Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Судовий процес на українських землях Великого князівства Литовського в основі своїй мав давньоруське походження. Процесуальне право – та галузь права, в якій зміни відбувались найбільш повільно, тому саме в процесі збереглась найбільша кількість елементів звичаєвого українського права. Однак разом з еволюцією правової системи зазнало змін і процесуальне право українських земель. Зміни відбувалися в руслі подібних змін в Європі й за аналогічними тенденціями. Отже, з одного боку, українське процесуальне право литовської доби базується на споконвічних давньоруських засадах, з іншого боку – використовує європейський досвід. Слід зазначити, що з європейського досвіду запозичувалося те, що знаходилося в загальній відповідності з демократичними традиціями, притаманними давньоруському праву. В указаний період виникає ряд демократичних інститутів у державі, формуються демократичні засади організації державно-правового життя. З’являються поняття громадянських прав і свобод особистості, гарантії недоторканості особи тощо (звичайно, тільки у відношенні пануючих верств населення). Релігійне світосприймання поступається місцем раціоналістичному. Вказані зміни накладають відбиток і на процесуальне право Литовсько-Руської держави, в якому протягом XIV – першої пол. XVI ст. відбуваються такі зміни: процес певною мірою позбавляється архаїчності; зменшується (однак не зникає) формалізм процесу, але водночас процес ускладнюється; зароджується публічне право, а з ним і інквізиційний процес; намічається диференціація цивільного та кримінального процесів; процес певною мірою демократизується. Відбувається своєрідний органічний синтез давньоруських, національних традицій і тенденцій, які були викликані ідеями Ренесансу та Реформації в Європі.
Період XIV – першої пол. XVI ст. вважаємо важливим для становлення українського процесуального права (і національної правової системи взагалі) як європейського за змістом і спрямованістю. Як і в Європі в цілому, в українських землях намічаються тенденції переходу від середньовічного права до буржуазного. Процес еволюції інтенсифікувався після проведення судової реформи 60-х рр. XVI ст.
Спробуємо проаналізувати процесуальне право та його еволюцію протягом останньої третини XIV ст. – другої половини XVI ст. Враховуючи відносну повільність змін у судовому процесі, а також той факт, що, за умовами Люблінської унії 1569 р., в українських землях зберігалося діюче до унії право, вважаємо можливим за необхідності використовувати джерела та факти, які відносяться до пізнішого періоду – до впровадження Статуту 1588 року.
Учасники судового процесу
Вище ми аналізували склад суддів у кожному з державних та недержавних судів. Нині зробимо короткий узагальнюючий огляд складу судів.
Інституту професійних суддів в дореформений період не існувало. Судочинство в державних судах, не відокремлених від адміністрації, відправлялося: в центральному суді – великим князем або особами, ним призначеними (звичайно суд доручався членам Пани-Ради, маршалкам, тощо); в місцевих судах судили воєвода або староста. Отже, протягом XIV – першої пол. XVI ст. функція судді виступала як другорядна, додаткова справа для державного урядника і, у відповідності до системи кормління, розглядалась як винагорода за сумлінну службу. Спеціальних професійних вимог до суддів державних судів не пред’являлося. Допускалося навіть, що вони не знали місцевого права, хоча судити мали саме за звичаєвим правом даної землі. В недержавних судах функції судді виконували: в містах з магдебурзьким правом – обрані на певний термін присяжні судді-лавники або війт, який міг призначатись, обиратись до життя або отримувати владу в спадщину, отже, такі, що мали знати право; в третейських судах – добровільно обрані сторонами приватні особи, звичайно, знавці права; в копних судах – найбільш поважні особи, які знали право; в церковних судах – вищі від сторін за рангом ієрархи, які мали бути обізнані з канонічного права; в доменіальних судах (в тому числі і в церковних доменіальних, і в приватновласницьких містах) функції суддів виконували пани (в церковних доменіальних – духовні феодали) незалежно від ступеню обізнаності з права або призначені ними урядники. Отже, в дореформений період функції суддів виконували непрофесіонали, хоча в більшості недержавних судів вимагалося знання права. Для державних судів обізнаність з питань права особи, яка виконувала функції судді, була необов’язковою.
Виникла парадоксальна, на перший погляд, ситуація: недержавні суди висували більше вимог щодо професіоналізму суддів. Основна причина, на нашу думку, полягала в тому, що, внаслідок відсутності судової влади в державі, населення не впливало на призначення суддів державних судів, тоді як в недержавних судах (окрім доменіальних) суддями свідомо обирались особи, обізнані з права.
Процесуальне право вказаного періоду взагалі не передбачало, що суддя має бути професіоналом у праві. Відсутність судової влади в державі і невідділеність суду від адміністрації зумовили ту особливість процесуального права, що авторитетності судовому рішенню надавала не його відповідність правовим нормам, а ранг особи, яка вказане рішення винесла. Тому при обранні суддів перевагу надавали особам вищого рангу, більшого авторитету і поважності. Існувала також практика перенесення розгляду справи, яка викликала утруднення, від одного судді до іншого, більш авторитетного, який вважався й більш досвідченим і обізнаним з питань права. Так, князі Hовосильські та Oдоєвські Іван Юрієвич, Федор і Василь Михайловичі в договорній грамоті від 1459 р. визначили: “А чого промежы себе не управимъ с тыми великими князи у доконъчанои, ино королю [Казимиру] за то стояти и выправляти” [61, с. 214]. Тут, на наш погляд, простежується відбиток притаманного ще давньоруському праву погляду на суддів як на своєрідних посередників (навіть на великого князя) [див.: 108, с. 190]. (Цікаво, що “смісний”, або “вобчій” суд удільні князі Московської Русі за неможливості дістатися згоди між суддями з обох сторін переносили на третейський суд великого князя Московського; при виникненні справи між підданими Московської і Литовської Русі третейським суддею призначався Вітовт: “…а что ся сопрутся судьи о которых делех, ино положили на осподаря на вел. князя на Витовта…” [61, с. 29-30].
Оскільки, як вже вказувалося вище, суд мав відбуватися за місцевим правом, а судді державних судів не завжди були компетентними щодо нього, роль консультантів у державних судах виконували “сторонні” особи, чия присутність вимагалася ще давньоруським правом. Необхідність участі в судовому процесі в регіональних державних судах вказаних осіб була зафіксована привілеями Волинським і Київським: “а князя и пана и земянина старосте и наместником нашим одному их не судити: маетъ при собе посадити князей и панов и земян, теж мает его судити” [205, с. 182]. Іншою функцією“сторонніх людей” було наглядати за ходом процесу з метою попередження навмисних чи невільних зловживань владою з боку суддів. Присутність вказаних осіб також зумовлювалася тим, що нерідко акти судочинства не записувались, отже, необхідно було мати свідків процесу, які б могли підтвердити, що судочинство було відправлене із дотриманням усіх процесуальних норм. Таким чином, сторонні особи відігравали в судовому процесі потрійну роль: як консультанти, як свідки і як наглядачі. Їхня участь у процесі була пасивною, безпосередньо на хід процесу вони не впливали, але присутність їх на суді надавала процесові характеру гласності, крім того, вони певною мірою компенсували некомпетентність і непрофесіоналізм суддів.
Однак на практиці далеко не завжди присутні особи могли задовольнити вказаним вимогам, оскільки на ранніх етапах періоду, що розглядається, склад їх здебільшого був випадковим. У вироку воєводи троцького князя Костянтина Острозького від 22 січня 1529 р. зазначено, що при ньому “на томъ праве были: пан Матей Войтехович, маршалок господарский, державца волковыйский, а князь Василий Андреевич Полубеньский, маршалок господарский, державца жолудский, каневский и дубецкий, а пан Богдан Довкгирдович” [3, с. 215]. В судовому акті від 5 липня 1540 р. читаємо: “Я Янъ Внучко [суддя], а при мне были протопопъ … Юхно, а Лазовскій урядникъ пана подскарбего его милости манастыра Городенского” [31, с .56]. В судовому акті від 11 лютого 1540 р. зазначено, що на суді були присутніми „я Войтех Требский [суддя] и пр.” [31, с. 57]. Отже, суддя навіть не назвав присутніх на ім’я, оскільки вони, як і сторони, очевидно, належали до “посполитого стану”.
Вище ми вже вказували, що, внаслідок давньоруської традиції, присутність сторонніх людей мала місце навіть у великокняжому суді; вона вимагалася і в недержавних судах.
У копних судах роль присутніх на суді осіб надавалася як призначеним копою, так і обраним самими сторонами особам. Їхня функція відрізнялася від функції осіб, присутніх в інших судах. Оскільки самі судді обиралися з осіб авторитетних, поважних, досвідчених у звичаєвому праві, потреби в консультантах не виникало. Присутні були свідками, які мали зберегти у пам’яті всі подробиці процесу і в разі необхідності відтворити їх, оскільки практично все населення копного округу було неграмотним, отже, запротоколювати хід копного процесу було неможливо. Пізніше вказану функцію перебрали на себе представники державних судів – возні зі своєю “стороною”, тобто особи, які мали після закінчення розгляду справи представити до гродського суду реляцію – звіт про хід копного судового процесу.
Попри всі особливості, які мали місце в різних судах, попри перекручення та порушення права, які відбувались на практиці, ми вважаємо, що однією з найважливіших і найдавніших засад діяльності судів була колегіальність. Протягом періоду, який розглядається, вказана засада перетворилася здебільшого на формальність, однак скасована не була.
Якісні зміни в складі суду відбулися після проведення в другій пол. XVI ст. судової реформи. Як вже неодноразово зазначалося вище, реформа була викликана необхідністю розвантажити адміністрацію від справ, що вважалися державою другорядними, насамперед, судових. Але об’єктивно проведення реформи сприяло виокремленню і початку формування судової влади в Литовсько-Руській державі. Найважливішим наслідком реформи в галузі судочинства стало виникнення інституту професійних суддів. Спроби утворити інститут професійного суддівства просліджуються в Статуті 1529 р., в якому воєводи та старости зобов’язуються кожний у своєму повіті обрати двох зем’ян, привести їх до присяги і доручити їм розгляд справ, які надходитимуть за відсутності місцевої адміністрації. Також обрані особи мають бути присутніми при суді воєвод і старост (див.: Статут 1529 року, розд. ІІI, арт. 4). Однак, проаналізувавши судові акти періоду, який розглядається, можна дійти висновку, що на практиці вказане положення Статуту нерідко порушувалося. Місцева адміністрація продовжувала судити населення або одноосібно, або в присутності випадкових осіб [див.: 126, с. 120; 119, с. 526; 205, с. 125].
Статут 1566 р., закріпивши створення земських, гродських, підкоморських судів, впровадив виборні посади земського судді, підсудка та писаря, а також гродського судді і писаря та підкоморія, які призначались воєводою або старостою. Обрання і призначення мало довічний характер, отже, формується інститут професійних суддів. Визначені були вимоги до осіб, що обиралися або призначалися: ними мали бути “люди добрые, цнотливые, расторопные, в праве умеетные, роду шляхецкого, в том повете добре оселые, не иное веры только хрестиянское” (Статут 1566 року, розд. IV, арт. 18). Таким чином, держава дбала як про професіоналізм, так і про моральні якості членів суду. По обранні члени суду мали принести присягу, текст якої наводився в Статуті (розд. IV, арт. 19). Посилюється відповідальність членів суду за винесені рішення. Передбачена була відповідальність писаря за внесені в судові книги записи протоколів судового процесу.
Оскільки передбачалося, що судді мають бути знавцями права, то потреба в консультантах зникає. Однак у пореформені часи зберігається участь у процесі сторонніх осіб, що, на наш погляд, було, з одного боку, даниною традиціям старовини, з іншого – заходом по запобіганню зловживанням владою з боку суддів. Доказом, на наш погляд, є той факт, що в пореформених судах склад сторонніх осіб визначається самими сторонами і вказані особи, як правило, є однієї соціальної приналежності з ними. Крім того, бути присутніми на процесі мали право всі бажаючі. Звичайно їх було досить багато, оскільки на сесію земського або гродського суду з’їжджалися всі, чиї справи чекали на розгляд, а також їхні свідки, родичі, друзі. Всі вони мали право при бажанні бути присутніми під час розгляду не тільки власної справи, але і інших справ. Слід зауважити, що з впровадженням реформи в шляхетсько-магнатських колах значно підвищився інтерес до права і тонкощів судочинства. Як зазначає О. Левицький [101, с. 143-144], незнання Статуту вважалося ознакою неосвіченості і дикості; із впровадженням інституту виборних суддів, підсудка і писаря знання права стало нагальною потребою, оскільки будь-який шляхтич міг бути обраним на одну з вказаних посад. На нашу думку, це є ще однією ознакою початку формування на українських землях Великого князівства Литовського судової влади. З наведеного О. Левицьким уривку судового листа бачимо, що бути присутніми на розгляді справи дозволялося особам, які користувалися загальною повагою в суспільстві (в даному разі, князю Костянтину Острозькому, воєводі Київському і маршалку Волинської землі, Андрію Вишневецькому, Волинському воєводі і Олександру Жоравницькому, Луцькому старості) [101, с. 145]. Отже, процес залишався гласним і певною мірою демократичним.
Таким чином, судова реформа внесла зміни не тільки в судову систему, а й у структуру судів, започаткувавши на українських землях Великого князівства Литовського формування інституту професійних суддів.
В українських судах литовської доби суддям асистували численні врядники – особи, які займали певні “вряди” і виконували певні функції в суді. Серед них судові акти згадують діцьких, вижів, дільчих, єдначів (більшість їх згадується ще в Руській Правді, отже, має давньоруське походження), пізніше – возних. Одним із таких врядників був діцький. Про діцьких згадує ще “Руська Правда” [151, с. 69]. До функцій діцького відносилось примусово діставити певну сторону до суду або здійснити майнове стягнення за судовим рішенням. “Коли бы ся который князь, або пан, або человек наш пожаловал нашому воеводе на князя, або на пана, або на боярина Кіевского: ино ему обослати его листом, абы перед ним къ праву стал; а пак ли бы на лист его не сталъ, ино послати децкого и поставити къ праву…”, – читаємо в привілеї Київській землі [204, с. 6]. За привілеєм Волинській землі, “коли на кого жалоба прійдетъ, ино того первым листом и другим обослати: и коли на тыи два листа не станет, тогды децкого послати” [206, с. 36].
За Статутом 1529 року, якщо засуджений ухилявся від виконання судового вироку, його майно віддавалося стороні, яка виграла процес, з призначенням терміну для викупу майна (Статут 1529 року, розд. VI, арт. 17). Ця процедура відбувалась в присутності судді та діцького. Такий засіб виконання судового рішення називався “урядовий грабеж”, на відміну від “безправного грабежа”, тобто такого, що проводився самовільно, без відома уряду.
Діцький також висилався в тих випадках, коли пан відмовлявся “уделати справедливость” у відношенні свого підданого: “Пак ли будетъ некоторый [пан] отводити, ино нам дати децького: а не пригодить ся нас в великом князьстве Литовьском, ино воеводам нашим моцно [силою] дати децького” (Статут 1529 року, розд. VI, арт. 20).
За свою роботу діцький одержував “діцькування”, розмір якого варіювався в різних регіонах князівства. В Остері, Чорнобилі воно складало 1 грош, в Житомирі, Мозирі – 2 гроши, в Кричеві – 2,5 гроша [42, с. 142]. Окрім того, діцький одержував із сторони, яка програла, платню у розмірі 1 грош за кожну милю, що довелося проїхати подорожі – “помильне”.
Якщо судова справа потребувала ознайомлення із обставинами скоєння злочину на місці, великий князь або воєвода чи староста міг послати вижа. Виж оглядав місце злочину, тіло забитого або рани потерпілого, опитував свідків, а потім повинен був офіційно засвідчити те, що побачив або почув: “…на обвожене оного кгвалту … брал… вижом з уряду замка господарьского… служебника его милости пана… старосты Луцкого, на имя Павла Невишского, и там был и оттоля приехавши, …тыми словами сознал: иж, будучи у Шулжинцов, видел есми там тых кгвалтовников … , которые передо мною вижом и пред сторонами доброволне вызнавали … иж, на имене Чернятин кгвалтом наехавши, девку узяли и батка ее Павла Зозулю збили и зранили…” [204, с. 51]; “На огледане того вчинку брал в мене вижом боярина господарьского Красноселского Миколая Марковича, который, там [на місці злочину] бывши и оттоля приехавши, ставши передо мною, тыми словами сознал: иж, за посланем врядника [старости Луцького], … ездил с поддаными кн. е. м. и з людми сторонними огледати трупу того небожчика Свирида и видел его обешоного на земли Теслуговской” [203, с.38]. Cвідчення вижа мало офіційний, “урядовий” характер, розглядалось як судовий доказ і було підставою для вимагання правосуддя. Передбачалося, що вижем мала бути людина чесна, “віри гідна”. “Дознання вижового выслухавши, припустили есмо…,” – традиційна формула в багатьох судових актах [204, с. 51, 99].
Воєвода або староста міг направити вижів на копні суди. Присутність вижа надавала їх рішенням більшої сили й законності.
Вижів посилав і великий князь, і воєвода або староста, і особи, що судили за їх дорученням. “Вижування” звичайно доручалося їх врядникам-слугам: “Послал зо мною вижом врядовым боярина Любецкого, Терешка”, “на огледане збитя и ран того боярина своего брала ее милост у мене вижом боярина господарьского Красносельского Ждана Павловича,” – читаємо в судових актах епохи, що розглядається [204, с. 59].
За дорученням великого князя або воєводи чи старости виж міг розслідувати деякі обставини справи або перевірити показання свідків: “Писар Сенко [позивач] рек, абыхмо послали там вижа нашого з десяти рублев того ся доведати, так ли будет, как тые людъци поведали. Ино мы [великий князь Олександр] для лепшое справедливости посылали там вижа нашого з десяти рублев того ся доведати и нам отказати. И дворянин наш Бокей там был, и того осмотрел, и нам отказал … ” [3, с. 75].
Виж надсилався також як наглядач в суд пана над селянами. Він мав право заарештувати і діставити у в’язницю підозрілих у скоєнні злочину осіб. Так, коли пан Борзобогатий ухилився від суду над своїми селянами, які були затримані потерпілими, останні видали злочинців вижу для ув’язнення [204, с. 48].
Виж мав бути присутнім і при виклику в суд шляхти для відшкодування збитків. Його посилали також і в разі виникнення справ між шляхтою і міщанами магдебургій. В уже цитованій вище судовій справі від 14 серпня 1564 р. читаємо про скаргу лентвійта, бурмистра й міщан Луцька на те, що слуги пана Івана Чаплича-Шпановського наїхали “моцно. кгвалтом” на міську в’язницю, звільнили звідти ув‘язненого, підданого пана Чаплича-Шпановського, і збили охоронців. “На обвожене того кгвалту и на огледане збитя и ран молодца местцъкого брали в мене вижом з уряду замкового служебника моего Лукаша Кгрушовского” [204, с. 64– 65].
Несформованість судової влади в період, що розглядається, зумовила недостатнє сприймання з боку населення, особливо з боку магнатів та шляхти, членів суду як представників влади. Тому в судових актах цього періоду фіксуються численні випадки нескорення вижам з боку магнатів, шляхти, їхніх слуг, і навіть насильства над вижами. Вже згадуваний виж Павло Невишський докладав, що урядник князя Костянтина Острозького не тільки відмовився чинити суд над своїми селянами, але й затримав і ув’язнив вижа: “мене вижа в себе загамовал и через три дни держал” [204, с. 123].
За свою роботу виж отримував платню, так зване вижове. Розмір вижового залежав від рангу правителя, що послав вижа, і був визначений Статутом 1529 р. Вижам воєвод, старост і маршалків належало платити по полтині грошей, а вижам їх намісників і служебників – по півкопи (Статут 1529 р., розд. VI, арт. 21). Але часто вижі намагались стягти з населення більшу платню, ніж це було передбачено законом. На сеймах 40-х рр. XVI ст. (Берестейському, Віленському), де йшла мова про розробку та прийняття Другого Статуту, зокрема, про впровадження виборних земських суддів і писарів, стани сейму вказували, що старости, воєводи та їх служебники нерідко посилають вижами людей простих, “віри негідних”, тобто міщан, тяглих мужиків і навіть “холопью невольную”, які беруть вижування по 12 грошей. Вказувалося, що такі вижі, звичайно, дають показання на користь тих, хто їм більше заплатив. Стани сейму просили, щоб великий князь скасував високу судову платню через її “обтяжливість”, тобто висока платня змушувала багатьох відмовлятись від вимагання правосуддя та визискування своєї власності.
Магнати і шляхта домагались, щоб у кожному повіті обирались троє, четверо або п’ятеро присяжних вижів з місцевих бояр-землевласників, людей добрих і гідних віри, які брали б вижування по грошу за милю. Великий князь на це відповів, що залишає рішення за тими, хто вноситиме поправки до Статуту [119, с. 528–529].
Серед осіб, що допомагали великому князю і воєводам та старостам у їхній судовій діяльності, були ув’язчі. До їхніх функцій відносилося введення у володіння маєтком за рішенням суду. Маєток міг передаватись потерпілій стороні як погашення боргу або відшкодування збитків.
Ув’язчі також отримували платню, так зване “ув’язче”. Слід зазначити, що вони одержували ув’язче і тоді, коли вводили у володіння маєтком не за рішенням суду, а за пожалуванням великого князя або воєводи чи старости. Отже, судова й адміністративна платня не завжди розрізнялися, що є закономірним результатом невідокремленості суду від адміністрації, яка існувала у Великому князівстві Литовському до 60-х рр. XVI ст.
В судових актах періоду, що розглядається, також згадуються дільчі – особи, які за дорученням суду здійснювали розділ спірного майна між нащадками. Якщо сторони погоджувалися на третейський суд, центральним або місцевим судом призначався єднач, який і вирішував справу.
Названі вряди теж не були постійними посадами, а виконання обов’язків відбувалося за одноразовими дорученнями великого князя або воєводи чи старости.
На противагу їм, писарями та дяками при адміністраторах були постійно призначені особи. Це пояснюється тим, що вони були фахівцями в канцелярських і судових справах, оскільки канцелярське діловиробництво було досить обтяжливим і складним. Писарі і дяки навіть супроводжували великого князя, воєвод або старост в їхніх роз’їздах по державі. Їхня праця високо цінувалася. Так, великий князь Сигізмунд в 1508 році пожалував дяку Олексію Левоновичу трьох осіб в селі Мелкияновичах у Слонімському повіті [120, с. 667].
Дяку сплачували за запис у судову книгу (“записне”); за виписку з судової книги платня стягувалася окремо.
Врядники державних судів брали також “ротне” (“от пригледанье присяги”, “от виданья святости до присяги”). Якщо до суду або за вироком відповідача належало ув’язнити – вкинути “до вежі”, “до колоди”, “у нятство”, – врядник стягував особливе мито – повежне, поколодне. Його розмір не був усталеним і варіювався в залежності від регіону: у Черкасах і Мозирі – 1 грош, у Кричеві – 0,5 гроша, у Більську – 2 гроши, в Каневі та Чорнобилі – по 3 гроши, в Речиці (устава пану Семену Полозовичу) – 4 гроши [42, с. 142].
Досить часто врядники прагнули порушити традиційний розмір платні й взяти більше, ніж належало. Тому населення скаржилося великому князеві на їхнє свавілля; князь звичайно нагадував місцевій адміністрації про необхідність контролю за врядниками: “а коли дей которого чоловека, хотя не за вину, врадник твой у колоду усадит, и он дей берет на них поколодного по 12 грошей, а перед тим давали по грошу…” [42, с. 144].
Таким чином, до проведення судової реформи в 60-х рр. XVI ст. система врядів не була постійною, впорядкованою, звичайно функції судових чиновників виконувались особами, призначеними судовою владою (яка не була відокремлена від адміністративної) на один раз. Єдиним критерієм при призначенні була воля того, хто призначав. Тому часто такі призначення були випадковими, а призначені особи за особистими якостями та рівнем професіоналізму не відповідали вимогам, що їх висувала справа.
Із впровадженням пореформених судів ситуація змінюється. Упорядковується система врядів, виникають посади професіональних судових чиновників. Основною з-поміж них стає посада возного. До обов’язків возних відносилось носити позови і викликати ними в суд, призначати “рок” (термін розгляду справи в суді), брати присягу зі сторін і свідків, виконувати судові вироки, проводити слідство і заносити в судові книги всі обставини справи. Серед документів Кременецького земського суду є зізнання возного Ф. Існерського про відсутність ран на тілі повіреного князя Корецького у справі з п. Жоравницьким [182], запис возного про вручення позову п. Жабокрицькій від п. Коритинського [179], свідоцтво возного про вручення князем К. Вишневецьким позову кременецькому підсудку Яловицькому [181]. По призначенні на посаду возний приносив присягу. Статут передбачав смертну кару для возних, які допустили зловживання владою. Отже, держава намагалась забезпечити гарантії справедливого правосуддя. Ще одним кроком у справі формування судової влади у Великому князівстві Литовському було внесення до Статуту положень, які гарантували б безпеку членам суду: при врученні позовів возний повинен був мати при собі двох шляхтичів для свідоцтва на випадок, якщо відповідач чинитиме опір владі; за образу возного і знищення позовів (“естлиб кто посланца от… старост судовых и суда земского с их листами прибил и листы подрал”) винний підлягав 12-тижневому ув’язненню в замку. Однак дається взнаки той факт, що судова влада знаходиться в зародковому стані: возному-шляхтичу сплачувалося “безчестя” не як члену суду, а як особі, що належить до провідної верстви у державі.
За свою працю возний мав одержувати по грошу за милю в один кінець, за огляд слідів злочину на місці і за свідчення – по грошу, за введення у володіння за вироком суду – по грошу з кожної служби людей і по півгроша за кожну “пустовщину”, яку орють; за стягнення грошей – по 2 пенязя з кожної копи, тобто 0,3 % (Статут 1566 р., розд. IV, арт. 70). Отже, у пореформеному судівництві намітилися тенденції до зниження судової платні.
Етапи судового процесу
Чіткого розмежування між цивільним та кримінальним процесом у законодавчих актах того періоду не простежується. Однак на практиці в кримінальних справах допускалися широкі процесуальні досудові дії потерпілого, спрямовані на пошуки та викриття злочинця. Ці дії передбачались звичаєвим правом і виконувались здебільшого у випадку кримінальних злочинів, особливо тоді, коли злочинець переховувався, намагаючись уникнути правосуддя. Вважаємо, що причину виникнення і зберігання такої практики слід шукати у давній народній свідомості. Приватноправний погляд на злочин як на “шкоду”, тобто на збиток, – державний, сформований в період феодалізму. В народній же свідомості ще довго житиме уявлення про кримінальний злочин як про гріх, аморальний вчинок, який стосується всієї спільноти і кладе ганебну пляму на її добре ім’я (вбивство, наприклад, – це “змаза ґрунту”, осквернення землі), отже, як на справу публічну. Такий погляд сформований ще в додержавні часи і тісно пов’язаний з релігією та мораллю. Зовсім інше ставлення до цивільних справ, вони не вважаються гріхом, отже, є приватними. Основною метою державного покарання було відшкодування матеріальних збитків потерпілому; мета народного правосуддя в кримінальних справах – відплата за заподіяне зло, за гріх. Пошуки злочинця мають додаткову мету: очистити репутацію непричетних до злочину, зняти з них підозру. Звідси – величезне емоційне навантаження кожного елементу ритуалу звичаєвого права, пов’язаного з пошуками та викриттям злочинця.
Влада не забороняла такі дії потерпілого; правомірність і результати їх визнавалися навіть великокняжим судом.
Потерпілий, при заподіянні йому шкоди, повинен був негайно сповістити про це сусідів, заявити в найближчі урядові установи, а пізніше – в суд та зафіксувати факт злочину в судовій книзі. Публічне оголошення про скоєння злочину називалось поволанням і походило зі звичаєвого права. Поволанням визнавався факт злочину, а також накладався обов’язок на жителів сприяти викриттю злочинця, повідомивши все, що їм відомо про цю справу. Відсутність оголошення про злочин розцінювалася судом не на користь потерпілого. В такому випадку суд піддавав сумніву сам факт злочину, виходячи з принципу: “кому кривда діється, той сам може правди шукати” [17, с. 153]. Отже, потерпілий мав немалою мірою сприяти викриттю злочинця. Вказана засада бере початок зі звичаєвого права, з давньоруських правових засад, в основі яких лежить приватноправний погляд на злочин. Щодо цивільних справ поволання перестає згадуватись в судових актах XVI ст., однак воно зберігається в кримінальних справах, набуваючи характеру особливого акту оповіщення людності про вбивство та вбивців, що переховуються. Воно здіснювалося під час похорону вбитого урядовою особою або в його присутності родичами вбитого і, за словами І. Черкаського, “мало на меті довести до відома всіх, що такий-то забив такого-то, наче хотіли втовкмачити в пам’ять людську як саме забиття, так і ім’я забивці” [192, с. 98]. Слід зауважити, що ритуал, пов’язаний зі звичаєвим правом, мав значне емоційне навантаження і справляв колосальний емоційний вплив на людину. В судовому акті від 1543 р. читаємо: “Подданые князя Костантина его милости Острозкого на имя Сенко, Ярема а Федор Юшкевичи… приехавши моцно, кгвалтом до именя ее милости кнегини Острозкое на дом слуги ее милости путного Павла Зозулки, двери и окна у хором его повыбивали и, добывшися в дом, кгвалтовным обычаем, дочку его кгвалтом узяли и его самого окрутне збили и в перси ощепом [списом] пробили, с которых ран тот слуга ее милости Павел Зозулка после того збитя третего дня умер… Той Павел Зозулка, сходячи с того света, волал и вызнавал перед тыми же сторонами, иж от Сенка Юшковича, который его ощепом у перси пробил, и от брати его з окрутных ран смерть принял” [204, с. 50]. В судовому акті від 16 квітня 1561 р. читаємо: “…брат небожчиков Юхно чинил поволане над телом, поведаючи, иж тот брат его, небожчик Грицко, за причиною того и с того Андрейца Манюковича [вбивці] с того света зшол, бо дей он его з лука безвинне пострелил, и с той раны третего дня вмер” [204, с. 27].
Поволання закликало вбивцю з’явитися на суд. Міські суди, згідно з магдебурзьким правом, “поволаного” оголошували “упавшим в праві”, жінку його – вдовою, а дітей – сиротами. Поволання записувалося до книг, де осуджувався вбивця. Від нього відрікались всі близькі йому люди [192, с. 99].
Після оголошення про злочин або одночасно з цим потерпілий розпитував всіх мешканців села, округи, що кому відомо про злочин. Таке опитування було досить ефективним і часто допомагало виявити злочинця. Зазначимо, що велике значення при цьому мала репутація осіб. О. Малиновський вказував, що за репутацією всі мешканці певного регіону поділялись на “злодіїв приличних”, “лицованих”; людей “подейзрених” (підозрюваних); людей “неподейзрених”, або “неподозрених” (непідозрюваних) [129, с. 153]. “Приличними злодіями” вважали тих, хто будь-коли був впійманий на місці злочину або в кого було знайдено крадені речі (Статут 1566 року, розд. XIV, арт. 1, 2.). При повторному звинуваченні ставлення до вказаних осіб було інакшим, ніж до інших звинувачених, підозра лягала на них у першу чергу. “Подейзреними” вважались особи, які раніше вже притягувались до відповідальності за злочин і сплачували збитки потерпілому, але їхня вина не була доведена. Також підозрюваними були особи, чию погану репутацію засвідчили мешканці округи, або які були записані в “чорні книги” (Статут 1529 року, розд. ХІІІ, арт. 25.). Вказаних осіб також могли притягати до відповідальності за підозрою. “Неподозреними” вважали тих, хто був “віри гідний”, тобто не тільки ніколи не притягався до відповідальності, а й ніколи не сплямував свою репутацію.
При виявленні в окрузі “злодіїв приличних” або “подозрених осіб” потерпілий мав право взяти з державного суду возного і в присутності свідків (“людей сторонніх, віри гідних”) здійснити обшук житла підозрюваних. Знайдені крадені речі вважалися “лицем”, речовим доказом. Причетність до злочину того, в кого було знайдене “лице”, вважалася недостатньо доведеною, якщо в приміщенні, де було знайдене крадене, були вікна або інші отвори, тобто “лице” могло бути підкинутим навмисне. Також недостатнім доказом було знайдення “лиця” у дворі підозрюваного, в копиці сіна тощо (Статут 1529 року, розд. ХІІІ, арт. 11).
Коли потерпілий натрапляв на слід злочинця і знаходив крадене, зокрема, коней або худобу, відбувалося “личкування”, або “лицовання”, тобто позначення, помічання краденого як “лиця”, corpus delicti, що також походить зі звичаєвого права. Слід відмітити, що влада не заперечувала такі дії потерпілого, а вважала їх доцільними та правомірними; при розгляді справи “лицьовані” речі виступали за доказ. В Литовській Метриці під роком 1510 записано великокнязівський вирок у такій справі: “Сам пан… Жаловала нам боярыня господарская, на имя Рузена, на людей Пашка Нацевича, на имя Сташка и на его сынов, штож дей они человека моего, на добровольной дорозе перенемши, розбили и ограбили. И он рек: правда есть, панове, поймал еси того человека с конем своим. И Розана рекла: правда, панове, есть: поймал он того человека моего, але из егож коньми, а инших коней никаких злодейских есми не видала. И мы спытали того Сташа: коли ты поймал того человека, лицовал ли еси того коня, резал ли ухо, дал ли еси за люди? И он рек: не лицовал есми того коня, а уха есми не резал. Ино нам ся видело, што он человека Рузанина не гораздо имал и вязал” [116, с. 40].
В документі від 3 червня 1510 р. записано: “Сам пан… жаловал нам человек князя Войтеха, бискупа Виленского, на имя Венцеслав, на слугу пана Станиславовое Мацевича на Лаврина: споткавши, панове, на добровольной дорозе мене самого связал и коня моего власного злицовал и ухо врезал. И мы спитали Лаврина: што еси к тому отпор маеш? И он рек: правда, панове, есть, смылился еси, не в своего коня вклепался…” [116, с. 42]. Крім коней, худоби, в Україні “личкували” також і птицю (різали лапки); “лице”, або “личко” передавали возному для збереження до суду [99, с. 58]. В народі був поширеним звичай “личкувати” до суду злочинців, упійманих на аморальних вчинках.
Вище вже згадувалося, що потерпілий або його рідня мали право переслідувати і викривати злочинця. У копному судочинстві широко застосовувалися звід та гоніння сліду – звичаї, відомі ще з Руської Правди. Якщо впійманий з краденими речами не визнавав себе винним, а заявляв, що речі він купив, його вели на звід – очну ставку з тим, від кого він одержав річ. Того опитували, “где єси взял, а затим шли з ним на звод з тим, на кого посилаєтся” [2, с. 47]. Так продовжувалося доти, поки не знаходився той, хто не міг пояснити, звідки в нього взялася крадена річ. На нього покладався обов’язок сплатити вартість краденої речі і виру – штраф. Зазаначимо, що і потерпілий, і суддя допускали, що особа, виявлена за допомогою зводу, може не бути винною. Суд шукав не злочинця, а того, на кого можна покласти “вину”, тобто обов’язок відшкодувати збитки. Особа, яка сплатила виру, при бажанні могла продовжити розшуки злочинця і діставити його до суду. В такому разі збитки відшкодовував злодій.
Наступний елемент процесуальних дій потерпілого – гоніння, або виведення, сліду. Він полягав в тому, що з виявленням такого сліду, який свідчив про втечу злодія в певному напрямку (це могли бути сліди від його ніг, від возу, від розсипаного жита), потерпілий скликав всіх найближчих сусідів і складав копу (див. вище), яку і вів у напрямку виявленого сліду. Коли слід приводив до певного села або двору, копа викликала його мешканців і, на підставі звичаєвого права, вимагала виведення сліду, тобто доказу, що слід закінчується не тут, а йде далі. Копа йшла далі, якщо мешканці громади доводили непричетність до справи. Там, де слід не могли або не хотіли відвести, копа виносила свій вирок. Ті, хто не відвів сліду, вважалися за “шкодников” і сплачували за збиток ціну краденого. У т. XVIII Актів Віленської Комісії читаємо: “взявши есмо след от петы… шли есмо следом горачим… оный след, естли был одное клячи, мерили есмо”. Підійшовши до “подейзреного села”, копа вимагала, “абы село тое след тот вывели слушне, яко обычай тот есть” [2, с. 32, 114].
Коли ж опитування населення та обшук не давали бажаних результатів, а сам потерпілий не міг натрапити на слід злочинця, вдавалися до більш широкого розголошення про факт злочину – “прослуху”. За допомогою “прослуху” потерпілий сподівався, якщо не відразу, то через певний час дістати будь-яку звістку, завдяки якій вдалося б найти злочинця.
Всі наведені процесуальні дії походять з давньоруського-українського звичаєвого права. Вони не відносились до компетенції судів (окрім копного, чиє судочинство взагалі повністю побудовано на звичаєвому праві), а знаходились у компетенції потерпілого, тобто, попереднє розслідування справи здійснювалося самим потерпілим. Вважаємо за можливе зробити висновок про існування в українському звичаєвому праві рис розшуку, звинувачувального процесу, який застосовувався щодо рзгляду кримінальних справ. Однак здійснення процесуальних дій, характерних для звинувачувального процесу, покладається на потерпілого. Процес у державних і недержавних судах (окрім копного) протягом XIV – поч. XVI ст. залишається змагальним. Чітких відмінностей між цивільним та кримінальним процесом немає. Порядок виклику в суд, первірки присутності сторін, судових дебатів, система доказів були в основному ідентичними. Це, на наш погляд, можна пояснити пануванням приватного права за доби, яка розглядається. Кримінальний злочин, як і цивільний, кваліфікувався державою як “шкода”, тобто розглядався в контексті приватного права. Як слушно зазначає П.П.Музиченко, в указаний період не існувало чіткої межі між публічним та приватним правом [135, с. 95]. Як в цивільних, так і в кримінальних справах застосовувався принцип диспозитивності: якщо потерпілий укладав зі злочинцем мирову угоду, останній звільнявся від відповідальності.
Але вважаємо, що протягом XVІ ст. можна простежити формування інквізиційного процесу в державних судах. Ще Судебник 1468 р. намагався обмежити можливість укладання мирової угоди при скоєнні тяжких кримінальних злочинів (арт. 12). На початку XVI ст. підставою для порушення справи, окрім заяви потерпілого, також стають свідоцтва спеціальних судових чиновників – вижів. “Дознаня вижового выслухавши, припустили есмо…” – традиційна формула в багатьох судових документах [204, с. 59, 117, 213]. Чіткіше розмежовується система судових доказів у цивільних та кримінальних справах. У другій пол. XVI ст. диференціація цивільного та кримінального процесів посилюється. У Статуті 1566 року встановлюється, що у випадках скоєння найбільш тяжких кримінальних і державних злочинів впроваджується державне переслідування. На нашу думку, вказне правило швидко впроваджується в практику завдяки тому, що в українському звичаєвому праві існували передумови формування інквізиційного процесу. В народній уяві кримінальні справи були чітко розмежовані з цивільними з точки зору їхньої небезпечності для суспільства, і, на нашу думку, цей факт певною мірою сприяв вказаним змінам.
Після впровадження судової реформи 60-х рр. XVI ст. поряд із розмежуванням функцій гродських і земських судів розмежування кримінального та цивільного процесів поглиблюється.
У пореформений період випадки порушення справи з ініціативи державного суду частішають. Вище ми наводили запис в Луцькій гродській книзі від 3 лютого 1577 р. про заяву пана Василя Борзобогатого-Красенського про знайдення в лісі біля села Боголюбого трупу і про дізнання возного з вказаного приводу. Отже, поступово посилюється різниця між цивільним та кримінальним процесами; кримінальний процес набуває інквізиційного характеру.
Розглянемо і проаналізуємо судовий процес у державних і недержавних судах. Зазначимо, що істотних процесуальних відмінностей у державних та недержавних судах не було, оскільки всі суди повинні були керуватися діючим правом – спочатку звичаєвим, а пізніше писаним. Процес в магдебурзьких судах значною мірою наблизився до такого в державних судах (при аналізі ми будемо вказувати на існуючі відмінності).
Порядок виклику в суд походить зі звичаєвого права. Виклик відповідача до суду в звичаєвому праві називався “погонею”. У Статуті 1529 року ми зустрічаємо “погон”, або позов, яким “погнаний”, “позваний”, тобто відповідач, закликався до явки на суд іменем уряду. Як позов, так і погон записувалися в судові книги і вручалися відповідачеві через вижа, а пізніше, після впровадження Статуту 1566 р., – через возного. За Статутом 1529 року, виж мав вручати позови в присутності понятих, оскільки, як вже неодноразово вказувалося у попередніх розділах, траплялися численні випадки нескорення владі. У позові вказувалися визначені терміни з’явлення до суду. Якщо відповідач у призначений термін “не ставав на рок”, тобто не з’являвся до суду, суд мав перенести слухання справи на інший термін, повідомивши про це відповідача. При нез’явленні відповідача вдруге суд призначав остаточний, третій термін і висилав діцького, який мав право застосовувати силу при діставлені сторони до суду. Статут 1529 р., а пізніше Статут 1566 р. встановили, що при нестанні перед судом у визначений термін без поважних причин (ними вважалися хвороба або відсутність за державними справами) сторона “тратить право”, програє справу. Якщо ж, порушивши справу, до суду без поважних причин не з’являвся позивач, він програвав справу без права порушувати її вдруге (Статут 1529 р., розд. VI, арт. 14; Статут 1566 р., розд. IV, арт. 48). Нез’явлення на копний суд мало, крім вказаних, інші наслідки: позваний мусив “за невихід шкоду платити” [2, с. 48].
Іноді, щоб забезпечити з’явлення до суду, сторони вдавалися до “видачки”, тобто закладу, що скріплював договір про явку в суд. Звичай укладати усний договір про майбутні процесуальні відносини, тобто про предмет спору і термін явки в суд, у формі парі існував з давніх часів у багатьох слов’янських народів [203, с. 63]. Цей елемент звичаєвого права закріплено у привілеї Київській землі 1507 р., де судовий заклад іменується “видачка” [206, с. 189–190]. М. Владимирський-Буданов вважав, що в Литві символом здійснення “видачки” було підкидання догори шапок [27, с. 19]. З “видачкою” сторони не лише чітко визначали предмет спору і термін з’явлення до суду, але й домовлялися про розмір тієї суми, яка повинна була служити закладом і яка передавалася обома сторонами в руки сторонніх третіх осіб, які були присутні при укладанні договору. Наслідки укладання договору були такі: сторона, що не з’явилася до суду в призначений термін, позбавлялася свого закладу на користь іншої сторони; у випадку, коли до суду з’являлися обидві сторони, заклад, який знаходився на зберіганні у третіх осіб, віддавався судді, потім відбувався суд, і сторона, яка програвала процес, позбавлялася свого закладу на користь суду [108, с. 147].
Отже, розгляд справи починався в особистій присутності сторін. “Ставши передо мною обличне”, “стояли обличне”, “стояли перед нами очевисто”, “пришодче обличне” – традиційний початок багатьох записів в актових книгах державних судів як до реформи, так і після неї [2, с. 16, 45; 115, с. 755–756]. Однак в XVI ст. в українських судах виникає інститут судового представництва, що було зафіксовано Статутом 1529 року (розд. VI, арт. 20). У цивільних справах у державних судах ведення справи може доручатись довіреній особі сторони – прокуратору, або речнику, адвокату, в такому випадку сторона звільнюється від необхідності з’являтися до суду. Поява адвокатів в українських судах пов’язана зі зростанням ролі писаного права внаслідок впровадження Статуту 1529 року. Заміна звичаєвого права писаним унеможливила для недосвідчених людей ведення справ у судах. Потрібні були послуги тих, хто добре розумівся на законах. На початку XVI ст. в чужих справах у суді переважно виступали писарі, які мали практичний правовий досвід; окрім них, представниками сторони часто були родичі, приятелі та інші особи. Статут 1566 р. закріпив існування судового представництва в земських судах, визначивши, що сторона та її представник рівні у правах; але тут адвокатура не стала професійною, прокуратори обирались самими сторонами для ведення конкретної справи з-поміж своїх родичів або знайомих, які користувалися довірою доручителя, отже, обрання адвоката було приватною справою сторони. Поступово виникає практика надання адвокатських послуг заради гонорару. Адвокатура перетворюється на професіональну. Суд повинен був дати прокуратора тим, хто не мав можливості найняти адвоката, – “убогим сиротам и вдовам немаетным”, а також тим, “которыи бы або за пріязнью або теж убозтвом своим прокуратора мети и сами речы своее за недостатком своим в суду справовати не могли.” Статут 1566 року визначив загальні вимоги до судових представників. Прокуратором не міг бути “судья, подъсудок и писарь земский, а также не могут быти прокураторъми особы духовные”. Визначалися і моральні якості адвокатів. За Статутом 1566 року, прокураторами не могли бути люди необачної поведінки, особи, які були впіймані на місці злочину, або записані в книгах “злодейских поволаний”, або платили раніше коли-небудь за “злодейство”, або відкуплювались від смертної кари. Вони мали бути “не воры, не плуты, не ябетники, не корыстовники”. Сторона могла відмовитись від послуг адвоката або замінити його іншим на будь-якій стадії процесу (див.: Статут 1566 року, розд. IV, арт. 35).
Прокуратор мав довести, що має доручення від сторони вести справу. За Статутом 1529 року, довіритель мав з’явитись до суду і засвідчити уповноваженість свого адвоката особисто. У випадку хвороби сторони-довірителя повноважність прокуратора підтверджувалася спеціальним доручним листом з печаттю довірителя. У другій половині XVI ст. особистого свідчення сторони не вимагалося, досить було доручного листа: “… от пана подкоморого станул пан Юрие Сирутевич и на первей показал лист его под печатью его, в котором пишет пан подкоморый, даючи ему моц зуполную стати за себе в праве и отказывати” [1, с. 73]. “А сам владыка Іосифъ перед нами очевисто не стоял, а речь свою полецылъ от себе мовити писару нашому Ивашку Сопезе” [1, с. 94]. Однак факт надання доручного листа міг, за бажанням сторін, бути зафіксований в судовій книзі державного суду. В книзі Кременецького земського суду від 9 жовтня 1570 р. читаємо запис про передачу доручного листа паном Андрієм Чолганським пану Лащу на виступ в суді [187]. Доручний, або “заручний” лист, щоб мати юридичну силу, мав бути складеним і оформленим відповідно до певної форми. У книзі Кременецького земського суду від 13 січня 1571 р. поміщено запис про звільнення від з’явлення до суду князя Костянтина Вишневецького у справі з панами Чолганськими через неправомочність уповноваженого пані Чолганської [188]. За Статутом 1529 року, підробка доручних листів з метою нанесення стороні збитків каралася спаленням.
Прокуратори нерідко вдавалися до зловживань своїми повноваженнями. Тому стани сейму просили великого князя скасувати інститут адвокатури в державних судах. На це князь відповів, що наймання адвоката – справа приватна і добровільна, якщо ж ніхто не найматиме прокураторів, то цей інститут зникне сам собою [122, с. 347].
Участь адвоката в судовому процесі по цивільних справах стала однією з перших формальних ознак розмежування цивільного та кримінального процесів в українських судах.
Після перевірки особистої присутності сторін або, в цивільних справах, їх представників, починалися судові дебати. Суддя вислухував скаргу позивача, відповідь і пояснення відповідача. В судах магдебургій сторони могли доручити вести свою справу адвокатам (прокураторам, речникам, пленіпотаріям). Інститут адвокатури в судах міст на магдебурзькому праві був принципово відмінним від такого в державних судах. Адвокатура, що утворилася на ґрунті магдебурзького права, виникла не як судове представництво, а у вигляді правозахисту. Виникненню адвокатури сприяли ті обставини, що українське населення міст було мало обізнаним з іноземним за походженням правом, отже, не завжди могло використати його становище для власного захисту під час процесу. Судовий процес в судах магдебургій був значною мірою формалізований, отже, при розгляді судової справи перевагу мала сторона, краще знайома з магдебурзьким правом. Вона ж звичайно і вигравала справу, оскільки знала, на який артикул судових книг магдебурзького права послатися. Знавці магдебурзького права стали практикувати надання послуг з правозахисту під час процесу за певну винагороду. Таким чином, в судах магдебургій після виступів сторін (або замість них) виступав адвокат (інша назва – прокуратор, пленіпотарій).
Як приклад ролі адвокатів у судовому процесі в магдебурзьких судах можна навести справу, яка розглядалася в 1586 р. в Новогрудку. (На жаль, судові акти, що стосуються українських земель, надруковані в дуже стислому вигляді, іноді тільки самі вироки, з них навіть важко уявити собі хід судового процесу. Тому вважаємо за можливе використати як приклад судовий акт, який стосується білоруських земель, враховуючи, що відмінності в судових процесах магдебургій українських та білоруських були неістотними.) Суд чинили війт, бурмистри, радці та лавники. Позивач Йосип Процкович доводив, що має права на спадщину свого покійного брата Івана Лавровича, оскільки, за його словами, вказана спадщина є “отъчизна” покійного. Відповідачкою у справі була вдова небожчика Оксинія Кузмина. Її адвокат Богдан Боровин заперечував сказаному позивачем: ”…а того дому и маетности небощика мужа ее на нее прыходит водлуг права майдебурского, третяя часть на што подал с права майдебурского, в Артыкулех, лист пятьдесят первый, где пишет тыми словы: естлибы муж жону понял, с которою бы жадного посагу не взял и з обу сторон жадное маетности не мели, але их сполною працою набыли и розмножили, а не учинивши жадное расправы умер, тогды жона позосталая третюю часть добр мужливых одержить; але естлибы оных добр не сполною працою набыли, тогда жона на четвертой части муситъ перестати, ачкольвек звычай посполитый на велю местцах носит, иж жона третюю часть мает.” Адвокат позивача Марко Гаврилович зазначив, що “небощик Иван Лаврович, муж тое Оксини, не з нею тых добр набыл, але есть власная отъчызна его; з тых причын третяя часть тых добр при ней зостати не мает, только при кгераде зостати мает; на что подал право в книгах Speculum Saxonum list czterdziesty szosty, где описано тыми словы: жона в добрах мужа своего змерлого ничого вещей собе привлащати не может, одно герад, альбо то, што ей урадовне перед судом ест оправлено, або даровано.” Цікаво, що адвокати посилалися на норми не тільки магдебурзького права, а й на “звичай посполитий”, і судді сприйняли таке посилання як правомірне й рівноправне з посиланням на магдебурзьке право, хоча справу все ж таки вирішили за магдебурзькими нормами: “…водлуг листу чотырыста шестдесят первого, описаного в книгах Спекулюм Саксонум…” [167, с. 195].
Заборонено було займатись адвокатською діяльністю розумово відсталим, неповнолітнім (до 21 року), священикам, єретикам, євреям, особам, які відбували покарання.
В магдебургіях послуги адвокатів сплачувались за визначеною таксою: клієнт платив адвокату 4 гроши в день [23, с. 202–203]. Отже, можна вважати, що в судах міст на магдебурзькому праві адвокатура існувала як професія.
За магдебурзьким правом, так само, як і за Статутом, можливим було безкоштовне надання адвокатських послуг тим, хто не мав коштів для наймання захисника. Адвокат не мав права відмовитись від захисту такої особи під загрозою заборони займатись адвокатською діяльністю.
Суворо карався прокуратор і в тому випадку, коли нехтував своїми обов’язками або обманював свого довірителя. За перехід до захисту противної сторони після того, як справа розпочалася, адвокату врізали язика. За програну через недбальство справу він сплачував збитки або його кидали до в’язниці [155, с. 82]. Якщо ж адвокат не міг за поважних причин прибути на суд, він мав повідомити про це всіх учасників процесу: свого клієнта, суддів і противну сторону. Інакше він був повинен компенсувати всі збитки, принесені стороні, та підлягав катуванню різками біля міського стовпа, після чого його виганяли з міста [25, с. 202]. Отже, адвокатура в українських магдебургіях була організована за чіткою системою. Юристи того часу вважали її необхідним інститутом для правосуддя, оскільки вона полегшувала для населення участь у судових справах.
Система судових доказів
Після виступів сторін або їхніх адвокатів суддя вимагав доказів. Оцінювання доказів було формальним. Вони поділялись на достатні і недостатні. Достатніми вважались: власне зізнання (в кримінальних справах для його отримання допускалися катування), письмові документи, чия істинність була визнана противною стороною, показання свідків (у цивільних, кримінальних та земельних справах кількість свідків, що вимагалася, була неоднаковою), впіймання з поличним (“лицем”) на місці злочину (на “гарячому вчинку”). В судових актах доби, що розглядається, достатні докази називаються “слушними”: “слушні знаки”, “слушний довод”, “слушна причина”. Недостатніми доказами вважались: показання одного або двох свідків, “лице”, знайдене у “неподозреної” особи в результаті обшуку в приміщенні, в якому є вікно або інші отвори, або в результаті “гоніння сліду”, і присяга. Протягом XVI ст. новим різновидом доказів у кримінальних справах стає свідчення судового чиновника про результати огляду місця злочину.
Власне зізнання було вирішальним доказом при розгляді кримінальних справ. Для одержання зізнання законодавство допускало застосування катувань. Таким чином, катування було не покаранням, а засобом з’ясувати істину. Зауважимо, що в давньоруські часи катування не застосовувались. Так, Полоцький привілей 1511 р. приписує суду не брати до уваги свідчення, здобуті за допомогою тортурів: “А по муце веры не няти” [206, с. 52]. У привілеях українським землям про тортури не згадується. Очевидно, в українському праві XIV–XVI ст. катування з’явились під впливом польського або німецького права.
Статут 1529 року визначає, що не впійманий на місці злочину злодій “подозрений”, за наявності достатніх доказів, має бути відданий на катування. Протягом дня його можна катувати тричі, однак не можна калічити; якщо він не визнає своєї вини, особа, яка віддала його на катування, повинна сплатити йому за кожне катування по полтині грошей. Якщо під час катувань підозрюваний помре, звинувачувач має сплатити головщину, розмір якої визначається в залежності від станової приналежності катованого (див.: Статут 1529 року, розд. ХІІІ, арт. 13, 14). Звинувачений, однак, міг при звинуваченні його вперше і вдруге відкупитись від катувань, сплативши потерпілому вартість краденого; якщо ж він втретє був запідозрений у злодійстві, то підлягав смертній карі (там само, арт. 22). Піддання катуванням передбачалося і в магдебурзьких судах, якщо підозрюваний не зізнавався (при наявності інших досконалих доказів): “…иж тые злочинцы сами по доброй воли своей, за пытаньем нашим ласкавым не хотели ся знати, а так водлуг того артикулу [права магдебурзького], при том лицы, с которым их до нас приведено, за доводом стороны поводовое, здали есмо их до рук экзекутора” [167, с. 193]. Статут 1566 року вносить деякі зміни в указаний порядок. При “слушних” доказах вини особи “неподозреної” і при готовності потерпілого принести звинувачувальну присягу проти підозрюваного останній має бути підданий катуванню, але один раз. Якщо він не визнає своєї вини, потерпілий має сплатити йому “нав’язку”, компенсацію, розмір якої визначається згідно з соціальною приналежністю катованого. При звинуваченні “злодія приличного”, але впійманого без “лиця”, катують тричі; якщо підозрюваний не зізнається, звинувач сплачує “нав’язку” в розмірі, названому вище. Якщо під час катування підозрюваний помер або зазнав покалічення, потерпілий сплачує головщину або компенсацію (див.: Статут 1566 року, розд. XIV, арт.14, 15). Слід зазначити, що зростаюча соціальна нерівність знайшла відбиток не тільки у визначенні розміру нав’язки, а і у порядку визнання особи “подозреною”: при перших трьох звинуваченнях у злодійстві шляхтич міг довести свою непричетність до злочину очищувальною присягою, однак вдруге і втретє мав представити по собі свідків-поручителів з шляхти, осіб “неподозрених”; вдруге їх мало бути двоє, втретє – шестеро. При звинуваченні вчетверте шляхтич вважався “подозреним” і з ним обходились так само, як з представниками інших станів (див.: Статут 1529 р., розд. ХІІІ, арт. 7, 8, 9).
В цивільних справах пануючим доказом були письмові документи. В XV – XVI ст. майже кожна цивільна угода укладалася в письмовому вигляді й затверджувалася підписами і печатями сторін, свідків або підписами посадових осіб. Серед письмових документів доби, що розглядається, в судових актах згадуються заповіти (“духівниці”, “достаменти”, або “тестаменти”), листи купчі, роздільні, мирові, записні, заставні, визнані, доручні, боргові, вінові. Вони являють собою приклади тодішніх юридичних актів і в разі потреби мали пред’являтись у суді. Письмові документи як судові докази нерідко в актах називають істотами: “мел ли бы на тую сеножать которые истоты” [1, с. 45], “мы пытали Захарьяша: естлибы на что от того жида истоту мел” [31, с. 40].
Для представлення документів до суду призначався певний термін, “рок”. “Ино маютъ Острозкие тот запис дядка его Енков на имение и дядиное его запис положити перед государем, великим князем, на Матки Божее день последнее; а естли на тот рок они тых записов не положат, тогды тым права утратят,” – читаємо в судовому акті великокнязівського суду від 9 квітня 1494 р. [4, с. 41]. Згідно з рішенням великокнязівського суду від 15 липня 1494 р. позивач Михайло В’яжевич одержав маєток, оскільки відповідач не пред’явив документів, що вимагалися [4, с. 49]. 30 березня 1495 р. великокнязівський суд присудив маєток Галушичі позивачці, яка пред’явила на нього заповіт свого чоловіка. Відповідачка заявила, що має купчу на вказаний маєток, але не при собі. Великий князь Олександр призначив їй “рок” для пред’явлення купчої та представлення свідків купівлі. Оскільки відповідачка не з’явилася в призначений термін на суд, великий князь вирішив, “ижъ пани Мартиновая [відповідачка] на то листов и твердостей никоторыхъ не мает. И присудили есьмо тое имене истице” [4, с. 65].
Пред’явлені документи повинні були відповідати певним вимогам. Для визнання істинним документ мав бути укладеним у присутності свідків і підписаним ними, а також затвердженим їхніми печатками. Особи, які належали до магнатсько-шляхетського стану, а також заможна верхівка міщанства мали свої персональні печатки. Після смерті особи возний, звичайно під час оголошення заповіту (а саме тоді збиралися всі родичі померлого), у присутності родичів і свідків молотком сплющував печатку небіжчика так, щоб знищити зображення на ній. Метою було запобігти можливим підробкам, “фалшуванню” документів [101, с. 126].
Наявність печатки на документі була обов’язковою. “Тот Пашко ку тому листу своему печати не приложыл, только местце а воск на печать Пашкову есть згола оставлен”, – так обгрунтовує суддя недійсність документу. В таких випадках суддя міг вимагати представлення свідків, що були присутніми при складанні документу, і їх особистого свідчення: “Он того листу своего зъеднального кимъ подпирати хотел?.. Он того листу своего никим не подпер и доводу никоторого не чинил, для которых причин ся того Пашка печати в том листе не было” [31, с. 44].
Іноді виникали судові справи з приводу оспорювання істинності документів. Великий князь Олександр розглядав справу між маршалком Литавором і Войтехом Нарибутовичем щодо визнання істиності купчої на маєток, який Литавор придбав у боярина Талька. “И как п. Литавор положил лист Тальков записный на тое имене пан Войтех Нарибутович тому листу приганил и рек на п. Литавора: сам еси розсказывал тот лист писати, и печать тую рыл булатник твой, а ты ему розсказывал робити. И мы Талька о том упытали, о лист тот и о печать, а он мовил перед нами: не мел есмы в тот час печати, я розсказывал булатнику печать тую вырыти; и к листу знал ся, иж он розсказывал писати. И мы пана Литавора оставили при его чти” [4, с. 58].
В судових актах центрального державного суду зустрічаються вказівки на випадки доведення істиності пред’явлених документів присягою, якщо живих свідків не було.
Отже, вирішальним доказом для підтвердження істинності письмових документів були показання свідків, у чиїй присутності складався документ, або, у виняткових випадках, присяга.
До свідоцьких показань вдавались і тоді, коли не було письмових доказів.
Слід зазначити, що в судовому процесі XIV–XVI ст.ст. свідки виступали не тільки як судовий доказ. У ряді випадків вони брали участь у тих досудових процесуальних діях, які здійснював потерпілий без участі державних органів (“гоніння сліду”, обшук відбувались за участю “людей сторонніх”). Свідками могли бути лише християни, “люди добрі, віри гідні”, які користувались доброю славою у повіті. “Слуги невільні” не могли бути свідками ні за, ні проти своїх панів. Київський привілей визначає, що “холоп” або “раба”, які дали свідчення (“сочили”) проти свого пана, видаються останньому “головою” в його повне розпорядження, а їхнім свідченням “віри немає” [206, с. 190]. Також у свідки не допускали божевільних. Звинувачені по одній справі не могли бути свідками один за одного.
Сторони могли посилатись кожна на своїх свідків. Крім того, свідчити за чи проти могли всі присутні особи, яким випадково було відомо про обставини справи, навіть коли сторони не мали наміру “ставити” дану особу свідком у суд.. Кількість свідків не обмежувалась, але діяв принцип якості свідка. Суддя враховував, чи “гідні віри” представлені свідки. Перевага надавалася свідченням тих свідків, які були вищими за соціальним положенням. “И мы, тых судей речей выслухавши и тых списков, што з обу сторон светки светчили, … порозумели есмо, иж панов Юревичом светки суть лепшіи”, – читаємо у вироку великого князя від 13 червня 1499 р. [5, с. 29].
Цивільна справа могла вирішуватись і на підставі свідчень одного свідка, якщо він мав репутацію “віри гідного, статечного”. Але в кримінальних справах свідчення одного або двох свідків вважалося недостатнім доказом. В земельних справах свідків мало бути не менше 18. З них обирались 6 для приведення їх до присяги.
У судовому акті від 24 червня 1495 р. зазначено, що великий князь Олександр доручив наміснику Дорогицькому Якубу Довойновичу та судді Більському Рачку Пучицькому виїхати на місце земельного спору зем’ян Водинського та Погорільського для вирішення справи. Великий князь наказав позивачеві Погорільському представити 50 свідків, з яких відповідач Водинський мав обрати 18, “кого бы он меж ними хотелъ… А тыи мели светки присягнувши светчити.” Комісарам було наказано “слушати присяги тых светков и конец тому помежи них [сторін] вчинити и на чомъ бы тыи светки присягнули, то мели и завести и потоля им границы положити” [4, с. 74].
Отже, можна погодитись з В. Демченком, який вважав, що свідки були разом з тим і суддями, оскільки їхні свідчення відігравали вирішальну роль у процесі, роль власне судді зводилася виключно до винесення рішення згідно зі свідоцькими показаннями [48, с.1].
Якби хоча б один з визначеної кількості свідків відмовлявся присягати, сторона, яка представила вказаного свідка, тратила справу. “…иншіе светки чотыри присягнули, а пятый светок от них одступил и не хотел присягати…”, – читаємо в судовому акті від 20 травня 1498 р. Великий князь вирішив, що вказана сторона “право тратить” [4, с. 157].
З представлених стороною свідків інша сторона могла обрати (“злюбити”) одного або декількох, а інших мала право “отставити“. В справі про спадщину між удовою Сороки Гапидовича і його сином від першого шлюбу із трьох, поіменно вказаних, свідків позивачка обрала одного [32, с. 32]. Як правило, підставою для “отставлення” були споріднені відносини між свідком і стороною. В такому разі суддя визнавав таких свідків “неслушними” і погоджувався на їх усунення від процесу. Але показання “злюблених” свідків вже вважалися безсумнівними, і справа вирішувалась згідно з їхнім свідченням. За Статутом 1529 р., при невизнанні відповідачем свідків позивача, останній міг представляти інших, всього до 18 осіб. Якщо відповідач не визнавав жодного свідка з 18, представлених позивачем, відповідачу надавалося право відстоювати своїх свідків, а свідкам – доводити свою неупередженість. Якщо суд переконувався в тому, що відповідач, аби не програти справи, безпідставно звинуватив свідків, на нього покладався обов’язок сплатити кожному такому свідку компенсацію як за поранення згідно з соціальним становищем свідка (див.: Статут 1529 року, розд. ХІІІ, арт. 15).
Розрізнялись посилання кожної зі сторін на своїх свідків і посилання обох сторін на одних і тих самих, спільних, свідків. Вважаємо, що вказана практика походить з часів Київської Русі, оскільки подібна класифікація свідків зустрічається і в Московській Русі (“загальне посилання” та “посилання на винних”) [156, с. 48]. При посиланні на спільного свідка справа могла вирішуватись на користь тієї сторони, чиї показання підтверджував свідок, навіть за відсутністю інших доказів. У судовому акті великокнязівського суду від 21 березня 1494 р. читаємо, що відповідач Василь Ошушкін стверджував, ніби “… отец его купил тое сельцо в матки их [позивачів]… и о том ся послали на боярина смоленского, на Тимофея Олексеевича, штожъ ему тая речь добре сведома была; а Васько Ошушкин на его ж сведка послал ся, на тогожъ Тимофея; и тот Долмат и з братом своим [позивачі] на своегожъ светка не смели слатися. Ино коли они на своегожъ светка не послалися и мы тое сельце Оксеновское Ваську Ошушкину за ся присудили… ” [4, с. 40].
В судових актах при посиланні на спільних свідків часто згадується так зване “ставлення шапки”. Ритуал цей походить зі звичаєвого права і полягає в тому, що одна із сторін, на знак своєї впевненості у тому, що показання свідка будуть на її користь, закладала певну суму грошей; як символ закладу, на стіл покладалася шапка. Інша сторона або відмовлялася приставити свою шапку, що означало визнання правоти супротивної сторони і відмову від подальших судових дебатів, або приймала виклик і "приставляла шапку". Суддя визначав термін представлення в суд свідка і вирішував справу згідно з його свідченням. Закладена сума частково йшла на користь суду, частково – стороні, на чию користь давав показання визначений свідок. В судовій справі між Янчиком Корчмитом і Матеєм Нестеровичем Янчик запропонував вислухати свідоцтво своєї жінки: “Я готов ставлю шапку с трех рублев до жоны своее”. Матей шапку теж приставив. Жінка підтвердила істинність слів Янчика, тоді “… тот Матей еще не маючи досыть на повести ее, ставил шапку с полтины до инших светков… Янчик теж шапку приставил” [31, с. 38]. “Роман ставил шапку до Гришка Митьковича, который при том был и печать свою къ тому листу приложил,” – читаємо в іншому судовому акті [31, с. 58].
В українських судах “ставили шапку” не тільки до живих свідків, а й до актових книг, до виписів з них. Якщо справа була важливою, то обидві сторони могли ручатись за справедливість своїх слів “під втратою горла” [108, с. 149].
“Ставлення шапки” вживалося у всіх судах Литовсько-Руської держави аж до вищого суду – великокнязівського – включно.
В дослідженнях елементів судового процесу, які робились протягом ХІХ-ХХ століть, не вказується на значення даного ритуалу, але вчені (М. Владимирський-Буданов, Ф. Леонтович, О. Єфименко) в основному погоджуються з тим, що шапка в даному випадку була символом голови [29, с. 105; 107, с. 71; 64, с. 19– 20]. Польський дослідник В. Кулісевич слушно зазначив, що приставлення шапки – це норма звичаєвого права, яка з часом перетворилась на звичайну судову процедуру [230, с. 13].
Подібною до “ставлення шапки” була “викидщина”. Різниця між ними полягала в тому, що при викидщині сторони не супроводжували свої слова ритуалом покладання шапки перед суддями, а закладали певну, звичайно значну, суму або давли обіцянку пошкодити собі здоров’я чи навіть позбавити себе життя, якщо їхні показаня не підтвердяться. В судовому листі воєводи Троцького Монвида по справі між Круповичами і Бастунями від 1444 р. читаємо: “…и сіи Круповичи металися о том з 20 рублей” [6, с. 22]. В акті 1495 р. записано такий порядок закладу перед Великим князем Литовським: “Литавор, маршалок,… а пан Юрьи Илинич перед вел. князем… у стола викинулися его милости со ста рублів на том… Пан Юрьи рек: естли я не доищуся з обу сторон Міри ріки сіножатей а борті судеревної – дам я вел. князю сто рублів грошей. А пан Литавор рек: естли я на то доводу не вчиню… ино я дам его милости сто рублів грошей” [4, с. 45]. Викидщина в грошах чи в речах йшла на користь уряду, адміністрації або суду.
І. Черкаський та О. Єфименко зазначають, що при посиланні на свідків існував ще один звичай, який полягав в тому, що позивач зіставляв свою ногу, свою голінку з ногою і голінкою свого супротивника [192, с. 92; 65, с. 19–20]. Достатніх даних про значення цього давнього ритуалу дослідники не мають, але стверджують, що суд, зокрема копний, надавав йому дуже серйозного значення, називав його “слушним” і “сміливим”, і вважав цей доказ за найбільш вагомий. На практиці зіставляння ноги з ногою знаходимо дуже рідко: 3 448 судових актів, переважно копного суду, опублікованих в XVIII томі Актів Віленської Археографічної комісії, про нього згадують лише два документи, із них в XVI ст. – лише один. В 1582 р. копа розглядала справу про злодійство: “Пилип… мовил до старца Микиты…; естлиж то будет неправда, же того он [Микита] мне не поведал, тогды в том моя нога и его нога, пока то на него слушным доводом доведу… Обачивши то старцы и вся копа, иж того Пилипа слушное сведецтво и смелое постановение ноги з ногою… ” [2, с. 63].
Для представлення свідків сторонам міг надаватись певний термін (“рок”): “Зложилъ есми рокъ Якубу Мешковичу зъ Матеем Нестеровичем, иж мает тот Якуб стати у вовторок за тый день перед мною и довод мети против тому Матею Нестеровичу”, “тая Улка невестка его… того попа ку свядецтву поставити подвезалася и рок сама доброволне водле повезане своего ку постановеню того сведка своего принела, от сего дня понеделка месеца іюня 25 дня”, “и кгды рок поставенью светка, яко вчорайшого дня в пятницу, месеца августа 1 дня, пришолъ,… Роман Кудаевич того светка своего Гришка Митьковича перед нами поставилъ…”, “и зложон был ему рок того заводцу поставити до чотырех недель…”, – читаємо в судових актaх [31, с. 39, 45, 58].
Сторона, яка посилалась на свідків, мала сама доставити їх у суд.
При нез’явленні свідків на перший термін суддя міг призначити другий, і навіть третій “рок”. Той, хто не представляв свідків на третій “рок”, тратив справу: “Мы, судьи, обачивши то, кгдыжъ тая Улка сама не стала… и того сведка не поставила, на роки зложоные у права не показала, съ тых причин знашли есмо то, абы тая Улка з дому его [позивача] прочь шла… ” [31, с. 45].
Траплялись випадки підкупу свідків. Ганус Станкевич притягнув Коляду Шурпича до суду за несплату брогу. Коляда Шурпич заявив, що не може представити свідків у суд, бо Станкевич “их перекупил” [1, с. 53]. В іншому записі читаємо: “Его милость пан подкоморий пан великий, может светков мети, што хотя” [1, с. 42]. Мешканці Жорослава повідомляли великого князя Олександра, що “Скинъдир [відповідач] присылал к нам слугу своего, обецаючи намъ по кожуху и по сукни а просечи насъ, абы то светчили, што он намъ кажет. И мы того не вчинили, боялися есмо Бога и господаря великого князя” [3, с. 74].
У разі піддання суддями свідоцьких показань сумніву суд міг надіслати вижа для перевірки їх істинності. “Писар Сенко рек, абыхмо послали тамъ вижа нашого [великого князя Олександра]… того ся доведати, так ли будет, какъ тые людъци поведали. Ино мы для лепъшое справедливости посылали там дворянина нашого Бокея того ся доведати и нам отказати”, – читаємо у вироку великого князя Олександра від 27 березня 1497 р. [3, с. 75].
Свідки найму землі називалися могаричниками, купівлі коней – баришниками, позики грошей – рахунниками.
Окрім вказаних доказів, важлива роль відводилась речовим доказам, або “лицю”. “Лицем” вважалася крадена річ, виявлена або при впійманні злодія на місці злочину, або при обшуку, або в результаті “гоніння сліду”. “Лице” вважалося достатнім доказом при затриманні злодія “на гарячому вчинку”, на місці злочину. “Лице”, знайдене при обшуку в приміщенні, яке мало вікна або інші отвори, не вважалося достатнім доказом, особливо якщо звинувачений був до того людиною “неподозреною”. Якщо “лице” знаходили в результаті “гоніння сліду”, а звинувачений не визнавав себе винним, вдавалися до “зводу”. Але якщо звинувачений був “злодієм приличним” або “подозреним”, для отримання зізнання його піддавали катуванням.
Із звичаєвого права був запозичений звичай у разі впіймання злодія представляти його в суд разом із “лицем”. Вважаємо, що цей звичай мав символічне значення (покарання адекватне злочину, асоціативно з ним пов’язане, є психологічно виправданим), був своєрідним символічним таліоном, що вказує на його давнє походження. Двоє господарських людей, Панкович і Петрович, які вкрали у Наркгеловича із комори різні речі, були впіймані на місці злочину і пред’явлені в суд із нав’язаним їм на шиї “лицем”: кожухом, сермягою і шматком товстого полотна [1, с. 81].
Збереження в процесі даного елементу звичаєвого права свідчить про певний архаїзм процесу.
Ознакою архаїзму є також визнання суддями позаправових доказів. За відсутності або недостатності вищеназваних доказів вдавались до присяги (“и тот Адам, не маючи на то жадного запису и никотораго доводу, до присеги брался” [31, с. 39]. Звичайно суддя, який розглядав справу, призначав присягу, або ж сама сторона пропонувала принести її. Обряд присягання називався “принести (або піднести) право”. Він полягав у тому, що в призначений час сторона, якій належало присягнути, з’являлась в суд і “підносила право”. Обряд цей був урочистим, бо в тексті присяги згадувалось Боже ім’я, отже, ігнорувати присягу або дати невірні показання було неможливо. Таким чином, присяга була своєрідним різновидом ордалій.
Для принесення присяги необхідна була згода і судді, і іншої сторони: “Тот Миско Лукьянович, не хотечи его до присеги припустити, сам ся ку присяги взял…”. Тоді суддя, розглянувши обставини справи, “на присегу тому Миску Лукьяновичу допустил и рок присязе зложил третій день у середу… тот Адам, не хотечи сам на том присегнути, тому Миску Лукьяновичу сам добровольне на присегу позволил” [31, с. 47]. Оскільки часто обидві сторони прагнули принести присягу, то суддя, розглянувши представлені сторонами докази, особисто вирішував, яка сторона “ближчая к присяге”. Іноді це вирішувалось за жеребом. Допущення сторони до присяги дорівнювало визнанню її правоти, тому нерідко сторони намагалися перешкодити іншій стороні принести присягу або ж шукали приводу оголосити принесену присягу недійсною. “И Водыньский в том всперся, а рекучи, иже один с тых [представлених іншою стороною] светков не присяг, и почал позывати до нас [суддів]” [4, с. 74].
Текст присяги складався судом для кожної конкретної справи і називався “рота” (“ротитися” – присягати). Не збереглося жодного прикладу тодішньої форми присяги.
Оскільки дати невірні показання під присягою було неможливо із згаданих причин, сторони часто відмовлялись від присяги: “[Вона] третего дня присягнуть не хотела, а он ее хотел вести и пилен был року водле обычая права” [1, с. 83].
Незважаючи на те, що присяга вважалась досить вагомим доказом, згодом бачимо, що судді часто надавали перевагу все ж таки показанням свідків, тобто правовим доказам: “не годить ся мимо светъки прысегати” [131, с. 11]. Янко Вазкгірдовіч, стягуючи гроші з Стася Петрашкевича, “светком ганбы жадное не давал, только ся к присязе брал”, суддя визначив, що “чотырох парсон людей добрых, веры годных сведецтво больш важит, нижли одного человека простые слова и упор”, і вирішив справу на користь позивача [1, с. 57]. Наведений факт свідчить про формування раціонального, позбавленого містицизму, погляду на присягу як на судовий доказ.
Дата: 2019-12-22, просмотров: 308.