Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Теоретичні розробки сценаріїв модернізаційного розвитку, накопичені на базі світової політичної практики, мають практичну важливість для країн посткомуністичного простору, зокрема для українського соціуму. У середині ХIX ст був сформульований закон політичного розвитку. А. де Токвілль та інші мислителі вважали, що для країни зі слабкою демократією, що зароджується, немає нічого більш небезпечного, ніж занадто швидкі реформи і зміни. У цих умовах участь мас у політиці обганяє розвиток політичних інститутів у суспільстві (партій і т. п.), і, як наслідок, не вдається зупинити процеси, що почалися. Інтенсивна поляризація не сприяє введенню процесу, що почався, у демократичні рамки, настає “тиранія черні” – охлократія. Ні в одній країні перехід від абсолютистських (авторитарних) систем до демократії не був безболісним. В Англії 5 століть ішла боротьба за встановлення демократичних умов. Перехід Франції до демократичної системи здійснювався за 2 сторіччя, супроводжуючись революціями і хвилю-ваннями.
У сучасній політологічній літературі прийнято виділяти 3 шляхи переходу до демократії: еволюційний, революційний, військовий, шлях завоювання.
Етапи переходу:
1) криза авторитарного режиму – може бути викликаний обставинами як внутрішнього, так і зовнішнього характеру, зниженням легітимності на всіх рівнях, виникненням різнополярних течій та ін.;
2) встановлення демократії;
3) консолідація демократії.
Виділяють також моделі переходу до демократії:
1. Лінійна модель – вона є класичною, має на увазі поступове обмеження прав влади і розширення прав і свобод особи, ватрату виборчих цензів та ін.
2. Циклічна модель – характеризується чергуванням авторитарних і демократичних форм правління за визначеними циклами. Правителі або усуваються військовими хунтами, або самі втрачають владу.
3. Діалектична модель – для неї характерна нестабільність переходів політичних режимів, перехід до демократії при такій моделі завжди здійснюється тільки під тиском назрілих передумов.
4. Кооперативна модель – володіє сутнісним потенціалом демократії, перехід до неї здійснюється в ході поступової лібералізації політичного режиму.
5. Конкурентна модель – характеризується різкою лібералізацією, розпадом колишньої системи і спробами впровадження нових політичних інститутів за будь-яку ціну. Така модель переходу може супро-воджуватися насильством і громадянською війною.
Якщо звернутися до досвіду соціально-економічних і політичних трансформацій, що відбуваються в українському суспільстві, то можна стверджувати, що процес політичної модернізації в Україні відноситься до ендогенно-екзогенного типу. Характерною рисою цього типу модернізації є сполучення різних власних і запозичених інститутів і традицій. Багато дослідників відзначають, що для більшості посткомуністичних країн характерна тим, що періодично реалізується різновекторність процесів модернізації держави і модернізації суспільства. Завдяки слабості цивільного суспільства і виняткової ролі, що відіграє держава в даних країнах, модернізація суспільства постійно підмінюється модернізацією держави – його військово-індустріальної моці, бюрократичного апарату, репресивних органів. Також варто підкреслити, що модернізація в українському суспільстві за своєю природою циклічна. Перехід від однієї фази модернізації до іншої, як правило, супроводжується соціальними потрясіннями і навіть ката-строфами, що характеризуються зламом основних соціальних інститутів, які регулюють поведінку індивідів. Після періоду “смути” спроби вирішення проблем модернізації відновляються з застосуванням обновлених інструментів.
Разом з тим наявність невирішених проблем, непояснених політичних явищ актуалізує проблему удосконалення й універсалізації дослідницьких підходів до політичного розвитку.
Контрольні запитання
1. Який аспект політичного життя можна проаналізувати термінами “політична модернізація” та “політичний розвиток”? Обгрунтуйте відповідь.
2. Охарактеризуйте основні теорії політичної модернізації.
3. Яку модернізаційну модель переходу до демократії можливо застосувати до реалій українського суспільства?
4. Які існують критерії політичного розвитку? Проаналізуйте на снові цих критеріїв стан політичного розвитку в Україні?
5. Чи є різниця між процесами політичної модернізації, які мають місце в посткомуністичних країнах? Обґрунтуйте свою відповідь на прикладі України, Росії, Білорусії.
Тема 19. Політичні конфлікт і кризи
Той, хто вміє опанувати кон-флікти шляхом їх визнання, той бере під свій контроль ритм історії.
Р. Дарендорф
1. Суть і значення політичних конфліктів і криз.
2. Типологія політичних конфліктів і криз.
3. Врегулювання політичних конфліктів і криз.
1. Суть і значення політичних конфліктів і криз
Уся історія людської цивілізації пов’язана з великими і малими конфліктами. Термін „конфлікт” (від лат. – зіткнення) означає розбрат, розбіжність, суперечку, яка загрожує ускладненнями. Їх вплив на життя і особливо часті трагічні наслідки здавна привертали до себе увагу людей.
Спроби раціонально розглянути сутність соціальних конфліктів робили ще древні греки. Так, Геракліт стверджував, що конфлікти природно властиві людському життю і є умовою його розвитку. Епікур у ІІІ ст. до н. е. висунув ідею про необхідність людей жити в мирі, тому що війни тільки породжують соціальне зло.
Рання християнська філософія торкалася питань соціального конфлікту. У працях „святих батьків церкви” ІІІ століття Орігена, Тертуліана та інших досить широко представлені пацифістські ідеї. Але вже відомі християнські теологи середньовіччя А. Августин і Ф. Аквінський закликали до “священної війни” на захист церкви і віри.
Першим аналіз причин і передумов соціальних конфліктів зробив англійський філософ XVI – XVII ст. Ф. Бекон. Головною причиною виникнення конфліктів він визнавав тяжке становище народних мас, яке було особливо характерне для періоду первісного нагромадження капіталу. Серед інших причин він називав помилки правителів і соціальну заздрість. Засобами запобігання соціальних конфліктів Бекон вважав усунення їх матеріальних чинників і політичне маневрування.
Французькі просвітники ХVIII століття Ш. Монтеск’є, Вольтер, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо вважали, що ліквідація феодального ладу приведе до знищення збройних конфліктів і “вічного миру”.
Німецький філософ І. Кант писав про позитивну роль соціальних конфліктів, без яких, на його думку, всі найкращі задатки людства залишились би назавжди нерозвиненими. Але до війни між державами він відносився негативно. Натомість Кант висунув проект утворення космополітичного союзу самостійних рівноправних держав, побудованих за республіканським типом, що повинно було б призвести до „вічного миру”.
Другий видатний німецький філософ Г. Гегель, критикуючи кантівську ідею “вічного миру”, стверджував, що війна відіграє прогресивну роль у розвитку суспільства, тому що зберігає моральне здоров’я народів і запобігає їх загниванню.
Т. Мальтус (1766 – 1834 рр.) пояснював причини соціальних конфліктів “нерозумним” розмножуванням переважно серед працівників робітничого класу. Ч. Дарвін (1809 – 1882 рр.) пояснював соціальні конфлікти проявом біологічних законів природного відбору. Г. Спенсер вбачав у конфлікті основний принцип соціального життя, універсальний природний процес боротьби, що забезпечує рівновагу і досконалість соціальних систем як в межах окремого суспільства, так і між суспільством і його природним оточенням. Приблизно так само розглядали конфлікт М. Вебер, а також Л. Гумплович, Т. Веблен, Т. Боттомор.
Теорія політичного конфлікту затвердилася в науці з XIX ст. і пов’язана с працями А. Токвіля, К. Маркса, Л. Гумпловича, Г. Зіммеля, а згодом К. Боулдінга, Л. Козера, Р. Дарендорфа, А. Бентлі т. ін.
Г. Зіммель розглядав конфлікт як нормальну і виключно важливу форму соціального життя, як провідне джерело політики, яке сприяє її позитивному розвитку і виступає однією з форм соціалізації особи.
Німецький соціолог Леопольд Візі (1886 – 1969 рр.), відкидаючи дарвіністський підхід до конфлікту, як прояву природного відбору, висунув ідею регуляції конфліктів через дружню угоду або за допомогою соціальних інститутів.
Один із засновників в Чикаго школи соціальної екології Роберт Парк (1864 – 1944 рр.) включив конфлікт в число чотирьох основних видів соціальної взаємодії разом зі змаганням, пристосуванням і асиміляцією. З його точки зору змагання, що є соціальною формою боротьби за існування, будучи усвідомленим, перетворюється на конфлікт, який завдяки асиміляції покликаний привести до міцних взаємних контактів, до співпраці і сприяти кращому пристосуванню.
Ральф Дарендорф (народ. у 1929 р.) назвав соціологічну теорію “теорією конфлікту”. Конфлікт він вважав результатом опору існуючим у всякому суспільстві відносинам панування і підпорядкування. Придушення конфлікту, на думку вченого, веде до його загострення, а раціональна регуляція – до контрольованої еволюції. Хоча причини конфліктів такі, що їх усунути не можна, “ліберальне” суспільство може зладжувати їх нарівні з конкуренцією між індивідами, групами і класами.
Соціальний стан конфлікту становить класичну сферу інтересів марксистської теорії суспільного розвитку. На всіх рівнях пізнання соціальних процесів – сутнісному, загальному, конкретно-історичному, соціологічному і політологічному – марксизм визнає соціальні конфлікти і антагонізми як явища можливі, а в умовах гострої класової боротьби в межах антагоністичної формації – і як неминучі.
Правда, в політичній науці існує і протилежна точка зору. Е. Дюргейм, М. Вебер, Д. Дьюї і ряд інших учених виходять з вторинності конфлікту для розуміння суті політики і підлеглості базовим суспільним цінностям, об’єднуючим населення і інтегруючим соціум і політичну систему. Із їхньої точки зору, єдність ідеалів і соціокультурних цінностей дозволяє вирішувати існуючі конфлікти і забезпечувати стабільність режиму правління. У зв’язку з цим багато конфліктів розглядалися ними як аномалії політичного процесу.
У сучасній західній літературі поняття політичного конфлікту має велику кількість визначень, з яких найбільше розповсюдження одержало визначення, дане американським соціологом Л. Козером, яке увійшло до багатьох словників, а також до енциклопедії з суспільних наук. Під конфліктом він пропонує розуміти боротьбу за владу і претензії до певного соціального статусу, за недостатні для всіх матеріальні і духовні блага, боротьбу, в якій цілями в конфлікті сторін є нейтралізація, нанесення збитку або знищення суперника. Цінність конфліктів Л. Козер завбачає у тому, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають дорогу інноваціям. Л. Козер виходив з посилання, що немає соціальних груп поза конфліктними відносинами і що конфлікти відіграють позитивну роль у функціонуванні і зміні соціальних систем. Його концепція “позитивно-функціонального конфлікту” доповнила класичні теорії структурного функціоналізму. Він виводив стабільність суспільства з кількісних характеристик існуючих в ньому конфліктних відносин і типу зв’язків між ними. Збільшення чисельності конфліктів неминуче обумовлює поділ суспільства на групи за інтересами, які лежать в основі самих конфліктів, а така соціальна ситуація утруднює створення “двополюсного” суспільства, тобто поділ його на два табори, що не мають жодних спільних норм і цінностей. Тому чисельні незалежні один від одного конфлікти оптимізують передумови для єдності суспільства.
Реальне політичне співавторство людей завжди формується через їх взаємодію як на основі співпраці, так і на основі змагання. Тому політичний конфлікт є одним із можливих варіантів взаємодії політичних суб’єктів. Проте через неоднорідність суспільства, що безперервно породжує незадоволеність людей своїм положенням, відмінності в поглядах та інші форми на сподівання позицій, найчастіше саме конфлікт лежить в основі поведінки груп і індивідів, трансформації владних структур, розвитку політичних процесів.
Сучасні політичні науки під політичним конфліктом розуміють зіткненням інтересів, дій, поглядів, позицій окремих осіб, соціальних груп, держав, що оспорюють один у одного розподіл владних повноважень або ресурсів.
Важливо також і те, що конфлікти, означаючи суперництво тих або інших суб’єктів (інститутів) з одними силами, як правило, виражають їх співпрацю з іншими, стимулюючи формування політичних коаліцій, союзів, угод. Тим самим політичні конфлікти припускають чітке формулювання позицій сил, що беруть участь у політичній грі, яка сприятливо впливає на раціоналізацію і структуризацію всього політичного процесу.
Конфлікти, сигналізуючи суспільству і властям про існуючі розбіжності, суперечності, неспівпадання позицій громадян, стимулюють дії, здатні поставити ситуацію під контроль, подолати виниклі збудження в політичному процесі. Тому дестабілізація влади і дезінтеграція суспільства виникають не тому, що виникають конфлікти, а через невміння врегулювати політичні суперечності, а то й просто із-за елементарного ігнорування цих колізій. Тому тільки безперервне виявлення і врегулювання конфліктів може вважатися умовою стабільного і поступального розвитку суспільства. Конфліктологи помітили: якщо енергія людей розпорошена на вирішення безлічі владно значущих задач, а не концентрується на якому-небудь одному конфлікті, такі соціальні і політичні системи, як правило, зберігають більше можливостей підтримувати стабільність свого розвитку. Л. Козер вважав: неоднорідні внутрішні конфлікти, накладаючись один на одного, здатні запобігти глобальному розколу суспільства, чреватому для останнього повною втратою життєстійкості.
Очевидно, що уявлення подібного роду, впевненість у здатності людини перешкодити суперечностям і кризам політичного розвитку можуть дати співвіднесені тільки з реальністю окремих держав, що володіють міцними традиціями тривалого існування влади на основі єдиних для суспільства політичних ідеалів. Втім, і тут ці уявлення навряд чи відображають достовірну картину, бо політичні цінності по-різному засвоюються різними поколіннями, не завжди органічно вписуються в реальну політичну динаміку і тому неминуче супроводжуються конфліктами, деякі з них ставить під сумнів універсальність звичних для суспільства політичних ідеалів. Більш того, навіть інститути влади, сформовані на базі єдиних цінностей, не завжди їх відстоюють і укріплюють. Як справедливо відзначив С. Ліпсет, політичні інститути демократії можуть бути використані не тільки як знаряддя досягнення консенсусу, але й як засоби нагнітання напруженості і наростання конфліктів.
Таким чином, можна стверджувати, що тільки окремі різновиди політичних конфліктів носять дійсно руйнівний для суспільства характер. В основному в країнах з гнучкою, розвиненою системою соціального представництва виявлення і врегулювання конфліктів дає можливість ефективно підтримувати цілісність політичної системи, зберігати пріоритет доцентрових тенденцій над відцентровими.
Близькою до конфліктної ситуації, але не тотальною до неї є кризова ситуація. Термін криза (від грецьк. – злам, вихід) визначає певний перехідний стан. У політиці – це різкий перехід політичної ситуації з одного якісного стану в інший, який характеризується дисфункцією політичної системи, розладнанням відносин між елітою і більшістю суспільства. Політична криза досить часто визначається дією закону розвитку масових настроїв, оскільки політична обстановка, що виникає, характеризується різким посиленням невдоволення широких соціальних верств діями правлячої еліти.
Будь-яка політична криза може трансформуватись в конфліктну ситуацію. При цьому відбувається диференціація соціальних ролей: конфлікт розставляє його учасників по різні боки барикад. Соціально важливо не довести розвиток подій до відкритого конфлікту. Урядова, парламентська, конституційна і зовнішньополітична кризи можуть бути подолані за наявності спільності вихідних позицій і орієнтирів.
Найнебезпечнішою для влади є соціально-політична або загальнонаціональна кризи. Вони межують з революційною ситуацією, але не тотожні їй. У революційній ситуації концентруються всі кількісні і якісні зрушення, що відбулися в усіх соціальних сферах – економічній, соціальній, політичній та духовній. Така ситуація безпосередньо передує революційному стрибку в суспільному розвитку – докорінній перебудові соціальної системи в цілому, в тому числі й руйнуванні попередньої структури інститутів політичної влади і створення нової.
Загальнонаціональна криза за своєю соціальною суттю є лише поворотним моментом у розвитку соціально-політичного процесу, який не обов’язково веде до зміни владної еліти чи пануючої соціальної групи. Вихід з нього можуть забезпечити кадрові перестановки всередині правлячої еліти і коригування політичного курсу, але це не змінює існуючого співвідношення між соціально-політичними силами. Однак така криза небезпечна своїм потенційним переростанням в революційну ситуацію, якщо не буде знайдено рішення, прийнятого для конфліктуючих сторін.
Джерела політичних конфліктів учені, як правило, бачать у дії або позасоціальних, або соціальних чинників. Найчастіше до позасоціальних чинників відносяться численні інтерпретації різних видів політичної напруженості, що базуються на визнанні схожості внутрішньовидової ворожості тварин і агресивності людини. Проте дані сучасної науки не підтвердили, що люди володіють підвищеною схильністю саме до конфліктів, а не до альтруїзму або солідарності з собі подібними.
Достовірніше пояснює природу політичних конфліктів визнання провідної ролі соціальних чинників. Серед даного роду детермінант, як правило, виділяють три основні причини, котрі лежать в основі політичної конфронтації. Перш за все, це різноманітні форми і аспекти суспільних відносин, що визначають неспівпадання статусів суб’єктів політики, їх ролевих призначень і функцій, інтересів і потреб у владі, недолік ресурсів тощо. Ці, умовно кажучи об’єктивні джерела політичних конфліктів, найчастіше детермінують суперечності між правлячою і контрелітою, різними групами тиску, представляючи інтереси певних сил, які ведуть боротьбу за частку державного бюджету, а рівно і між усіма іншими політичними суб'єктами системи влади. Зовнішню напруженість такого роду конфліктів, як правило, вдається погасити досить легко. Проте викоренити джерела конфліктного протиборства сторін, різним чином включених в політичну гру, можна тільки шляхом перетворень, що або міняють саму організацію влади в суспільстві, або реформують соціально-економічні підстави політичної діяльності конкуруючих суб'єктів.
До другого основного джерела політичних конфліктів відносяться
розбіжності людей, їх груп і об'єднань у базових цінностях і політичних
ідеалах, в оцінках історичних і актуальних подій, а також в інших суб'єктивно значущих уявленнях про політичні явища Такі конфлікти найчастіше виникають у тих країнах, де стикаються якісно різні думки про шляхи реформування державності, закладаються основи нового політичного устрою суспільства, шукаються шляхи виходу з соціальної кризи. У зіткненні таких конфліктів знайти компроміс інколи дуже важко. Якщо ж, як наприклад в сучасній Україні, ідейні розбіжності торкаються основоположних цінностей і пріоритетів політичного розвитку, досягнення згоди між конфліктуючими сторонами, наприклад прихильниками комуністичних і ліберально-демократичних ідей, доводиться добиватися впродовж довгого часу.
Останнім часом ряд західних теоретиків висунули ще одну версію, котра пояснює природу політичних конфліктів – так звану теорію людських потреб. Ця концепція стверджує, що конфлікти виникають у результаті утиску або неадекватного задоволення потреб, що становлять саме людську особу. Прихильники цієї позиції відносять до базових джерел конфліктів різні цінності: О. Надлер – ідентичність, економічне зростання, трансценденцію (внутрішнє саморозкриття); Р. Інглхарт – безпеку (суспільне визнання, етичне вдосконалення) т. ін. Задоволення такого роду прагнень не може бути предметом купівлі-продажу, торгу з владою, яка повинна лише видозмінювати і удосконалювати політичні структури в цілях якнайповнішого і найадекватнішого задоволення цих універсальних людських потреб.
І, нарешті, третім джерелом політичних конфліктів у політичній науці розглядаються процеси ідентифікації громадян, усвідомлення ними своєї приналежності до соціальних, етнічних, релігійних і інших спільнот і об’єднань, що визначає розуміння ними свого місця в соціальній і політичній системі. Такого роду конфлікти характерні, перш за все, для нестабільних суспільств, де людям доводиться усвідомлювати себе громадянами нової держави, звикати до нетрадиційних для себе норм взаємостосунків з владою, – як це, наприклад, відбувається в сучасній Україні після розпаду Радянського Союзу. Такого ж характеру суперечності виникають і в тих країнах, де напруженість у відносинах з правлячими структурами викликає захист людьми культурної цілісності своєї національної, релігійної або якоїсь іншої групи, прагнення підвищити її владний статус.
Визначення суб’єктів політичних конфліктів і криз є важливою передумовою оптимального розв’язання конфлікту на користь усіх його учасників. Суб’єкт політичного конфлікту – це особа, організація або соціальна група, яка створює конфліктні відносини і бере в них участь у відповідності до своїх інтересів, впливаючи на становище і поведінку інших і зумовлює зміни в ситуації конфлікту.
Суб’єктами політичного конфлікту можуть бути лише люди, які виступають або індивідуально, або в складі певної спільноти: індивіди, соціальні групи, верстви і класи, етнонаціональні спільноти, народи, держави і уряди, політичні партії, різні фракції всередині правлячої еліти тощо. Ці суб’єкти політики в будь-який момент можуть опинитись у конфліктному стані в наслідок несумісності своїх інтересів.
Р. Дарендорф відносить до суб'єктів конфлікту три види соціальних груп:
первинні групи, що є безпосередніми учасниками конфлікту і знаходяться у стані взаємодії для досягнення об'єктивно чи суб'єктивно несумісних цілей;
вторинні групи, які прагнуть бути не затягненими до конфлікту, але роблять внесок у його розпалення, а на стадії загострення можуть стати зацікавленою стороною;
треті сили, зацікавлені в розв'язанні конфлікту.
П. Сорокін пов'язує виникнення конфліктів із задоволенням базових потреб людей (пригніченням цих потреб), причому конфлікти обумовлені не тільки засобами задоволення потреб, але й неоднаковим доступом до відповідних видів діяльності.
Таким чином, суб'єкти конфліктів протистоять один одному не лише за рівнем добробуту, але й за рівнем життєвих шансів. Оскільки потреби, цілі і домагання соціальних груп реалізуються лише через використання влади, то найчастіше конфлікти виникають між ними і правлячою елітою: державним апаратом, партійними функціонерами, “групами тиску”.
У соціальному житті завжди є суспільні групи, які розглядають себе найбільш соціально знедоленою частиною суспільства і покладають вину за це на правлячі кола. Відчуття невдоволеності може охопити і більшість суспільства. В такому конфлікті протистояння відбувається між правлячою елітою і рештою суспільства.
Соціальні конфлікти можуть мати місце також між різними соціальними групами (класами і націями) з приводу розподілу ресурсів та ідеологічних відмінностей. У провокуванні таких конфліктів іноді зацікавлена і сама еліта.
Політичний істеблішмент також схильний до конфліктів, викликаних неоднорідністю складу правлячої еліти і суперечностями з приводу вироблення політичного курсу. Прагнення окремих її груп до домінування обертається урядовими переворотами та нескінченними парламентськими баталіями.
В політичних партіях конфлікт закладено у відносини між партійними “верхами” і “низами”, що підтверджується законом Р. Міхельса.
Етно-національні і конфесіональні конфлікти, як правило, являють собою “перетворену” форму сутичок через матеріальні, економічні, територіальні, духовні та інші інтереси.
У марксизмі головними суб'єктами соціальних конфліктів виступають антагоністичні класи, розділені бар'єром власності. Ця суперечність є визначальною рушійною силою соціальних змін і розв'язується лише шляхом класової боротьби. Марксизм абсолютизує боротьбу суб'єктів конфлікту за власність. Він виходить з необхідності протиборства і боротьби за зміну принципів розподілу матеріальних благ. Реформізм виступає за зміну критеріїв розподілу в межах існуючої системи. Відповідно і визначаються соціальні ролі учасників конфліктів: в першому випадку здійснюється соціальна революція, в другому – впроваджуються соціальні реформи.
Політичні конфлікти, як і кожне політичне явище, виконує функції, через які здійснюється їх вплив на політичне життя суспільства.
Сигнальна функція характеризує конфлікт як індикатор певного стану суспільства: виникнення конфліктної ситуації сигналізує про розладнання в соціальних зв'язках і стосунках; це симптом неблагополуччя, який спонукає до певних перетворень у суспільстві. Ця функція найбільш повно реалізується в оцінці співвідношення “вхід – вихід” у політичній системі суспільства; послаблення підтримки і посилення вимог до системи передбачають адекватну реакцію системи у вигляді рішень і дій; в іншому випадку може розпочатись конфлікт.
Інформаційна функція межує з сигнальною, хоча і не є тотожною з нею; інформаційний бік конфлікту значно ширший, ніж просто свідчення соціальної кризи. Прояви конфліктної ситуації в її конкретиці містять певну інформацію про причини, що її породжують, а з'ясування цих причин є передумовою та вихідною базою для розв'язання конфліктів.
Диференціююча функція визначає особливості процесу соціальної диференціації, обумовленої конфліктом; зміна і руйнування попередніх соціальних структур часто є прямим наслідком конфлікту.
Динамічна функція полягає у прискоренні темпу соціальних змін. Традиція вбачати в соціальному конфлікті, тобто саме в революції, чинник прискорення суспільного розвитку починається з Маркса, який вважав, що класові суперечності набувають революційного характеру і кінець кінцем приводять до прогресивних структурних змін в соціальній системі. Л. Козер і Р. Дарендорф також вважають, що конфлікти перешкоджають закостенінню соціальних систем, сприяють виникненню нових інституціональних форм їх існування.
Інтегративна функція виражається в кінцевому результаті конфліктів – посиленні інтеграції соціальної спільноти. Г. Зіммель довів, що конфлікт веде до посилення внутрішньої згуртованості груп, які беруть у ньому участь, а також до зростання інтеграції всього суспільства.
Прогресивна функція є збірною, оскільки в ній синтезовані всі інші; конфлікт викриває латентні, приховані суперечності, з'ясовує велику кількість протилежних тенденцій і прагнень, трансформує їх у відкриті форми протистояння; після розв'язання конфлікту досягається конкретна позитивна якість.
Регресивна функція виражається в соціальних витратах і прямих збитках – людських життях, знищенні ресурсів, занепаді моралі тощо.
Відповідь на питання, що переважає в конфлікті – руйнівне чи творче, – не може бути однозначною, оскільки соціальні результати після розв'язання конфліктів зовсім не однакові.
Загальною тенденцією світового розвитку є прогрес: світове співтовариство розв'язує безліч внутрішніх і зовнішніх конфліктів, удосконалює тим самим політичні інститути, зміцнює правову базу, відшліфовує партійні програми, співпрацює в галузі глобалістики.
2. Типологія політичних конфліктів і криз
Характер змін політичних процесів, темпи і спрямованість еволюції системи влади залежать від типу політичних конфліктів. Оскільки політичні конфлікти можуть бути викликані багатьма причинами і чинниками, мають різні джерела і носіїв, то типологія їх є складною за своєю багатогранністю і може здійснюватися на різних підставах. З погляду зон і областей їх прояву, перш за все, виділяються зовнішньополітичні і внутрішньополітичні конфлікти, які, в свою чергу, підрозділяються на цілий спектр різноманітних криз і суперечностей. Так, серед міжнародних конфліктів можуть виділятися кризи типу “балансування на межі війни”, що відображають висунення однією державою вимог і домагань до іншого в надії, що супротивник швидше поступиться, ніж боротиметься; “виправдання ворожості”, характеризуючи провокаційну діяльність держави проти потенційного супротивника з тим, щоб використовувати ситуацію, що склалася, для висунення йому неприйнятних вимог. Внутрішньополітичні конфлікти також підрозділяються на кризи і суперечності, що розкривають взаємодію між різними суб'єктами влади (правлячою і опозиційною елітами, конкуруючими партіями і групами інтересів, центральною і місцевою владою т. ін.), відображають характер політичних процесів, за якими розгорається суперечка груп і індивідів (у сфері державного управління або масової участі громадян у політиці та ін.):
за ступенем і характером їх нормативної регуляції в даному випадку можна говорити про (цілком або частково) інституталізовані і неінституталізовані конфлікти, характеризують здатність або нездатність людей (інститутів) підкорятися діючим правилам політичної гри;
за їх якісними характеристиками, що відображають різний ступінь залучення людей в суперечку, інтенсивність криз і суперечностей, їх значення для динаміки політичних процесів тощо. Серед конфліктів даного типу можна виділити “глибоко” і “неглибоко вкорінені” (у свідомості людей) конфлікти; конфлікти “з нульовою сумою”, де позиції сторін протилежні і тому перемога однієї з них обертається поразкою іншої, і не “з нульовою сумою”, де існує хоча б один спосіб знаходження взаємної згоди – антагоністичні і неантагоністичні конфлікти, дозвіл яких зв'язується із знищенням однієї з протиборчих сторін або – відповідно – збереженням протиборчих суб'єктів тощо;
з погляду публічності конкуренції сторін. Тут має сенс говорити про відкриті, вираженні в явних, зовні фіксованих формах взаємодії конфліктуючі суб'єкти і закриті (латентні) конфлікти, де домінують тіньові способи заперечування суб'єктами своїх владних повноважень. Якщо перший тип подібних конфліктів добре помітний в різноманітних формах масової участі громадян в політичному житті і, наприклад у вигляді маніфестацій, страйків, участі у виборах тощо, то другий більш характерний для прихованих від очей обивателя процесів ухвалення рішень, зокрема взаємодій усередині правлячої еліти, відносин між різними гілками влади;
за тимчасовими (темпоральними) характеристиками конкурентної взаємодії сторін – довготривалі і короткочасні конфлікти;
у співвідношенні з будовою і організацією режиму правління. В даному випадку, як правило, виділяють конфлікти вертикальні, характеризуючи взаємостосунки суб'єктів, що належать до різних рівнів влади: між центральними і місцевими елітами, органами федерального і місцевого самоврядування тощо і горизонтальні (розкриваючи зв'язки однопорядкових суб'єктів і носіїв влади: усередині правлячої еліти, між неправлячими партіями, членами однієї політичної асоціації і т. ін.), – за причинами, що породили їх; тут перелік довгий, але всі причини знаходяться в соціальних підсистемах, з якими пов'язана політична підсистема глобального суспільства;
за соціальним складом конфліктуючих сторін – міжособові, міжгрупові, внутрішньогрупові, міжкласові, міжнаціональні, міжнародні;
за динамікою розвитку – гострі, такі, що загострюються, згасаючі, хронічні, такі, що розростаються, тощо;
за технологіями дії сторін – із застосуванням і без застосування насилля;
за причиною мотивації – дійсні, випадкові, заміщуючі, приховані, фальшиві, конфлікти внаслідок недостатньої інформації (це типологія за К. Боулдінгом і О. Рапопортом);
за соціальним середовищем виявлення – конфлікти між різними спільнотами і співтовариствами; між робітниками і керівництвом підприємств; расові, релігійні, ідеологічна боротьба; суперництво між окремими народами, виборча боротьба між політичними партіями, конфлікти між окремими культурами; боротьба між Сходом і Заходом (типологія за С. Чейзом);
за соціальними цілями та їх наслідками – такі, що трансформують соціальну систему, і такі, що її реформують.
Розглядаючи політичні конфлікти на різних рівнях соціальної організації, слід зазначити такі крупні явища, як:
світові війни, що включають величезні матеріальні і людські ресурси в глобальному масштабі;
холодну війну (1945 – 1990 рр.), що була протистоянням двох світових систем в економічній, військово-політичній, ідеологічній та інших областях;
міждержавні конфлікти, які можуть бути як озброєними, так і неозброєними. Озброєні конфлікти виявляються в локальних війнах. До таких локальних воєн відносяться арабо-ізраїльський конфлікт. Небезпека локальних воєн у тому, що вони можуть перерости у великомасштабні зіткнення. Неозброєні міждержавні конфлікти виявляються в "митних", неторгових акціях.
Внутрідержавні конфлікти детерміновані наступними причинами:
прагненням змінити політичний устрій, політичну орієнтацію, політичний режим;
зберіганням конфліктного характеру між класовими відносинами в капіталістичних країнах. Практика “соціального партнерства” зовсім не виключає конфліктів на ґрунті праці, міжнаціональних, професійних відносин;
міжнаціональні конфлікти. Ці конфлікти найбільш гострі і болісні. Суб’єктом такого конфлікту є та або інша етнічна спільність, він розвивається або між корінними націями (вірмени і азербайджанці), або корінною нацією і національною меншиною (литовці і поляки, грузини і осетини).
У розвитку міжнаціонального конфлікту завжди виявляються дві основоположні тенденції: одна – до розмежування, інша – до консолідації. Характерною межею міжнаціональних конфліктів є їх багатоаспектність, те, що вони зачіпають різні сфери життєдіяльності протилежних сторін. Наприклад, тривалий конфлікт в Нагірному Карабаху включав питання про територію автономної області, про її економічний розвиток, про характер освіти в школах т. ін. Але при всій багатогранності кожен конфлікт має головну ланку: у Чечні це питання політичної незалежності, в Азербайджані – територіальній ідентифікації;
конфлікти безпосередньо політичного життя – від передвиборної боротьби кандидатів, від внутріпарламентської боротьби до громадянської війни між різними групами або класами як вирази непримиренності їх економічних, соціальних і політичних інтересів.
Багатопартійність як явище внутрішньополітичного життя не тільки не виключає, а прямо припускає можливість конфліктів між політичними партіями. При цьому використовуються не тільки допустимі парламентською етикою методи, але й такі способи, які взагалі знаходяться за межами якої-небудь моралі;
міжособові політичні конфлікти. Можуть мати місце між представниками однієї і тієї ж політичної партії, бо соціальна база масових партій є вельми складною. Міжособові конфлікти можуть бути з приводу прагнення того або іншого діяча зайняти той або інший пост в політичній системі, з приводу його позиції в рішенні спірних проблем. Але нерідкі випадки зіткнення політичних амбіцій, політичної безкультурності.
Значення міжособових політичних конфліктів різко посилюється, коли вони одержують віддзеркалення в пресі: з міжособових вони можуть перетворитися на міжгрупові, втягуючі в свою орбіту значні маси людей.
Різновидами політичної кризи є:
урядова криза – це ситуація, коли через нездатність уряду вирішувати задачі, що стоять перед ним, або через скомпрометування одного або декількох членів уряду воно втрачає довіру законодавчого органу, що утворив даний уряд; йому виноситься вотум недовір’я більшістю голосів парламенту, і уряд подає у відставку; урядова криза, як політичні конфлікти, є не патологією, а нормою життя.
Криза партії полягає у втратах нею своїх соціально-політичних ідеалів, програмних цілей і орієнтирів, втраті авторитету і впливу в масах, у відриві партійних лідерів від реального життя і інтересів мас, в організаційному і ідеологічному розпаді; вихід з кризової ситуації може полягати лише в оновленні партії, чому завжди протидіють консервативні сили, що узурпують владу партійного апарату.
3. Врегулювання політичних конфліктів і криз
У сучасному політичному житті надзвичайно важливо бачити процес виникнення конфлікту та його розвитку для того, щоб надати йому регулюючої дії. Тому в сучасній політології велика увага надається пошуку форм і способів контролю за протіканням конфліктів і криз, виробленням ефективних технологій управління ними.
Конфлікт починається з виникнення соціальної напруженості, з порушення політичної стабільності. Основою конфлікту є порушення інтересів тих або інших соціальних груп, тих або інших суб'єктів політичних відносин.
Виділяють два рівні в сприйнятті змін, що відбуваються: соціально-психологічний і ідеологічний.
Соціально-психологічний рівень початку конфлікту пов'язаний з виникненням відчуття незадоволеності, образи, несправедливості зміни, що відбулася. Цими відчуттями охоплюється значна маса людей, і в результаті формується певний соціально-політичний настрій. Об'єднана загальними відчуттями група осіб або натовп представляє початковий матеріал для розгортання конфліктної ситуації.
Для управління конфліктами політичний суб'єкт повинен враховувати найпринциповіші зовнішні і внутрішні чинники, їх формування і протікання. До характеристик, що впливають на форми і методи діяльності суб'єкта управління, можна віднести: ступінь відвертості політичної системи (що відображає, наприклад, наявність або відсутність в ній „запобіжних клапанів”, здатних захистити правлячі структури від найагресивніших форм політичного протесту); рівень згуртованості конфліктуючих груп і інтенсивність внутрішніх взаємостосунків їх членів; характер залучення широких соціальних шарів в спірні взаємостосунки; емоційну насиченість політичної поведінки груп і громадян і їх здібність до самообмеження своїх владних домагань тощо. Для вироблення технологій контролю за конфліктом особливо важливим є облік суб’єктом управління не загальних чинників його протікання, а специфіки цілей, які вибираються відповідно до особливостей етапу його формування і розвитку. Як правило, в науці виділяються етапи виникнення, розвитку і закінчення політичних конфліктів.
Визрівання і прояв конфліктів і криз має чотири етапи: перед-конфліктний, конфліктний, етап подолання конфлікту і післяконфліктний.
Передконфліктний етап починається, коли сторони конфлікту сформувалися, вироблені взаємні вимоги. Взаємна згода, консенсус не досягнуті, конфлікт має тенденцію до подальшого загострення, але контроль за ситуацією ще не загублений, тобто повного процесу ще немає. Зняття напруги шляхом усунення причин незадоволеності (реформа, роз'яснювальна робота т. ін.) може сприяти розрядці обстановки, що склалася, і не допустити переходу конфліктної ситуації в кризову.
Неможливість розрядити передкризову ситуацію, хоча б стабілізувати положення, що склалося, обумовлює становлення доспілої кризи.
Передконфліктний етап поділяється на дві фази: початкову (латентну), яка характеризується формуванням конфліктної ситуації, накопиченням і загостренням суперечностей; і фазу інциденту чи приводу, коли з’являється зовнішня подія, яка приводить в рух конфліктуючі сторони і перетворює конфлікт з латентної форми прояву у відкриту.
Таким чином, головною задачею суб'єкта, прагнучого контролювати перебіг конфлікту, є розкриття його справжніх причин, а отже, і істинних цілей, переслідуваних його учасниками. Складність такого аналізу в значній мірі посилюється частим прагненням сторін приховати, замаскувати справжні причини суперечності зі своїм опонентом.
Відшукуючи справжні причини конфліктних відносин, суб'єкт управління повинен уміти відрізняти їх від приводу, поштовху для початку подій (наприклад, незадоволеність соціально-економічним курсом властей з боку опозиції і початок проведення нею акцій протесту у відповідь на конкретні дії уряду, сприйняті як загроза своєму існуванню). Правильний аналіз дозволить не тільки виявити джерело політичної напруги, але й запобігти можливому “відриву” конфлікту від своїх первинних причин і перемикання активності сторін на нові політичні цілі.
Від первинних оцінок ситуації безпосередньо залежатиме, чи будуть власті прагнути зберегти паритет конфліктуючих сторін, чи підтримають одну з них; сприятимуть зменшенню чи підвищенню напруженості відносин тощо. Проте при будь-якому варіанті владні структури зобов'язані встановити певні норми і правила взаємодії конфліктуючих сторін, що повинні сприяти інституціалізації конфлікту з самого початку, введенню його в рамки, котрі дозволяють контролювати його хід і розвиток.
Конфліктний етап – це основна стадія розвитку конфлікту. Її характеризує спроба конфліктуючих сторін розв’язати проблеми способами блокування протилежної сторони.
Особливістю зрілої кризи є те, що вона містить у собі можливість свого дозволу і зовсім не є безвихіддю суспільного розвитку. Проте ціна розв’язання кризи буває досить високою для суспільства: криза неминуче супроводжується скороченням виробництва, падінням продуктивності праці, погіршенням матеріального і соціального положення широких верств населення.
Зрілість кризи веде до неоднозначних наслідків: її переходу в післякризовий стан (вона конфліктна, але вже керовано) або в соціальну катастрофу.
Соціальна катастрофа є такою ситуацією, коли найважливіші економічні й політичні системи і інститути перестають функціонувати, громадяни виявляються беззахисними перед лицем неконтрольованої економіки і злочинності, що різко зростає.
Соціальна катастрофа вимагає надзвичайних заходів для свого подолання. Специфіка нашого часу, коли набирає силу новий світовий порядок, полягає у тому, що соціальна катастрофа в тій або іншій країні може бути використана для реалізації геополітичних інтересів розвинених держав, перетворення країни в сировинний придаток "золотого мільярда".
Етап подолання конфлікту характеризується змінами об’єктивної ситуації і суб’єктивною, психологічною перебудовою, зміною суб’єктивного образу ситуації.
Повне розв'язання конфлікту передбачає припинення конфлікту на об'єктивному та суб'єктивному рівнях, доповнених кардинальною перебудовою всього образу конфліктної ситуації: "образ ворога" замінюється "образом партнера", психологічна настанова на боротьбу змінюється орієнтацією на співпрацю.
Часткове розв'язання конфлікту передбачає зміни у зовнішній поведінці при збереженні внутрішніх спонукальних настанов на його продовження.
Післяконфліктний етап передбачає плавний вихід із “зони конфліктності”, нейтралізацію можливих нерівностей у відносинах конфліктуючих сторін. За своїм змістом вона відповідає третьому природному закону Т. Гоббса: люди повинні виконувати укладені між ними угоди; в іншому випадку ці угоди не будуть мати ніякого сенсу.
З конкретних прийомів регулювання конфліктів і криз найбільше поширення набув метод інституціоналізації соціальних конфліктів (створення всіляких комітетів, рад, комісій, проведення "круглих столів" і т. ін.). Такий метод веде до впорядкування вимог, претензій, устремлінь раніше роз'єднаних учасників конфлікту.
Важливу роль у регуляції конфлікту може зіграти посередництво третьої сторони, яка ставить собі за мету розробку і проведення заходів примиренського характеру. Найбільш ефективна діяльність посередницької сторони, коли вона сформована з компетентних, нейтральних, демократично набудованих представників неполітичних інститутів. Проте в ролі регулятора можуть виступати і державні (урядові) організації.
Цікавий метод регулювання розроблений фахівцями школи державного управління їм. Дж. Кеннеді при Гарвардському університеті, званий ними методом "єдиного тексту". Посередницька сторона виробляє проект договору і дає його одній із конфліктуючих сторін. Цей проект можна критикувати, вносити до нього поправки, а то й запропонувати свій варіант договору. Те ж саме пропонується виконати і іншій стороні. В результаті багатократного повернення обома сторонами чергових варіантів договору посереднику досягається відносна згода, виробляється договір, прийнятний для всіх.
Для правильного підходу до розуміння політичного консенсусу в нашій багатонаціональній країні може бути плідно використана ідея соборності, обгрунтована російським філософом В. Соловйовим. Люди, що знаходяться в соборі, не єдині, не однакові. Кожний із них грішний по-своєму, і кожен, залишаючись самодостатньою особою, звертається до Бога зі своїм власним благанням. Але собор об'єднує їх, і всі вони добровільно виконують загальний ритуал.
Саме таке вирішення конфлікту шляхом переговорів і без поразки сторін є найцивілізованішим способом дозволу суперечності.
В умовах політичної кризи, коли досягти консенсусу не вдається, єдиним засобом її вирішення є введення особливого (надзвичайного) стану, про який в Україні прийнятий спеціальний закон. Такий стан може бути введений указом Президента. Мета введення надзвичайного стану – забезпечення громадського порядку і безпеки громадян шляхом посилення діяльності органів влади, Озброєних Сил, МВС і громадськості стосовно дотримання законності. Але надзвичайне положення не забезпечує врегулювання політичної кризи, яке вимагає погоджувальних процедур.
Певна загальна схема регулювання і вирішення конфліктів і криз може складатися з:
правильного визначення дійсних інтересів сторін, що лежать в основі конфліктних подій;
пошуку третейського судді для вирішення конфлікту;
збору і концентрації сил, щоб показати супротивнику можливі наслідки його небажання йти шляхом мирного вирішення проблеми;
ігнорування провокацій з боку супротивника, послідовне проведення своєї лінії з визначенням тих поступок для досягнення консенсусу, які істотно не впливають на реалізацію корінних інтересів;
залучення в переговори як можна більшої кількості учасників, а не тільки двох конфліктуючих сторін, що дозволяє одержати додаткові варіанти виходу з конфліктної ситуації;
прояву уваги до дій і намірів не тільки супротивника, й поведінки союзників – як своєї, так і протилежної сторони.
Аналіз розвитку політичних конфліктів показує, що продумані зусилля, направлені на їх попередження і регулювання, досягають поставлених цілей. Людям властиво відноситися до конфліктів негативно, прагнути по можливості уникати відкритих зіткнень, особливо якщо вони обіцяють бути вкрай хворобливими та руйнівними.
Контрольні запитання
1. Що означає поняття “політичний конфлікт”?
2. Чим політичний конфлікт відрізняється від політичних криз?
3. Яке місце посідають політичні конфлікти і кризи у політичному житті?
4. Які функції виконують політичні конфлікти?
5. Хто є суб’єктами політичних конфліктів і криз?
6. Що розуміється під джерелами політичних конфліктів і криз?
7. Які методи врегулювання політичних конфліктів і криз?
Тема 20. Міжнародні політичні процеси
У держави немає друзів і ворогів,
а є лише незмінні інтереси.
Дата: 2019-07-30, просмотров: 204.