В історії розвитку судоустрою українських земель Великого князівства Литовського видається можливим виділити три етапи. Перший охоплює період від другої пол. XIV до поч. 70-х рр. XV ст., тобто від входження Київщини, Волині і Поділля до складу Великого князівства Литовського до скасування удільної системи у князівстві. Протягом цього періоду суспільне і державне життя князівства було подібним до суспільного і державного життя Київської Русі [63, с. 113]. Достатніх документальних даних про судоустрій цих часів не збереглося. Однак із текстів Руської Правди і Уставів князів Володимира і Ярослава випливає, що в Київській Русі існували суд великого князя, суди його намісників, вотчинні суди, суди верви, церковні суди [110, с. 7]. В документах XV ст. є вказівки на існування цих видів судів у Литовсько-Руській державі [38, с. 123; 4, с. 18], отже висновок щодо запозичення Великим князівством Литовським судової системи Київської Русі і зберігання її протягом названого періоду вважаємо очевидним.

Наступний етап припадає на останню третину XV – 60-і рр. XVI ст., тобто від ліквідації удільної системи і утворення централізованої держави до судової реформи 1564 – 1566 рр. Протягом цього періоду ранньофеодальна монархія трансформується у станово-представницьку, інтенсифікується процес консолідації станів. У судоустрої Великого князівства Литовського відбуваються якісні зміни. Виникає низка нових видів судів, зокрема, третейські, суди для інородців, суди в містах з магдебурзьким правом, зростає кількість доменіальних судів; великі князі практикують передачу суду комісарам, маршалку, Пани-Раді; подібним чином воєводи і старости доручають право суду своїм намісникам. Серед дослідників немає одностайності стосовно визначення причин такої передачі. Ф. Леонтович звернув увагу на те, що третейські, доменіальні суди, суди для інородців і суди в містах з магдебурзьким правом були становими судами, і дійшов висновку, що передача державною владою права суду окремим верствам або особам була наслідком станового розшарування суспільства [111, с. 24]. М. Максимейко і В. Антонович пов’язували виникнення вказаних видів судів прагненням влади звільнитися від надмірного обсягу справ, які вважалися другорядними порівняно із справами військовими [126; 9]. А. Пашук вважав, що третейські та доменіальні суди утворилися внаслідок польських впливів [140, с. 34, 26]. На нашу думку, чинників, які зумовили процес виникнення нових видів судів, було декілька. Основна причина передачі державною владою права суду магнатам і шляхті (в третейських і доменіальних судах), міщанам (в судах міст-магдебургій), національним меншинам (суди для інородців), окремим особам (доручення великим князем суду комісарам, маршалку, Пани-Раді) полягала в тому, що об’єктивні умови державного існування Великого князівства Литовського в XIV – першій пол. XVI ст. зумовили підпорядкованість внутрішньої політики держави її зовнішній політиці. Напружена зовнішньополітична ситуація диктувала необхідність постійного підтримання військової готовності князівства і головна увага уряду мусила бути зосередженою на військових справах і безпосередньо пов’язаних із ними фінансових; всі ж інші, в тому числі і судова, посідали другорядні місця. Іншу причину вбачаємо у тому, що в XV ст. посилилася корпоративність суспільства і виникнення станових судів було закономірним. Певну роль відіграв і притаманний феодальному праву пріоритет приватного права над публічним.

Визначимо ще одну причину, яка, на нашу думку, є однією з найістотніших. Як у ранньофеодальній, так і в станово-представницькій монархії судова функція влади поглиналася адміністративною, отже, у державі була відсутня судова влада як окрема владна гілка. Спеціальних судових установ до судової реформи 1564 – 1566 рр. у державі не було, суд і судочинство не відігравали помітної ролі в державному житті князівства і не впливали на внутрішню, а тим більше на зовнішню державну політику. Відправлення суду об’єктивно було скоріше джерелом прибутку, ніж засобом забезпечення порядку в державі або впливовим владним чинником.

Третій етап розвитку судоустрою Великого князівства Литовського і, зокрема, на його українських землях, розпочався із проведенням судової реформи 1564 – 1566 рр. Він пов’язаний із скасуванням судів воєвод, старост і їхніх намісників і впровадженням принципово нових видів судів – земських, гродських і підкоморських. На нашу думку, саме судова реформа започаткувала формування окремої судової влади в Литовсько-Руській державі.

Система судоустрою Великого князівства Литовського протягом довгого часу розглядалась як низка різноманітних судів, пов’язаних між собою більшою чи меншою мірою. Спроби скласифікувати суди були здійснені лише протягом останніх років, хоча ще М. Ясинський говорив про державні (великокнязівський і його різновиди, суд воєвод, старост і намісників), приватні і станові суди (копні, полюбовні, панські, або вотчинні, і міські) [204, с.18]. С. Кудін виділяє суди державні (великокнязівський, або господарський, маршалковий, асесорський, комісарський, суд Панів-Ради) і спеціальні (міські, доменіальні, духовні, копні) [89; 90; 91]. На нашу думку, така класифікація викликає певні зауваження. По-перше, в неї не включені третейські і полюбовні суди, а також суди для національних меншин. По-друге, термін “спеціальні” стосовно названих судів, на наш погляд, не є точним. Звичайно спеціальними кваліфікуються суди, які розглядають специфічні справи, отже, такими, на нашу думку, можна вважати лише духовні суди церкви (вони розглядали здебільшого сімейні справи) і згадані С. Кудіним серед міських судів цехові суди (розглядали справи, які виникали в процесі виробництва). Крім того, автор не вказав, який критерій був ним покладений в основу такої класифікації, що, очевидно, зумовилось обмеженим обсягом публікацій.

П. Музиченко наводить більш точну, з нашого погляду, класифікацію судів. За його концепцією, суди поділялися на центральні (великокнязівський, або господарський суд з його різновидами, Головний Литовський Трибунал і Луцький Трибунал), місцеві (копні, домініальні, обласні, земські, гродські, підкоморські і міські), спеціальні (церковні, гетьманський суд, цехові, ярмаркові, суди над іновірцями, каптуровий суд, полюбовні, або приятельські, козацькі суди) [137]. Як бачимо, дослідник включає до класифікації всі суди, які діяли на українських землях в XIV – XVI ст.ст., не враховуючи тієї обставини, чи діяли вказані суди у Великому князівстві Литовському чи в Речі Посполитій. Оскільки темою нашого дослідження є литовська доба, не вважаємо за можливе прийняти наведену класифікацію.

Вважаємо за доцільне провести класифікацію судів на українських землях литовського періоду за ступенем участі влади в роботі судів і за принципами підсудності. Ми пропонуємо поділити суди на державні та недержавні.

До державних судів Великого князівства Литовського відносимо:

1. Центральний суд:

- суд великого князя (господаря);

- суди за його дорученням:

- суд Панів-Ради;

- суд маршалка;

- маршалківський суд;

- комісарський суд.

2. Регіональні суди:

- суд воєвод, старост, намісників;

- суд за їхнім дорученням: суди намісників воєвод і старост.

До недержавних судів віднесемо:

- доменіальні суди;

- церковні суди;

- суди в містах з магдебурзьким правом;

- третейські та полюбовні суди;

- копні суди;

- суди для інородців.

Визначимо, що через відсутність судової влади до проведення судової реформи 1564 – 1566 рр. державні і недержавні суди були не досить чітко розмежовані: по-перше, і в державних, і в недержавних судах судили особи, які отримували на це право від великого князя і не були професіоналами, від них навіть не вимагалося обов’язкового знання права; по-друге, як недержавні, так і державні суди не були постійно діючими установами, а відправляли правосуддя лише у разі потреби; по-третє, і державні, і недержавні суди у більшості випадків мусили керуватися спочатку звичаєвим, а згодом – писаним загальнодержавним правом, а канонічне і магдебурзьке право, якими мали керуватися церковні суди і суди магдебургій, в українських землях було значною мірою модифіковані під впливом місцевого права [75, с.148]; нарешті, сторони, могли на будь-якій стадії процесу перенести справу з недержавного суду до центрального державного суду (крім селян та мешканців магдебургій) і мали можливість альтернативного вибору суду.

Однак існували принципові, на наш погляд, відмінності: в державних судах правосуддя відправляли посадові особи, які були представниками державної адміністрації, отже, вони несли безпосередню відповідальність перед владою; підсудність державним судам визначалась за територіальним принципом, недержавним – за становим або за станово-територіальним. Окрім того, держава залишила за собою право контролю над недержавними судами. Так, апеляційною інстанцією для духовних, третейських судів, судів магдебургій був центральний державний суд; місцеві державні суди (гродські) певною мірою контролювали діяльність копних, доменіальних судів і судів для інородців.

Як ми вказували вище, незважаючи на другорядне становище суду і судочинства, в Литовсько-Руській державі судова система зазнавала розвитку. Еволюція судової системи зумовлювалася еволюцією державного, правового і суспільного життя і була відбитком вказаних процесів. Ще однією істотною відмінністю між державними і недержавними судами була неоднакова можливість для влади втручатись у їхню діяльність. Вплив на перші відбувалося безпосередньо і, таким чином, зміни в їхньому устрої, компетенції і функціонуванні були санкціоновані “зверху” і відбувалися швидше, ніж у недержавних судах. Отже, найбільш наочною еволюція виявилася в системі державних судів. Після судової реформи 1564 – 1566 рр. у системі державних судів відбулись якісні зміни і вона набула такого вигляду:

- суд великого князя і його різновиди;

- земський суд;

- гродський суд;

- підкоморський суд.

Зміни в структурі державних судів поглибили відмінності між державними і недержавними судами і розпочали процес формування на українських землях судової влади.

Що стосується недержавних судів, то можливості впливу влади на їхній устрій та функціонування значно обмежувалися, насамперед, звичаєм. Еволюція вказаних судів відбувалася досить повільно і торкалася виключно деяких їхніх окремих рис і особливостей, структура ж їх лишалась незмінною. Тому недержавні суди не утворили певної системи, а залишалися, скоріше, низкою станово-територіальних судів. Однак, зміни в них відбувалися “знизу”, з ініціативи самого населення (щоправда, переважно суспільної верхівки), отже, на нашу думку, функціонування саме недержавних судів сприяло ефективнішому подоланню правового нігілізму, формуванню певної поваги та інтересу до права і до суду. Таким чином, діяльність недержавних судів зробила свій певний внесок у формування в князівстві судової влади.