Серед рис змістовного характеру насамперед можна виокремити основний предмет суперечки - фундаментальні положення, які розрізняють системи чи інтерпретаторські традиції, що беруть участь у полеміці. Моше бен Нахман так формулює предмет обговорення на початку диспуту 1263 року: "Говоритимемо спочатку про месію. Чи він уже прийшов, як вірять християни, чи ще має прийти, як вірять іудеї. Потім будемо говорити про те, чи є месія самим Богом, чи він є повністю людина, що народилася від чоловіка і жінки. А ще пізніше говоритимемо про те, хто дотримується істинного вчення" [8, с.15]. Щось подібне запропоновано Ф.Ч. Коплстоном під час диспуту з Б. Расселом щодо проблеми існування Бога: "Спочатку я наведу метафізичний аргумент. Я хотів би основну увагу приділити метафізичному аргументу, який базується на аргументі Лейбніца "від залежності", а пізніше ми могли б обговорити моральний аргумент" [20, с.285].

Також тут необхідно висвітлити ставлення суб’єктів суперечки до сакральних текстів, адже це дуже важливий фактор, коли йдеться про релігійно-філософські традиції, що сформувалися навколо священного писання. Зазвичай, учасники диспуту обстоюють позиції, що сформовані або на різних текстах (наприклад, Біблії та Корані), або на різних традиціях інтерпретації одного (наприклад, коли йдеться про ставлення до ТаНаХа з боків іудеїв та християн). У згаданому вище Барселонському диспуті присутні як перший варіант (для учасників суперечки спільними є тільки 39 книг ТаНаХа, або Старого Заповіту, проте християнство додає до них на правах канонічного священного писання Новий заповіт, а іудеї визнають відносно авторитетною також коментаторську традицію Талмуда), так і другий (наприклад, уже перший пункт суперечки розгортається навколо розбіжностей у тлумаченні Бут.49: 10, причому кожен із інтерпретаторів намагається використати це місце для доведення власних думок). Різниця сакральних текстів та інтерпретацій, репрезентованих учасниками диспуту, врешті-решт, різниця традицій не дозволяє обмежитися для розв’язання суперечки самою лише відсилкою до авторитетних першоджерел. Тому необхідно було звернутися до спільних для обох учасників авторитетів - це, по-перше, світські арбітри; по-друге, йдеться про відповідність висунутих аргументів раціональним побудовам. Наприклад, апелюючи до розуму, Нахманід говорить у другий день диспуту: “Те, у що ви вірите (а це підґрунтя вашої віри!), не прийнятне для розуму… Всього цього не приймає розум, це протилежно природі речей, пророки ніколи такого не казали, та й диво не може поширюватися на це… Цього не витримає розум ні іудея, ні жодної людини” [8, с.31].

можна звернути увагу на те, що змістовні ствердження й апелювання до канонічних текстів не можуть слугувати в повній мірі аргументами в процесі наведення доказів; вони радше виступають саме положеннями, які обстоюють учасники диспуту. Організаційні особливості можна використовувати під час диспутів успішніше - наприклад, коли на участь у полеміці не потрапила через втручання світської влади частина опонентів, як це сталося на Ефеському чи Львівському соборах (449 та 1946 роки відповідно). Про перший можна навести такі дані: "Згідно протинесторіанської мети Собору блаженний Феодорит попереджений, щоб не надумав їхати на Собор: його не запрошують. Навпаки, його фанатичний супротивник, архімандрит Варсума, спеціально викликаний. Діоскор прямо призначений головою" [14, с.306]. Цей перелік підтасованих ієрархів можна продовжити. Дещо схоже відбувалося 1946 р. на Львівському соборі, де вирішувалася доля Української греко-католицької церкви: "Усі делегати собору напередодні отримали спеціальні запрошення. Всього їх було розіслано 225 священикам і 22 гостям-мирянам. Багатьох священиків було доставлено на собор силоміць, під конвоєм міліції. Всіма делегатами надійно опікувалися органи держбезпеки, що виключало будь-які прояви невдоволення чи інші непередбачувані дії" [13, с.462].