Вперше на українських землях магдебурзьке право з’явилось ще при Данилі Галицькому, але ним користувались лише німці-колоністи, які мешкали в руських містах; в 1339 р. останній галицький князь Болеслав-Юрій вперше надав магдебурзьке право цілому місту – Сяноку. Після загарбання Галичини Польщею магдебурзьке право одержали майже всі українські міста краю. Після Кревської унії 1385 р. магдебурзьке право почало інтенсивно насаджуватись в українських містах Великого князівства Литовського. Дещо уповільнився цей процес за часів володарювання Вітовта, але в другій третині XV ст. знов набрав сили. Одна з причин полягала в тому, що польські королі, які водночас були великими князями литовськими, розглядали впровадження католицького за походженням права як засіб католизації і полонізації литовсько-руського населення. Так, привілей на магдебурзьке право місту Більську (1430 р.) був наданий “с целью умноженія доходов державы и заселенія пустых мест и лесов католиками”. Війту дозволялося заселяти Більськ католиками, тобто німцями й поляками, але разом з тим заборонялося чинити кривди православним, які мешкали в місті до того [196, с. 58].

Таким чином, на українських землях в XIV – XVI ст. магдебурзьке право одержали Сянок (1339), Львів (друга половина XIV ст.), Кам’янець-Подільський (1374), Берестя (1390), Дорогичин (1429), Більськ (1430), Луцьк (1432), Кременець (1438), Житомир (1444), Смотрич, Хмельник і Червонгород (1448), Володимир-Волинський (друга половина XV ст.), Київ (1494-1497), Дубно (1498), Рівне (кінець XV ст.), Перемишль (кінець XV ст.), Левков (1503), Квасов (1513), Дорогобуж (1514), Білев (1516), Кузьмин (1517), Ковель (1518), Острожець (1528), Торчин (1540), Берестечко (1547), Вижва (1548), Костянтинів (1561), Поліщенці (1561), Брацлав (1564), Олика (1564) та інші.

Надання місту магдебурзького права передбачало заміну на його території руського права німецьким, вилучення міста з-під юрисдикції воєвод, старост, намісників та інших представників державної влади на місцях; впровадження самоврядування. Реалізація вказаних принципів неминуче мала привести до формування міщанства як замкнутої, корпоративної верстви. Однак, на українських землях норми і принципи магдебурзького права трансформувалися під впливом, насамперед, місцевого звичаєвого права і реалій економічного, політичного і правового життя Великого князівства Литовського, тому міщанство до певної міри інтегрувалося в суспільне і державне життя країни.

На чолі магдебургій стояв війт ( від німецької назви відповідного чиновника “fogt”). Він мав широкі імунні права та привілеї. В жалуваній грамоті Сигізмунда ІІ Августа на Володимирське війтство (1566 р.) читаємо: “Его самого и потомков его, которые войтами будут… от всякого права и суду земянского, кгродского и иного всякого вызволяем…але гдебы кому з уряду своего войтовского что вчинил, тогды ни перед кого иного одно перед нас, господаря, позыван и через нас сужон быти мает… Также и потомство его вызволяем и волними чиним от всяких платов, податков, цыншов и иных всяких повинностей, надто мы, господар, его самого и потомство его… от войны вечным часом волними чиним” [39, с. 98]. Спочатку посада війта була спадковою, але згодом на українські магдебургії Великого князівства Литовського поширюється польське правило, за яким державні посади можуть відчужуватись (даритись, продаватись), даватись в оренду тощо. “…в… привилее нашом [великого князя] выписали есмо…тот Монушко [війт] волен тое войтство отдати, продати ку своему вжиточному и лепшему обернути, как бы ся налепей ему видело,” – зазначено в запису в великокнязівській канцелярії від 8 лютого 1505 р. [5, с. 156]. Посада війта, як і посади воєвод і старост, розглядається і владою, і населенням як своєрідне феодальне держання, отже, як джерело прибутку, тому може виступати, наприклад, як засіб розплати за борги. У 1506 р. служебник Матуш заслужив у великого князя 100 золотих. Князь дав служебникові війтство Волковийське, і той “за то господарю его милости тую сто золотыхъ за службу свою отпустил” [5, с. 175]. Королева Бона викупила Луцьке війтство у дочок війта Яна, а пізніше частину прибутків, які належали війтству, проміняла на декілька сел Луцькому старості князеві Сангушку-Коширському. Однак королева зазначила, що князь Сангушко-Коширський не має права призначати лентвійта та судити міщан. Наведені приклади свідчать про те, що інститути, притаманні магдебургіям, інтегрувалися в загальнодержавне життя князівства.

Влада війта в місті, в тому числі і судова, була практично необмеженою. Це породжувало численні випадки зловживань владою. В 1566 р. міщани Володимира порушили клопотання перед Сигізмундом ІІ Августом про усунення війта Максима Лудовича від влади за зловживання. Великий князь задовольнив прохання міщан [36, с. 24]. Щоб запобігти зловживанням владою з боку війта, деякі багаті міста викупають війтство. Для вказаної операції необхідним був дозвіл великого князя. У привілеї Сигізмунда І міщанам міста Більська на право викупити на міські кошти війтство вказано: “…тое войтовство к местному пожитку мають держать, и его вживати со всим, што на тое войтовство здавна прислухаеть, а войта мають собе обирати тамошнего доброго человека, мещанина бельского, хто им будет люб и который бы ся добре у праве майтборском рядил и с ними справовал” [13, с.203–204]. В таких містах посада війта стає виборною, а його функції передають органам самоврядування, насамперед, раді.

Рада і лава складали магістрат. Рада виконувала адміністративні функції, лава – судові, але в українських магдебургіях чіткого розмежування між ними не було, отже, розподілу влади в сучасному розумінні цього слова не було; до того ж центральною фігурою влади, як вже вказувалось, був війт, якому підпорядковувались і рада, і лава. Рада складалась з бурмистрів та колегії радців, яких призначав війт з кандидатів, визначених міщанами. До її компетенції входили нагляд за дотриманням правил торгівлі в місті, за правильністю мір і ваги, за якістю товарів, які продаються, за порядком у місті, за збереженням суспільного майна. В деяких містах рада мала право суду по цивільних справах, в яких правота позивача була очевидною, а також по найважливіших кримінальних справах. Однак рада тільки вирішувала, чи винний звинувачений, а вирок виносився війтом. Також війт був апеляційною інстанцією для суду ради (на рішення самого війта апелювали до великого князя). Встановлення виборності посади війта означало підпорядкування останнього раді, це, зокрема, виявлялось у тому, що тепер на рішення війта апелювали до суду ради. Якщо ж місто викупало війтство, всі функції війта, в тому числі й судові, відходили до ради.

Судовим органом українських магдебургій була лава. До її складу входили війт і присяжні лавники, яких війт обирав разом із міщанами. За магдебурзьким правом, лавників мало бути 11 (за числом апостолів, крім Іуди), війт був 12-м. Однак на практиці їх бувало 7, 6 і навіть 3 особи [37, с. 170]. Лава засідала в суді, розглядала справу й виносила вирок. Іноді лава об’єднувалася із радою для розгляду неординарних судових справ.

Головою колегії лавників був лентвійт. Він призначався війтом із міщан і виступав як посередник між війтом і міською общиною.

Державні суди мали право втручання в суди магдебургій. Так, наприклад, коло справ, підсудних лаві, варіювалося для різних міст і визначалось великокнязівським привілеєм на надання місту магдебурзького права. В підтвердній грамоті Сигізмунда І місту Києву на магдебурзьке право від 12 січня 1516 р. читаємо, що війт і лавники судять міщан в усіх кримінальних справах, “в великих и поточних, то есть – о злодействе, о кровопролитей, о убійстве, о усеченіи члонков яких, о пожогах и в инних всех проступках… Томуж войтове места нашего Киева все справи криминалние, головніе, горловіе, о пожогах и инніе все вишеозначенніе даемо моц и власть зуполную судити, проступних карати…” [38, с. 48–49]. Однак в жалуваній грамоті великого князя Олександра на магдебурзьке право місту Волковийському зазначено, що “…зъ моцы и судов врадника [війта] Волковыйского ихъ его милость вызволилъ: нижьли, што ся дотычет кгвалту, пожоги, розбою, всилства, то его милость на себе взялъ и на врядники свои” [120, с. 636]. В жалуваній підтвердній грамоті на магдебурзьке право міщанам міста Високого від 26 червня 1510 р. вказано, що “коли пригодить ся судъ о кгвалтъ и о розбой и о пожогу и о злодействе зь лицом, тогды наместник маеть судити з радцами, а коли без лица злодей, тогды до войта маеть дан быти” [196, с. 110]. В привілеї на магдебурзьке право місту Мілейчицям вказувалось, що війт взагалі не має права суду без намісника мілейчицького [3, с. 161]. Отже, якщо лава Києва одержала право судити всі злочини киян, з юрисдикції лави Волковийська було вилучено справи по так званих “старостинських артикулах”; в місті Високому такі справи судили великокняжі намісники із радою або війт; в місті Мілейчицях війт взагалі був позбавлений права суду за будь-якими справами без намісника. Причиною такого втручання влади в недержавні суди було, на наш погляд, не так піклування про правосуддя, як прагнення зберегти за собою частину судових прибутків: “Наместник маеть судити при войте и при бурмистрах, для смотренья вин (тобто задля нагляду за кількістю судової платні).” “А з вин и пересудов на замок два гроша, а войту третий грош с тых жо вин.”, – зазначає привілей Мілейчицям [3, с. 161].

В українських магдебургіях склалася своя система судів, відмінна від класичної. За Саксонським Дзеркалом і Вейхбільдом (кодексами магдебурзького права) існувало три види судів: буркграфський суд (він же був і головною судовою інстанцією), суд виложений, суд поточний. Перші два види судів діяли в усталені терміни судових сесій, останній – за потребою в інтервалах між сесіями. Всі три суди мали однаковий склад. В них входили присяжні – шеффени (вони обирались “до життя”) і голова – фогт (він обирався на 1 рік). Присяжні вели попереднє розслідування: вислухували показання сторін, розглядали докази, а потім передавали справу на остаточне рішення фогта. Фогт одержував 1/3 прибутків від судового мита і штрафів.

Буркграфський суд тривав 2 тижні і засідав тричі протягом року в чітко визначені терміни. На ньому розглядались найбільш тяжкі кримінальні злочини, що в основному співпадали із “старостинськими артикулами”: розбій на дорогах, наїзди на домівки, “гвалти панянські” (напади на шляхтичів), спричинення тяжких поранень та покалічень. Крім того, буркграфський суд розглядав позови по боргах, оскільки економічні відносини були найважливішою складовою частиною життя магдебургій. Хоча суд називався буркграфським, буркграф здійснював лише формальну церемонію відкриття суду, чільне місце в судочинстві посідав фогт. Апеляційної інстанції для буркграфського суду не існувало, його рішення вважались остаточними і мали негайно виконуватись.

Виложений суд також засідав тричі протягом року і тривав 2 тижні, але терміни його засідань визначались з розсуду лави і оголошувались нею заздалегідь. Цей суд розглядав майнові справи: спори про рухоме і нерухоме майно, про спадщину, укладання боргових узгоджень тощо [154, с. 163]. Головою таких судів також був фогт.

Суд поточний не мав спеціальних термінів скликання і відбувався в перервах між сесіями буркграфського та виложеного судів у необхідних випадках. Він мав ту ж компетенцію, що і суд виложений.

Відмінності в судоустрої українських магдебургій, на наш погляд, зумовлені значною трансформацією норм і принципів магдебурзького права в Литовсько-Руській державі під впливом вже згадуваних вище чинників. Саме надання місту магдебурзького права у Великому князівстві Литовському розглядалось, насамперед, як право його мешканців самим користуватись одержаними прибутками, в тому числі й від відправлення суду.

У більшості українських магдебургій не було буркграфського суду, оскільки, як вже вказувалось, суд по найтяжчих кримінальних справах знаходився здебільшого в руках державної адміністрації. Право київського магістрату судити справи по “старостинських артикулах” було скоріше винятком, ніж правилом для українських магдебургій. Отже, основними судами тут були виложений і поточний. Також існував гостинний суд (по справах купців, що не були постійними мешканцями міста) і так зване “гаряче право”, тобто суд над злочинцем, впійманим на місці скоєння злочину [37, с. 171 – 172]. Членами вказаних видів суду були, як і в класичних магдебургіях, присяглі лавники на чолі з війтом.

Виложений суд тривав по 2 тижні. В правилах організації виложених судів міста Володимира зазначалось, що “дважды в двох неделях для судов и инших прав местских або припадков повинен войт право гайне осаживати”[154, с. 171]. Отже, в українських магдебургіях судові сесії були призначені не тільки для відправлення суду, а й для влаштування різноманітних, насамперед, економічних справ міста. Вважаємо, що така практика – показник відсутності судової влади в сучасному розумінні цього слова як в українських магдебургіях, так і в державі взагалі.

На сесіях виложеного суду розглядались цивільні справи (майнові, спадкові тощо); до нього звертались власники селян-втікачів у місто. Був встановлений 10-річний термін розшуку втікачів, після чого вони вважалися повноправними членами міської общини.

Суд поточний збирався на третій день після надходження скарги позивача. До компетенції вказаного виду суду входив розгляд і цивільних, і кримінальних справ. Суд вислухував обидві сторони, розглядав докази, опитував свідків. У процесі допускалася участь прокуратора – адвоката. На відміну від державних судів, адвокат в судах магдебургій виконував роль не представника, а правозахисника сторони. В судовому процесі в українських магдебургіях спостерігаємо ряд елементів українського звичаєвого права, що є доказом впливу місцевого права на чужоземне за походженням.

До поточних судів звертались при виникненні справ між міщанами та представниками інших верств, здебільшого магнатами і шляхтою. У вересні 1564 р. шляхтич Фарлей Некрашевич-Бережецький звернувся до лентвійта із скаргою на міщанина Занка і його жінку, які нібито вкрали у шляхтича шматок дорогої тканини. Судове засідання з цього приводу відбулося на третій день після подачі позову. Шляхтич з’явився в призначений час із свідками, але лентвійт не став вислухувати їх свідчення, а допросив відповідача Занка. Вислухавши Занка, лентвійт допустив до присяги його жінку [189]. Як і в судах на руському праві, допуск сторони до присяги дорівнював визнанню її правоти; вирок був винесений на користь міщан. Таке ігнорування прав вищої за соціальним положенням верстви й відверте порушення правил судочинства у випадках суду між шляхтою і міщанами магдебургій було досить поширеним явищем, що свідчить про певну соціальну захищеність міщан і може слугувати доказом демократичних тенденцій розвитку українського суспільства. Місто на магдебурзькому праві могло виступати як юридична особа проти шляхти. 11 лютого 1537 р. житомирські міщани скаржилися великому князю Олександру, що шляхтич Лука Лозовицький привласнив їх землі та виганяє їх з цих земель. Шляхтич пред’явив документ, що підтверджував його права на спірні землі. Великий князь вирішив справу на користь шляхтича, тому що докази останнього були грунтовними [154, с. 155-156].

Але шляхта нерідко вдавалася до свавілля у відносинах з міщанами. В замковій книзі міста Луцька в записі від 14 серпня 1564 р. читаємо про скаргу луцького лентвійта, бурмистра і міщан на те, що слуги пана Івана Чаплича-Шпановського напали вночі на міську в’язницю, визволили ув’язненого там міщанина і побили сторожу: “… служебники его милости пана Ивана Чаплича-Шпановского, на имя Денис Халецкий з ыншими, з многими товаришами и с помочниками своими, пришодши с оружием … моцно, кгвалтом, ворота у броне порубали, замки у вежи поламали и поотбивали и, двери выбивши, Федора Иконник, мещанина, который дей был посажен за неотданье плату господарского… з вежи выняли…Пан Иван Чаплич на служебников своих права дати и справедливости чинити не хотел и еще надто отповед и пофалки на мещан Луцких учинил, поведаючи: иж дей старших мещан шии будут в мене у ланцуху скрипети, и кажу их на ринку кием бити” [204, с. 64–65].

Крім лави і ради судову компетенцію мали також цехи. Вони розглядали дрібні справи, які виникали в процесі трудової діяльності членів цеху. Так, до судової компетенції цехів відносились справи про порушення трудової дисципліни, порядку на цехових зборах, правил торгівлі тощо. У разі виникненні конфліктів з указаних приводів звертання до цехового суду було обов’язковим; звертатись до інших судів заборонялося під загрозою штрафу або арешту. Цеховий суд не розглядав кримінальні справи. Оскільки вони розглядалися магдебурзьким правом як такі, що становлять загрозу для суспільства, судити їх належало лаві.

Цеховий суд відбувався на загальних зборах або на раді майстрів цеху. Рішення виносили або старші члени цеху, або цехмістр одноосібно. Характер покарання залежав від провини робітника. Цеховим судом застосовувалися грошові або “воскові” штрафи, ув’язнення і навіть виключення членів цеху з організації. До підмайстрів в деяких цехах застосовувалось побиття [76, с. 91].

У містах Володимирі і Кам’янці-Подільському існували сходки міської общини (в джерелах відомі як “громада”) [145, с. 356], які, на думку П. Саса, були трансформацією копних судів [154, с. 225]. На відміну від копних судів, в яких мали брати участь всі голови селянських господарств, в судах общини брала участь частина заможних міщан; присутніми були представники місцевої старостинської адміністрації, які вели протокол і були свідками. Судочинство велося згідно з нормами магдебурзького, а не українського права. На зборах міщани обговорювали випадки порушення правил судочинства війтом, радцями і лавниками, викривали зловживання владою з боку магістрату. Так, на зборах володимирської громади 12 квітня і 15 серпня 1566 р. зазначалося, що в місті не відбувається щорічна присяга радців, а війт допускає зловживання владою [154, с. 226]. Вище вже вказувалось, що в тому ж 1566 р. володимирські міщани звернулись до великого князя з проханням усунути війта від влади і їх прохання було виконано. Така соціальна активність міщан була, з одного боку, наслідком впливу споконвічних українських демократичних традицій, а з іншого, сама виступала як впливовий чинник подальшого розвитку демократії на українських землях в указаний період.

Отже, магдебурзьке право в українських містах Великого князівства Литовського потерпіло значних змін, насамперед демократичних. Це було зумовлено сильними правними традиціями, чиї витоки йдуть ще з давньоруських часів. Всупереч прагненню центральної влади, яка водночас була й владою польською, українське православне міщанство не полонізувалося. Воно зберегло і розвинуло демократичні традиції українського суспільства, і вже в часи Речі Посполитої разом із козацтвом стало соціальною силою, яка продовжила змагання за збереження української нації.

Суди для інородців

У попередньому розділі ми вказували, що німецьке населення Литовсько-Руської держави користувалося магдебурзьким правом, яке передбачало й існування спеціальної підсудності. В регіонах, де превалювало німецьке і волоське населення, існували села на німецькому і волоському праві, мешканці яких, хоча і підлягали державній юрисдикції, але могли вимагати від суддів розгляду справ згідно зі своїм національним правом.

Щодо надання судових пільг представникам нехристиянської віри, зазначимо, що, очевидно, воно практикувалося у Великому князівстві Литовському з кінця XV – початку XVI ст. разом із поширенням в державі ідей Ренесансу та Реформації. Вказівок на надання цій категорії населення судових пільг в більш ранній період нами не виявлено.

Найчисленнішими етнічними групами, які мешкали в князівстві, окрім німців, були євреї, вірмени і татари.

Влада Великого князівства Литовського толерантно ставилася до євреїв, очевидно, усвідомлюючи їхню роль у розвиткові торгівлі в державі. Першим документом, який регулював юридичний статус євреїв у князівстві, був привілей великого князя Вітовта від 1388 р.

У деяких містах євреї створювали свої общини. Вже наприкінці XIV – на початку XV ст. в Литовсько-Руській державі існувало 5 єврейських общин: у Троках, Бересті, Гродно, Луцьку і Володимирі. В другій пол. XV ст. єврейська община виникла у Києві. Євреям було надане право створювати свої суди, які мали судити згідно з національним правом. За єврейським звичаєвим правом, ці суди були одноступеневими, виборними, діяли на засадах колегіальності. Суддями обиралися представники кагалу (звідси назва суддів – “кагальні судді”, або “старші судді єврейські”, “школьники”), на чолі колегії стояв рабин, затверджений місцевим гродським урядом або війтом. Суд відбувався за єврейським звичаєвим правом або за Талмудом [103, c. 39].

До компетенції колегії відносився розгляд судових справ між євреями по релігійних питаннях, а також по цивільних і дрібних кримінальних справах. По тяжких кримінальних справах (“старостинських артикулах”) євреї мали звертатися до державного суду – великокнязівського або суду місцевого старости або підстарости (“жидівського судді”) [242, с. 107].    

По всіх справах, що не стосувались релігії, євреї могли звертатись до воєводи, старости або великокнязівського намісника (залежно від того, хто знаходився в місті), обминаючи свої суди; а в разі виникнення серйозних кримінальних справ вони мали право звертатись безпосередньо до суду великого князя. При виникненні справ, які стосувалися релігійних питань, апеляції подавали до “старших докторів королівських міст” [37, с. 312].

Аналіз судових актів XVI ст. дає змогу стверджувати, що національні меншини охоче звертались в українські суди при виникненні справ на ярмарках, під час подорожей тощо, тобто за таких обставин, коли не було змоги звернутися до свого національного суду. Так, 1 липня 1445 р. Львівський суд розглядав справу купців-євреїв Іллі з Грубешова і Сахна зі Львову про боргові конфлікти, які виникли під час торгової подорожі сторін до Києва і перебування і Луцьку [170, с. 26–28]. Важаємо, що такі випадки звернення до християнського суду в обмин національних свідчать, з одного боку, про довіру національних меншин до влади, з іншого – про досить високу толерантність уряду до “іновірців”.

Прикладом національної політики державного уряду щодо вказаних народів можуть служити справи володимирських євреїв, яких в 1564 і 1566 рр. звинувачували в ритуальних вбивствах християнських дітей. Оскільки звинувачення грунтувались на плітках та чутках, а свідків “віри гідних” не було, Сигізмунд ІІ Август проголосив звинувачених невинними і додав, що надалі справи з таких звинувачень мають бути порушені тільки за наявності трьох свідків-євреїв і чотирьох християн. Король заявив, що такі наклепи викликані прагненням “некоторых подданых его милости господарских, аби моглы жидов з мест выкоренити”, а справедливість потребує, щоб “им, яко иным народом и иноверцам, в панствах его милости господарских волно перемешкиваючим, поживення слушного вживати”. Тому Сигізмунд-Август проголосив, що такі справи “нигде инде не маем судити, одно на вальном сойме, где будем з зуполною радою нашою седети…” і нагадав про “тот артикул з статуту прав земских, абы таковые помовцы на бачности мели, иж кто на кого ведет, а не доведет, тым самым мает быти каран.” З прохання володимирських євреїв великий князь наказав “то на рынку у Володимери в торгу обволати” [38, с. 93–102].

Вище ми вказували, що відкупники великокняжих мит, корчом та інших статей господарського прибутку не підлягали юрисдикції місцевих державних судів, а могли звертатись безпосередньо до центрального державного суду. Щоправда, вказане вилучення відбувалося не за національною ознакою, але об’єктивно склалося так, що названі посади звичайно займали євреї. І хоча судові пільги для відкупників були значно вужчими, ніж для магнатів, сам факт наявності таких пільг свідчить про досить високу національну і релігійну толерантність уряду.

Крім єврейських, на українських землях в XIV – XVI ст. існували вірменські общини, найкрупнішими з яких були Львівська та Кам’янець-Подільська. Перші привілеї вірменським общинам Литовсько-Руської держави були надані ще подільськими князями Коріятовичами (між 1374 і 1393 рр. Поділля входило до складу Великого князівства Литовського на правах васального князівства [236, с. 147–148]). У 1434 р. Кам’янець-Подільський відійшов до Польщі, але привілей вірменам залишався діючим. Як повідомляє люстрація 1565 р., в Кам’янці вірмени мали не тільки свої національні суди, а й обирали власного війта [209, с. 28].

Вірмени мали свої одноступеневі суди, влаштовані за вірменським правом. Судова практика базувалася на вірменському Судебнику ХІІ ст., складеному Мхітаром Гошем, але норми Судебника зазнали певної правової аккультурації під впливом українського права.

Вірменські суди розглядали справи не тільки вірмен, до них звертались з позовами на останніх і представники інших національностей (поляки, німці, євреї, татари). Суд діяв, за вірменським звичаєвим правом, на основі колегіальності. Допускалося представництво сторін (для жінок воно було обов’язковим, оскільки за звичаєвим правом Вірменії, жінка мала обмежену дієздатність). Судові акти свідчать, що до вірменських судів населення зверталося як по цивільних, здебільшого торгових, справах, так і по дрібних кримінальних [58, с. 34, 87, 154].

Оскільки, як вже зазначалося, вірменські суди за звичаєвим правом були одноступеневими, то апеляція на їхні рішення була заборонена. Однак під впливом українського права формується інша практика і вірмени допускають апеляції у місцеві державні суди. Згодом, вже в Речі Посполитій, в 1574 р., офіційною апеляційною інстанцією для вірменських судів стає асесорський суд [210, с. 37].

Значною за кількістю етнічною групою, що мешкала на українських землях в XIV – XVI ст.ст., були татари. Зауважимо, що у стосовно них влада була значно більш упередженою, ніж до представників інших національностей, що цілком зрозуміло, якщо взяти до уваги тодішні зовнішньополітичні обставини, коли з 80‑х рр. XV ст. регулярними стають навали Кримських татар на Велике князівство Литовське.

Однак, незважаючи на певні привілеї, загалом і євреї, і татари, як особи, що не сповідали християнську віру, були обмеженими у правоздатності. За Статутами 1529 і 1566 рр., вони не мали права виступати свідками в судах по справах християн (див.: Статут 1529 року, розд. VIII, арт. 5; Статут 1566 року, розд. ІХ, арт. 3). Вказане обмеження щодо татарської шляхти було скасовано привілеєм Сигізмунда ІІ Августа від 20 червня 1568 р.; Статут 1588 року закріпив право свідчити в суді для татар, які знаходилися на державній службі у Великому князівстві Литовському (див.: Статут 1588 року, розд. IV, арт. 76). Також Статут 1588 року надав право татарській шляхті доводити свою невинуватість присягою (Статут 1588 року, розд. ХІ, арт. 33). Свідки-татари, які належали до нижчих верств, вважалися менш надійними, ніж християни, особливо в тих випадках, коли останні звинувачували татар у розбійних нападах.

Отже, аналіз підсудності національних меншин на українських землях у XIV – XVI ст.ст. дає підстави стверджувати, що влада ставилася до некорінного населення порівняно толерантно. Звичайно, це було зумовлено перш за все економічними чинниками, а не демократичними переконаннями уряду, але на тлі розгулу інквізиції та переслідувань іновірців у Західній Європі такі тенденції вирішення міжетнічних відносин на українських землях можна розцінювати як найдемократичніші для свого часу.

Висновки до розділу

Таким чином, на українських землях Великого князівства Литовського поруч з державними судами діяли недержавні. Копні і церковні суди були спадщиною часів Київської Русі; державна влада Великого князівства Литовського не тільки залишає недержавні суди, а й розширює їхнє коло і санкціонує їхню діяльність: у Великому князівстві Литовському в XV ст. виникають суди третейські, доменіальні, вкорінюються суди в містах з магдебурзьким правом і суди для іновірців. Цей закономірний і об’єктивний процес набуває інтенсифікації в XV ст., в період трансформації в державі монархії ранньофеодальної у монархію станово-представницьку. Характерна для ранньофеодальної монархії невідділеність суду від адміністрації поступається місцем існуванню недержавних судів, у яких правосуддя здійснюється суддями, обраними або населенням, або навіть самими сторонами. Щоправда, влада залишає за собою право втручання в діяльність недержавних судів: певна категорія справ вилучена з-під їхньої юрисдикції, а також державні суди є апеляційною інстанцією для деяких недержавних судів.

Як зазначалося вище, пріоритет приватного права над публічним був характерний для феодальної доби взагалі та для Литовсько-Руської держави зокрема. Таке панування приватного права в державі частково можна віднести на рахунок несформованості в ній судової влади.

Децентралізація суду, яка полягала у наданні права суду над значною частиною населення приватним особам, відбувалася з ініціативи державної влади. Цей факт можна пояснити, насамперед, демократичними традиціями, чиї витоки брали початок ще з часів Київської Русі. Звичайно, демократія Київської Русі була скоріше проявом архаїчності, решткою родоплемінних відносин, періоду військової демократії, але саме вона стала базою для подальшого демократичного розвитку суспільства Великого князівства Литовського.

Ще одним чинником, який сприяв виникненню недержавних судів, було ставлення до суду як до справи другорядної для державного життя князівства внаслідок відсутності в державі судової влади в сучасному розумінні цього слова. Влада розглядала передачу права суду недержавним судам як засіб, з одного боку, розвантажити себе від, на її погляд, другорядних справ, з іншого – як засіб матеріальної винагороди осіб або верств, яким було надане право суду.

Недержавній підсудності підлягали певні верстви населення Великого князівства Литовського. Недержавні суди судили магнатів, шляхту, духовенство, міщан магдебургій, вільних і приватновласницьких селян, національні меншини – практично всі категорії населення держави. Отже, бачимо, що підсудність недержавним судам базувалася на станових засадах. Однак, становий принцип підсудності не став у Литовсько-Руській державі абсолютним, оскільки існувала можливість (щоправда, неоднакова для різних верств) звернутись до державного суду в разі невдоволення вироком суду недержавного. Магнатсько-шляхетська верхівка могла перенести справу з третейського суду до державного і навпаки на будь-якій стадії процесу. Духовні суди, які судили духовних осіб, мали досить чітко окреслену компетенцію за колом справ і за колом осіб, але згодом духовенство також одержує право звертатись до державних судів. Для міщан магдебургій існувало право апеляції до великого князя на вироки міського суду. Судові акти дають нам численні приклади звертання іновірців до державного суду. Отже, спостерігаємо певний паралелізм у діяльності державних і недержавних судів. Лише приватновласницькі селяни не могли звернутись до державного суду з власної ініціативи: держава втручалась у доменіальні суди тільки при нехтуванні панами своїми обов’язками або при скоєнні селянами злочинів, які підпадали під категорію “старостинських артикулів”. Така правова нерівність є характерною рисою феодального права і відповідає суспільному і правовому становищу, яке займала кожна з названих верств населення у Великому князівстві Литовському.

Держава залишила за собою контроль і зверхність над недержавними судами, що виражалося у праві втручання в хід відправлення ними правосуддя, в необхідності для недержавних судів дотримуватись діючого права, у праві сторін перенести справу в державний суд на будь-якій стадії процесу. Протягом першої пол. XVI ст. поруч із процесом впровадження в державі писаного права помітне прагнення впорядкувати діяльність не тільки державних, а й недержавних судів. Після проведення судової реформи 1564 – 1566 рр. залежність останніх від судів державних посилилася: для всіх недержавних судів (крім доменіального) апеляційними інстанціями виступають державні суди; вони ж здійснюють контроль над відправленням правосуддя в недержавних судах. Така ситуація, на наш погляд, є свідченням формування в Литовсько-Руській державі судової влади.