Політичну модернізацію можна визначити як формування, розвиток і поширення сучасних політичних інститутів, практик, а також сучасної політичної структури. При цьому під сучасними політичними інститутами і практиками потрібно розуміти не зліпок з політичних інститутів країн розвинутої демократії, а ті політичні інститути і практики, що найбільшою мірою здатні забезпечувати адекватне реагування і пристосування політичної системи до умов, що змінюються, відповідно до викликів сучасності. Ці інститути та практики можуть як відповідати моделям сучасних демократичних інститутів, так і відрізнятися: від відкидання “чужих” зразків до прийняття форми при її наповненні споконвічно не властивим їй змістом.

Найбільш часто використовуваний механізм політичної модернізації – запозичення (копіювання, імітація) зразків. Звичайно виділяють два типи імітації:

імітація алгоритму, коли копіюється механізм якого-небудь процесу, включаючи його зміст чи функціональне навантаження (наприклад, процес взаємодії трьох галузей влади);

імітація результату чи форми, іншими словами, „симуляція” (наприклад, проголошення вільних виборів як принцип, тобто de jure, при їх невільному і не змагальному характері de facto або створення трьох галузей влади без фактичної реалізації принципу поділу влади). При цьому, як вірно відзначають деякі політологи, найкращі результати з погляду рішення задач модернізації, дає імітація алгоритмів. Варто врахувати, що імітація здійснюється не в порожньому просторі, а в конкретно-історичному і соціокультурному контексті тієї чи іншої країни під впливом національних традицій. Більш того, імітаційні інститути й практики не тільки змінюються під впливом традицій, а й переробляються під ці традиції. У цілому можна стверджувати, що відбувається взаємовплив традицій та запозичень і зміна їх у ході цього процесу.

Незважаючи на те, що модернізація може здійснюватися різними способами з використанням різних механізмів, можна виділити універсальні складові політичної модернізації: створення диференційованої політичної структури з високою спеціалізацією політичних ролей і інститутів; державотворення, що володіє суверенітетом; посилення ролі держави, розширення сфери дії і посилення ролі закону, що зв'язує державу і громадян; ріст чисельності громадян (осіб з політичними і цивільними правами), розширення включення в політичне життя соціальних груп і індивідів; виникнення і збільшення раціональної політичної бюрократії, перетворення раціональної бюрократичної організації в домінуючу систему керування і контролю; ослаблення традиційних еліт і їхньої легітимності; посилення модернізаторських еліт.

Політична модернізація здійснюється протягом тривалого періоду, в рамках якого суспільство характеризується особливим якісним станом, що відрізняється нестабільністю і кризами. У сучасних дослідженнях виділяється п'ять основних криз, що супроводжують процес політичної модернізації: криза ідентичності, криза легітимності, криза участі, криза проникнення, криза розподілу.

Криза ідентичності. В умовах політичної модернізації виділяються три основних типи кризи ідентичності. Перший тип заснований на вимогах національного або територіального самовизначення, що висуваються різними соціальними суб'єктами суспільства. Другий тип породжується підвищенням ступеня соціальної диференціації суспільства, яке модернізується. У контексті політичних змін багато колишніх соціальних груп руйнуються, різко зростає чисельність маргінальних шарів суспільства. Це призводить до того, що люди, втрачаючи свій колишній соціальний статус, не знають, до якого соціального шару вони належать, не усвідомлюють своїх інтересів, не мають чітких уявлень про нові правила політичної гри. Третій тип характеризується конфліктом між етнічною і загальнонаціональною приналежностями.

Криза легітимності. Характерні риси кризи легітимності: відсутність згоди в суспільстві щодо політичної влади, визнання громадянами процесу прийняття рішень; надмірна конкуренція в боротьбі за владу; політична пасивність мас, які не звертають увагу на заклики влади до легітимності; нездатність правлячої еліти підсилити своє політичне панування.

Криза участі. Криза участі обумовлена збільшенням числа груп інтересів, що претендують на доступ до процесу прийняття рішень у суспільстві. Це загострює конкуренцію в боротьбі за політичну владу. Разом з тим політична система перехідного суспільства розвинута слабко, внаслідок чого не всі групи інтересів у ній представлені.

Криза проникнення. Криза проникнення виявляється в зниженні здатності державного керування проводити свої рішення і проекти в різних областях громадського життя. В міру здійснення рішень відбувається перекручування їхнього змісту, що часто буває позв'язане з посиленням впливу місцевих соціальних структур, котрі прагнуть відокремитися від впливу ззовні.

Криза розподілу. Криза розподілу означає нездатність правлячої еліти забезпечити прийнятний для суспільства ріст матеріального добробуту і його розподіл, що дозволяє уникнути надмірної соціальної диференціації і гарантуюче приступність основних соціальних благ.

4. Етапи політичної модернізації, її типологія

Теорія політичної модернізації в політичній науці почала формуватися в 50 – 60-х рр. XX в. Її творці спиралися на теоретичну спадщину відомих дослідників XIX – початку XX вв., зокрема М. Вебера, який запровадив ідею розвитку європейської цивілізації в напрямку від традиційного суспільства до сучасного на основі раціоналізації поводження, Ф. Тьоніса і Е. Дюркгейма (його ідея – концепція еволюції від суспільств із „механічною солідарністю” до суспільств із „органічною солідарністю” на основі поділу праці). Як теоретична база, на яку спиралися теоретики модернізації, виступали також основні положення структурно-функціонального аналізу, уявлення структурних функціона-лістів про суспільний розвиток.

Особливий внесок у розробку теорії модернізації внесли роботи Г. Алмонда і Д. Пауелла “Порівняльна політологія. Підхід з позицій “концепції розвитку” (1966 р.), Д. Аптера “Політика модернізації” (1965 р.), С. Ліпсета “Політична людина” (1960 р.), Л. Пая “Аспекти політичного розвитку. Аналітичне дослідження” (1966 р.), У. Ростоу “Світ націй” (1967 р.), Ш. Ейзенштадта “Модернізація: протест і зміна” (1966 р.), С. Хантінгтона “Політичний порядок у мінливих суспільствах” (1968 р.) і ін. У своєму розвитку теорія модернізації пройшла умовно три етапи: 50 – 60-ті рр., 60 – 70-ті рр. і 80 – 90-ті рр.

Теорія модернізації “зразка 50 – 60-х рр.” грунтувалася на такому методологічному допущенні, як універсалізм. Розвиток усіх країн та народностей розглядалося як універсальне, тобто таке,що відбувається в одному напряму, має ті самі стадії і закономірності. Згідно з даною концепцією, визнається наявність національних особливостей, однак вважалося, що вони мають другорядне значення. У цілому модернізація постає як процес розвитку в напряму від традиційного суспільства до сучасного. Більшість авторів вважали, що в основі суспільного розвитку лежить прогрес в економіці і технології, який веде до підвищення життєвого рівня і вирішення соціальних проблем (необхідно відзначити, що в цей же період створювалися теорії індустріального суспільства, засновані на подібних допущеннях; ці теорії розвивалися в працях У. Ростоу, Р. Арона, Д. Белла та ін.). Завдяки науково-технічному прогресу відбувається „осучаснення” суспільства шляхом переходу від традиційних цінностей і суспільних структур до сучасних, раціональних цінностей і структур.

Найбільш “сучасною” країною представники теорії модернізації вважали США, на прикладі яких мали вибудовувалися європейські країни. Однак відсталі країни також мали шанс досягти рівня „сучасності” передових держав. Теорія модернізації пояснювала шляхи й способи вирішення цієї задачі. Для цього з'ясовувалися, наскільки „відсталі” суспільства відповідають “ідеалу”, виявлялися деякі національні особливості і намічалися шляхи вирішення проблем.

Таким чином, однією з основних рис теорії модернізації першого етапу був телеологізм і євроцентризм (точніше американоцентризм). Про це свідчать і деякі визначення модернізації, що народилися в цей період. Зокрема, один із великих дослідників – Ш. Ейзенштадт – визначав модернізацію в такий спосіб: “Іісторична модернізація – це процес зміни в напрямку тих типів соціальної, економічної та політичної систем, що розвивалися в Західній Європі і Північній Америці з XVII по XIX ст. і потім поширилися на інші європейські країни, а в XIX і XX ст. – на південноамериканський, азіатський і африканський континенти” [121, С. 33]. Схоже визначення дає і В. Мур, який відзначав, що модернізація є всеохоплюючою трансформацією традиційного домодернистського суспільства в соціальну організацію, що характерна для передових, економічно процвітаючих західних націй, яка характеризуються відносною політичною стабільністю. Завдяки цим особливостям теорія мала велику прикладну значимість: її положення, наприклад, з успіхом застосовувалися для обслуговування зовнішньої політики США.

Ці особливості обумовили і специфіку поглядів дослідників на зміст політичної модернізації як частини загального процесу „осучаснення”. Політична модернізація на першому етапі розвитку теорії зводилася до наступного:

демократизація країн, що розвиваються, за західним зразком (освіта, посилення національних держав, створення представницьких органів влади, поділу влади, введення інституту виборів);

зміна системи цінностей (розвиток індивідуальних цінностей) і способів легітимації влади (традиційні способи повинні витіснятися сучасними).

Представники теорії політичної модернізації виділяли сприятливі й несприятливі фактори цього процесу в країнах, що розвиваються. Серед сприятливих постає успішний соціально-економічний розвиток країн “третього світу”, а також активне співробітництво з розвинутими державами Західної Європи і США. Серед несприятливих відзначалися збереження елементів традиційного суспільства, небажання правлячих еліт поступитися своїми інтересами заради відновлення країни, неграмотність, відсутність раціональної свідомості в більшості населення, існування традиційних соціальних прошарків та традиційного сектора виробництва. У ході модернізації повинне було, на думку прихильників даної теорії, відбуватися поступове усунення несприятливих факторів.

Політичні події 60-х рр. продемонстрували недосконалість теорії модернізації і необхідність її подальшої доробки. Ці події викликали хвилю критики, в рамках якої умовно можна виділити два напрямки:

радикальну критика модернізації, здійснювану в основному представниками країн, що розвиваються, а також лівим рухом 60-х рр. у Західній Європі. На їхню думку, теорія модернізації виправдовувала колонізацію. Вони виступали проти західної експансії за антимодернізацію (проти модернізації по західному зразку);

критика модернізації, що розвивається в рамках “теорії відсталості”, представниками якої були в основному ліві радикали західних і деяких країн, що розвиваються. Вони критикували теорію модернізації за спрощення картини розвитку, за те, що дана теорія недостатньо враховувала специфіку розглянутих суспільств, особливості культури і не пояснювала механізм гальмування нових відносин та інститутів, що насаджувалися. Ці дослідники вважали, що модернізація за західним зразком веде до консервації відсталості, залежності, порушення економічної структури, руйнування екологічного середовища і соціальних конфліктів.

Другий етап розвитку теорії модернізації характеризувався появою більш зважених трактувань, заснованих на різноманітних факторах політичного, соціального й економічного розвитку (зокрема, такому факторі, як політична культура). У цілому багатьом роботам даного періоду був властивий відхід від евроцентризму. Під сумнів була поставлена теза про ефективність демократизації в країнах „третього світу” з погляду реалізації цілей економічного росту і соціально-економічного прогресу в цілому.

Багато представників теорії модернізації цього часу основну увагу зосередили на проблемі „стабільності” політичного розвитку як передумови для соціально-економічного прогресу. Вчені знаходили різні рецепти підтримки такої стабільності. У цілому в літературі, присвяченій теоріям модернізації, виділяється умовно два напрями, представники яких давали різні відповіді на питання про фактори стабільності: консервативний і ліберальний.

Представники консервативного напрямку (С. Хантінгтон, Дж. Нельсон, X. Лінц і ін.) вважали, що головною проблемою модернізації є конфлікт між мобілізованністю населення, його включенням до політичного життя і інституціонализацією, наявністю необхідних структур і механізмів для артикулювання й агрегування їхніх інтересів. У той же час непідготовленість мас до управління, невміння використовувати інститути влади, а отже, і нездійсненність їхніх чекань від включення до політики сприяють дестабілізації політичного режиму. У роботі “Політичний порядок у мінливому суспільстві” С. Хантінгтон писав, що головна задача політичної модернізації – здатність політичних інститутів пристосуватися до умов, що змінюються, заснована не на рівні їхньої демократизації, а на міцності й організованості. На стадії змін тільки стабільний авторитарний режим, що контролює порядок, здатний акумулювати необхідні ресурси для трансформації й забезпечити перехід до ринку і національної єдності. С. Хантінгтон виділив і ряд умов, сприятливих для перетворень, а також сформулював список “порад” для авторитарних правителів перехідних епох, яким, на його думку, необхідно випливати з метою ефективності реформістської політики. У цілому умови і “поради” зводяться до компетентної політики, що враховує кон'юнктуру і розміщення політичних сил.

Прихильники “ліберального” напрямку (Р. Даль, Г. Алмонд, Л. Пай і ін.) під основним змістом модернізації розуміли формування відкритої соціальної і політичної системи шляхом інтенсифікації соціальної мобільності й інтеграції населення в політичне співтовариство. Головним критерієм політичної модернізації вони вважали ступінь включення населення до системи політичного представництва: характер і динаміка модернізації залежать від відкритої конкуренції вільних еліт і ступеня включення рядових громадян у політичний процес. Умовою успішної модернізації, на їхню думку, було забезпечення стабільності і порядку (за допомогою діалогу між елітою і населенням) і мобілізації мас. При цьому представники даного напрямку виділяли наступні варіанти розвитку подій:

при пріоритеті конкуренції еліт над участю рядових громадян формуються найбільш оптимальні передумови для послідовної демократизації суспільства і здійснення реформ;

в умовах значного посилення ролі конкуренції еліт в умовах низької активності основної маси населення складаються передумови встановлення авторитарних режимів і гальмування перетворень;

домінування політичної участі населення над змаганням еліт може сприяти наростанню охлократичних тенденцій, що провокує жорсткість режиму й уповільнення перетворень;

одночасна мінімізація змагальності еліт і політичної участі населення веде до хаосу, дезинтеграцї соціуму і політичної системи, що також сприяє встановленню диктатури.

Обоє перераховані вище підходи, як і теорії модернізації, на першому етапі поєднував погляд на модернізацію не як на спонтанний процес, що саморозвивається, а як на процес, ініціаторами і провідниками якого виступають, у першу чергу, політичні еліти, що проводять відповідну політику модернізації.

Ще на другому етапі розвитку теорій модернізації сформувалися передумови для більш складного розуміння цього явища, що відкидає однозначне протиставлення сучасності і традиційності в суспільному розвитку. Багато авторів теорії модернізації стали думати, що модернізація, припускає не викорінювання традиційності, а розвиток з використанням традиції, що визначає сам характер модернізаційного процесу, а також виступає його стабілізуючим фактором.

Подальша еволюція теорій модернізації на третьому етапі виражалася в усе більшому поширенні ідеї про неспроможність чіткого протиставлення традиції і сучасності. Багато авторів, не заперечуючи важливість таких факторів, як технологічний прогрес, упровадження “західних” інститутів і норм, відзначають вторинність цих факторів і їхня залежність від пануючих у тому чи іншому суспільстві соціальних відносин і соціокультурних цінностей.

У другій половині 80-х років одержує свій розвиток концепція “модернізації в обхід модерніті”, тобто концепція політичного розвитку, заснованого на збереженні соціокультурних традицій без нав'язування західних зразків (А. Абдел-Малек, А. Турен, С. Хантінгтон, Ш. Ейзен-штадт та ін.). “Модерніті” зв'язувалася з прихильністю західно-європейському раціоналізму, ідеям індивідуальної свободи і соціальної рівності, ліберальної демократії і соціальної держави, правової держави і цивільного суспільства; з орієнтацією соціальних суб'єктів на інноваційні форми діяльності як основою економічного росту і добробуту.

У рамках цієї концепції не заперечується універсальність суспільного і політичного розвитку. Разом з тим принцип універсалізму сполучається з партикуляризмом, а їхній органічний синтез розглядається як запорука успіху модернізаційного процесу. Модерні-зація розглядається як процес, що саморозвивається і залежить не тільки від діяльності політичних еліт, але й, у першу чергу, від впливу об'єктивних обставин і поводження рядових членів суспільства.

У рамках цієї концепції одержують свій розвиток терміни “контрмодернізація” і “антимодернізація” (А. Турен). Контрмодернізація позначає альтернативний варіант модернізації по незахідному зразку (наприклад, сталінську модернізацію), а антимодернізація позначає активну протидію цьому процесу. На думку А. Турена, ці два варіанти і складають головну тенденцію суспільно-політичного розвитку XX ст., засновану на втраті віри в принцип універсальності. Набуває нового звучання питання про співвідношення політичної й соціально-економічної модернізації, відповідь на який стає в цілому ще більш неоднозначним, ніж у попередні десятиліття.

До основних типів політичної модернізації прийнято відносити:

“органічну”, чи “первинну”, характерну для таких країн, як Великобританія, США, Канада, деякі інші європейські країни (модернізаційне ядро). Її початок охоплює епоху першої промислової революції, руйнування традиційних спадкоємних привілеїв і проголошення рівних цивільних прав, демократизації і т. д. У цих країнах модернізація здійснювалася переважно еволюційним шляхом на основі власних культурних традицій і зразків;

“неорганічну” чи “вторинна”, “відбиту”, “модернізацію навздогін” (Україна, Росія, Бразилія, Туреччина й ін.), основним фактором якої виступають соціокультурні контакти “відсталих” у своєму розвитку країн з модернізаційним ядром, а основним механізмом – імітаційні процеси. “Вторинна” модернізація, припускає, що одні елементи суспільства “втекли” вперед, більш-менш відповідають розвитку в “передових” країнах, а інші – ще не “визріли”, відстають у своєму розвитку чи зовсім відсутні. Розвиток суспільства при “вторинній” модернізації нагадує, на думку бразильського історика Н. Вернека Содре, “рух квадратного колеса”.

Також існує й інша типологія, заснована на виділенні трьох типів модернізації:

ендогенна, тобто здійснювана на власній основі (Європа, США та ін.);

ендогенно-екзогенна, здійснювана на власній основі, так само як і на основі запозичень (Росія, Туреччина, Греція та ін.);

екзогенна модернізація (імітаційні, імітаційно-симуляційні і симуляційні варіанти), яка здійснюється на основі запозичень при відсутності власних основ.

У порівнянні з країнами першого типу в суспільствах модернізації, що доганяє (чи ендогенно-екзогенної, екзогенної модернізації), полі-тичний фактор відіграє більш істотну роль. У таких суспільствах не склалося досить передумов для спонтанної трансформації традиційних економічних, соціальних, соціокультурних і політичних структур, тому держава змушена в деяких випадках виступати як “поштовх” і організатор процесу трансформації. З цим часто пов'язують і встановлення авторитарного режиму в цих країнах, що одержав назву “авторитаризм розвитку”. Модернізація становить досить тривалий процес, вимірюваний у масштабі еволюції, в той час як існування авторитарного режиму відбувається в масштабі повсякденності й історії; воно може лише вплинути на специфіку окремого моменту модернізаційного процесу.