Першою організаційною рисою, що є типовою для диспутів між представниками різних релігійних течій, які сперечаються за домінування над значною кількістю людей, можна вважати зацікавленість у їх проведенні світської влади. Це спостерігається на території від Китаю до Іспанії - там, де світська влада була достатньо могутньою, щоб взяти на себе роль авторитетного судді в релігійних дискусіях. М. Павич відображає подібну ситуацію в "Хозарському словнику": "Рік полеміки невідомий. Проте сутність її зрозуміла. Каган із трьох боків зазнавав сильних утисків, від нього вимагали, щоб він прийняв одне з трьох віросповідань - іслам, християнство чи іудаїзм, - і він наказав запросити до нього вчених людей - єврея, з тих, що були вигнані з Халіфату, грецького богослова з Цареградського університету й арабського тлумача Корану" [18, С.217]. Відома схожа легенда про обрання релігії київським князем Володимиром Святославичем. Схожими між собою є випадки скликання великих соборів у Кашмірі за царя Канішки (близько 100 р) та в Нікеї за імператора Костянтина (325 р). Подробиці першого наводить, зокрема, китайський історик Сюань Цзан. "Він розповідає про суперечки між буддистськими монахами різних напрямків та про скликання Канішкою собору для подолання цих суперечок" [4, с.402]. Другий описаний ще більш докладно і відомий у історії християнства як І Вселенський собор, на якому почався процес догматичного закріплення християнського віровчення. Обидва проводилися не лише за згоди світської влади, але й за умови її організаційної та фінансової підтримки. Щодо другого, то він мав велике значення для першого римського імператора-християнина, який навіть призначив заключне засідання на день святкування двадцятиріччя свого перебування на троні. Як пишуть історики церкви, "відкриття собору в палаці було введено до рами великого імператорського параду. Імператор увійшов у одягу, що блищав золотом.

Його привітав головуючий єпископ, який зайняв місце праворуч імператора" [14, с.38]. Завершити перелік прикладів можна вже згадуваним диспутом між Нахманідом та Пабло Хрістіані, який було організовано королем Каталонії та Арагону під час кампанії з навернення іудеїв у християнство в середині ХІІІ століття. Зберігся опис диспуту рабином: "Наказав мені король, господар наш, диспутувати з братом Пабло в палаці своєму у присутності його та його радників у Барселоні" [8, с.14]. Монарх спонукає учасників дебатів до активної участі в них, до загострення полеміки, і саме монарх є найвищим арбітром, який висловлюється щодо перемоги тієї чи іншої позиції, обстоюваної відповідним учасником диспуту.

Світська влада стимулює учасників підвищенням їхнього особистого становища в суспільстві, а також визначенням статусу репрезентованих ними релігійно-філософських традицій відповідно до результатів суперечки. Важіль світського арбітражу є доволі значущим у підвищенні рівню аргументації, коли учасникові треба не лише розбити аргументи протилежного боку, але й викласти свої аргументи зрозуміло для арбітра, який зазвичай не є досконало обізнаний у змістовному боці полеміки й не розуміє всіх тонкощів розбіжностей між опонентами.

Ще одна риса організаційного плану - кількість безпосередньо задіяних у диспуті осіб. Тут спостерігається альтернатива ведення дискусії між двома особами (наприклад, диспути Нахманіда та Пабло Хрістіані, Васубандху та Віндхьявасина тощо), або між двома групами осіб (як християнські Вселенські собори, буддистські сангіті тощо).

Насправді ця різниця стосується досліджуваної теми лише опосередковано, впливаючи на освітній рівень учасників (у дебатах сам на сам беруть участь найбільш підготовлені полемісти, тому досліджувати їх найбільш виправдано в розрізі раціональності аргументації).

Отже, наступною організаційною рисою є той факт, що в диспутах беруть участь полемісти якомога ширшої ерудиції та найґрунтовніше освічені (наприклад, лорд Б. Рассел - учасник відомого диспуту про існування Бога в 1948 році проти Ф.Ч. Коплстона - два роки потому отримав Нобелевську премію), іноді навіть для участі в полемічних бесідах релігійного змісту необхідно було досягти певного віку (відомий приклад - Ісус Христос, який, за євангельською традицією, почав вести активну проповідницьку діяльність лише в 30 років, про що пише євангеліст Лука в 23 вірші 3 глави свого Євангелія).

Хоча нема правила без винятків - тут прикладом може стати Шанкара, що, як і Ісус, помер на тридцять третьому році життя, але займатися активною полемічною діяльністю почав набагато раніше, приблизно в шістнадцять, коли переміг у диспуті відомих представників міманси - Кумарилу та Прабхакару.

Агіографічні джерела навіть стверджують, що "після одного з таких диспутів учнем його став син Прабхкари - Прітхвідхара (за деякими життєписами, сам Прабхакара чи навіть Кумарила, що незадовго до смерті відійшов від попередніх поглядів)" [11, с.44].