доба Чуньцю (770-476 рр. до н. е) - Чжаньго (475-221 рр. до н. е) характеризувалася для Китаю загостренням полемічної боротьби релігійно-філософських шкіл, серед яких особливо активними були жуцзя (конфуціанці), моцзя (моїсти), даоцзя (даосисти), фацзя (легісти), мінцзя (номіналісти, або полемісти) та іньянцзя (натурфілософи). Кожна з цих шкіл висувала свої світоглядові концепції, які мали пояснити сутність Неба, співіснування Неба та людини, розробляла натурфілософські, етико-політичні та гносеологічні проблеми. Представники різних напрямків намагалися, зокрема, реалізувати ту чи іншу теорію державної влади та досконалого імператора, полемізуючи з опонентами при дворах монархів. Досліджуваний період характеризувався відносно вільним пропагуванням різних філософських поглядів аж до приходу до влади Цинь Ши-хуан ді, який об’єднав основні царства та сформував централізовану владу. Цей імператор визнав переможцем у боротьбі філософських течій школу фацзя і жорстоко переслідував представників інших напрямків, особливо конфуціанців.

Розвиток полемічної традиції стимулював дослідження у сфері лінгвістики та семантики, вивчалися поняття та їх співвідношення з предметами. Суперництво шкіл "стимулювало підйом логічного мислення й виникнення ідейної течії, що називалася "Суперечки про назви предметів", представники якої спеціально займалися поглибленим вивченням назв предметів і понять, що ними виражені" [12, с.111]. Роль школи мінцзя значною мірою збігається з роллю давньогрецьких софістів - це каталізатор створення системи формальної логіки. Відомі софістичні диспути Хуей Ши про тотожне й різне, а також Гунсунь Луна про тверде та біле (тобто про можливість співіснування різних якостей в одному конкретному предметі) та подібні підійняли питання, відповідаючи на які представники інших шкіл повинні були спиратися на дослідження в галузі поняттєвого апарату й системи формальних критеріїв істини. Китайські історики філософії вважають авторами системи логіки пізніх моїстів, що узагальнили та формалізували досвід полеміки всіх напрямків, висунувши певну кількість логічних правил, а також форм і методів побудови логічних суджень. Створення системи логіки дозволило формалізувати диспути, що велися між представниками різних традицій, позбутися софістичної аргументації та викрити тих, хто використовує псевдо раціональні докази для доведення своїх аргументів. Таке завдання ставив перед собою також Аристотель: "Справа того, хто знає - щоразу, зіставляючи одне з іншим, говорити правду щодо того, що він знає, та вміти викривати брехуна" [2, с.536]. Отже, полеміка вчить відрізняти формально бездоганні ствердження від софізмів, використовувати перші та уникати останніх, щоб наведені під час суперечки аргументи виглядали переконливими. Каталізатором подібного пошуку іноді слугують напрямки, на зразок мінцзя чи софістів, які не мають власної концепції, а виникають лише на хвилі численних суперечок, вправно орієнтуючись у мистецтві доказів. Традиційні напрямки мають щось відповісти на ці полемічні закиди. І якщо представники моцзя обрали шлях узагальнення логічних законів і принципів, то, наприклад, даоцзя взагалі почали пропагувати відмову від полеміки через її неспроможність віднайти об’єктивну істину. Найвідомішим представником даного напрямку був Чжуан-цзи, якому приписують створення однойменного філософського трактату (принаймні, перших семи розділів), який став класичним текстом даосизму поряд із "Дао Де Цзин" Лао-цзи.

Трактат "Чжуан-цзи" є, з одного боку, взірцем полемічної літератури, а з іншого - різко критикує власне полеміку, що розгорнулася на той час. Проти полеміки висуваються кілька аргументів, серед яких домінує засада суб’єктивного релятивізму в оцінці істини, правда і неправда визнаються відносними, і кожну позицію можна аргументувати з однаковим успіхом. В розділі "Про рівність речей" автор говорить: "Шлях всюди, де ж його нема? Мова існує, чого ж вона не спроможна висловити? Шлях затьмарюють нікчемні вчення. Мову затьмарюють барвисті вислови. Тому й пішли суперечки між конфуціанцями та моїстами: одні стверджують те, що інші заперечують, і заперечують те, що інші стверджують" [27, с.21]. Отже, будь-яка думка має право на існування, може бути висловлена й аргументована, проте відповідна ситуація призводить до виникнення протилежних світоглядних позицій, жодна з яких не може повністю заперечити аргументацію іншої. Отже, суперечки недоцільні й невиправдані.

Інший аргумент проти полеміки між напрямками "демонструє позицію даосизму щодо державної та взагалі культурної діяльності. Теорія Чжуан-цзи передбачала, серед іншого, що мудра людина не прагнутиме слави та високого становища в соціумі, а отже не намагатиметься за допомогою свого розуму покращити своє становище" [25, с.452]. Між тим, Чжуан-цзи констатує щодо сучасного йому суспільства, що "чеснота марнується через славу, знання з’являються через суперництво. Заради слави один одного витісняють; знання ж - знаряддя суперництва. Це - зло, і прибігати до цього не можна" [27, с.38], і далі - "Надмірності в суперечках призводять до нагромадження фраз, наче черепиці або вузлів на мотузці, до насолоди тотожністю та різницею, твердістю та білизною, нестримними, даремними словами заради хвилинної слави" [27, с.87]. Таким чином Чжуан-цзи засуджує як полеміку (через її неспроможність довести справжню, а не формально несуперечливу, істину), так і полемістів (які, на думку мислителя, воліють перш за все не знайти істину, а покращити своє становище у суспільстві за рахунок перемог у диспутах).