Копні суди («копи», пізніше «купи») – давні народні суди сільських громад, громадські судові сходки. Вперше до наукового обігу введені В. Іванишевим, який опублікував і судові акти копних судів [169, с. 69]. Дослідник вважав, що діяли вони лише на землях сучасної Білорусі. Пізніше було документально доведено, що копні суди діяли і на українських землях, зокрема, на Київщині, Волині, Поділлі, Берестейщині.

Назва копного суду походить від давньоруського слова «копа» і є спорідненим словом словам «копити», «копитись», тобто збирати, збиратися [65, с. 2].

Започатковані копні суди ще за давньоруської доби й ведуть походження від віча часів Київської Русі. Вказаний вид судів є залишком від давньоруського суду, про який згадується ще в Руській Правді [151, с. 69]. Копний суд, безперечно, еволюціонував, але його еволюція була вкрай повільною, що можна пояснити тривалим зберіганням у Великому князівстві Литовському давньоруських засад суспільного та правового життя. У копному судочинстві простежується ряд елементів звичаєвого права («ставення шапки», «сміливе поставення ноги з ногою» тощо). Правові поняття «звід», «сочити», «лице» (у значенні речового доказу) зустрічаються у всіх слов’янських народів [21, с. 13, 14]. Иаємо підстави вважати, що копні суди, як і українське звичаєве право, виникли ще в період, який передував роздрібленості слов’янства. суд український князівство литовський

Таким чином, копні суди є одним з найдавніших, споконвічних інститутів українського-руського права, який базувався на багатовіковій судово-правовій традиції, на правових поняттях народної свідомості, на українському звичаєвому праві.

Особливістю копного суду є те, що це суд самої общини, громади, яскравий приклад вирішення судових справ самим населенням.

Підсудність копним судам базувалася на територіальних засадах. Копний суд мав компетенцію в межах так званого копного округу, до якого входили всі мешканці території, що простягалася від даного пункту в чотири сторони на одну литовську милю (приблизно 7,5 км), тобто на 15 км. Площа копного округу дорівнювала приблизно 115 – 225 квадратним кілометрам (див.: Статут 1529 року, розд. ХІІІ, арт. 25; Статут 1588 року, розд. XIV, арт. 9; розд. ХІ, арт. 26).

Отже, копний округ виступав суб’єктом копного права, причому не так мешканці общини, як земля. З вказаних позицій злочин, скоєний на цій землі, навіть вбивство, розглядається копним правом як “змаза ґрунту”. На нашу думку, це є ще одним доказом давності походження копного суду.

За колом осіб підсудності копного суду підлягало все населення округу незалежно від станової приналежності (Статут 1588 року, розд. XIV, арт. 9). До копного суду звертались всі суспільні верстви і навіть національні меншини та уряд, хоча вказаний суд традиційно вважався селянським. Причина полягала в тому, що копа мала значний авторитет як ефективний судовий орган. Як зазначає О. Єфименко, копний суд був швидким, проникливим, неупередженим, справедливим, завдяки чому злочин викривався швидко та неминуче. З вказаної причини, звичайно позивач звертався до копного суду охоче, а відповідач намагався всіляко уникнути його, особливо якщо належав до пануючої верстви [65, с. 6].

Судові акти дозволяють дійти висновку, що відповідачами на копному суді були селяни, міщани міст, які не мали магдебурзького права, шляхта, національні меншини та іноземці [204, с. 45, 211; 67, с. 8, 10].

Мешканці копного округу були пов’язані круговою порукою. Відповідальність за челядь ніс господар оселі; відповідальність за кожний двір несло село; копний округ відповідав за всіх своїх мешканців. До чужинців, “непохожих”, “лєзних”, “перехожих” людей ставилися з підозрою, оскільки репутація їх була невідомою і за них не було поручителів.

За колом справ копному суду були підсудні всі справи, які виникали на території копного округу – як цивільні, так і кримінальні. До цивільних справ відносились розмежування ґрунту, пошкодження межових знаків, суперечки з приводу виконання повинностей тощо. До кримінальних відносились майнові злочини (крадіжка, грабіж, розбій, привласнення і незаконне користування чужим майном, псування і нищення його) і злочини проти особи (вбивство, покалічення, тяжке побиття, перевищення права самозахисту, чаклунство, спрямоване на пошкодження майна, здоров’я людини та позбавлення її життя) (Статут 1566 року, розд. ХІ, арт. 2; Статут 1588 року, розд. ХІ, арт. 19).

Копне право розглядало злочин як «шкоду», тобто як збиток, завданий потерпілому. Тому основною метою правосуддя було відшкодувати йому збитки. Таким чином, в копному суді панував приватноправний погляд на злочин. Кримінальні справи, в тому числі і вбивство, згідно з приватноправовим трактуванням, можна було вирішити шляхом договору з родичами вбитого. Таким чином, у справах про вбивства копа могла провести попереднє слідство і виявити, хто повинен сплачувати «головщину» – платню за голову вбитого його родичам. Приватноправовий погляд на злочин зумовив ще одну особливість копного судочинства: копа шукала не винного, а того, хто мав сплатити вартість збитків потерпілого. Копні судді ясно усвідомлювали, що обов’язок відшкодувати збитки не завжди покладається на винного; той, хто сплатив, міг або змиритись з цим, або розпочати самому чи з родичами шукати справжнього злочинця й діставляти його на суд копи. Нагадаємо, що така пратика була зафіксована ще Руською Правдою.

Ще однїєю особливістю копного судочинства, зумовленою приватноправовим поглядом на злочин, був спрощений характер його.

При виявленні злочину на території громади члени її повинні були зробити все можливе для найшвидшого викриття злочину по «гарячих слідах». Негайно скликалася «гаряча копа» – група сусідів до 15 осіб, яка проводила перші слідчі дії: опитування потерпілих, обшуки підозрюваних, гоніння сліду. Це був перший етап копного судочинства.

Після закінчення попереднього слідства скликалася «велика» («вальна», «генеральна») копа. Її могли скликати потерпілий або його близькі родичі, власник землі, на якій сталася подія, уряд, винний, самі копники. На людних місцях усно або письмово оголошувався час і місце зборів: „Копа маеть быти чинена люде на нее взываючи через возного оголошеньем на торгах, при костелех и везде о том даючи знать, кому се трафить…” (Статут 1588 р., розд. ХІ, арт. 26).

Скликання копи в актах носить назву збирання копи («две копы збирано», «збирали копу большую»), іноді скликання називалося “піднімати копу”, “скласти копу”, “чинити копу”, “збивати копу”, “гнати копу” [2, с. 211, 242, 270, 296, 345]. Якщо відбулося скликання, копа мала збиратись неодмінно. Єдиною причиною, з якої копа могла не зібратися, були сільськогосподарські роботи в полі. Будь-яка інша причина, навіть непогода, не вважалися поважною для відміни копи.

Копи звичайно збиралися під відкритим небом на усталених місцях, так званих коповищах (“на местцу звыклом, где се копа становит, на врочищу, на Градах…” [2, с. 140]). Однак траплялись випадки, коли копний суд відбувався на випадкових місцях: на місці скоєння злочину, на місці, куди вивів слід, або в будь-якому іншому місці, на яке погодилися зацікавлені особи [191, с. 74]. 29 грудня 1565 р. було забито Яна Дубровського, служебника княгині Ганни Романівни Друцької Любецької, в той час, коли він повертався з Любомля з грошима через село Доросин; тіло забитого злочинці привезли під село Любецьке; "на другий день у понеделок чинили купу на границе Любецкой и Доросиньской з людми з сел обаполных" [204, с. 104]. За давнім звичаєвим правом, брати участь у копі могли всі мешканці копного округу незалежно від віку, статі, станової приналежності. Отже, існувала юридична рівність населення. Об’єктивно основну масу присутніх на копі складали селяни, оскільки за чисельністю вони переважали всі інші стани. Але зі зростанням населення не всі селяни особисто мали виходити на копу: копний суд знав судове представництво. Родина, двір, село могли виставити на копу виборних представників з найбільш почесних і поважних селян, “людей чесних, віри гідних”. Обрані не тільки представляли суспільну одиницю, а й несли за неї відповідальність. Згодом встановлюється представництво по 2 особи від села; таким же був порядок представництва від міщан.

В судових актах також згадується про присутність на копному суді шляхти та зем’ян (“Зышлисе были на копу тые земяне для опыту…”; “Вся копа – панове шляхта и мужи велели ему [звинуваченому] вывод чинить…” [2, с. 91]). З’явлення на копу було обов’язковим для всіх її членів. Демократизм суспільства, притаманний українським землям Великого князівства Литовського до зближення його з Польщею, зумовив право копи вимагати присутності шляхти та її представників на копному суді в разі потреби. “Урядник пани Миколаевой Остиковой, княжны Анны Романовны Любецкой, любецкий Ян Нетецкий нет ведома, для чего на копах минулых сам ся не становил… То пак вся копа посылала … к жене Яна Нетецкого Анне … пытаючи … для чего на копах не бывает… Когда же все урядники любецкие на … копах завсегда бывают.” [204, с. 123]

Судове засідання копного суду починалося з перевірки присутніх (“Мы ся стали пытати, все ли позваныи на копы выйшли?” [204, с. 122]). Згідно зі стародавнім звичаєм, виходу потрібної особи копа могла чекати з ранку до вечора. На того, хто не став на копу без поважних причин, покладалася “вина”, тобто, саме він мав відшкодувати збитки. Нестання на копу дорівнювало визнанню себе винним: “…по тыхъ людей Доросинских колкокрот посылали, абы на купу, водле стародавнего звычаю, шли, а они дей жадным обычаем на копу быти не хотели и небыли, на чом дей если и паметное зложили; то ся дей явне оказало, иж они его забили…” [204, с. 99]. Якщо причина нез’явлення була поважною, особа могла “поставити” замість себе представника-заступника, як правило, члена родини. Аналогічно, одна особа могла представляти цілу родину, двір і навіть село.

Окрім “повинних”, тобто тих, чиєї присутності вимагав позивач як відповідачів або свідків, звичай вимагав присутності на копі “людей сторонних”, спостерігачів. Нагадаємо, що подібні спостерігачі, які водночас були знавцями місцевого права, були присутніми і в державних судах. На копному суді вони виконували аналогічну функцію: це були авторитетні, досвідчені особи, знавці звичаєвого права. Їх запрошували сторони спеціально, і вказані особи спостерігали за ходом суду, однак, безпосередньо до складу копи вони не входили. Г. Демченко назвав їх “притомними людьми” [63, с.10].

Присутність сторонніх осіб була обов’язковою. Її вимагала ще Руська Правда: “…а след гонить с чюжими людьми и с послоухы…”[151, с .69]. Така участь сторонніх людей в процесі була гарантією його справедливості та неупередженості і була санкціонована Статутами (Статут 1588 року, розд. ХІ, арт. 19; розд. ХІІІ, арт. 2, 4, 20; розд. XIV, арт. 5, 9, 19, 21).

З посиленням централізації Великого князівства Литовського, з поширенням писаного права копні суди привертають до себе увагу уряду. Держава починає контролювати копні суди. В цей період серед притомних людей з’являються представники влади: вижі, возні (“генерали”) зі своєю “стороною” – двома особами шляхетського або посполитого стану. Їх запрошували або позивач, або відповідач, або сама копа: “Я, Дмитр Андреевич Пожарыйский, возный воеводства Меньского, сознаваю тым моим квитом, иж будучи мне вызваным от пана Цезара … на копу для прислуханья суду копного водлуг старого звычаю, то пак я возный, маючы при собе стороною людей добрых, двух шляхтичов … , был есми на копе стародавна звыклой” [50, с. 18]. Возних могло бути до чотирьох осіб. Присутність представників влади не була обов’язковою при вирішенні дрібних справ; винесеним рішенням по крупних справах така присутність надавала більшої вагомості. Урядовці мали уважно слідкувати за ходом процесу і скласти по його закінченні “реляцію” – донесення для місцевого державного гродського суду, який заносив реляцію до актових книг. Оскільки більшість копних суддів були неписьменними, їхні вироки виносилися усно, отже, реляція урядовців у цьому разі була єдиним офіційним документом, в якому викладались всі обставини та суть справи. Тому й сторони, й сама копа дбали про те, щоб хід копного суду був належним чином зафіксований. Реляція мала бути підписаною і урядовцем, і його “стороною”: “А так я енерал и с стороною шляхтою, што на тот час слышал и справовал с стороною шляхтою при мне будучою, ку записанию до книг кгродских подаю” [50, с. 27]. Kопники посилали своїх виборних представників супроводжувати урядовця до суду, щоб там засвідчити правильність реляції. Свідчення копників також заносилося до актових книг: “Копный суд – не правный, бо копа не вызнала, только сам енерал [возний]” [2, с. 34]. Отже, свідоцтво копників мало велику вагу для визнання реляції дійсною.

Урядовці та їх «сторона» могли брати участь у всіх етапах судового процесу. Траплялись випадки, коли вони могли виконувати доручення копи, позивача і відповідача (проводили огляд місця злочину або огляд потерпілих, допит за межами копного засідання), допитували під час самого копного слідства. “Пытали есмо я возный и тая сторона шляхта того детину резаного и инших пастухов, хто того детину резал?” [50, с. 28]. Але в більшості випадків їм відводилася роль лише пасивних спостерігачів, які мали засвідчити хід копного процесу в державному суді.

На місце урядовців могли запрошувати сільських лавників, гайдуків, хорунжих тощо.

Копними суддями могли бути особи “зацні” (поважні), “віри гідні”, “неподейзрені” (такі, що мають бездоганну репутацію), обізнані з копного права, досвідчені щодо порядку судочинства.

У звичаєвому українському праві суддя виступав або як своєрідний посередник, обраний сторонами з обопільної згоди, або як суддя, який діяв за допомогою обраних сторонами представників. Отже, його участь в суді була досить пасивною. Статут 1529 р. зазначає, що копний суддя не міг втручатись у справи копи: “О судьи, иж не маеть быти каран за злый суд” (розд. VI, арт. 10). До кінця уяснити зміст даного положення допомагає аналогічне положення Віслицького Статуту: “Суддя, судячи суди, не може бути каран за зло суду: бо не він сам судить, але панове” [2, с. 57].

“Велика” (“вальна”, “генеральна”) копа проводила слідство; для остаточного вирішення справи скликалася третя копа, яка називалася “завитою” (від “завити” – “завернути”, “закрутити”, “закінчити”). Інша її назва – “головна копа” (“отложили до другое болшее, головнейшое купи”, “третья головная копа”). Якщо справу не було закінчено на трьох копах, то призначалася четверта, яка зберігала назву завитої (“вже на четвертой копе яко року завитом…”). Інакше вона називалася присяжною копою, оскільки на ній копники мали присягою довести, що між ними немає винного і він їм невідомий. При неможливості виявити злочинця копа передавала справу на розсуд гродського суду. Отже, державний суд вважався зверхнім над копним. І. Черкаський вказував, що існував певний паралелізм функцій державних судів і копного суду, але копний суд здійснював судочинство згідно зі звичаєм, у той час як державні суди – за писаним правом. Держава залишала копні суди як данину народній вільності, навіть санкціонувала їхню діяльність в Статутах, але зобов’язала їх судити за писаним правом [191, с. 218].

Якщо за вироком копного суду передбачалась смертна кара, копа виділяла декілька осіб, на яких покладалася функція катів. Таким чином, копне судочинство поєднувало в одному органі слідчі, судові та виконавчі дії [135, с. 126]. Але найбільш поширеним покаранням були штрафи (нагадаємо, що за Руською Правдою основним видом покарання була “вира” – штраф). Окрім відшкодування збитків скривдженій стороні, винний мав додатково сплатити “пересуд”, половина якого йшла копі – на користь суддів-копників, половина – державі (на користь гродського суду) або пану (Статут 1588 р., розд. VI, арт. 5, 14). Зазначимо, що аналогічні види судової платні існували в Київській Русі – на утримання княжої дружини. Копники, які виносили рішення по справі, додатково одержували платню за винесення вироку. Отже, порядок судової платні в копних судах зберігався ще з давньоруських часів.

Таким чином, копний суд – це суд народний, суд громади, чиї витоки беруть початок з віча давніх часів. Копне судочинство було відкритим засобом правосуддя, при якому вільна громада самостійно вирішувала свої справи. Копний суд XIV – XVI ст. був яскравим прикладом самоврядування української сільської громади. Громада сама розслідувала злочин, допитувала звинуваченого, виносила вирок і карала. Звинуваченому надавалося право спростовувати пред’явлене звинувачення та пред’явлені докази, захищатися, робити “вивод”, тобто доводити свою непричетність до злочину. Копний суд був сильним та ефективним знаряддям правосуддя, оскільки громада була тим суспільним середовищем, в якому традиційно існували рівність та свобода, і на їхніх засадах сформувалося високе правове почуття народних мас, позбавлене правового нігілізму [65, с. 15].

Якщо серед інших верств населення зустрічаємо випадки протистояння суду, владі, то стосовно копного суду прикладів нескорення суду практично немає. Такі випадки з’являються пізніше, що було пов’язане зі зростанням соціальної нерівності в українському суспільстві.

Копні суди визнавали не тільки самі копники, але й пануючі верстви, уряд і закон. Вони були настільки правосильними, що не тільки ухваляли вироки про відшкодування збитків, а й присуджували до страти і самі виконували смертні вироки. Статут 1529 р. офіційно визнав копу за суд і забезпечував копним суддям таку ж недоторканність, як і суддям урядовим: “Уставуем яко для тих судей покою, которые суть на местцах наших, от нас и от панов рад наших установленные, [так і] для тых, которые бывают на копах” (Статут 1529 р., розд. IV, арт. 12). Таким чином, копний суд є яскравим прикладом санкціонування державою інституту звичаєвого права.

Існував тісний зв’язок копних судів з судами державними, зокрема, з гродським судом. Вироки копних судів, як і реляція, подавалися до гродських судів. Державні суди звичайно затверджували вироки копних судів, оскільки вважали їх слушними та справедливими. Так, Луцький гродський суд, вислухавши вирок копного суду в справі шляхетного Матиса Хорковського, записав: “А так тот суд свой копный копа вся через возного повіту Луцкого Войтеха Яблонского … мне уряду, обвестила… што ж я, не одступуючи права посполитого и Статуту… зложил рок заплате пенежней тым чотыром сот копам, подлуг артикулу 59 в розделе 4, на кождую сто коп дванадцать недель…” [867, с. 29]. У разі невиконання вироку копного суду гродський суд своїм вироком наказував виконати їх. Якщо вироки, згідно з донесенням возного, здавалися сумнівними, гродський суд наказував зацікавленим сторонам знову скликати копу і там доходити своїх шкод. Але слід зазначити, що гродський суд не був апеляційною інстанцією для копних судів, оскільки не мав права втручатися в хід копного судочинства. Отже, копний суд був незалежним від держави, хоча й зазнавав впливу державних судів. Однак вплив був взаємним, оскільки існував і зворотний зв’язок. Рішення копних судів, винесені на основі звичаєвого права, використовувались гродськими судами як прецедент.

Копне судочинство зазнало певних змін з посиленням експлуатації селян і позбавленням їх прав. Засновані на демократичних засадах, копні суди могли ефективно функціонувати лише в умовах загальної рівності членів копного округу. Із впровадженням кріпацтва на українських землях копні суди поступово занепадають. Ознаки занепаду проявилися вже в другій половині XVI ст. В 1570 р. в Луцькому повіті копа вимагала від поміщиці Хребтовичевої наказу своєму вряднику відшкодувати вартість вкраденого вола. Поміщиця не виконала вимог копників: “Я на голое слово мужицкое … платити не кажу” [67, с. 13-14]. Як вказує А.Гурбик, траплялися випадки коли поміщики зовсім забороняли своїм підданим збиратися на віча та ходити на спільні зібрання з іншимим громадами [46, с .62].

Таким чином, копні суди є одним з найдавніших за походженням інститутів руського-українського звичаєвого права. Вони збереглися і ефективно діяли і в Литовсько-Руській державі і значною мірою сприяли вкоріненню поваги до правосуддя і розвиткові місцевого самоврядування. Правові норми звичаєвого права, на якому базувалося копне судочинство, щільно перепліталися з морально-етичними та релігійними нормами. З появою писаного права копні суди були санкціоновані державою і взяті під нагляд місцевих державних судів. Однак функціонування копного суду було можливим лише за умов певного демократизму суспільства. З посиленням польських впливів, які сприяли зростанню станової нерівності, копні суди поступово втрачають реальне значення і занепадають.

Доменіальні суди

Традиційно вважається, що на українських землях право суду пана над підлеглим йому населенням виникло в литовсько-польський період внаслідок польських впливів [140, с.137; 120, с. 635]. Однак зауважимо, що ще в Київській Русі існувало право церкви судити осіб, які мешкали на церковних землях [151, с.148, 149, 160], отже, вотчинний суд церкви існував ще в давньоруські часи. Безперечно, право панів, тобто світських феодалів, судити своїх селян склалося на українських землях Великого князівства Литовського внаслідок контактів із Польщею, однак інститут вотчинної юрисдикції існував майже у всіх феодальних європейських країнах (Росії, Франції, Іспанії тощо), отже, не може розглядатись як виключно польське надбання. Крім того, передумови його формування і механізм вкорінення в Литовсько-Руській державі, як вказав М. Грушевський, значною мірою відрізнялися від польської моделі: якщо у Польщі право суду панів над селянами означало повний пріоритет шляхетської верстви над селянством і абсолютну безправність останніх, то в Литовській Русі надання такого права магнатам і шляхті було пов’язане з посіданням ними землі, а не з обмеженням прав селянства [44, с. 53].

З огляду на відсутність усталеної термінології, автори підручників з історії держави і права України суд пана над селянами називають “домініальним” або ”доменіальним”. Оскільки право суду панівних верств над селянами склалося в Литовсько-Руській державі як атрибут земельної власності, то вважаємо більш точною назвою для вказаного виду суду “доменіальний”, тобто такий, що пов’язаний із доменом, земельним володінням.

На українських землях юридичне оформлення доменіального суду розпочалося ще в Київській Русі. Устави князів Володимира і Ярослава [151, с. 148, 149, 160] надали православній церкві право судити осіб, які мешкали на її землях. У литовську добу влада видає ряд юридичних актів, які продовжили і поглибили цей процес. Привілей Ягайла 1387 р. надав право доменіального суду в Литовсько-Руській державі католицькому духовенству. Городельський привілей 1413 р. надав право суду над своїми підданими світській верхівці – магнатам і шляхті, – що перейшли в католицьку віру. А. Пашук вважає, що це стало одним із чинників, який зрівняв у правах литовсько-руську шляхту з польською, яка вже мала таке право [140, с. 74]. Однак реальний хід історичного розвитку, а саме, опір католизації з боку руської знаті в XV ст., не дозволив, на нашу думку, цілком впровадити в українських землях вказані положення в життя. Вважаємо, що реальне формування світського доменіального суду розпочалося тільки з виданням Більського привілею 1457 р., коли право суду над селянами було надане всім землевласникам.

А. Пашук зазначає, що підсудність селян панам посилила їхню залежність від останніх, але на той час це ще не було обмеженням особових прав селян. Вказане надання носило здебільшого фінансовий характер: пан мав діставити звинуваченого селянина в суд, за що пану йшла платня, яка раніше належала діцькому: „…а виноватый, который вину заслужил, пану своему, а не иному, будет обязан заплатити” [66, с. 134]. З огляду на те, що, як вже вказувалось вище, право суду державою вважалося скоріше джерелом прибутку, ніж проявом публічної влади, ми погоджуємося з думкою А. Пашука, що надання панам права доменіального суду означало в середині XV ст. лише право панів стягувати із селян судову платню. Хоча вказаний привілей прикріпив селян до землі, заборонивши перехід селян із приватних маєтків до великокнязівських і навпаки, але саме правосуддя над селянами ще здійснювалося державою.

Право повного суду, а не тільки обов’язок діцького, було надане панам Судебником великого князя Казиміра 1468 р.: „На подавание [підданих] предреченных княжат, рытерев, шляхтичов, боярь, местичов, децькых не дамы: олиж бы первей от пана, которому же тот поддан, который кривду вчинил, правда пожадана была…”; „А которому человеку князьскому или паньскому или боярьскому до князьских и до паньских или до боярьских людей дело: ино хто ищеть на ком, ехати ему искати правом перед осподарем его” (Судебник Великого князя Казимира 1468 року, арт. 11). На нашу думку, причиною таких змін у вотчинному правосудді стали зміни в суспільно-державному житті Великого князівства Литовського: у XV ст. значно посилюється роль магнатів у державі, відбувається остаточна консолідація цієї верстви. Право доменіального суду, яке було пов’язане саме із посіданням землі, посилило роль і могутність магнатів в державі. З середини XV ст. великокнязівська влада значною мірою обмежується Панами-Радою, яка була представлена магнатами. Великий князь стає лише “першим серед рівних” (за польським зразком). Надання магнатам державного права – права суду над підданими – зводило великокнязівську вотчину до рівня приватновласницької. Більше того, великий князь де в чому мав навіть менше прав за своїх підданих-магнатів (на нього з кінця XV ст. поширювались, в державних інтересах, такі обмеження у розпорядженні своєю вотчиною, яких не знали магнати, наприклад, він не міг передавати свою вотчину в спадщину).

Право доменіального суду, як пов’язане із посіданням землі, звичайно оговорювалося при наданні, передачі землі, її купівлі-продажу тощо; оскільки право надання землі мала не тільки верховна влада в державі, а і самі магнати, то і право суду над селянами з XV ст. могло надаватись і безпосередньо ними при здійсненні актів передачі землі, тим більше, що, як зазначалось вище, вказане право розглядалось скоріше як джерело прибутку, ніж як прояв публічної влади. Пізніше, з інтенсифікацією закріпачення селян, право доменіального суду могло надаватись, даруватись магнатами і без надбання права власності на маєток. Так, наприклад, жінка каштеляна Гнезнинського пані Феодора Требуховська надала в 1565 р. земянам Микиті і Ганні Кутровським право суду над селянами села Скліня („сим моим листом ему и жоне его то упевняем и моць даю: мають они, вживаючи того дожывотья своего, своих людей, подданых моих Склинских, тамошних судити, рядити, вины, пересуды, брати, доброго миловати, а злого карати, ведле каждого заслуги и вчинков“ [204; с. 84-85]).

Якщо у XV ст. доменіальний суд відбувався лише у відношенні справ, які виникали між селянами одного пана, то у XVI ст. закріпилася засада, за якою при виникненні справ між селянами, які належали різним панам, суд мав відправляти пан звинуваченого селянина, навіть коли потерпілий належав великому князеві.

Привілеї Волинський (1509 р.) і Київський (1507 р., підтверджений в 1529 р.) підтверджують право доменіального суду і сприяють його подальшому розвиткові. Волинський привілей проголошує, що судова влада пана поширюється на всяку особу, що скоїла злочин в межах приватного маєтку, незалежно від належності або неналежності даної особи до вказаного землевласника: „…а злодея приличного где коли имуть на чыемъ именьи, там его мають судити и там жо мает каран быти, подлуг давного обычая“. Однак, „вини”, як і раніше, йдуть на користь пана-власника селянина незалежно від місця суду.

Волинським привілеєм також встановлюється, що при виникненні справи на ярмарку (нейтральній території) право суду над приватновласницькими людьми належить смісному суду, який має складатись із намісника старости (він був постійним членом такого суду) і представника пана (тимчасового члена, обирався звинуваченим для кожної конкретної справи окремо) [204, с. 36]. Отже, у Волинській землі принцип підсудності за місцем скоєння злочину бере верх над принципом підсудності за суспільним положенням звинуваченого і за місцем його постійного проживання, хоча платню одержує власник селянина.

Подальші зміни в устрої і компетенції доменіальних судів пов’язані із інтенсифікацією процесу закріпачення селян в Литовсько-Руській державі.

“Устава на волоки” Сигізмунда ІІ Августа (1557 p.) проголошує, що в панських маєтках функцію діцького – ставити звинуваченого селянина перед державним судом – має виконувати призначений паном управитель-наглядач – війт. Він же мусить бути присутнім під час процесу над селянами і “справедливости подданому допомогати” [14, с. 241].

Державна влада контролювала відправлення правосуддя в доменіальних судах. Певною мірою наглядало за судом пана над селянами і суспільство: теоретично доменіальний суд був одноособовим, але звичайно пан судив в присутності громадських урядів. „…Тогож часу, обославши панов зацных… и при вижу вряду здешнего замку Луцкого, Миколаю Марковичу, … нинешнего дня справедливост на того служебника своего чинил, и с права, водлуг судового сказаня, … выдал есмо ему [потерпілому] того Яна, служебника своего, горлом, ” - читаємо в запису від 17 липня 1564 р. [204, с.54].

В іншому запису читаємо: „Вжо село право: з стороны пана Яна Жарчинского – брат его Жарчинский, а другий Вербовъский, а с стороны пана Холоневского – пан Ян Колпытовский, и пан Михно Ощовский [пани селян і “сторонні люди”]…” [204, с. 74].

За Статутом 1529 р. воєводи і старости мали висилати діцьких до тих панів, які ухиляються від відправлення належного правосуддя над підлеглими їм селянами, і нагадувати панам про їх обов’язки. Після третього обсилання діцький мав діставити винного до місцевого державного суду (Статут 1529 року, розд. VI, арт. 18).

Для юрисдикції доменіальних судів існували обмеження за колом справ. З-під їхньої підсудності були вилучені злочини за “старостинськими артикулами”. Однак на практиці вказане правило неодноразово порушувалось. В актах панських судів 1501–1569 рр., зібраних М.Ясинським, згадується панський суд у випадках пограбування, покалічення, вбивства, наїзду на маєток тощо [204, с. 38, 56, 59, 64, 98].

Оскільки держава контролювала доменіальні суди, то при відправленні правосуддя пан мусив керуватися тими ж правними засадами, що і державні суди: спочатку звичаєвим правом, а пізніше – Статутами Великого князівства Литовського – „водле обычаю права посполитого и статуту земского”. Безумовно, траплялись численні випадки грубого порушення права. “…Пан Михайло Маркович Жоравницкий, поимавши боярина его милости княжеского … Свирида, безвинне, одно наполнившися воли своей, без жадного лица и права … казал его обесити [повісити]”. Зем’янин Лев Тимофійович Звєров заявив у гродський суд, що він їздив до пана Богдана Лосятинського, “просячи права и справедливости на людей [пана] о покрадене быдла…; то пак… пан Богдан Лосятинский, не складаючи року права а не вчинивши жадное справедливости, его самого, словы непочтивыми зсоромотивши, збил, змордовал, жал и тяжкост ему вчинил”. Слуги князя Костянтина Острозького наїхали на маєток княгині Беати Острозької, пограбували і вбили її слугу і згвалтували його дочку. Урядник князя Острозького не діставив винних до княгині і сам не з’явився на місце арешту, в маєток княгині, для відправлення суду над винними. Люди княгині, разом із вижем Луцького гродського суду, приїхали до маєтку князя Костянтина Острозького для запрошення урядника на розгляд справи. Впізнавши вбивців і гвалтівників, вони звернулись до княжого врядника Яцка Бутовича, але останній “вижа в себе загамовал [затримав] и через три дни держал”, а людей княгині Беати Острозької “до везеня [в’язниці] осадити дал…; ку тому праву на рок зложоный сам не был и никого от себе… на местце свое не присылал». Намісник князя Сангушка скаржився, що при вимаганні ним суду урядник хазяїна відповідача “..не маючи до мене жадное причины, толко наполнившися воли своее, мене словы ущипливыми а барзо шкодливыми соромотил, отповед и пофалки на здорове мое вчинил…”. Пан Ян Кухмистрович, хазяїн селян-злочинців, не вчинив суд над винними, а посланця гродського суду Євраша Плюту “окрутне збил, змордовал, груди и живот ему отбил, с которого бою и окрутного мордованя тот человек лежит на смертной постели, а неведати, естли будет жив…” [204, с. 35–36, 40, 49–51, 63–64, 56–57].

Були випадки не тільки пасивного ухилення панів від відправлення суду і насильства над тими, хто вимагав правосуддя, а й активного втручання в суди з метою завадити правосуддю. Зем’яни Іван і Олехно Путошинські затримали з “лицем” – вкраденими вівсом і травою – злодіїв-селян зем’ян Козинських. Хід подальших подій викладений в скарзі Путошинських в Луцький гродський суд від 15 червня 1566 р.: “…[ми] до пана Семена и до пана Павла Козинських посылали, складаючи им рок, абы они за тыми людми своими ку праву приехали и нам о тое их злодейство на именю нашом, где их поймано, справедливость вчинили… панове… Козинские… на тот рок за тыми поддаными своими в дом наш приехали и, не чинячи нам с ними справедливости, нас нафукали… и поехали проч; для которых… отповедей и похвалок их не естимо сами, слуги и люде наши безпечни здоровя и горла своего” [204, с. 121].

Зем’янин Ждан Койленський заявив, що він у своєму маєтку, за проханням потерпілого, затримав звинуваченого у злодійстві селянина князя Збаразького. “Сам Збаразький, не вживаючи права, хотел то мет, абы тот истый Мартин [звинувачений], яко в злодействе обвиненый, безправне [без відправлення суду] и вольне был пущон…“ [204, с. 160].

Однак, на нашу думку, самоуправство панів і їх служебників не можна відносити на рахунок повної безправності селян в період, що розглядається, оскільки такі випадки порушення закону зустрічаємо серед практично всіх верств населення і по відношенню до всіх верств населення.

Процес в доменіальних судах був подібний до процесу в державних судах. За Волинським привілеєм, головщина з панських людей, винних у вбивстві, йде на користь пана, від якого залежить вбивця: “Нехай они зъ слугъ и зъ людей своихъ, хто въ головщину упадетъ, сами головщину, на слугахъ и на людехъ своихъ беруть; а старостам и наместникомъ нашимъ не надобе зъ слугъ и зъ людей головщины брати”. В разі ж скоєння крадіжки приватновласницьким селянином на території, підвласній старості, “вину” із злочинця одержував не староста або його чиновники, а пан, від якого залежав злочинець. Крадена річ йшла на користь пана-власника маєтку ("на чыем именьи злодея изымають”); потерпілому сплачувалась вартість вкраденого. “Вину” одержував власник селянина-злодія [206, с. 36].

Такі ж правила діяли і в Київській землі. За Київським привілеєм, окрім того, в разі неспроможності злодія сплатити вартість вкраденого, річ поверталась власнику, а сам злодій підлягав смертній карі через повішання. Жінка і діти злодія відповідали за злочин чоловіка і батька, якщо були співучасниками і приховувачами, тобто знали про злочин і користувались краденим. Селянин не міг виступати як звинувачувач або свідок за чи проти пана: “… коли будет человек или холоп, или роба, на государя своего сочити (доносити), ино съ человеком и съ холопом и съ робою суда нетъ, а человека и холопа и робу государю выдати“ [206, с. 35]. Це положення підтверджують і Статути (Статут 1529 року, розд. IV, арт. 78; Статут 1588 року, розд. VI, арт. 78).

Після закінчення справи пан міг заявити про це в гродський суд, який протоколював справу в гродські книги. У деяких випадках пан видавав судовий лист, підписаний присутніми на суді особами: “На што и лист судовый панов… в себе маючи, передо мной [гродським суддею] на вряде показовал, и был вычитан…” [204, с. 60].

Подальша еволюція доменіальних судів відбулась вже в Речі Посполитій і була пов’язана із остаточним закріпаченням селян.

Таким чином, виникнення доменіальних судів на українських землях Великого князівства Литовського можна розглядати як закономірний результат їхнього суспільного і державного розвитку; становлення і оформлення вказаного виду суду тривало протягом XV – початку XVI ст. Державна влада залишила за собою право контролю над доменіальними судами; при відправленні правосуддя в них діяли загальнодержавні правові норми.

Церковні суди

Церковні суди існували на українських землях з часів Київської Русі. Їх було впроваджено Уставом князя Володимира Святославича (початок ХІ ст.) під впливом візантійського канонічного права. Устав зазначав: “Те все суды церкви даны суть. Князю и боярам и судьям их в ты суды нельзе вступатися… не надобе въступатися ни детем моим, ни внучатом, ни всему роду моему до века, ни в люди церковные, ни во все суды их” [151, с. 148]. Даний документ визначив коло осіб, що підлягали юрисдикції церковного суду по всіх справах. До них було віднесено осіб духовного сану (ігуменів та ігуменій, попів, дияконів, їх дітей, ченців і черниць, проскурників, півчих), а також осіб, які знаходились під патронатом церкви (паломників, “задушних людей” – холопів, відпущених на волю за заповітом – “за душу”, лікарів, осіб з фізичними вадами, а також мешканців благодійних закладів – “манастыреве, болнице, гостинници, странноприимнице”, мешканців богаділень) [151, с. 148].

У випадках виникнення справ між вказаними особами з “іншими людьми” створювався “обчій” суд – суд князя та єпископа.

Крім підсудності за колом осіб, існувала і підсудність за колом справ. До справ, що судила церква, було віднесено злочини проти моралі (перелюбство, інцест, згвалтування, насильство дітей над батьками, вбивство позашлюбного немовляти тощо), деякі шлюбно-сімейні відносини (викрадення нареченої, спори про спадщину дітей або братів, майнові спори подружжя), злочини проти віри (єретицтво, крадіжка з церкви, віровідступництво, виготовлення зілля, чаклунство, знищення хрестів тощо). За цими справами церковній юрисдикції підлягало все без винятку населення Київської Русі.

За свою судову діяльність церква одержувала платню із сторін, що змагалися. Окрім того, існував наказ князя Володимира своїм тивунам віддавати 1/10 частину прибутків від світського суду на користь церкви.

Устав князя Ярослава про церковні суди підтвердив основні принципи їхньої діяльності і поширив перелік підсудних їм справ, докладно визначивши покарання за кожний злочин. За Уставом князя Ярослава, православна церква одержує право суду над людьми, які мешкають на її землях: “А что ся дееть в монастырьских людех, в церковных, в самех монастырех, да не вступаеться князь, ни волостель…” [151, с. 192]. Виморочне майно, яке залишилось після вказаних людей, відходило церкві. Це був своєрідний доменіальний суд, оскільки таке право було пов’язане із землеволодінням. Отже, обидва типи церковних судів – як духовні (за колом справ і за колом осіб), так і доменіальні – формуються ще в Київській Русі. Доказом може служити той факт, що право доменіального суду церкви зустрічаємо і на українських землях, які були загарбані в XIV ст. Молдавією. Грамота Петра воєводи, господаря Молдавії, від 5 квітня 1448 р. звільняє мешканців сіл Репчичани, Радовці, Доброчинещі, Баланещі, Давидівці від податків і повинностей на користь господаря, оскількі ці села він дарував Побратському монастиреві. Між іншим в грамоті зазначено: “оу тых выше писанных сел за ся не оумешают соудци от яс … и ни един рядця. ни глобы брати ни третину. ни от которои вине. ни от великеи. ни от малои. или соудити тоты люд. ни оу котором месте. але да соудитъ сам игумен от побрате или рядци их. а иного соудца да не имают” [39, с. 101].

У Великому князівстві Литовському обидва типи церковних судів еволюціонують, причому кожний – в своєму напрямку.

Литовські князі постійно підтверджували право доменіального суду православної церкви і в загальних грамотах, що надавались православному духовенству, і в приватних жалуваних грамотах окремим особам. “А на церковныи люди … децких не давати: перво обослати листом, штобы ку праву стал, а любо человека поставил…” – читаємо в Привілеї Київській землі [204, с. 9]. Князь Любарт Гедимінович дарував села соборній церкві Івана Богослова в Луцьку і в дарчій грамоті від 8 грудня 1322 р. зазначив: "А по сем не надобе вступоватись ни детем моим, ни внучатом, ни всему роду моему до века, ни в люды церковныя, ни во вся суды их, - то все дал есми церкви Божой. Ктому и … своим тывуном приказуем судов церковных не судити…“ [171, с. 22].

Право суду над людьми, які жили на церковних землях, могли надавати і приватні особи разом із пожалуванням церквам та монастирям земель. Князь Юрій Лінгвеневич Мстиславський в 1443 р. дарував Онуфрієвському монастирю села Головчине та Колесниківське. В жалуваній грамоті зазначено: “… и тыхъ людей монастырских нашим наместником и тывуном и всим нашим заказником не судить, а не рядить” [120, с. 626]. Це пожалування було підтверджене в 1468 р. князем Іваном Юрієвичем Мстиславським. Окрім підтвердження права архимандрита чинити суд над монастирськими селянами, грамота містить вилучення архимандрита з-під судової влади митрополита по світських справах: “А коли митрополит поедет мимо монастырских людей и мимо монастыря Светого Онуфрея, ино митрополиту того архимандрита Онуфрейского ни судити, а не рядить … коли будет до него которое дело, ино нам самим того архимандрита судить.” Духовному суду митрополита залишалось тільки „што у свитку в Ярославли стоит [тобто, в “Уставі Ярослава”]”. По інших духовних справах надавач і митрополит мали судити архимандрита і монастирських людей сумісним судом: „…будет владыце [митрополиту] которое дело до архимандрита духовное, ино нам же самим того архимандрита со владыкою смотрети; а владычным десятником и городским тых людей монастырских Светого Онуфрея у духовных делех не судить, ани рядить, и децких не посылати, и вин не имати на владыку…” [4, с. 15]. Князь Михайло Іванович Мстиславський надав право в 1500 р. Пустинському монастирю Пречистої Божої Матері садити людей на церковні землі і в листі додав: “А кого коли они за себе людей прызовут и на ново за собою посадятъ, ино нашим наместником и тывуном и иншым нашим урядником не надобе у тых их людей вступать, судити, ни рядити и никоторых пошлин нам на тых людей не брати, ни службы им нашей никоторой не знати” [120, с. 629].

До компетенції церковних доменіальних судів входив розгляд цивільних і дрібних кримінальних справ, а також справ про невиконання феодальних повинностей. Як і світські доменіальні суди, церковні не розглядали справ по “старостинських артикулах”.

Оскільки духовенство могло одержувати землі, розташовані далеко від місця їхнього постійного проживання, то відправляти суд у своїх маєтках звичайно доручали своїм намісникам і управителям. При відправленні суду церковні доменіальні суди керувалися світським правом.

Власники церковних земель духовного сану відповідали за відправлення суду над своїми підданими і за з’явлення їх до державного суду у випадках, передбачених законом. Якщо священики нехтували своїми обов’язками карати винних підданих, потерпілі могли вимагати правосуддя на копному суді, а в разі відмови і копному суду – звертатись до гродського (замкового) суду. 5 січня 1566 р. зем’янка Ганна Остик скаржилась у замковий суд про вбивство і пограбування її слуги Доросинськими монастирськими селянами і про їх відмову з’явитися на копу, яка збиралася на межі маєтків – її і монастирського, – для розслідування справи про це вбивство. Суд направив вижа, який склав звіт про огляд вбитого і про свою поїздку до Красносельського ігумена, на чиїх землях мешкали вказані селяни, з вимогою суду над винними: “… чинили купу на границы… з людми сел обаполных, яко ж дей по тыхъ людей Доросинских колкокрот посылали, абы на купу, водле стародавнего звычаю, шли, а они дей жадным обычаем не копу быти не хотели и небыли, на чом дей еси и паметное зложили; то ся дей явно оказало, иж они его забили… А потом пан Михайло Гулялницкий, врядник Любецкий, посылал за мною вижом врядовым … з листом своим до пана Богдана Шишка, игумена Спаского, жалуючи на подданых его Доросынских и просячи о справедливост; …самого … игумена … в монастыри не застал, одно тивона его знашодчи, дал ему лист от пана Михайла Гулялницкого, абы пан богдан Шашко на тых подданых своих Доросинъских рок правду зложил и справедливост слушную вчинил” [204, c. 99]. 4 січня 1562 р. Луцький гродський суд розглядав справу за скаргою зем’янина Томила Ворони на Новоставських селян пріора Луцького Северина про крадіжку худоби і про неодноразову відмову пріора вчинити суд над винними. Гродський суд виніс вирок, який зобов’язував пріора вчинити правосуддя [204, с. 34–35].

Якщо ж правосуддя не відбувалось за поважних причин, священик мав заявити про це в державний суд (земський або гродський). 9 червня 1566 р. владика Володимирський Феодосій заявив у замковий суд, що він не зміг вчинити в своєму маєтку Біскупичах суду над своїм підданим поповичем Денисом, якого звинувачувала княгиня Ганна Збаразька у пораненні її слуги: “… одно ж дей я на тот рок зложоный там [в маєтку] для того права быти немог, за пилными справами земскими того повету Володимерского, будучи соймиком поветовым з их милостю князи и паны шляхтою забавен, на который дей есми соймик за листом и розсказанем господарским и некоторых панов тут, до Володимера, приехал…” [204, с. 119].

За часів Київської Русі світській владі категорично заборонялося втручатись в церковні суди під загрозою смертної кари [151, с. 192]. У Великому князівстві Литовському протягом XIV – на початку XV ст. така заборона зберігалась. В уже згадуваній дарчій грамоті соборній церкві Івана Богослова в Луцьку від 8 грудня 1322 р. князь Любарт Гедимінович зазначив: “… мирским не просчено от закона Божыя доступоваться в тые [церковні] рады. Аще ли хто … сия предания отческая и повеления княжения нашего преступить дерзнет, десять тисячей рублей на нас и на епископа да казнится и от Бога проклят будет” [171, с. 22]. Отже, в XIV cт. світська влада ще не насмілювалась втручатись у духовні суди. Але вже у І пол. XV ст. бачимо численні випадки порушень Уставу. Одну з причин цього вбачаємо в тому, що в XV – на початку XVI ст. надання церкві права доменіального суду, як і для світських феодалів, означало її право стягувати судову платню із сторін, які змагаються. “Судить ему [архимандриту] и рядить тые люди самому, а … тые дани и дачи и пошлины имать на них…”, – читаємо в грамоті князя Юрія Мстиславського (онука Ольгерда) Онуфрієвському монастирю від 1443 р. [204, с. 13]. Право суду і відповідного стягування судової платні могло надаватись як разом із наданням землі, так і безпосередньо. Іншою причиною можливості втручання світської влади в церковні суди, на наш погляд, можна вважати певну демократизацію суспільства, зниження ролі й значення церкви в державі.

Отже, бачимо, що у Великому князівстві Литовському доменіальні суди церкви стали абсолютно подібними до світських. В Литовсько-Руській державі формується суспільство світського, громадянського типу. Церква не відіграє тут такої ролі, як, наприклад, у Московській державі. Тому еволюція духовних церковних судів також іде шляхом обмеження судових прав церкви. З-під церковної юрисдикції вилучується ряд справ і передається світським судам. Земський привілей великого князя Олександра від 1492 р. проголосив, що світський суд не змішується з духовним. Сейм 1565 р. вирішив світські справи передати в світські суди, а церкві залишити тільки суди із справ релігійних. Це правило було закріплене в Статуті 1566 року: “Теж уставуем, иж бискупове и вси прелаты стану духовного и их справцы княжат панов и всее шляхты рыцерства, мещан и всих подданных наших яко и шляхецких не мають никого ку собе до духовного права о свецкие речы вызывати; … нижли што духовному праву належить и прислухать будеть, то в духовном праве справовано и сужоно быти маеть” (розд. ІІІ, арт. 26). Спеціальні Правила 1511 р. і 1585 р. визначили взаємовідносини між церковними та світськими судами. Духовні суди мали розглядати справи про порушення догматів християнської віри, недотримання церковних обрядів, справи про розірвання шлюбу, перелюбство, майнові спори подружжя, справи про спадщину та деякі інші.

Судові функції в церковних духовних судах виконували протопопи, єпископи, владики монастирів.

Джерелами канонічного права для православної церкви у Великому князівстві Литовському, як і в Київській Русі, були запозичені візантійські кодекси – “Номоканони”, збірки рецепованих законів – “Кормчія Книги”, “Книги законныя”, “Мерила праведныя”, церковні Устави князів Володимира і Ярослава. Але все частіше духовні суди вирішують справи, керуючись джерелами світського права, особливо тими з них, які регулюють стосунки між церквою і державою.

Загальна постанова 1499 р. спеціально підкреслила, що влада митрополита та єпископа судити духовних осіб не повинна зустрічати протидії ні з боку великокнязівських чиновників, ні з боку католицького духовенства, світських панів і органів місцевого самоврядування. Але нерідко траплялись випадки суду панів над сільськими священиками, які мешкали на панських землях. В 1544 р. митрополит Макарій скаржився великому князеві, що княгиня Слуцька наказує своїм служебникам втручатись у духовні справи, судити священиків, ув’язнювати їх і навіть розлучати чоловіків із жінками. Митрополит повідомляв великому князю, що заборонив правити службу Божу слуцькому архимандриту Никандру за те, що той двічі не з’являвся до суду; але ж Никандр навіть не схотів читати грамоти митрополита, а служку, який приніс її, власноруч побив. Архимандрит насмілився вчинити таке, оскільки його покровителькою була пані княгиня Слуцька [157, с. 109]. Отже, в Литовсько-Руській державі судова влада церкви не розглядалась як непорушна і недоторканна.

Апеляційною інстанцією для духовних церковних судів був суд великого князя. В судових актах періоду, що розглядається, знаходимо вказівки на випадки доручення вирішення спору між духовними особами світським судом. В 1516 р. воєвода Київський Андрій Немирович розглядав спір між ігуменом і “старцями” Пустинського Нікольського монастиря й Софійським намісником митрополита. Розгляд справи відбувався у присутності світських осіб [118, с. 121]. Апеляційною інстанцією для доменіальних церковних судів були суди воєвод і старост, а пізніше – гродські суди. 12 квітня 1561 р. Хорлупський врядник Луцького владики Марка Жоравницького приніс скаргу до Луцького гродського суду з приводу побиття його слуг врядником Жидичинського архимандрита Іони. Причиною звернення до гродського суду стала відмова архимандрита Іони вчинити суд над винним [204, с. 27].

Таким чином, церковний суд на українських землях у складі Великого князівства Литовського зазнав певної еволюції порівняно з періодом Київської Русі. Було значно обмежене коло справ, підсудних духовному суду. Звузилось коло осіб, що визнавались “церковними людьми”. Духовні суди при розгляді справ все частіше звертаються до джерел світського права. Держава чітко визначає межі судової компетенції церкви. Доменіальний суд церкви зазнає значного впливу світського доменіального суду і стає цілком подібним до нього. Світська влада в державі вважається вищою за духовну.

Такий характер еволюції церковних судів у Литовсько-Руській державі свідчить про формування в князівстві громадянського суспільства європейського типу із яскраво вираженим пріоритетом світських цінностей.