлінні?
10. Яку роль в управлінні відіграє принцип об'єктивності і повноти інформації?
11. Дайте характеристику основних компонентів школи як системи й об'єкта управління.
12. Чому загальноосвітній заклад є відкритою системою?
План
1. Поняття про зміст освіти, його історичний характер.
2. Теорії формування змісту освіти.
3. Принципи та критерії відбору змісту освіти.
4. Характеристика елементів змісту освіти.
5. Документи, що визначають зміст освіти.
6. Основні напрямки вдосконалення змісту освіти в умовах становлення української національної школи.
Методичні рекомендації до вивчення теми.
При вивченні теми 7 необхідно розглянути зміст освіти як один з головних елементів у структурі процесу навчання. Важливо виробити вміння та навички аналізувати навчальні плани, програми, підручники; розвивати педагогічне мислення.
Вивчаючи пункт 1, важливо пам’ятати, що зміст освіти має історичний характер. З’ясуйте, що розуміли під змістом освіти в різні історичні епохи, як розуміють зміст освіти на сучасному етапі?
Вивчаючи пункт 2, необхідно проаналізувати сутність теорій формальної, матеріальної освіти, прагматичну концепцію освіти. Слід усвідомити, що визначальний вплив на зміст шкільної освіти у всі історичні епохи здійснювали вимоги виробництва та зв’язані з ними стан науки, потреби та інтереси пануючого класу.
Вивчаючи пункт 3, слід визначити принципи та критерії відбору змісту освіти, проаналізувати сутність загальної, професійної і політехнічної освіти.
Вивчаючи пункт 4, слід усвідомити, що між елементами змісту освіти існують певні зв’язки. Елементи змісту освіти відрізняються, перш за все, характером діяльності по його засвоєнню, коли відбувається перетворення об’єктивного змісту соціального досвіду в надбання особистості.
Вивчаючи пункт 5, проаналізуйте документи, що визначають зміст освіти: державний стандарт загальної середньої освіти, навчальний план, навчальна програма. Слід мати на увазі: ці нормативні документи спрямовані на виконання тих завдань, які ставить перед школою держава.
Вивчаючи пункт 6, з’ясуйте основні напрямки вдосконалення змісту освіти в умовах становлення української національної школи.
Поняття про зміст освіти.
У традиційній педагогіці, що зорієнтована на реалізацію в першу чергу загальноосвітніх функцій школи, зміст освіти визначається як “сукупність систематизованих знань, умінь і навичок, поглядів і переконань, а також певний рівень розвитку пізнавальних сил і практичної підготовки, що досягається в результаті навчально-виховної роботи”. Цей підхід до визначення сутності змісту освіти зорієнтований на знання.
Зміст освіти має історичний характер, оскільки він визначається цілями й завданнями освіти на певному етапі розвитку суспільства і відповідно змінюється під впливом вимог життя, виробництва й рівня розвитку наукових знань.
В останнє десятиріччя у світлі ідей гуманізації освіти все більше утверджується особистісно орієнтований підхід до змісту освіти, що знайшов своє відображення у працях І. Лернера, М. Скаткина, В. Ледньова, Б. Бім-Бада, А. Петровського та ін.
Так, І. Лернер і М. Скаткін під змістом освіти розуміють педагогічно адаптовану систему знань, навичок і вмінь, досвіду творчої діяльності й емоційно-вольового відношення, засвоєння якої повинно забезпечити формування всебічно розвиненої особистості, що підготовлена до відтворення (збереження) і розвитку матеріальної й духовної культури суспільства. При такому підході до визначення сутності змісту освіти абсолютною цінністю є не знання, а сама людина. Такий підхід сприяє свободі вибору змісту освіти з метою забезпечення загальноосвітніх, духовних, культурних і життєвих потреб особистості, гуманне відношення до особистості, що розвивається; становлення її індивідуальності й можливості самореалізації у культурно-освітньому просторі.
Соціальний досвід являє собою сукупність засобів і способів діяльності, створених у процесі суспільно-історичної практики для відтворення розвитку суспільства і здатних стати надбанням особистості. Розуміння змісту освіти як відображення всіх елементів соціального досвіду – результат тривалого розвитку теорії змісту освіти і дозволяє обґрунтувати чотири основних елементи змісту освіти:
1. Система знань про природу, суспільство, мислення, техніку, способи діяльності, засвоєння яких забезпечує формування у свідомості учнів картини світу, озброює методологічним підходом до пізнавальної та практичної діяльності.
2. Способи діяльності, досвід їх здійснення. Тут виділяється досвід здійснення відомих способів діяльності, втілених в уміннях і навичках учнів, які засвоїли цей досвід.
3. Досвід творчої діяльності, тобто діяльності, в результаті якої створюється об’єктивно нове завдяки специфічним процедурам: самостійного переносу раніше засвоєних знань і умінь у нову ситуацію; виділення нової проблеми в знайомій ситуації або новій функції об’єкта; виділенні альтернативних варіантів вирішення проблем; комбінування раніше відомих способів у новий.
4. Досвід емоційно-ціннісного ставлення, який передбачає визначенню знань, умінь, але не зводиться до них, і полягає у формуванні ставлення школярів до світу, наукових знань, моральних норм, ідеалів, діяльності.
Дата: 2018-12-21, просмотров: 355.
