Те, яким є поверхневий шар Землі, можна зрозуміти, дивлячись на її поверхню чи якісь відслонення. Те, якою є Земля всередині, підказують виверження вулканів. Гаряча лава, що з’являється на поверхні, показує, що надра перебувають не в твердому стані, а в рідкому. Розібратися в тому, що являють надра, допомагають і землетруси. Коли вони виникають, є можливість виміряти швидкість поширення хвиль. Дослідження виконують і шляхом буріння свердловин. Саме з такою метою було пробурено так звану Кольську надглибоку свердловину. Її глибина – 12262 м. Власне, про надра довідуються і при видобутку корисних копалин. Найглибші у світі кар'єри сягають глибини 1,2 км, шахти – 3,9 км. Глибину 3,9 км має одна із золотодобувних шахт Південної Африки.

    Зрештою, вченими було вирішено, що внутрішня будова є такою: біля поверхні розташована земна кора, нижче – мантія, у центрі – ядро.

    Магматичні породи, з яких складається мантія, у твердому стані є дуже міцними. До них належать, зокрема, граніти. Виділяють також метаморфічні породи, які зазнали перетворень під впливом високих температур і тиску. Магматичні та метаморфічні породи на більшій частині земної поверхні перекриті осадовими породами, які здебільшого утворилися внаслідок руйнування (ерозії) магматичних порід. Шар осадових порід може бути відсутній і водночас сягати товщини понад 10 км. 

    Вік найдавніших порід становить близько 4 млрд років. Є й такі породи, які утворюються нині.

    Товщина земної кори приблизно становить 20 км, більше – під материками (60–70 км), менше – під океанами (10–15 км). Неоднакова товщина земної кори нагадує айсберги: чим вони вищі, тим більше занурені у воду, і навпаки.

    Хоча в рельєфі є нерівності, сила тяжіння в різних точках Землі є блмзькою. Це означає, що щільність порід у горах і під ними менша, ніж під ложем океану. Так само, щільність порід під материками менша, ніж щільність порід під океанами. Це означає, що материки не можуть перестати ними бути, іншими словами неможливо, щоб материки стали океанами, а океани материками.

    Земна кора разом із самою верхньою частиною мантії являє собою літосферу. Її товщина сягає 100 км – найбільше під континентами.  

     У земній корі спостерігаються певні особливості змін температури зі змінами глибини. Насамперед зі збільшенням глибини спостерігається помітне вирівнювання добових і сезонних коливань. На глибині 15–20 м вони зникають. Там спостерігається температура, близька до середньорічної. Так, у погребі температура повітря більш-менш стала: улітку там холодніше, ніж назовні, а взимку прохолодніше. 

     Водночас зі збільшенням глибини відбувається деяке підвищення температури. Воно менш помітне, ніж вирівнювання, але також зачіпає господарську сферу. У середньому зі збільшенням глибини на кожні 100 м температура зростає на 3 ⁰С. Між іншим, це визначає, що температура повітря в глибоких шахтах значно вища, ніж на земній поверхні.

Рухи земної кори

    І земна кора, і літосфера, порівняно з розмірами Землі, є тонкими – на них припадає лише кілька відсотків земного радіуса. Отже, і тверда частина Землі порівняно невелика за об’ємом і за масою. Стосовно маси можна сказати, що земні породи мають різну щільність: вона більша у породах, що лежать на великих глибинах і менша біля поверхні. Інакше бути не може, оскільки це зумовило би занурення верхніх шарів у нижні.

    Оскільки і земна кора, і літосфера порівняно невеликі за товщиною і легші за внутрішні шари Землі, можна припустити, що сили, що на них впливають, здатні на літосферу впливати. Кожен клаптик літосфери перебуває в русі: змінюється і горизонтальне, і вертикальне положення. Так, вертикальне положення може змінюватися, коли земна кора важчає. Наприклад це відбувається взимку, коли на Землю падає сніг. В історії Землі (зокрема Європи) бували періоди, коли шар снігу та дьоду сягав 1 км. 

    Інша сила, що змінює положення земної кори, пов'язана з обертанням Землі навколо своєї осі. Близькість Місяця визначає те, що хвиля припливів і відпливів стосується не лише води в океані, а й земної тверді.

    Наявність гір і западин, вертикальні рухи земної кори спричинили те, що і кора і літосфера не являють собою щось ціле – вони розділені на блоки, які ще називають літосферними плитами. Виділяють сім (інколи вісім) літосферних плит, які певною мірою нагадують материки: Євразійська, Африканська, Північно-американська тощо.

    Подібно до крижин у річці, літосферні плити рухаються з н неоднаковою швидкістю: менші – швидше, більші – повільніше. Щоправда швидкість руху літосферних плит мізерна: вона має порядок 10–20 мм на рік. Але за тисячу років це становить 10–20 м, за мільйон років – 10–20 км, за мільярд – 10–20 тис. км. З цього видно, що в далекому минулому розташування материків та океанів було зовсім іншим. Зрозуміло, що в майбутньому – за багато-багато років – вигляд Землі ізнову зміниться.

    Віддалення літосферних плит спричинює розтягування земної кори та її тоншання, зближення – утворення гір і жолобів. Останні утворюються тоді, коли одна плита піднирює під іншу.

    Окрім рухів літосферних плит, існують ще рухи земної кори у межах океанів. Найвиразніші вони в зоні так званих серединних хребтів. Вони порівняно вузькою смугою охоплюють усі океани. Тут відбувається розтягування земної кори. Осадових порід над хребтами майже немає. Тут спостерігається посилений тепловий потік. З віддаленням від хребтів вік земної кори зростає. Вірогідно біля материків земна кора занурюється вниз – відбувається свого роду циркуляція земних порід літосфери.

    У свою чергу, рухи земної кори зумовлюють те, що гірські породи, перебуваючи в твердому стані, дуже часто мають похилене залягання. Це, зокрема часто видно у Карпатах і Кримських горах.

    До слова, і Карпати і Криські гори зазнають висхідних рухів – щороку їх висота збільшується на 10–20 мм. Водночас північ Криму і південь Херсонщини зазнають низхідних рухів.