1. Міжнародні відносини і міжнародна політика.

2. Традиційна геополітика та сучасні тенденції розвитку світової політики.

1. Міжнародні відносини і міжнародна політика

Політика як особлива царина життєдіяльності людини має здібність до конструювання різних рівнів соціального простору. В залежності від того, у якій царині суспільного буття здійснює політика свою регулятивну функцію, розрізняють економічну, соціальну, демографічну, культурну, національну, військову і інші політики. За зверненням політики на вирішення внутрішніх чи зовнішніх завдань виокремлюють внутрішню і зовнішню політику. Якщо суб’єктами політики виступають народи, держави, суспільні рухи і організації різних країн, а предметом їх взаємин є питання економічного, соціального, політичного, правового, гуманітарного співробітництва, то мова йде про міжнародну політику.

Перш ніж визначити природу міжнародної політики та її відмінності від внутрішньої, а також виявити характер їхнього взаємозв’язку, необхідно усвідомити, як співвідносяться поняття “міжнародна політика” і “міжнародні відносини”. Раніше в теорії міжнародних відносин для позначення взаємодії між суверенними державами використовувалось поняття “зовнішня політика”. Проте сьогодні світове співтовариство складається не лише з незалежних держав, й із різноманітних економічних, політичних, військових союзів (Європейський Союз, НАТО, СНД тощо), всесвітніх та регіональних об’єднань (ООН, Організація країн –експортерів нафти – ОПЕК, Організація з безпеки і співробітництва в Європі – ОБСЄ, Ліга арабських країн, Асоціація країн Південно-Східної Азії – АСЕАН та ін.), низки урядових та неурядових організацій, що опікуються питаннями безпеки, економічного розвитку (МВФ, ЄБРР), захисту культурного надбання, навколишнього середовища, прав людини (Міжнародна амністія, ЮНЕСКО та ін.). Усі вони виступають у якості суб’єктів міжнародних відносин. Тобто міжнародні відносини – це система економічних, політичних, соціальних, дипломатичних, правових, військових та культурних зв’язків і взаємин, що виникають між суб’єктами світового співтовариства. Зрозуміло, що не всі взаємовідносини між народами, державами, урядовими та неурядовими організаціями мають політичний характер. Тому останніми десятиріччями у політичній науці поряд із поняттям “зовнішня політика” використовують термін “міжнародна політика”.

Міжнародна політика складає ядро міжнародних відносин і визначається новітнім українським політико-філософським словником як “комплекс двосторонніх та багатосторонніх політичних, економічних, дипломатичних, військових, культурних, науково-технічних відносин між державами, історично зумовлена форма інтегративних тенденцій, які виникають у процесі розвитку світового співтовариства, а також форма взаємодії між його суб’єктами” [16, С. 362].

Міжнародна політика спрямована на вирішення проблем міжнародної безпеки, на розробку механізмів упорядкування інтересів суб’єктів світової політики, заходів щодо запобігання і вирішення глобальних і регіональних конфліктів, створення справедливого світового порядку. Міжнародна політика є важливим фактором стабільності та миру, розвитку рівноправних міжнародних відносин. Водночас міжнародні відносини окреслюють той простір, у якому відбувається перебіг подій міжнародної, світової політики. Хоча поняття “міжнародна політика” відображає все більш помітну роль, яку відіграють у формуванні міжнародного середовища нетрадиційні фактори (транснаціональні корпорації, конфесійні спільноти, громадські організації і ін.), слід визнати, що держава залишається головним учасником міжнародних відносин.

Зміст та призначення системи міжнародних відносин полягає в тому, щоб знайти шляхи й засоби вирішення конфліктів між державами, які виникають перш за все у результаті зіткнення їх реальних чи символічних національних інтересів. Головні складові цієї системи – конфлікт і консенсус, які, то чередуючись, то пронизуючи один одного, забезпечують життєспроможність і функціонування світової спільноти. Інтенсивність конфліктів, крайнім проявом яких є війна, і стійкість компромісу залежать від конкретної ситуації у світі, від співвідношення економічних, військово-політичних, соціокультурних чинників проти-борства.

За останні 55 століть людство жило у спокої якихось 300 років. Протягом цих століть трапилось 14,5 тис. війн та військових конфліктів (включаючи дві світові війни – 1914 – 1918 рр. та 1939–1945 рр.), у яких загинуло 3,6 млрд. осіб. Таблиця наводить дані за період після наполеонівських війн (1816 р.) і до падіння Радянського Союзу (1991 р.). Тільки за цей період і без врахування громадянської війни, голодомору, сталінських репресій, втрати Росії / Радянського Союзу (серед військово-службовців і цивільного населення) складали в середньому більш 127 000 осіб на рік; а Німеччини – 46 000 осіб [25, С. 268].

Таблиця 6

Міжнародна безпека. 1816 – 1990 рр.

Кількість військових конфліктів та людських втрат може стати вражаючим аргументом у невщухаючій дискусії про нестійкий і “невловимий” предмет міжнародних відносин. Сумно відомий афоризм “Історія людства – це історія воєн” змушує дослідників ретельніше замислюватися над природою, змістом міжнародної політики і задекларованими принципами міжнародних відносин на кшталт “законності”, “справедливості” і т. ін. Так, відомий французький соціолог Реймон Арон, автор книги “Війна і мир між націями”, висловлює сумніви щодо реального існування системи міжнародних відносин, для якої можливе було б досягнення “нового міжнародного порядку”: “... примус досі залишається невіддільним від будь-якої політики, примус у відносинах між державами виявляє себе через погрозу або застосування збройної сили ...” [32, С. 669]. Проте його співвітчизник Марсель Мерль у праці “Соціологія міжнародних відносин” виявляється більш оптимістично налаштованим і доводить існування міжнародної системи з тенденцією до універсалізації як “комплексу відносин між основними суб’єктами, якими є держави, міжнародні організації та транснаціональні сили” [1, С. 143]. Попри це він погоджується з Р. Ароном у тому, що ми не знаходимо в міжнародному устрої головного елемента системного аналізу, а саме – апарату адекватного регулювання, і це становить вирішальну різницю між порядком міжнародним і порядком внутрішньодержавним.

Тобто специфікою міжнародних політичних процесів є відсутність єдиного легітимного центру примусу, єдиного джерела влади, який міг би розглядатися у якості беззастережного авторитету для всіх учасників цих зв’язків і відносин. Тому головною детермінуючою силою зовнішньо-політичної діяльності є національний та / або держаний інтерес.

Визначення поняття національного інтересу може коливатися від його ототожнення з національною ідеєю до тлумачення як сукупності інтересів деяких соціальних груп всередині держави, від його розуміння як результату загальнонаціонального консенсусу до категоризації за допомогою практично незмінних політико-географічних релевантних відносин (Батьківщина / держава, нація / держава, релігія / нація, народ / територія). Зрозуміло, що концепція національного інтересу обтяжена ціннісними нормами і ідеологічним змістом, має як прагматично-позитивістську, так і “метафізичну” складові, і саме завдяки останній можливо вести розмову про національний інтерес країни навіть за відсутності у її керівництва єдиного зовнішньо- та внутрішньополітичного курсу, що має відношення до українського case-study.

Сформована концепція інтересів – елемент досить сталої системи уявлень про напрямок і перспективи розвитку, цілі та зміст існування людини, місце даного суспільства в універсумі. Розуміння національної перспективи базується на усвідомленні свого цивілізаційного, геополітичного, економічного статусу (недарма національні інтереси все більше тлумачаться як перш за все цивілізаційні інтереси, оскільки справжній суверенітет у сучасному світі можуть мати не держави як такі, а лише блоки, союзи держав). З цієї світоглядної композиції походять конкретні політичні орієнтири і цілепокладання: парадигма національних перспектив, завдань і інтересів, уявлення про те, хто є партнером, союзником, “другом”, а хто – конкурентом і потенційним / актуальним супротивником, “ворогом”. Українське суспільство знаходиться на стадії усвідомлення, творення своїх національних інтересів. Географічно і культурно, конфесійно і етнічно “єдина Україна” від Харкова до Ужгорода, від Києва до Сімферополя – не більше ніж красива метафора. Поняття “національний інтерес” припускає наявність суб’єкта інтересу – нації. Але політичної нації як усталеного цілого Україна ще не має. Те, що сприймається як відновлення історичної справедливості на Заході України (визнання правового статусу учасників бойових дій за колишніми вояками УПА, відтворення Київського патріархату, вступ до НАТО і т. ін.), може оцінюватися негативно на Сході і навпаки.

Серед головних цілей держави в системі світової спільноти, що відповідають її національним інтересам, слід назвати досягнення безпеки, стабільності та добробуту. Кожна країна на свій лад оцінює відносну важливість кожної з цілей, про які вона дбає. Їх значущість для держави та її здібність реалізувати їх залежать від багатьох чинників: геополітичного становища країни, історії, культури, політичної системи, керівництва, характеру взаємин з іншими державами тощо. У зовнішньо-політичній практиці держава опікується перш за все питаннями національної безпеки. Національна безпека означає здібність тієї чи іншої національної держави захищати та відстоювати свої внутрішні цінності від зовнішніх загроз, зберігати свій суверенітет, територіальну цілісність, сталий образ життя і виступати суб’єктом міжнародного права. Поняття національної безпеки, як і поняття національного інтересу, з точки зору особистості, суспільства і держави співпадає лише частково. Безпека для особистості збігається з реалізацією її невід’ємних прав і свобод. Для суспільства безпека полягає у збереженні його матеріальних та духовних цінностей. З міркувань держави національна безпека – це внутрішня стабільність і незалежність.

Як відносно самостійна царина політичних відносин міжнародна політика регулюється різноманітними нормами і морального, і правового характеру. Головні принципи сучасної системи міжнародних відносин і міжнародної безпеки сформульовані у Статуті та інших документах ООН (“Декларації про принципи міжнародного права” – 1970 р., “Декларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав” – 1981 р.). Вони передбачають, зокрема, прийняття колективних заходів щодо запобігання та усунення загрози миру, засудження актів агресії і т. ін. У середині 70-х рр. в Гельсінкі (Фінляндія) у Заключному акті ОБСЄ було затверджено низку принципів, що складають і досьогодні фундамент міжнародних відносин і міжнародного права, а саме: визнання суверенної рівності держав; непорушність встановлених кордонів; принцип незастосування сили або погрози застосування сили у міждержавних стосунках; визнання територіальної цілісності держав; невтручання у внутрішні справи інших держав; рівноправність народів і їх право самостійно визначати свою долю; врегулювання конфліктів мирним шляхом; повага прав людини і основних свобод тощо. Час, що минув після підписання Гельсінського акту, засвідчив, що європейська спільнота в цілому підтримувала і практично орієнтувалася на дані принципи. Проте зміна кордонів, що відбулася наприкінці 80-х – початку 90-х рр. у зв’язку з «оксамитовими революціями» у Центральній та Східній Європі, розпадом Радянського Союзу, порушила баланс сил у світі. Західні держави, зґрунтовані навколо НАТО, запропонували міжнародній спільноті критерії врегулювання міжнародних відносин на основі власних ідеологічних стандартів і пріоритетів. Агресія Заходу проти Югославії та Іраку, що виправдовувалась “захистом прав людини”, “підтримкою свободи”, “запобіганням геноциду етнічних меншин”, “усуненням диктаторських та тоталітарних режимів”, “просуванням лібералізму”, проголосила про злам системи міжнародного права, що склалася.

У зв’язку з цим актуалізується увага до історії міжнародних відносин та їх теоретичного осмислення. Закінчення ери “холодної війни” з притаманним їй кондомініумом, гегемонією США та СРСР, нібито відновлює традиційні правила гри у міжнародних відносинах, суть яких ще Т. Гоббс позначив як “війну всіх проти всіх” і де головний принцип зовнішньої політики сприймається як формула “у держави не повинно бути постійних друзів та постійних ворогів – постійні лише державні інтереси”.

Теоретичне дослідження міжнародних політичних процесів має багату історію. Перші спроби концептуалізації міжнародної політики запропоновані ще Фукідідом з його аксіомою – “сильні роблять те, що їм дозволяє їхня міць, а слабкі приймають те, що вони повинні приймати” – та Цицероном з його дискурсом про “справедливі війни”. Довгий час у політичній думці центральне місце посідали питання війни та миру, що розглядались у якості знаряддя чи то революційної трансформації світу, чи то побудови нового світового порядку, а чи зміни балансу сили і тощо.

У ХХ ст. головними традиційними дослідницькими школами, що вивчали природу та специфіку міжнародної політики, співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики, трансформацію “національних інтересів” у глобальному світі, були “реалізм”, “лібералізм” та “світ-системний аналіз”.

Реалістична парадигма (Г. Фон Трейчке, Г. Ф. Кеннен, Р. Нібур, Г. Моргентау, Е. Карр, З. Бжезинський, У. Ростоу та ін.) виходить з того, що логіка міжнародних відносин визначається взаємодією суверенних держав у “анархічному світі”. Під анархією розуміється не хаос, а сам факт відсутності вищого арбітру над державами. За цих умов кожна з них має розраховувати лише сама на себе у відстоюванні власних інтересів і захисті національної безпеки. Регулятором міжнародних відносин визнається політика “балансу сил”, тобто досягнення рівноваги інтересів. Єдиним засобом задоволення національних інтересів і єдиною гарантією безпеки є міць, сила держави. Сама категорія “інтересу” визначається в термінах влади, яка, в свою чергу, тлумачиться як здібність до “встановлення і підтримання контролю людини над людиною”, держави над державою і нації над нацією. Міжнародна політика, на думку Морґентау, подібно будь-якій політиці, є боротьбою за владу: які б кінцеві цілі не переслідувались в міжнародній політиці, безпосередньою метою завжди є влада. Реалісти розглядають міжнародні відносини як проекцію силової політики. Державні діячі, що ігнорують владний аспект національного інтересу, здібні лише завдати лиха своїй країні, не змінивши при цьому сутності світової політики. Ідеалістам на кшталт М. С. Горбачова реалісти радять не забувати “дідуся” К. Фон Клаузевіца: бажаєш миру – готуйся до війни; війна є продовженням політики, але іншими засобами.

Ключовими постулатами сучасного реалізму (неореалізму – К. Дойч, К. Уолтц) є такі:

уявлення про систему міжнародних відносин як перш за все про відносини між державами, а не їх окремими представниками, міжнародними чи транснаціональними організаціями та групами;

розуміння середовища міжнародних відносин як істотно анархічного і такого, що регулюється лише на основі застосування сили чи погрози її застосування;

відстоювання пріоритету національної безпеки відносно усіх інших національних та державних інтересів;

очікування того, що існуюча система міжнародних відносин передбачає структурні обмеження щодо свободи дій окремих держав і так би мовити “приписує” їм ролі, відмовитись від яких вони здатні лише ціною неординарних зусиль, що мають охопити усі верстви нації (“національна мобілізація”, яка розгортається на тлі успішних реформ в економіці, революційного оновлення еліт або політичного режиму і ін.).

Ліберальна (“ідеалістична”) парадигма (В. Вільсон, У. Ліппман, Дж. Най, Т. Мюррей, М. Хаас, Р. Руммель, Ф. Фукуяма та ін.) розглядає світову політику за допомогою правових та етичних категорій, орієнтує на створення нормативних моделей світових відносин. Фундаментом їх переконань була відмова від визнання сили та війни у якості найважливіших регуляторів міждержавних стосунків. Перевага повністю віддавалась системі та інститутам міжнародного права. Після І-ої світової війни “ліберали”, що гуртувались навколо американського президента Вудро Вільсона, обрали за мету компенсувати анархію міжнародних відносин шляхом запровадження, утворення міжнародних інститутів (в першу чергу Ліги Націй) і нової системи “колективної безпеки” за принципом “один за всіх і всі за одного” (замість традиційної для реалістів системи балансу сил).

Ця ідея базувалась на припущенні, що всі держави мають спільну мету – мир та загальну безпеку, оскільки нестабільність системи балансу сил і сама війна завдають державам величезних збитків, безглуздих марнотрат. У 1918 р. В. Вільсон, сформулювавши 14 пунктів після-воєнного замирення, практично концептуалізував погляди лібералів. Зокрема, у якості механізму врегулювання світових політичних відносин він запропонував: проведення відкритих мирних переговорів; забезпечення гарантій вільної торгівлі у мирний час та за часів війни; скорочення національного озброєння до мінімально достатнього рівня, сумісного з національною безпекою; вільне і неупереджене вирішення усіх спорів міжнародними організаціями. Тріумфом лібералів мало стати оголошення поза законом війни у пакті Бріана – Келлога (1928 р.). Провал цього задуму, Друга світова війна та її наслідки – протистояння політико-ідеологічних систем, холодна війна – надовго дискредитували “лібералізм”, дали змогу “реалістам”, які отримали в теоретичному дискурсі монопольне становище, затаврувати його як “ідеалізм”. Як слушно зауважив з цього приводу Р. Арон, “той, хто зважиться гарантувати мир, сказавши, що війна суперечить законам, нагадуватиме лікаря, який узявся б лікувати недуги, заявивши, що вони суперечать прагненням людства” [32, С. 505].

Відродження лібералізму (у вигляді “неолібералізму”, “глобалізму”) припадає на 70–ті роки, а новітні теорії (“глобального уряду”, “кінця історії”) визначають деякою мірою сучасні міжнародні дослідження. З точки зору сучасного лібералізму, капіталізм переміг остаточно, що призведе в майбутньому якщо не до створення всесвітнього уряду, то, щонайменше, до “глобальної республіки”, тобто тиражування західних моделей ринкової економіки, представницької демократії, панування права тощо. Це покладе край безпосередній загрозі війни і, можливо, створить загальний “демократичний мир”. “Кінець історії”, за Фукуямою, запрограмований “перемогою” людини-споживача і споживацького ідеалу ліберальної демократії у міжнародному масштабі. У раю конс’юмеризму (споживання) захист національних інтересів здається не менш нісенітним, ніж відмова від купівлі нового авто лише тому, що це – “іномарка”.

Третя школа – світ-системний аналіз міжнародних відносин (Ш. Айзенштадт, Ф. Бродель, Р. Дарендорф, І. Валлерстайн) – має у якості своїх витоків марксистську традицію. “Марксизм” наполягає на тому, що світову історію можливо осягнути лише у контексті класової боротьби. Класовий зміст політики держав визначає логіку їхньої поведінки у міжнародних справах. Адаптація марксизму до практичних завдань зовнішньої політики “соціалістичної співдружності”, а потім фіаско радянської гілки “реального соціалізму” позначили відповідно зліт і падіння впливовості цієї школи у сфері аналізу міжнародних відносин. Проте, починаючи із 60-х рр. ХХ ст., спостерігається ренесанс “істинного”, автентичного марксистського методу, що втілився у теорії “світ-системи”, котра концентрує увагу перш за все на дослідження взаємин розвинутих країн (Півночі) та країн, що розвиваються (Півдня), у контексті структури світового капіталізму, але при цьому претендує на універсальне тлумачення усього комплексу світової політики – цієї самої “світ-системи”. Як вважає провідний представник школи І. Валлерстайн, існуюча система “світ-економіки” (капіталізм) зазнає остаточної кризи, яка повинна матеріалізуватися впродовж найближчого десятиріччя. Таким чином, прибічники “світ-системного” аналізу на відміну від “реалістів” та “лібералів” вважають, що ХХІ ст. несе з собою нову якість глобальної системи, а, відповідно, і нову якість світової політики.