Зміст та форми організації вільного часу школярів у процесі позашкільної та позакласної виховної роботи

2.2 Особливості діяльності соціального педагога в контексті організації змістовного дозвілля старшокласників

2.3 Самовиховання як важливий чинник організації вільного часу школярів

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Основною вимогою нашого часу є гуманізація суспільного процесу, зумовлена ствердженням ідеї самоцінності особистості, її цілісності та унікальності, постійного прагнення до самоудосконалення, творчості. У зв’язку цим актуалізується потреба у соціально-педагогічній допомозі молоді в організації змістовного дозвілля, ефективного проведення вільного часу. Він є одним з важливих засобів формування особистості молодої людини, оскільки в його умовах найбільш сприятливо проходять реакційно-відтворюючі процеси, які знімають інтенсивні фізичні, інтелектуальні, психічні навантаження.

Науково обґрунтована організація вільного часу відображає інтереси суспільства з урахуванням бажань та нахилів особистості, яка володіє в усіх сферах життєдіяльності гарантійним мінімумом свого вільного часу, що потребує відповідного координування та широкого вивчення. Успіх досягається там, де взаємини особистості з соціальним середовищем опосередковуються індивідуальною свідомістю, а результат всієї сукупності взаємин, що складаються в масштабах суспільства, суб’єктивно відображається в тих чи інших формах проводження часу. Збільшення кількості вільного часу за рахунок удосконалення та покращення системи його використання залежить від освітнього рівня особистості, культурних традицій загалу. Протягом вільного часу можуть реалізовуватись ті потреби, які неможливо задовольнити у робочий час. Зміст та ритм буття особистості найбільше визначаються сферами діяльності, що знаходяться поза її роботою.

Зокрема, у відповідних науково-теоретичних розробках та в практичному досвіді більшості країн, вільний час, як культурно-дозвільну діяльність, відносять до такого виробничого виду суспільної життєдіяльності, який за своєю природою та суттю є сферою творчого становлення і розвитку людини, усіх її духовно-моральних сил і забезпечує культурний прогрес суспільства в цілому (Р. Торай, Б. Бло, П. Ферран, Л. Порше, Р. Глотон та інші).

Передова вітчизняна думка прийшла до тих же висновків. Зокрема, С.Т. Швацький, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський зв’язували вільний час та розвиток особистості з правильною організацією її життєдіяльності, з обліком фактора вільного часу.

Перше комплексне дослідження проблем української молоді здійснене колективом соціологів Інституту соціології АН України тільки в 1987 році під загальною назвою “Соціальний портрет молоді Української РСР” разом з колективом існуючого тоді Науково-дослідного центру молодіжних проблем ЦК ЛКСМУ.

Значний внесок в розробку проблеми вільного часу як фактора її цілісного виховання внесли такі відомі сучасні вітчизняні вчені як І.С. Кон, Л.М. Сніжко, В.В. Москаленко, О.В. Первишева, А.В. Мудрик, Л.Ю. Гордін та інші[28,с.62]. Аналіз проблеми соціалізації молоді, принципи взаємодії соціальних інститутів, створювання соціального апарату соціалізації, фактори та умови соціалізації досліджували Г.О. Євтєєва, Г.О. Сванідзе, Л.О. Левіна, К.М. Ляльчук, Б.О. Трегубов, В.М. Шамардін та інші[25,с.47]. Сутність вільного часу, його структуру і функції, особливості виховання підлітків в умовах вільного часу вивчали Г.В. Бочарова, В.М. Гуров, А.В. Мудрик, С.С. Газман та інші[34,с.23]. Аналізом різних змістовних аспектів вільного часу старшокласників, як фактора їх соціалізації займалися Ф.С. Махов, Г.І. Попова, В.С. Миколаїва та інші[6,с.58]. Проблеми організації вільного часу в мікрорайоні, його форми і методи розробляли Л.К. Балясна, М.П. Анікеєва, С.І. Артем’єва та інші[13,с.75]. Зміст діяльності позашкільних закладів, організація і методи роботи – Т.І. Сущенко, Л.Л. Біла, Г.І Камаєва, Т.С. Позднякова, І.В. Дубровицький та інші[14,с.43].

Аналіз наукової літератури свідчать, що проблема вільного часу завжди була і залишається актуальною в педагогічній теорії і практиці, проте недостатньо вивчені її деякі аспекти. Зокрема, не розкриті її соціально-педагогічні корені, не показана власне соціально-педагогічна суть вільного часу сучасної молоді. Це дозволяє вказати на об’єктивно існуюче протиріччя між виховними можливостями сфери вільного часу – з одного боку, і неефективним характером використання цих можливостей в реальній педагогічній практиці – з іншого. Виділене протиріччя дозволило усвідомити проблему дослідження і сформулювати тему: “Соціально-педагогічні проблеми організації вільного часу старшокласників”.

Об’єкт дослідження – організація вільного часу старшокласників як соціально-педагогічна проблема.

Предмет дослідження – соціально-педагогічні аспекти організації вільного часу старшокласників.

Мета дослідження – теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити зміст і форми соціально-педагогічної діяльності щодо організації вільного часу старшокласників.

В основу дослідження було покладено припущення про те, що соціально-педагогічна діяльність із організації вільного часу старшокласників буде ефективною за таких організаційно-педагогічних умов: актуалізацію потреби учнів у культурно-дозвільневій діяльності, орієнтацію учнів на самореалізацію; розвиток індивідуальних схильностей, здібностей і особистісно-значущих якостей учнів у конкретних видах дозвільневої діяльності; формування досвіду культурно-дозвільневої діяльності.

Відповідно до мети та припущення були поставлені такі завдання дослідження:

1.Проаналізувати історико-педагогічний та сучасний стан проблеми організації вільного часу старшокласників.

2.Обгрунтувати сутність та особливості вільного часу в контексті самоорганізації їх життєдіяльності.

3.Розробити модель організації вільного часу старшокласників у процесі позашкільної та позакласної виховної роботи.

4.Визначити особливості діяльності соціального педагога в організації змістовного дозвілля.

З метою реалізації поставлених завдань використовувались теоретичні та емпіричні методи дослідження.

Теоретичні методи: аналіз психолого-педагогічної, соціологічної та іншої наукової літератури; узагальнення експериментальних даних; класифікація, дедукція, індукція; статистичний аналіз результатів експерименту.

Емпіричні методи: спостереження (пряме й опосередковане); анкетування; інтерв’ювання; бесіди; усні та письмові роботи; моделювання конкретних ситуацій; констатуючий і формуючий експерименти.

Методологічну та теоретичну основу дослідження складають: теорія наукового пізнання, філософські положення про взаємозв’язок і взаємообумовленість явищ та процесів, про перехід кількісних змін у якісні; положення про підхід до аналізу процесу соціально-педагогічних явищ, про єдність логічного та історичного; про провідну роль діяльності у формуванні особистості, про єдність свідомості й діяльності; а також нормативні документи України з питань освіти і виховання.