Хоча перші розвідки з історії судоустрою і судової системи українських земель Великого князівства Литовського з’явилися понад півтораста років тому, повної об’єктивної картини судової системи і судового процесу не було створено. Донедавна не було спеціальних монографічних досліджень із вказаних проблем; окремі елементи судоустрою і судочинства висвітлювалися дослідниками в основному в контексті аналізу інших сторін суспільно-політичного і державного життя князівства. Вивчення питання не було безперервним, цілісним, автори не завжди були вільними від ідеологічних впливів тієї чи іншої доби.

Одними з перших почали вивчати право Великого князівства Литовського польські дослідники; вони підкреслювали його зв’язок із польським правом, вбачали у польському праві витоки більшості правових інститутів Великого князівства, залишаючи поза увагою будь-який їхній зв’язок із правом руським (зауважимо, що такої ж думки дослідники дотримувалися щодо суспільного і державного життя князівства). Так, Я.-В. Бандтке-Стенжинський розглядав право Великого князівства Литовського як провінційне польське право і виводив походження земських і гродських судів, які діяли на території князівства, від польських судів [211].

Першим звернув увагу на такий зв’язок І. Данилович, який вказав і довів, що, по суті, право Великого князівства Литовського було руським правом [220; 221]. Дослідник ввів до наукового обігу значну кількість фактичних документів і матеріалів, досліджував литовські літописи, списки Статутів Великого князівства Литовського. Ним був знайдений і вперше виданий Судебник Казимира IV (І. Данилович помилково датував його 1492 роком). Вчений започаткував погляд на право Великого князівства Литовського як на литовсько-руське право, що в 50-і –60-і рр. ХІХ ст. певною мірою сприяло появі і вкоріненню концепції Литовсько-Руської держави. Але безпосередньо судової системи і судочинства І. Данилович не розглядав.

Дослідження державно-правового життя Великого князівства Литовського набули інтенсивності і систематичності з 60-х рр. ХІХ ст. Насамперед вони були пов’язані з Київським університетом, де в другій пол. ХІХ – на початку ХХ ст. працювали вчені – історики і правознавці – представники школи західноруського права [22]. Протягом вказаного періоду з’явилися праці М. Владимирського-Буданова [26 – 34], М. Ясинського [204; 205; 206], О. Малиновського [127; 128; 129], М. Максимейка [123 – 126], Г. Демченка [49; 50], Ф. Леонтовича [102 – 113], В. Антоновича [8 – 11], М. Довнара-Запольського [51 – 57], М. Любавського [118 – 122] та ін. В їхніх дослідженнях вивчалося і аналізувалося суспільне і державне життя Великого князівства Литовського, його економіка, литовсько-руське право взагалі, але питання судоустрою і судового процесу українських земель литовського періоду розглядалися фрагментарно. Лише окремим видам судів присвячені монографічні дослідження. Так, у праці М. Ясинського “Очерки по истории судоустройства в Литовско-Русском государстве. Главный Литовский Трибунал. Его происхождение, организация и компетенция” був відтворений і докладно проаналізований матеріал стосовно складу, компетенції, устрою, функціонування, різновидів великокнязівського суду. М. Ясинський визначив коло осіб і коло справ, підсудних виключно великокнязівському суду, вказав на причини перевантаження вказаного виду суду. Автор першим спробував на основі аналізу відомих йому судових актів, вміщених у Литовській Метриці, виділити асесорські, маршалківські, комісарські суди як різновиди великокнязівського, вказати на судову роль Пани-Ради. Вказана праця залишається найбільш вагомим дослідженням діяльності великокнязівського суду. М. Владимирський-Буданов в основному погодився з висновками М. Ясинського, але наполягав на визнанні самостійності судової ролі Пани-Ради [33]. М. Максимейко зауважив, що присутність Панів-Ради була обов’язковою під час розгляду судових справ на сеймах [126].

М. Максимейком були зібрані і видані матеріали сеймів Великого князівства Литовського, в тому числі матеріали, які стосуються судової діяльності сеймів, а також змагань шляхти за досягнення рівності з магнатами в галузі судочинства, які передували впровадженню судової реформи 60-х рр. XVI ст. [124; 126]. Вчений зробив загальний огляд матеріалів і прокоментував їх, не зупиняючись спеціально на аналізові історії судоустрою.

Спеціальних досліджень судів воєвод і старост немає. Відносно докладну картину їхнього устрою і функціонування навів О. Грушевський в монографічному дослідженні, присвяченому містам Великого князівства Литовського [42]. Дослідник визначив склад, устрій, компетенцію регіональних судів (в монографії вони названі судами намісників-державців), розглянув випадки, в яких судова влада передавалася воєводами та старостами своїм намісникам. Загальна картина складу, устрою, компетенції суду воєвод і старост з більшою чи меншою мірою повноти відтворюється також у монографіях М. Любавського, Ф. Леонтовича, М. Довнара-Запольського, М. Максимейка, присвячених іншим питанням державно-правового життя Великого князівства Литовського [120; 121; 102; 53; 126]. Істотних відмінностей у поглядах на устрій і функціонування судів воєвод і старост у дослідників не виникало, оскільки спеціального детального аналізу вказаних судів не було зроблено. Автори обмежились визначенням у загальних рисах кола справ і кола осіб, підсудних суду воєвод і старост, вказали на обов’язкову присутність свідків на суді, на існування практики передачі воєводами і старостами права суду своїм намісникам. Однак дослідники не приділили достатньої уваги аналізові відмінностей, які існували в суді воєвод і старост у різних регіонах Литовсько-Руської держави.

Цю прогалину значною мірою заповнив М. Ясинський у монографічному дослідженні “Уставні земські грамоти” [206], в якому детально проаналізував історію та зміст обласних привілеїв, зокрема, Волинського та Київського. Вчений виділив і прокоментував ті їхні положення, які стосуються судового процесу, таким чином наочно показавши відмінності, які існували в судах Київського воєводи та Волинського старости. М. Ясинським також наведені витяги з судових актів, які ілюструють застосування положень привілеїв на практиці.

На основі аналізу відповідних статей Статуту 1566 року базується дослідження устрою і компетенції пореформених судів – земського, гродського та підкоморського, – проведене І. Лаппо [95; 96; 97]. Однак роботи мають в основному описовий характер; автор не врахував істотних відмінностей, які існували між писаним правом і фактами реального життя. Крім того, у відтвореній картині діяльності судів є деякі неточності, пов’язані з тим, що автор недостатньо чітко визначив різницю між судами за ІІ і за ІІІ Статутами Великого князівства Литовського. І. Спрогіс у передмові до тому XVII Актів Віленської комісії спробував на підставі не тільки Статутів, а й судових актів, вміщених у томі, уточнити компетенцію і функціонування земських судів [159]. В працях інших істориків права – М. Любавського, Ф. Леонтовича, М. Довнара-Запольського – дається лише загальна стисла характеристика вказаних видів судів, здебільшого автори обмежувались лише вказівками на коло справ, підсудних кожному з видів суду за Статутом 1566 року. Поза увагою дослідників лишилося визначення ролі судової реформи в генезі судоустрою Великого князівства Литовського [121; 108; 53].

Слід зазначити, що, хоча визначення Великого князівства Литовського як Литовсько-Руської держави затвердилося в російській історіографії, подальший його розвиток розглядався як послідовне спольщення в усіх царинах суспільного, державного і правового життя, отже, основним чинником, що зумовив еволюцію суду великокнязівського і судів намісників, старост і воєвод, а також проведення судової реформи 60-х рр. XVI ст., дослідники ХІХ – початку ХХ ст. вважали польські впливи, майже цілком ігноруючи природні закономірності розвитку судової системи Литовсько-Руської держави. Вони також недостатньо чітко прослідкували зв’язок судоустрою Великого князівства Литовського із судоустроєм Київської Русі. Як виняток можна назвати фундаментальну монографію О. Малиновського “Рада великих князей литовских в связи с Боярской Думой Древней Руси”, в якій дослідник чітко продемонстрував тісний зв’язок вказаних органів, але саме судова функція Панів-Ради ним характеризується поверхово [127; 128].

Магдебурзьке право в містах Великого князівства Литовського, в тому числі розташованих на українських землях, досліджувалося М. Владимирським-Будановим, М. Довнар-Запольським, Ф. Тарановським, В. Антоновичем, О. Кістяківським. Серед дослідників не було одностайності стосовно трактування ступеня впливу, характеру, особливостей прояву, функціонування магдебурзького права. В. Антонович, М. Владимирський-Буданов вважали, що магдебурзьке право негативно вплинуло на розвиток українських земель, штучно накинувши їм чуже за духом право, а М. Довнар-Запольський вважав цей вплив позитивним. (Цікаво, що С. Соловйов, не аналізуючи функціонування магдебурзького права на українських землях, відзначив його роль як позитивну у формуванні правосвідомості литовсько-руського суспільства, хоча в цілому порівняння суспільного і правового життя Московської Русі й Литовської, на його погляд, було не на користь останньої [157].)

В. Антонович стверджував, що з магдебурзького права на українських землях було взято лише форму, провідною ж юридичною нормою залишався місцевий звичай [11]. М. Владимирський-Буданов не погоджувався з В. Антоновичем і вважав, що в українських магдебургіях засадами права були саме іноземні джерела, тобто німецьке право цілком витіснило місцеве [28]. О. Кістяківський, намагаючись примирити ці діаметральні погляди, зазначав, що магдебурзьке право в українських містах було не номінальним, а діючим, тобто воно діяло шляхом застосування судами ручних книг польських юристів, однак воно могло змінюватись від місцевих звичаїв, які часто діяли поруч із ним і його замінювали [75]. Його твердження підтримав Ф. Тарановський [167].

Суди магдебургій розглядалися вказаними дослідниками у контексті загального огляду дії магдебурзького права у Великому князівстві Литовському в XIV – XVІ ст.ст.

Проаналізувавши привілеї, видані великими князями литовськими євреям, С. Бершадський зробив висновок (на наш погляд, хибний, якщо брати до уваги факти реального життя, зафіксовані в документах) щодо їхньої абсолютної відокремленості від загальнодержавної юрисдикції як національної меншини [19; 20]. Ф. Леонтович визначив порядок розгляду справ у спеціальних єврейських судах [103].

В другій пол. ХІХ ст. почалося вивчення копних судів. Саме поняття про вказаний вид судів введено до наукового обігу М. Іванишевим [67]; дослідник вказав на ареал поширення копних судів (на основі доступних йому судових актів копних судів вінзробив висновок про існування вказаних судів лише на білоруських землях), розкрив загальні принципи їхньї діяльності. У розвідці І. Спрогіса вказано, що копні суди діяли і на литовських і польських землях [158]. Пізніше географію копних судів було уточнено і розширено, документально доведено, що вони діяли не тільки на білоруських, а й на українських землях. М. Ясинським був зібраний значний за обсягом фактичний матеріал щодо функціонування копних судів [204], що дозволило пізнішим дослідникам реконструювати основні етапи копного судочинства. На основі Статутів Г. Демченком було визначено ставлення державної влади до копних судів, ступінь її участі у копному судочинстві [50]. Хоча і схематично, але було простежено еволюцію копних судів протягом їх існування. У невеликій за обсягом праці О. Єфименко відтворила загальну картину генези копних судів, докладно проаналізувала зв’язок копного судочинства із звичаєвим правом [55]. Названі дослідники вважали копні суди впливовим інститутом литовсько-руського права і підкреслювали гармонійний зв’язок копного права із правом писаним. Ф. Леонтович стверджував, що копний суд у XVI ст. вже не відігравав ролі як судовий орган. На думку дослідника, Статут 1588 року, згадучи про копи по земельних справах, мав на увазі суто шляхетські з’їзди, які вирішували земельні суперечки шляхти. Копи як такі перетворилися на збори сільських громад і вирішували переважно організаційні і господарські питання [106].

Практично не дослідженою в цей період залишалась діяльність церковних, доменіальних і третейських судів на українських землях Великого князівства Литовського.

Дослідження судового процесу також не вийшло за межі лапідарного вивчення. Ф. Леонтович, проаналізувавши Руську Правду і Статути Великого князівства Литовського, першим звернув увагу на зв’язок процесуального права Київської Русі і Великого князівства Литовського і дійшов висновку, що литовське судочинство XVI ст. було продовженням давньоруського судочинства [108]. У працях М. Ясинського, І. Лаппо, І. Спрогіса є деякі вказівки на окремі деталі процесуального права в судах Великого князівства Литовського [206; 98; 158]. Процесуальна роль свідків досить докладно розглядається в працях Г. Демченка “Притомные люди и копная сторона” та В. Демченка “Историческое исследование о показаниях свидетелей как доказательстве по делам судебным, по русскому праву до Петра Великого” [48; 50]. Деякі елементи судового процесу, які походять зі звичаєвого права (ставлення шапки, присяга), проаналізовані у працях М. Владимирського-Буданова, О. Єфименко, М. Бакая, Ф. Леонтовича [27; 65; 18; 106].

Слід відмітити, що загальна характеристика правового життя українських земель у складі Великого князівства Литовського дається у працях провідних українських істориків кінця ХІХ – початку ХХ ст. – М. Грушевського, О. Єфименко [44; 63]. М. Грушевський був першим з дослідників, який, докладно проаналізувавши причини виникнення суду пана над селянами в українських землях Великого князівства Литовського, порівняв їх з такими на польських землях і зробив висновок про відмінність шляхів формування вказаного виду суду в землях Польщі і Великого князівства Литовського. Судоустрій і судочинство М. Грушевський і О. Єфименко спеціально не досліджували (деякі види суду навіть не називаються авторами), крім того, їхні розвідки мають історичний, а не юридичний характер. Вагомим внеском у розвиток історичної та історико-правової науки стала концепція України-Русі М. Грушевського. Вчений довів наступництво України із Київською Руссю, а XIV – XVI ст.ст. вважав литовським періодом розвитку українських земель [44].

Серед польських дослідників другої половини ХІХ – поч. ХХ ст., які вивчали проблеми права Польщі, Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, відзначимо А. Яблоновського [223], П. Дубковського [217; 218], В. Мацейовського [233], В. Камінєцького [227], О. Бальцера [208; 209; 210], C. Kyтшебу [222]. Ними були розглянуті окремі риси судового процесу, проаналізовані документи, які регламентували становище іноземців у Речі Посполитій, проведений порівняльний аналіз окремих інститутів права слов’янських народів.

Отже, протягом ХІХ – початку ХХ ст. на основі безпосереднього аналізу значної за обсягом кількості зібраних документів і матеріалів почалось досить інтенсивне вивчення державного, суспільного, економічного життя Литовсько-Руської держави, але судова система і судовий процес досліджувались лише у контексті загального аналізу епохи. Систематичних і системних досліджень судоустрою і судочинства не було. Дослідження державності і права в основному носили описовий характер. Робились деякі спроби узагальнити зібрані факти, але тодішній рівень розвитку теоретичної бази правознавчих і суспільствознавчих наук не дав змоги зробити висновки про характер та загальні тенденції розвитку української правової системи XIV – першої пол. XVI ст.  

Наступний етап вивчення питання пов’язаний з 20-ми рр. ХХ ст. – періодом бурхливого розвитку українських науки і культури. Одним із найцінніших, на нашу думку, надбань цієї доби є те, що визнана була концепція України-Русі, висунута М. Грушевським; до наукового обігу був офіційно введений термін „українське право”, а друга пол. XIV – перша пол. XVI ст. стали розглядатися як литовський період розвитку української державності і права.

У ці роки в Радянській Україні помітно зростає інтерес до українського звичаєвого права; в цьому контексті в працях окремих вчених досліджуються деякі елементи судоустрою і процесуального права українських земель Великого князівства Литовського. З-поміж таких праць слід відмітити як найбільш фундаментальні монографію І. Черкаського “Копні суди на Україні-Русі” [191] і його ж дослідження “Поволання над трупом забитого” [192]. У монографії на основі систематизації всіх відомих актів про копні суди зроблений ретельний аналіз всіх етапів копного судочинства. Однак вчений обмежився лише докладним аналізом практичного функціонування копних судів і не осмислив їхнього місця і ролі у тодішній судовій системі. На основі детального аналізу процесуального права українських магдебурій реконструйовано і досліджено такі елементи судового процесу, як поволання, передбачене магдебурзьким правом, і виволання, відображене в Статутах.

До цього періоду відноситься праця С. Борисенка “Адвокатура в Україні”, в якій на основі аналізу Статутів розглядається діяльність адвокатів у земських судах, а на основі аналізу пам’яток магдебурзького права – функціонування адвокатури в судах магдебургій. Дослідник вказав на відмінність природи адвокатури в земських судах і судах магдебургій: якщо в першому випадку адвокат виступав як судовий представник, то в другому – як правозахисник [23].

Г. Попов на основі аналізу судових актів, які надходили до Луцького Трибуналу, відтворив порядок апеляційного розгляду справ указаним органом. Автор вказав на причини створення і ліквідації Луцького трибуналу, визначив його роль у становленні апеляційних інстанцій в українській судовій системі [147]. П. Клименко в аналізі міської цехової організації магдебургій XVI-XVIII ст. визначив коло справ, підсудних цеховому суду [76].

Із посиленням адміністративно-командної системи в СРСР в 30-і рр. ХХ ст. центр досліджень українського права переміщується за кордон, де у вільному Мюнхенському Українському університеті і в Празі викладають А. Яковлів, Р. Лащенко, М. Чубатий та інші. В монографічному дослідженні А. Яковліва “Впливи Старочеського права на право українське Литовської доби XV–XVI століття” [203] у розділі, присвяченому литовському періоду розвитку українського права, аналізуються деякі елементи судового процесу, однак, на наш погляд, значення чеських впливів на українське процесуальне право явно перебільшене. Суттєвим внеском у розробку проблеми діяльності на українських землях XV–XVI ст.ст. копних судів стали праці А. Яковліва і Р. Лащенка [204; 99]. А. Яковлів підтвердив існування копних судів не тільки на білоруських, але й на українських землях. Ним був уточнений склад судів, принципи його діяльності. Р. Лащенко підкреслив генетичний зв’язок копних судів із вічовими судами і судами верви Київської Русі, а копного судочинства – із судочинством за Руською Правдою.

Р. Лащенко в праці “Лекції по історії українського права” [100] спробував дати цілісний огляд історії національної правової системи, виявив загальні тенденції розвитку українського права литовської доби, показав його наступництво з правом Київської Русі. Однак система судоустрою не була проаналізована дослідником.

М. Чубатий відтворив загальну картину розвитку українського права литовської доби і довів, що правова система українських земель XIV – першої пол. XVI ст. розвивалася в напрямку, накресленому правовими традиціями Киівської Русі [193].

У Нью-Йорку було видано працю Я. Падоха “Суд і процес в Старій Україні”, де поданий стислий аналіз історії українського судоустрою і судочинства з давньоруських часів [139]. Дослідник виділив чотири етапи розвитку судової системи у Великому князівстві Литовському. Перший він визначив як період існування тих видів судів, які були створені в добу Київської Русі. Хронологічні межі цього періоду – з другої пол. XIV ст. до Кревської унії 1385 р. Другий етап визначений як період до середини XV ст., тобто до ліквідації удільної системи в державі. Третій період, на його думку, тривав до судової реформи 1564 – 1566 рр. З другим і третім періодами дослідник пов’язав виникнення на українських землях Великого князівства Литовського судів третейських, вотчинних, судів у магдебургіях, судів над національними меншинами. Четвертий період характеризується появою земських, гродських і підкоморських судів. Отже, автор першим спробував простежити еволюцію судоустрою на українських землях XIV–XVІ ст.ст., хоча і поверхово, без аналізу кожного етапу розвитку судової системи.

Теоретичні і фактологічні надбання, одержані у вивченні історії українського права в указаний період, знайшли відображення у працях істориків, насамперед, в “Історії України” Н. Полонської-Василенко [145]. Хоча зроблений нею огляд судів українських земель Великого князівства Литовського дуже стислий і здебільшого обмежується лише констатацією факту існування того чи іншого виду суду, дослідниця вперше спробувала перелічити всі відомі види судів, отже, показати систему судів. Поруч з копними судами вона вказала на існування подібних до них судів міських громад. Не названими нею лишилися третейські суди, суди магдебургій, різновиди великокняжого і церковного суду. Не було скласифіковано названі суди. Поза увагою Н. Полонської-Василенко лишився судовий процес.

Таким чином, характерною ознакою даного періоду вивчення історії судоустрою і судочинства на українських землях Великого князівства Литовського є прагнення дослідників не тільки поглибити знання про окремі елементи судоустрою та судового процесу, а й узагальнити і систематизувати зібраний попередніми поколіннями вчених фактичний матеріал, який стосувався окремих видів судів (насамперед, копного суду та суду в містах з магдебурзьким правом). Більш високий, порівняно із попереднім періодом, рівень теоретичних положень правознавчих і суспільствознавчих наук дозволив вперше зробити деякі висновки про характер і тенденції розвитку українського права кінця XIV – першої пол. XVI ст., однак щодо судової системи і судового процесу таких висновків зроблено не було.

Відмітимо, що студіювання суспільного, державного, правового, економічного, культурного життя Великого князівства Литовського набуло інтенсивності не лише в Україні. Як і українська, білоруська історіографія в 20-і рр. ХХ ст. мала академічну свободу і яскраво виражений національний характер. Досліджувалися проблеми формування білоруського етносу, вивчалося звичаєве право. Оскільки білоруські землі потрапили до складу Великого князівства Литовського в ХІІІ ст., справивши великий вплив на Литву, і перебували там до кінця XVIІІ ст. (тобто протягом 500 років), то Велике князівство Литовське визначається як Литовсько-Білоруська держава. В. Пічета зробив спробу комплексного дослідження історії становлення і розвитку Литовської держави до Люблінської унії [144].

Вивчення права Великого князівства Литовського в 20-і – 30-і роки ХХ ст. тривало і в Польщі, і в Литві. Дослідження стосувалися студіювання джерел права, зокрема, Статутів Великого князівства Литовського, визначення правового становища верств населення князівства, вивчення окремих галузей права [207; 218; 219; 222; 224]. Спеціальних розвідок, присвячених судовій системі і судовому процесу, не було.

В Радянському Союзі з 30-х рр. дослідження історії, державності, права Великого князівства Литовського набуло деяких особливостей. З одного боку, панівна ідеологія не могла не залишити свого відбитку на загальних концепціях досліджень і теоретичних висновках авторів. Правова система Великого князівства Литовського трактувалося з позицій класовості; наголос робився на національному і соціальному гнобленні українського і білоруського народів іноземними поневолювачами. Прагнення возз’єднатися із “старшим братом” вважалося домінантою української і білоруської історії; під цим кутом зору розглядалася і історія права Великого князівства Литовського, зокрема, його українських земель. Не вживалися терміни „Литовсько-Руська держава”, „Литовсько-Білоруська держава”, „литовсько-руське право”, „литовсько-руська шляхта”. Принижувався або і зовсім ігнорувався внесок українського і білоруського народів у розвиток державності і права Великого князівства Литовського, дослідження суспільного життя країни стосувалися переважно селянства і міщанства.

З іншого боку, розширилася географія досліджень: свій внесок у розробку питання роблять вчені України, Білорусі, Росії, а з кінця 50-х рр. – і Литви. Це дозволило уточнити картину економічного, політичного, суспільного, державного і правового розвитку різних регіонів князівства, дало матеріали для порівняльного аналізу розвитку українських, білоруських, литовських, російських земель XIV – XVІ ст.ст., для проведення більш ретельних досліджень. Вивчення різних аспектів середньовічної історії князівства збільшилося в 60-і – 80-і рр. Серед найбільш вагомих праць цього періоду, присвячених українським землям в литовський період, слід відмітити монографії українських істориків К. Гуслистого, В. Мишка, Ф. Шабульдо [47; 132; 133; 194], де розглянуте соціальне, економічне, політичне життя українських земель XIV – XVI ст.; правове життя, хоча в основному більш пізнього періоду, висвітлюється у відомій праці А. Ткача „Історія кодифікації дореволюційного права України” [169]. Суспільне і правове життя білоруських земель вивчали А. Грицкевич, В. Дружчиць, З. Кописський, Д. Похилевич, І. Юхо [41; 60; 87; 148; 149; 198; 199]. Серед вчених Литви, які працювали над періодом XIV – XVI ст.ст., варто відмітити С. Лазутку, В. Рауделюнаса, С. Вансевічюса, А. Васіляускене, І. Валіконіте, Ю. Юргиніса, М. Юкаса, В. Андрюліса [92; 93; 237; 240; 241; 239; 197; 225; 226; 7]. Безперечно, вказані дослідження зробили суттєвий внесок у вивчення суспільного і державного життя Великого князівства Литовського, його правових пам’яток, але судова система і судовий процес у цих працях не досліджувалися, щонайбільше, були названі види судів, причому наголос робився на класовому характері судоустрою і судочинства.

Безпосереднім внеском у розробку питання судоустрою Великого князівства Литовського став невеличкий за обсягом навчальний посібник, написаний видатним представником одеської школи права О. Суріловим [166]. Автор зробив стислий комплексний огляд історії держави і права Великого князівства Литовського, торкнувся судової системи і судового процесу. Дослідник характеризував судову систему Великого князівства Литовського як сукупність судів: великокняжого, судів намісників-державців, копних судів, третейських, церковних, судів панів над селянами, судів у містах з магдебурзьким правом. Вказано було, що внаслідок судової реформи 1564 – 1566 рр. суди намісників-державців замінені були судами земськими, гродськими і підкоморськими. Судовий процес визначався як гласний і змагальний. Вказувалося на відсутність різниці між цивільним і кримінальним процесом, названі були процесуальні докази (власне зізнання, письмові документи, свідоцькі показання, присяга). Опис судової системи і судового процесу був схематичним, але О. Суріловим була закладена традиція виділення вказаних видів судів і визначення рис і характеру судового процесу.

Серед праць, які стосуються безпосередньо судів Великого князівства Литовського, відмітимо також передмову М. Пещак до “Книги Київського підкоморського суду”, в якій авторка простежує формування інституту підкоморського суду в українських землях і вказує на основні етапи судочинства в підкоморських судах. Однак, дослідниця не ставила за мету проаналізувати роль і місце вказаного виду суду в судовій системі держави, отже, вона розглядає підкоморський суд окремо від інших видів судів і не зупиняється на аналізі значення виникнення даного інституту в українських землях [77].

В монографії А. Пашука “Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII – XVIII століттях” [140] розглядається пізніший період; автор простежує історію становлення деяких видів судів (вотчинного, третейського, церковного), вказує на різновиди суду в містах-магдебургіях. Але А. Пашук не класифікує суди, не простежує зв’язку їхнього розвитку з розвитком суспільно-державного життя; в монографії перебільшується класовий характер судочинства і судоустрою досліджуваного періоду, згідно з чим трактування устрою і діяльності судів набуває деякої тенденційності.

П. Сас у праці “Феодальные города Украины XV-XVI веков” [154] спробував дати всебічну і досить неупереджену картину життя українських магдебургій кінця XIV – першої пол. XVI ст., зокрема, дав загальну характеристику судів міст-магдебургій. Одним із перших дослідників проаналізувавши архівні документи (судові акти Луцького і Володимирського судів), вчений підтвердив висновок Н. Полонської-Василенко щодо існування міського громадського суду у Володимирі-Волинському, подібного до копного суду. Це дало підставу досліднику зробити висновок про трансформацію магдебурзького права в українських землях під впливом місцевих правових традицій.

На початку 90-х рр. з’явилися праці А. Гурбика, в яких дослідник торкається діяльності копних судів на українських землях XIV – XVI ст.ст. [45; 46]. Однак автор розглядає громадський суд у контексті загального аналізу українського селянського буття вказаного періоду, а не як складову частину судової системи. Слід також зазначити, що П. Сас і А. Гурбик – історики, отже, ними ведеться дослідження з історичних, а не юридичних позицій.

Цікавим є науковий доробок польських дослідників права Великого князівства Литовського. Як і в СРСР, у Польщі інтерес до права XIV – XVI ст.ст. активізувався в 60-і – 80-і рр. минулого століття. Праці Ю. Бардаха, Х. Ковалевича, В. Курашкевича, Х. Ловмяньського, С. Касперчака, Є. Мулярчика [212; 213; 214; 215; 216; 229; 232; 228; 234] стосуються джерел права Великого князівста Литовського, впливів на нього римського права, правового становища окремих верств населення князівства, однак судова система і судовий процес як такі названими дослідниками не розглядаються. Безпосередньо судового процесу торкається стаття В. Кулісевича [230], в якій аналізується процесуальна процедура ставлення шапки – судового доказу, який походить зі звичаєвого права.

Принципово новий виток вивчення українського суспільного, державного і правового життя розпочався зі здобуттям Україною державної незалежності. При всій різноманітності тем досліджень основний напрямок пошуків можна визначити як вивчення духовного і матеріального життя доби XIV – XVI ст.ст. Протягом останніх років з’явилися праці, в яких аналізується процес формування станів, проблеми розстановки станових сил, основні тенденції і напрямки еволюції державного життя, характер і ступінь іноземних впливів на суспільний і державний розвиток українських земель у складі Великого князівства Литовського, дані економічного життя держави, особливості приватного життя українського населення Великого князівства Литовського, формування української ментальності, уточнюються деякі деталі епохи [200; 201; 202; 160; 161; 37; 45; 136; 153]. Хоча вказані дослідження безпосередньо не торкаються питань судоустрою і судочинства, вивчення творчого доробку сучасних дослідників дозволило нам доповнити і уточнити картину судової системи і судового процесу на українських землях литовської доби, а також зробити висновки щодо характеру і основних напрямків їх розвитку в світлі сучасних теоретичних надбань.

Протягом останніх років з’явились декілька публікацій, присвячених устрою українських магдебургій, їхньому економіко-господарчому життю. Помітним внеском у вивчення магдебурзького права в Україні стала праця Т. Гошко, в якій дослідниця проаналізувала розподіл повноважень між органами міської влади у м. Львові, вказала на види судів, назвала судових чиновників і визначила їхні обов’язки [37].

В 2000 р. колективом авторів за загальною редакцією П. Музиченка була видана поки що єдина в Україні монографія з питання судоустрою і судочинства досліджуваного в даній дисертації періоду – “Суд і судочинство на українських землях у XIV–XVI ст.” [134]. В ній вперше представлена система судів, подана класифікація судів XIV–XVI ст.ст. П. Музиченко поділяє суди на центральні, місцеві і спеціальні. Але автори не обмежились рамками литовської доби і включили до системи і проаналізували також ті суди, які виникли вже після Люблінської унії (наприклад, каптурові, козацькі суди, гетьманський суд, Головний Литовський Трибунал, Луцький Трибунал тощо). Перед авторами не стояла задача чітко розмежувати суди на українських землях Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. В монографії відтворена система судових чиновників, проаналізований судовий процес.

За останні п’ять років побачили світ невеликі за обсягом розвідки з права XIV–XVI ст.ст. Серед них відмітимо статтю Н. Старченко „Шлюбна стратегія вдів і кілька проблем навколо неї” [161], в якій поданий аналіз шлюбно-сімейного права Волині XVI ст. Дослідниця навела витяги з судових справ, записаних у земських судових книгах Волині. Стаття В. Поліщука „Свідки у русько-литовському праві до судово-адміністративної реформи 1564-1566 рр.” присвячена аналізові процесуальної ролі „офіційних свідків” – судових чиновників, які брали участь у судовому процесі. Автор назвав судових чиновників, які діяли в судах на українських землях в XV – першої пол. XVI ст., визначив їхні функції [146].

Спроба цілісно показати судову систему Великого князівства Литовського була зроблена С. Кудіним. Автору належать декілька статей, в яких дається стисла характеристика кожного з видів судів [89; 90; 91]. С. Кудін виділяє державні суди, серед яких називає великокнязівський (господарський) суд, асесорський, маршалковий, комісарський суд, а також суд Панів-Ради. Вказані види судів С. Кудін відносить до центральних. Місцеві державні суди, за С. Кудіним, були представлені судами старост, воєвод та великокняжих намісників. Крім державних, дослідник виділяє також спеціальні суди, до яких відносить міські (в містах, які користувались магдебурзьким правом), копні, доменіальні і духовні. Однак автор не вказує, який критерій був покладений ним в основу такої класифікації; поза його увагою лишились такі види судів, як третейські і полюбовні, суди національних меншин. Діяльність судів показана статично, не простежено їхньї еволюції.

Про відсутність скільки-небудь єдиної концепції судової системи і судочинства в українських землях Великого князівства Литовського свідчить навіть лапідарний аналіз виданих впродовж останніх п’яти років підручників з історії держави і права України, де бачимо досить істотну розбіжність навіть у визначенні різновидів судів епохи, що розглядається. Автори виділяють суд великого князя, суд Пани-Ради (із зазначенням, що він не розгорнувся в окрему судову установу), суд намісника, який потім був переданий до рук воєвод і старост, панські суди (над залежним селянством), копні суди; далі вказується, що внаслідок проведення реформи магнатів і шляхту було позбавлено права юрисдикції і утворились три типи судів у кожному судовому повіті: земський суд, гродський і підкоморний (так у підручнику) [73]. Інші автори характеризують судову систему українських земель польсько-литовського періоду, не конкретизуючи, які з названих видів судів існували у Польщі, які – у Великому князівстві Литовському. Названо сеймовий і королівський суд, земський (із зазначенням, що він розглядав цивільні і кримінальні справи шляхти), гродський, підкоморський, церковний (з розподілом на духовний і доменіальний), суд у королівських і приватновласницьких містах, суд у містах з магдебурзьким правом (з розподілом на поточний і виложений суди), цехові суди магдебурій, копні суди (автор стверджує, що вони діяли переважно на королівських землях); як апеляційна інстанція названі Коронний і Литовський Трибунали [74]. В іншому підручнику виділяються такі види судів в українських землях Великого князівства Литовського: великокнязівський (як різновид називається суд Панів-Ради), обласні (регіональні), домініальні і копні. Суд у містах з магдебурзьким правом згадується в спеціальному розділі і до даної системи не включається. Вказано, що внаслідок судової реформи з’явилися земські, гродські і підкоморські суди [189]. Іншим автором названі великокнязівський суд з різновидами – сеймовим і судом Панів-Ради, територіальні (обласні) суди, доменіальні, копні; серед пореформених судів він називає земські, гродські і підкоморські суди. Автор також виділяє каптурові суди. Суд у містах з магдебурзьким правом також розглядається в окремому розділі і до даної системи не включається [135]. Таким чином, автори підручників не мають єдиної думки щодо структури судової системи, складу і компетенції окремих видів судів українських земель Великого князівства Литовського.

Немає усталеної концепції судового процесу епохи, яка розглядається. Характер процесу визначається як обвинувально-змагальний [74], позовний (обвинувальний) [135], є думка, що процес по справах, пов’язаних зі злочинами проти церкви і держави, мав слідчий характер, в інших випадках був змагальним [189]. Цілком зрозуміло, що підручники розраховані на студентів вузів, а не на вузькоспеціальних фахівців, отже, автори не ставили за мету ретельно і докладно аналізувати українські суд і судочинство литовської доби, але наведений огляд навчальної літератури свідчить про те, що у вітчизняній історико-правовій науці не вироблено усталеної думки щодо структури судової системи, складу і компетенції окремих видів судів українських земель Великого князівства Литовського.

Закономірним і зрозумілим є той факт, що протягом останнього десятиліття інтенсифікувався інтерес до досліджуваної епохи в Литві та Білорусі. Литовські і білоруські вчені намагаються осмислити загальні тенденції розвитку державності і права Великого князівства Литовського, визначити внесок литовців і білорусів у створення і становлення князівства, особливості формування литовського і білоруського етносів у добу середньовіччя, уточнити специфіку функціонування магдебурзького права в білоруських містах, правове становище національних меншин у князівстві [24; 40; 62; 130; 150; 93; 239]. Спеціальних досліджень судової системи і судочинства не проводилося.

Джерельна база дослідження

Для вирішення задач, поставлених у дослідженні, автором залучалися друковані і архівні джерела. Умовно їх можна поділити на три групи. До першої групи належать тексти джерел права ХІ – XVI ст.ст., насамперед, Руської Правди, Уставів князів Володимира і Ярослава про церковні суди, Волинського і Київського обласних привілеїв, Судебника великого князя Казимира, тексти сеймових ухвал, тексти Статутів Великого князівства Литовського, Саксонського Дзеркала.

Списки Короткої і Поширеної редакцій Руської Правди неодноразово публікувалися як в дореволюційні, так і в радянські часи. При написанні цієї роботи використане одне із найповніших, на нашу думку, видань, зроблене в 1984 році в І томі „Российского законодательства Х–ХХ веков” [151]. Текст Короткої редакції в ньому наводиться за Академічним списком з варіантами із новгородського Археографічного списка. Текст Поширеної редакції поданий за Троїцьким списком з варіантами із Синодального списку, списків Мусін-Пушкінської і Карамзінської групи.

Руська Правда була важливим джерелом права Литовсько-Руської держави і, зокрема, її українських земель, особливо у другій пол. XIV – першій пол. XV ст., тобто в період панування неписаного права [29, с. 5]. Окремі норми Руської Правди були внесені, безпосередньо або із модифікаціями, до Судебника Казимира (пор., наприклад, ст. 121 Поширеної редакції зі ст.1 Судебника); норми Руської Правди, зокрема процесуальні (наприклад, порядок проведення зводу як процесуальної процедури; відповідальність за переховування біглої челяді), закріплялися в обласних привілеях, виданих Волинській і Київській землям. У копному судочинстві широко використовувалися описані в Руській Правді процедури зводу і гоніння сліду. З судових актів XV – XVI ст.ст. довідуємося, що в судовій процедурі брали участь діцькі – судові чиновники, про яких згадується в Руській Правді.

В рамках того ж видання, що і Руська Правда, побачили світ Устав князя Володимира Святославича про десятини, суди і людей церковних і Устав князя Ярослава про церковні суди [151]. Устав князя Володимира поданий у двох редакціях – Оленінській і Синодальній; Коротка редакція Устава князя Ярослава наводиться за Кормчим ізводом з варіантами із Фроловського, Академічного, Бальзеровського і Бєлозерського ізводів; в основу наведеного тексту Поширеної редакції Устава князя Ярослава покладені списки Іпатьєвського й Основного ізводів. Вказані джерела дають змогу відтворити діяльність церковних судів в Київській Русі, дістати уявлення про коло підсудних їм справ і осіб і, порівнявши отримані відомості із записами про судові справи XV – XVI ст., проаналізувати зміни, які відбулися в церковних судах протягом досліджуваного періоду.

Текст Судебника Казимира (1468 р.) можна знайти в „Христоматии по истории русского права” М. Владимирського-Буданова (з цікавим коментарем упорядника) [172], а також у вільнюсському виданні Судебника, здійсненому за редакцією А. Тіла [165]. В литовському виданні наводяться різночитання за Румянцевським, Софіївським, списками, а також за варіантом, опублікованим І. Даниловичем. У Судебнику відображений новий порівняно із попереднім законодавством етап розвитку суду панів над селянами, впроваджуються деякі нові процесуальні норми (наприклад, затверджуються тортури для підозрюваного як засіб отримання власного зізнання) і правові принципи (такі, як звільнення від відповідальності дітей до 7 років, одноособова відповідальність за злочин, якщо жінка і діти злодія не знали про злочин чоловіка і батька і не вживали краденого тощо).

Тексти Волинського і Київського обласних привілеїв наводяться М. Ясинським у монографії „Уставные земские грамоты Литовско-Русского государства” [206], текст Київського привілею (латинським шрифтом) також вміщений М.Ясинським в „Очерки по истории судоустройства” [205]; Волинський і Київський привілеї надруковані М. Любавським у додатках до „Очерков истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно” [121]. Джерела дають змогу визначити специфіку суду київського воєводи і волинського старости: коло підсудних їм справ і осіб, склад суду, порядок стягнення судової платні тощо. Привілеї також дають відомості про суд пана над селянами, які мешкають на його території, встановлюють правила підсудності у випадках, коли позивач і відповідач належать різним панам.

„Грамоты великих князей Литовских” [38], „Законодательные акты Великого княжества Литовского XV – XVI веков” [66], „Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей XIV – XVI ст.” [61] містять міжнародні договори великих князів, грамоти містам про надання магдебурзького права, привілеї окремим категоріям населення і особам на особливу підсудність тощо. Ці документи допомагають відтворити принципи діяльності так званих „сумісних”, або „вобчих” судів, які створювалися у випадках, коли сторони були підданими різних держав або, пізніше, належали різним панам; виявити категорії осіб, які підлягали особливій підсудності; визначити причини впровадження магдебурзького права у Великому князівстві Литовському і повноваження судів у містах-магдебургіях.

Дослідження сеймових постанов і ухвал дає змогу простежити процес змагань шляхти за рівність з магнатами в галузі судочинства. Прохання шляхти, відповіді на них великих князів, постанови сеймів відображають намагання шляхти отримати швидке, неупереджене і недороге правосуддя; аналіз постанов 1529 і 1531 рр. вказує на спробу впровадження в державі сеймового суду. Матеріали сеймових ухвал і постанов видані як додаток у монографії М. Максимейка [126], містяться в дослідженні М. Любавського [119].

Найкрупнішою правовою пам’яткою Великого князівства Литовського, безперечно, є три Статути – 1529, 1566 і 1588 років. Текст Статуту 1529 року (за Дзялиньським списком з різночитаннями за Фірлейським і Слуцьким списками) був надрукований давньоруською мовою, але латинськими літерами у виданні „Zbior praw Litewskich od roku 1389 do roku 1529 tudziez rozprawy seimowe o tychze prawach od roku 1544 do roku 1569” [242]. В 1854 р. текст Статуту за Слуцьким списком був виданий у Временнику Московського Імператорського Товариства Історії і Старожитностей Російських. Текст наводився давньоруською мовою. В радянський період у Мінську був виданий текст Статуту 1529 року за редакцією К. Яблонскіса з перекладом на російську мову. Повне академічне видання Першого Статуту було здійснене литовськими вченими під керівництвом С.Лазутки в 1991 р. Другий Статут був виданий в 1855 р. у Временнику Московського Імператорського Товариства Історії і Старожитностей Російських (за списком Василя Усовича); видання Пєкосиньського (1900 р.) було здійснене старопольською і латинською мовами. Текст Третього Статуту видавався у Временнику Московського Імператорського Товариства Історії і Старожитностей Російських [164]; в 1989 р. був виданий у Мінську давньоруською, латинською мовами і з перекладом на російську мову. Відмітимо перше в Україні видання Статутів Великого князівства Литовського, яке здійснюється авторським колективом науковців Одеської національної юридичної академії під керівництвом П. Музиченка [162; 163]. Тексти Першого і Другого Статутів наводяться за різними списками (Статут 1529 року – за Дзялиньським списком з різночитаннями за списками Замойських, Фірлейським, Лаврентіївським, Слуцьким; Статут 1566 року – за списком В. Усовича), давньоруською і латинською мовами, додається вперше зроблений переклад на сучасну українську мову. Видання Другого Статуту супроводжується коментарем. Матеріали видання відкривають простір для подальших розвідок правового, державного і суспільного життя Великого князівства Литовського на основі аналізу джерел права. Зокрема, ми дістаємо змогу проаналізувати такі аспекти судоустрою і судочинства, як устрій, повноваження, функціонування регіональних судів, або судів воєвод і старост (за Статутом 1529 року), порядок комплектування, устрій, різновиди, особливості функціонування судів, створених у ході судової реформи 1564 – 1566 рр., – земського, гродського і підкоморського, визначити різновиди великокнязівського суду, принципи діяльності третейських судів, дістати уявлення про судовий процес до і після судової реформи тощо.

Саксонське Дзеркало було пам’яткою магдебурзького права. Порівняння його норм, зокрема процесуальних, із тими, що реально діяли в судах міст-магдебургій на українських землях, дає підстави для висновків щодо особливостей функціонування магдебурзького права в судах Києва, Володимира, Луцька.

Другу важливу групу джерел складають судові акти XIV – XVI ст.ст. Збереглися записи судових справ великокнязівського суду, судів воєвод і старост, записи про третейські суди, полюбовні угоди, протоколи справ, які розглядалися земськими, гродськими, підкоморськими судами, акти копних судів, судів міст-магдебургій. Публікація цієї групи джерел пов’язана, насамперед, із діяльністю створеної в 1843 р. Київської Археографічної комісії, до складу якої входили В. Антонович, В. Іванишев, М. Владимирський-Буданов. З 1845 р. комісія видавала „Памятники Киевской Археографической комиссии” (4 томи), а з 1859 р. почала видавати „Архив Юго-Западной России”. Акти судів, що діяли на українських землях (на Волині, Київщині і Брацлавщині), вміщені в томі ІV, до якого увійшли матеріали про боярство, томі V, до якого входять акти про міста, томі VІ, до якого увійшли акти про селянство, томі VІІ, в якому містяться акти про колонізацію, томі VIII, де містяться акти Барського староства [12 – 16]. В 1864 р. розпочала роботу Віленська Археографічна комісія, до складу якої входив І. Спрогіс. З-поміж виданих комісією протоколів судових справ відмітимо акти земських судів (т. XVII), акти копних судів (т. XVIII) [1; 2]. Переважна більшість виданих комісією матеріалів стосуються литовських і білоруських земель Великого князівства Литовського, але є і такі, що стосуються земель українських. В 1868 р. В. Антонович і К. Козловський видали „Грамоти великих князів Литовських”, де серед інших документів вміщені записи розглянутих великими князями судових справ [38]. Протоколи судових справ XІV – XVI ст.ст. містяться у виданих Ф.Леонтовичем актах Литовської Метрики [4; 5] і виданих М.Довнар-Запольським актах Литовсько-Руської держави [3]. Акти Литовської Метрики, зокрема, судові справи, які розглядав великокнязівський суд, увійшли до ХХ тому Російської історичної бібліотеки [115]. Книги Литовської Метрики, в яких зустрічаються судові акти, було видано в Мінську і Вільнюсі в 90-і р.р. ХХ ст. [131; 116]. Значна кількість актів копних і доменіальних судів опублікована М. Ясинським [204]. В 1907 р. були опубліковані записи гродської судової книги м. Луцька за 1577 р. [117]. Судові акти містяться також у таких виданнях, як „Коденська книга судових справ” [86], „Українські грамоти XIV ст.” [171], ”Грамоти XV ст.” [39], „Волинські грамоти XVІ століття” [35], „Кременецький земський суд. Описи актових книг” [88], „Книга Київського підкоморського суду” [77], „Документы на половецком языке XVI века” [58]. При написанні данного дослідження також були використані деякі архівні матеріали, які зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України в м. Києві, Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського [173 – 188; 68; 69].

Всього нами проаналізовано понад 400 записів судових справ. Ця группа джерел дає змогу реконструювати картину судочинства в судах на українських землях Великого князівства Литовського. Аналізуючи судові акти, можна дійти висновку щодо дотримання тих чи інших передписань законодавчого характеру, практичного застосування різних за походженням норм у судовому процесі, порядку представлення судових доказів, складу учасників процессу. Відмінності між законодавчими передписаннями і реальним втіленням їх у судову практику дозволяють зробити висновок щодо правосвідомості українського суспільства XIV – XVI ст.ст.

Третю групу джерел складають численні документи XIV – XVI ст.ст., які стосувалися державного і приватного життя: люстрації, грамоти-пожалування, прохання і клопотання до великого князя різних представників груп населення, купчі, дарчі, доручні записи, заповіти, тексти угод, вінові записи, письмові зобов’язання, боргові розписки тощо. Ці документи надруковані у вже згадуваних виданнях праць Київської Археографічної комісії (томи IV, V, VI, VII, VIIІ „Архива Юго-Западной России”), томі І „Актов, относящихся к истории Южной и Западной России”, виданних Археографічною комісією в Санкт-Петербурзі [6], а також в „Українських грамотах XIV ст.”, „Грамотах XV ст.”, „Волинських грамотах XVІ століття”, „Грамотах великих князів Литовських”, актах Литовської Метрики. Документи, які стосуються торгівельних відносин, видані в збірнику „Торгівля на Україні” [170]. Ця група джерел, хоча і не характеризує безпосередньо судоустрій і судочинство на українських землях Великого князівства Литовського, є корисною базою для відтворення загальної картини доби XIV – XVI ст.ст. Цінний матеріал для загальної характеристики епохи дають опубліковані мемуари діячів XVI ст., зокрема, мемуари Михалона Литвина [114].

Наявна джерельна база є достатньою для вивчення судоустрою і судочинства і їхньої еволюції на українських землях Великого князівства Литовського.

Висновки до розділу

Таким чином, зусиллями дослідників – істориків і правознавців – зібраний значний за обсягом документальний матеріал, який відноситься до періоду XIV – першої пол. XVI ст. Така фундаментальна документальна база дала змогу дослідникам констатувати існування на українських землях Великого князівства Литовського певних видів судів. Досить ретельно проаналізовані устрій, функціонування та компетенція великокнязівського суду, обласних, копних судів (хоча зазначимо, що не всі зроблені висновки вважаємо безспорними); на основі детального вивчення Статутів 1566 і 1588 років відтворено порядок комплектування, склад та функції земських, гродських і підкоморських судів.

Однак стосовно проблеми, яка розглядається у цій роботі, більшість досліджень має фрагментарний, безсистемний характер, судоустрій і судочинство на українських землях Литовсько-Руської держави розглядаються в них у контексті вивчення інших проблем. Отже, у вивченні судової системи і судового процесу на українських земелях Великого князівства Литовського нерозв’язаними залишаються ряд проблем. Остаточно не визначені різновиди судів; не існує усталеної загальноприйнятої концепції системи і класифікації судів; не простежено еволюцію судової системи і не встановлені її характер і основні напрямки; не визначений ступінь самостійності та повноважень ряду судів; є розбіжності у визначенні складу суду великого князя, обласних судів, доменіального суду, пореформених судів; не встановлено характеру підсудності в різних судах; не визначені до кінця роль і склад свідків; практично не вивченими залишаються третейські та полюбовні суди; до кінця не уточнено різновиди церковних судів та особливості функціонування кожного з них; не показана розбіжність між писаним правом і фактами реального життя і не проаналізовані причини такої розбіжності. Слід зазначити, що у вітчизняній науці до сього часу не існує усталеної історико-юридичної термінології, яка стосується XIV–XVI ст.ст., що, на нашу думку, можна пояснити недосконалим станом вивченості проблеми.

Отже, проблема судоустрою і судочинства на українських землях Великого князівства Литовського потребує подальшого вивчення. Наявна джерельна база є достатньою для продовження наукових досліджень у цій царині.