Багатоаспектність підходів проблеми вільного часу зумовлює той рівень теоретичного узагальнення, на якому можлива координація досліджень з низки взаємодіючих між собою дисциплін –– соціології, філософії, культурології, педагогіки, психології.

У філософському енциклопедичному словнику дозвілля і вільний час ототожнюються. Вільний час визначається як “частина позаробочого часу (в межах доби, тижня, року), що залишається в людини (групи, спільноти), якщо відняти різного виду невідкладні, необхідні затрати[61,с.28]. Межі вільного часу визначаються на основі виділення у складі загального часу життєдіяльності людей власне робочого (включаючи додаткову працю з метою заробітку) і позаробочого часу та виділення у складі останнього різних елементів зайнятого (невільного) часу”. Тут же визначаються дві основні функції вільного часу:

1) функція відновлення сил людини, затрачених на працю та інші обов’язкові заняття;

2) функція духовного (ідейного, культурного, естетичного і т.д.) і фізичного розвитку людини.

Згідно з визначенням Б. Грушина загальний бюджет часу дорослої людини поділяється на чотири основні частини:

1) витрати, пов’язані з роботою на підприємстві;

2) витрати на домашню працю та самообслуговування;

3) час для сну, приймання їжі;

4) вільний час[11,с.58].

Як соціально-історична категорія вільний час характеризується трьома основними параметрами:

1) обсяг (величина) – залежить в першу чергу від тривалості праці, що характерна для конкретного суспільства, тобто від загальної величини поза робочого часу;

2) структура – основу класифікації складає характер діяльності людини з точки зору її впливу на розвиток людської особистості, зокрема:

· активна творча (в тому числі громадська) діяльність;

· навчання, самоосвіта;

· культурне (духовне) споживання, що має індивідуальний (читання преси, книг і т.д.) та культурно-масовий (відвідування кіно, театрів, музеїв і т.д.) характер;

· фізичні заняття (спорт і т.п.);

· любительські заняття типу хобі;

· заняття, ігри з дітьми;

· зустрічі з друзями, спілкування з іншими людьми;

· пасивний відпочинок;

· затрати часу, що співпадають з явищами антикультури (наприклад, зловживання алкоголем).

3) зміст – його становлять конкретні заняття людини та їх якість в рамках тієї чи іншої діяльності [17,с.84].

Поняття “дозвілля” у науковій літературі трактується, як частина вільного часу, використання якого пов’язано з активним освоєнням культурних цінностей, розважальною діяльністю та фізичною активністю. Сумісна дозвільна діяльність на основі творчих інтересів орієнтує школяра на вільне експериментування. В стильових та структурних особливостях використання дозвілля закладені передумови диференціації педагогічного керівництва то поступового його переходу до самокерівництва, самоосвіти. Зміст культурних потреб та форм їх задоволення у сфері дозвілля – показник міри смаку школяра. Наявність розважальних, ігрових елементів модулює і певні цінності. Певною мірою форми проведення дозвілля залежать від дотримання традицій, звичаїв, наслідування моді [2, 72-78].

Автор “Прикладної соціології” Е.М.Бабосов розрізняє “побут” і “дозвілля”. Він визначає їх так: “побут являє собою сферу повсякденної життєдіяльності людей, орієнтовану на задоволення матеріальних потреб і засвоєння духовних благ, на спілкування, відпочинок і розваги, які встановлюються і змінюються під впливом матеріального виробництва, суспільних відносин, рівня культури, етнонаціональних особливостей соціальних спільнот людей”. Подібно до того, як в ході історичного розвитку в людей виробляється комплекс прийомів, умінь і навичок виробничої діяльності, так і в процесі споживання матеріальних благ у них формується комплекс прийомів, звичаїв, обрядів, традицій, які у своїй сукупності становлять внутрішній уклад життя певної соціальної чи територіальної спільноти (класу, нації, міста, села), її побут. Дозвіллям він називає частину неробочого часу, яка залишається в людини після виконання невідкладних невиробничих обов’язків, наприклад, переміщення на роботу і з роботи [3, с. 71, 81].

Про деякі аспекти сучасної концепції вільного часу говорить у “Соціології” В.Г.Городяненко, який теж розділяє поняття “вільний час” і “дозвілля” – як складову вільного часу. Він стверджує, що людина використовує час на трьох рівнях – фізичному, біологічному та соціальному. Поняття “соціальний час” характеризує як людську діяльність і соціальні відносини під час суспільних процесів. Соціальний час характеризується тривалістю, послідовністю, становленням. Тривалість – це період, протягом якого тривають соціальні процеси, явища соціального життя. Послідовність – порядок виникнення та реалізації соціальних процесів і явищ. Категорія “становлення” використовується для розкриття змін, які відбуваються у соціальних процесах. Соціальний час охоплює дві основні сфери життя людини і суспільства – виробничу і невиробничу. Виробничий час є узаконеним обов’язком людини, яка повинна працювати, щоб задовольнити свої потреби. Однак не меншою цінністю , ніж виробничий, є неробочий час, тобто час за межами праці людини на виробництві чи в організації[54,с.76]. Неробочий час поділяється на:

1) час, пов’язаний з домашньою працею і побутовими справами;

2) час, спрямований на задоволення фізіологічних потреб (сон, споживання їжі тощо);

3) вільний час.

Вільний час, на думку В.Г. Городяненка, – це складова соціального часу, звільнена від виробничих і побутових справ, яка охоплює сферу вільної діяльності людини[54,с.88].

Слід розрізняти поняття “вільний час суспільства” і “вільний час особистості”. Перше поняття означає час, витрачений суспільством безпосередньо на задоволення своїх інтелектуальних та естетичних потреб. Воно охоплює час, виділений суспільством на розвиток науки, мистецтва, управління громадськими справами тощо. Особистий вільний час є в розпорядженні кожної людини і використовується нею відповідно до індивідуальних нахилів, потреб, інтересів, а також можливостей, які надає їй суспільство. Тому розрізняють вільний час різних соціальних груп: робітників, колгоспників, фермерів, підприємців, службовців, інженерно-технічних працівників та інших категорій населення (пенсіонерів, домогосподарок, студентів тощо)[64,с.78].

Необхідно розрізняти вільний час і дозвілля, вільний час і відпочинок.

Дозвілля – складова вільного часу, що являє собою сукупність занять, спрямованих на відновлення фізичних, розумових і психічних сил людини[48,с.14]. Поняття “відпочинок” ширше, ніж вільний час. До нього належить не лише частина вільного часу (наприклад, пасивний відпочинок), а й деякі складові неробочого часу (сон).

Значний теоретичний та практичний інтерес становить питання про вплив вільного часу на особистість. В. Г. Городяненко виділяє такі функції вільного часу:

1) рекреаційну – відновлення для продуктивної праці;

2) розвиток особистості;

3) задоволення потреб;

4) спілкування;

5) передача життєвого досвіду[54,с.45].

Складним є питання про показники, які характеризують реалізацію цих функцій. Найповніше розроблені показники реалізації рекреаційної функції. До них належать показники продуктивності праці, стан здоров’я, самопочуття тощо. Але й вони потребують конкретизації та подальшої розробки. Показники ефективності діяльності людини у вільний час, задоволення її потреб, розвиток її сил, дії вільного часу на конкретні соціальні групи вивчені недостатньо [10, с. 263-264].

Важливим питанням у науковій літератури є співвідношення між громадсько та особистісно організованим вільним часом.

Громадсько організований вільний час – це такий час, протягом якого вся діяльність школярів перебуває під безпосереднім контролем дорослих[53,с.7]. Дехто з дослідників (Г.П. Орлов, А.В. Неценко, Г.А.Євсєєва) вважає: треба збільшувати частку громадсько організованого вільного часу, що сприятиме підвищенню якості його використання, рівня раціональності. Адже для організації самостійних занять у підлітків бракує життєвого досвіду, вони не завжди розуміють цінність кожної хвилини, не вміють правильно, раціонально спланувати свою діяльність. Особистісно організований вільний час – це час, протягом якого кожен сам вибирає чим йому зайнятися; цей час піддається більшій стихійності, він мало керований з боку дорослих; час, який використовується на індивідуальні культурні потреби, технічну та культурну творчість, любительські заняття, самоосвіту, спілкування, самостійні заняття фізкультурою і спортом, пасивний відпочинок[52,с.65].

О. Ганюков і Т. Бондар у статті “Дозвілля, культурні запити і потреби української молоді” на основі результатів наукового дослідження “Молодь України: ціннісні орієнтації та культурні запити” проведеного Українським інститутом соціальних досліджень у листопаді-грудні 1997 р. дійшли таких висновків, що у системі пріоритетів цінностей дозвілля молоді перше місце посідають пасивні форми, які для свого задоволення не вимагають високого рівня культурної компетенції (відвідування дискотек, перегляд телевізійних програм, прослуховування популярної музики). Інтелектуальні (активні) форми, для задоволення яких потрібні вольові, організаційні і розумові зусилля (відвідування театральних вистав, мистецьких виставок, концертів класичної музики) за поширеністю значно їм поступаються.

Вільний час є вагомим фактором соціалізації сучасної молоді, оскільки він в тій чи іншій мірі охоплює собою мега-, макро-, мезо- та мікрофактори соціалізації, а також тим, що при проведенні вільного часу активно діють психологічні та соціально-педагогічні механізми соціалізації[52,с.54]. Розглянемо їх детальніше.

До психологічних механізмів соціалізації можна віднести наступні:

1. імпринтінг (запам’ятовування. відбиток) – фіксування людиною на рецепторному і підсвідомому рівнях особливостей життєво важливих об’єктів, які на неї впливають.

2. наслідування – слідування якомусь зразку, прикладу. У даному випадку – один з шляхів довільного і частіше мимовільного засвоєння людиною соціального досвіду;

3. екзистенціальний натиск – оволодіння мовою і неусвідомлюване засвоєння норм соціальної поведінки в процесі взаємодії зі значимими людьми;

4. ідентифікація (ототожнення) – процес неусвідомлюваного ототожнення себе з іншою людиною, групою, зразком;

5. рефлексія – внутрішній діалог, в якому людина розглядає, оцінює, приймає чи відкидає ті чи інші цінності, властиві різним інститутам суспільства, сім’ї, групі ровесників, значимим особам і т.д. Рефлексія може являти собою внутрішній діалог декількох видів: між різними Я людини, з реальними чи вигаданими особами та інші. З допомогою рефлексії людина може формуватися і змінюватися в результаті усвідомлення і переживання нею тієї реальності, в якій вона живе, свого місця в цій реальності і себе саму.

До соціально-педагогічних механізмів соціалізації можна віднести наступні:

1. традиційний механізм соціалізації (стихійної) являє собою засвоєння людиною норм, еталонів поведінки, поглядів, стереотипів, які характерні для її сім’ї і найближчого оточення (сусідського, приятельського та ін.). Це засвоєння проходить, як правило, на неусвідомленому рівні з допомогою закарбування в пам’яті, некритичного сприйняття пануючих стереотипів. Ефективність традиційного механізму досить рельєфно проявляється тоді, коли людина знає, “як треба”, “що треба”, але це її знання суперечить традиціям найближчого оточення. У такому випадку виявляється правий французький мислитель Мішель Монтень, який писав: “...Ми можемо скільки завгодно твердити своє, а звичай і загально прийняті життєві правила тягніть нас за собою”[5,79]. Окрім того, ефективність традиційного механізму проявляється в тому, що ті чи інші елементи соціального досвіду, засвоєні, наприклад, в дитинстві, але які згодом не були у запиті які були блоковані в силу змінених умов життя (наприклад, переїзд із села у велике місто), можуть “виплисти” в поведінці людини при черговій зміні життєвих умов чи на наступних вікових етапах;

2. інституційний механізм соціалізації, як слідує із самої назви, функціонує в процесі взаємодії людини з інститутами суспільства і різними організаціями, як спеціально створеними для її соціалізації, так і такі, що реалізують соціалізуючи функції попутно, паралельно зі своїми основними функціями (виробничі, громадські, клубні та інші структури, а також засоби масової інформації). У процесі взаємодії людини з різними інститутами та організаціями відбувається наростаюче накопичення нею відповідних знань і досвіду соціально схвалюваної поведінки, а також досвіду імітації соціально-схвалюваної поведінки і конфліктного чи безконфліктного уникнення виконання соціальних норм.

3. Слід мати на увазі, що засоби масової комунікації як соціальний інститут (друковані видання, радіо, кіно, телебачення) впливають на соціалізацію людини не лише з допомогою трансляції певної інформації, але і через представлення визначених зразків поведінки героїв книг, кінофільмів, телепередач. Ефективність цього впливу визначається тим, що, як тонко помітив ще в ХVІІІ ст. реформатор західноєвропейського балету французький балетмейстер Жан Жорж Новер, “оскільки пристрасті, які переживають герої, відзначаються більшою силою і визначеністю, ніж пристрасті людей звичайних, їх легше і наслідувати”[5,с.83]. Люди у відповідності з віковими та індивідуальними особливостями схильні ідентифікувати себе з тими чи іншими героями, сприймаючи при цьому властиві їм зразки поведінки, стиль життя і т.д.

4. Стилізований механізм соціалізації діє в рамках певної субкультури. Під субкультурою у загальному вигляді розуміють комплекс морально-психологічних рис і поведінкових проявів, типових для людей певного віку чи певного професійного чи культурного прошарку, який в цілому створює визначений стиль життя і мислення тієї чи іншої вікової, професійної чи соціальної групи. Але субкультура впливає на соціалізацію людини постільки і в тій мірі, наскільки і в якій мірі її носії (групи людей –– ровесники, колеги і т.д.), референтні (значимі) для неї.

5. Міжособистісний механізм соціалізації функціонує в процесі взаємодії людини із суб’єктивно значимими для неї особами. У його основі лежить психологічний механізм між особистісного переносу завдяки емпатії, ідентифікації і т.д. Значимими особами можуть бути батьки (у будь-якому віці), будь-який дорослий, якого людина поважає, друг-ровесник своєї чи протилежної статі та ін. Звичайно, важливі люди можуть бути членами тих чи інших організацій і груп, з якими людина взаємодіє, а якщо це ровесники, то вони можуть бути і носіями вікової субкультури. Але не є рідкістю, коли спілкування із значимими особами в групах та організаціях може здійснювати на людину вплив, не ідентичний впливові самої групи чи організації. Тому доцільно виділяти між особистісний механізм соціалізації як специфічний.

Соціалізація людини, а особливо дітей, підлітків, юнацтва протікає з допомогою всіх вище названих механізмів. Однак у різних статево-вікових та соціокультурних груп, у конкретних людей співвідношення ролі механізмів соціалізації відрізняється, часом навіть досить суттєво. Так, в умовах села, містечка, а також в малоосвічених сім’ях у великих містах суттєву роль може відігравати традиційний механізм. В умовах великого міста особливо явно діють інституціональний та стилізований механізми. Для людей явно інтровертованого типу (тобто звернених всередину себе, із підвищеною тривожністю, самокритичних) важливішим може стати рефлексивний механізм. Ті чи інші механізми відіграють різну роль в тих чи інших аспектах соціалізації. Так, якщо мова йде про сферу дозвілля, про слідування моді, то провідним часто є стилізований механізм, а стиль життя нерідко формується з допомогою традиційного механізму [7, с. 12-14].

У цілому процес соціалізації можна представити як сукупність чотирьох складових:

1. стихійної соціалізації людини у взаємодії і під впливом об’єктивних обставин життя суспільства, зміст, характер і результати якої визначаються соціально-економічними і соціокультурними реаліями;

2. відносно керованої соціалізації, коли держава застосовує певні економічні, законодавчі, організаційні заходи для вирішення своїх завдань, які об’єктивно впливають на зміну можливостей і характеру розвитку, на життєвий шлях тих чи інших вікових груп (визначаючи обов’язковий мінімум освіти, вік її початку, термін служби в армії і т.д.);

3. відносно соціально контрольованої соціалізації (виховання) –– планомірного створення суспільством і державою правових, організаційних, матеріальних і духовних умов для розвитку людини;

4. більш-менш свідомої самозміни людини, що має про соціальну, асоціальну чи антисоціальну спрямованість (самостворення, самовдосконалення чи саморуйнування), у відповідності з індивідуальними ресурсами і відповідно чи всупереч об’єктивним умовам життя [7, с. 15].

Розглядаючи соціалізацію індивіда як складний і багатофакторний процес, завжди необхідно враховувати об’єктивні і суб’єктивні детермінанти, які мають істотний вплив на формування особистості[65,с.135]. Під об’єктивними умовами маються на увазі соціально-економічні, соціально-політичні, соціокультурні умови життя суспільства і окремих соціальних спільнот, в яких відбувається становлення особистості. В соціальному плані можна назвати кілька аспектів впливу цих умов на особистість:

· об’єктивні умови мікро середовища, тобто функціонування матеріального і духовного життя суспільства, які визначають умови життєдіяльності індивіда і його найближче оточення. А вони, у свою чергу, визначають специфіку особистісної свідомості;

· суспільство через різноманітні соціальні інститути здійснює культурні, політичні і морально-етичні та ін. Відбиваючись у свідомості індивіда, вони впливають на його потреби, інтереси, ціннісні орієнтири, установки, та обумовлюють зміни в його поведінкових “програмах”;

· зміни умов у мікросередовищі опосередковано впливають на особливості включення дітей і молоді у соціальну структуру суспільства, що відбивається на формуванні соціального образу молодого покоління, так і на розвитку самої соціальної структури.

Не можна відкидати чи недооцінювати зворотний вплив підростаючого покоління на суспільство, його оновлення, утвердження нового, прогресивного. Процес здійснюється, перш за все, шляхом посилення в ньому творчих засад, розширення можливостей самореалізації, забезпечення високого рівня життя тощо.

Об’єктивність умов соціалізації не означає їх стихійність і некерованість. Навпаки, в сучасних умовах саме ті суспільні відносини визначають характер соціальних змін, які свідомо розвиваються і є фундаментом науково обґрунтованого регулювання соціального розвитку дітей та молоді. При цьому не йдеться про маніпуляцію свідомістю юних, не про волюнтаристський вплив на їх долю, а створення необхідних умов соціалізації, які забезпечать умови для їх реалізації, самоутвердження. Без цього суспільство не зможе продуктивно функціонувати, а отже, воно зацікавлене у створенні передумов для оптимальної соціалізації особистості[65,с.137].

Успіх даного процесу залежить не лише від об’єктивних причин, але обумовлюється низкою суб’єктивних обставин, оскільки передбачається активна діяльність особистості у плані перетворення соціальних умов для власного розвитку, формування і відокремлення особистісних якостей відповідно до власних ідеалів і переконань. Суб’єктивні обставини соціалізації особистості визначаються загальною спрямованістю конкретної особистості, її прагненням до знань, нового, мотивацією поведінки, індивідуально-особистісним змістом життєдіяльності.

У соціалізуючому процесі для ефективного використання вільного часу варто виділити два аспекти, які проявляються досить самостійно: змістовний і функціональний. При цьому змістовний аспект визначається тим, “що” і “які” якісні ознаки формуються у процесі соціалізації, а функціональний –– “як” і під впливом яких механізмів здійснюється це формування. Змістовний аспект більш тісно пов’язаний з суб’єктивними обставинами становлення особистості і може бути охарактеризований її діяльністю, спілкуванням і самосвідомістю[11,с.32].

Діяльність суб’єкта пов’язується з одного боку, з активним його включенням в різноманітні суспільні відносини, з другого –– з виявленням для кожного суб’єкта особливо значущих аспектів життєдіяльності. Визначений головний вид діяльності підпорядковує всі інші види діяльності, що сприяє розширенню можливостей особистості саме як суб’єкта діяльності.

З діяльністю тісно пов’язане спілкування, яке в контексті соціалізації розглядається з позиції його розширення і поглиблення. Діти і молодь є представниками різних соціальних груп: формальних і неформальних , малих і великих, первинних і вторинних, в яких відбувається різне за характером спілкування. Саме воно певною мірою задовольняє соціальні і психологічні потреби особистості і формує систему регуляції поведінки, впливає на її ціннісні орієнтації, погляди, переконання[8,с.48].

Не менш важливим у змістовному аспекті соціалізації є розвиток самосвідомості особистості, яка виробляється протягом всього життя людини. Це дозволяє сказати, що процес соціалізації означає становлення в людині образу її “Я”.

Діяльність, спілкування, самосвідомість, взяті разом, розкривають сутність соціалізації, її змістові аспекти. А функціональний аспект соціалізації характеризується на певному віковому етапі інститутами і механізмами соціалізації. Важливими інститутами соціалізації молодого покоління є сім’я, неформальні групи, навчальні групи, об’єднання, масова комунікація, спільноти, дитячі та молодіжні організації, в яких особистість долучається до системи норм і цінностей і які виступають своєрідними трансформаторами соціального досвіду.

Кожне суспільство, культура, спільнота виробляє свої механізми соціалізації. При цьому в кожному суспільстві загальноприйнятим моделям соціалізації протистоять ті, які соціально не схвалюються. Тому одночасно співіснує певна сукупність моделей соціалізації, які взаємодіють, доповнюючи одна одну і втілюються в домінуючих, інституціолізованих формах соціалізації, котрі відображають домінуючі цінності. А отже є закономірним і необхідним процес демократизації механізмів соціалізації дітей і молоді.

Нині демократизація механізмів соціалізації молодого покоління здійснюється на основі відходу від історично виробленої практики патерналістського регулювання його участі в усіх процесах і житті суспільства з боку державних і громадських структур, усунення директивних методів тиску на ініціативність, самостійність, самовираження[8,с.79].

Сучасне управління соціалізацією дітей та молоді має за мету залучити їх до прийняття рішення проблем власного життя і діяльності, стимулювати реалізацію їх покликань, здібностей, ініціативи, творчості. Спільна діяльність молодого покоління з фахівцями соціально-педагогічної роботи, передача їх знань, досвіду дозволяє дітям і молоді оволодівати навичками соціально-активної особистості[56,с. 64].

Ставлення до дітей та молоді має базуватися на принципово новій концепції –– концепції самореалізації у процесі соціальної творчості, здійснення власних інноваційних проектів за наявності активної допомоги з боку державних та громадських соціально-виховних інститутів[22].

Отже, можна констатувати, що сутністю вільного часу є цілеспрямована творча поведінка молодої людини у вільному для вибору занять і ступені активності особистісно-організаційному та просторово-часовому середовищі, детермінованому внутрішніми потребами, мотивами, установками, зовнішніми факторами, які породжують відповідну діяльність.