Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Партія є організована суспільна думка.
Б. Дізраелі
1. Походження і сутність політичних партій.
2. Типологія та функції політичних партій.
3. Партійні системи. Становлення партійної системи в Україні.
1. Походження і сутність політичних партій
Політичне життя в сучасному суспільстві немислиме без партій. Партії надають йому динаміки, оскільки вони є ареною змагання політичних курсів, ідей, які виражають інтереси різних суспільних груп. Це є основою вироблення оптимальних суспільних рішень як щодо сутності проблем, так і щодо врахування інтересів суспільних груп. Суспільно значущий результат діяльності партій імовірний за умови, якщо вони мають реальну вагу в суспільстві та можливість вільно конкурувати між собою за доступ до державної влади. Партії – не тільки важливий елемент політичної системи, а й один із основних компонентів громадянського суспільства. Знання про партії як суспільний інститут, їх місце і роль у суспільно-політичному житті мають не лише теоретичне, а й практичне значення.
Термін "партія" (від лат. partio – ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти. Відносно тлумачення поняття „політична партія” серед політологів немає одностайності, що зумовлено складністю та багатоманітністю партій як об'єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та різними традиціями національних політологічних шкіл. Попри це можна визначити спільні ознаки, які характеризують партію. Серед них найважливіша – добровільність об'єднання. Політична партія – організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній. У Законі України “Про об'єднання громадян” політична партія визначається як “об'єднання громадян – прихильників певної загально-національної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі”.
Партії виникли водночас із політикою, тобто ще в рабовласницькому суспільстві. З розвитком рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації суспільства, в тому числі й самого панівного класу, для здійснення влади вже було державних політичних структур недостатньо. Перші згадки про політичні партії зустрічаються ще у мислителів Стародавнього світу. В Стародавньої Греції та Давньому Римі виникали громадські організації як форма політичної діяльності груп панівного класу, що протиборствували між собою, а також трудящих мас, які боролися проти нього. Партії античного світу і європейського середньовіччя найчастіше поставали як клієнтели – тимчасові об'єднання для підтримки певних знатних осіб, сімей. Суперництво політичних груп, об'єднаних навколо впливових сімей або популярних лідерів, упродовж багатьох століть було суттєвою ознакою політичної історії. В Європі у другій половині XIX ст. виникли масові партії, їх появі сприяли два основні чинники: розширення виборчих прав і розвиток робітничого руху.
Особливого імпульсу розвиткові партій надали буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах. Проте повністю ряд партій сформувалось у часи Великої Французької революції – конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII – на початку XIX ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії консервативна партія (відстоювала інтереси земельної аристократії та вищого духівництва англіканської церкви) заснована у 1867 р, а ліберальна (репрезентувала інтереси дворянства, торговельної та фінансової буржуазії) – в середині XIX ст.
Політичні партії в сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX ст., одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні. Масові політичні партії як інститут європейської культури поступово поширилися й закріпилися в культурах країн і народів інших континентів.
Перші наукові уявлення про партії пов'язані з такими мислителями та політичними діячами, як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Вашингтон, Дж. Медісон, А. де Токвіль, Е. Берк. Істотне місце проблемам політичних партій приділяли мислителі початку XX ст. М. Вебер, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, Дж. Брайс та ін.
Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині урізноманітнилися причини і способи їх виникнення, багато в чому змінюються їхні форми і сутність, уявлення про роль у суспільстві та й сама ця роль, методи діяльності і функції.
Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, можливо виокремити такі:
наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;
різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;
незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;
наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.
Свого часу М. Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масову партію. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної еліти. Проте ці стадії пройшли лише дві англійські партії – лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій формувалися як масові.
Виникнення партій не є випадковим явищем, їхня поява зумовлена об'єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки.
На еволюційно-історичному шляху розвитку партій можна виділити такі головні характерні етапи:
1. Зародження нової партії в надрах старої державної, законодавчої та політичної системи як відповідна реакція на загострення протиріч у суспільстві.
2. Боротьба партії за владу: пошук засобів, форм, методів, сил, здатних дестабілізувати та дискредитувати державний лад і правлячу партію; поразка або перемога усіх громадських сил, які стоять за нею і підтримують її.
3. Конструювання нового державного й законодавчого механізму: проведення кадрової політики, яка б відповідала інтересам правлячої партії; визначення своєї ролі в державному механізмі.
4. Формування матеріально-технічної бази діяльності партії та фінансових джерел її існування.
5. Систематична розробка партією головних напрямків її діяльності з одночасним розвитком організаційної структури, форм і методів роботи з метою запобігання загостренню протиріч.
Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, відбувається на установчих з'їздах або конференціях. Усні заяви про появу нової громадсько-політичної організації не вважаються достовірною інформацією. Нею є факт реєстрації партії державним органом – в Україні, наприклад, Міністерством юстиції.
Кожна партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основна мета діяльності політичної партії – здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі – економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні – за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.
Структура політичної партії – це ядро (керівні органи вищої і нижчої ланок, партійні лідери, активісти), рядові члени партії та прибічники. Організаційно партія поділяється на партійний апарат та партійну масу, способи зв'язку з цією масою апарату, партії та політичного середовища, партії та суспільства. Часто партійна система охоплює створювані партією молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом проведення партійної політики серед відповідних груп населення.
Сприйняття партій та їхньої ролі в житті суспільства тривалий час було негативним. Європейська політична думка радикально змінила ставлення до них у XVII – XVIII ст. Нині остаточно утвердилася думка, що без сильних політичних партій, альтернативних політичних рухів демократична природа влади неможлива. Політичні партії забезпечують зв'язок між народом і представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього.
2. Типологія та функції політичних партій
Існує декілька класифікацій політичних партій за різними ознаками.
1. За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у тому числі комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні. До кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції.
2. За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (в тому числі революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.
3. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовна класифікація, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не існує).
4. За формами і методами правління: ліберальні, демократичні, диктаторські.
5. За принципами організації та членства: кадрові та масові.
6. За місцем у системі влади: легальні й нелегальні.
7. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та ін.
8. За віросповіданням: християнські, мусульманські.
9. За ознакою внутрішньої організації: відкриті та закриті.
Деякі політологи виділяють партії прагматичні (виборчі), парламентські, харизматично-вождистські тощо.
Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями: ставлення до державного суверенітету, соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні засади тощо. За ідейно-політичним спрямуванням виокремлюють національно-радикальні, національно-демократичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.
Політичні партії активно впливають на діяльність органів державної влади, економіку, соціальні процеси, відносини між країнами. Вони є одним із базових інститутів сучасного суспільства, без якого неможливе функціонування представницької демократії, яка потребує розвинутих і добре організованих партій. За їх відсутності посилюється загроза виникнення авторитарного режиму. Демократія забезпечується участю партій у виборах, позаяк на багатопартійних виборах зіштовхуються не амбіції особистостей, а інтереси суспільних груп. Партії нині є невід'ємною частиною всієї демократичної системи, особливо парламентської демократії, оскільки парламентська робота здійснюється переважно через партії.
За сучасних умов політичні партії стають ключовим елементом демократії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень. Вони є головною силою, що формує провідні інститути політичного вибору, визначають демократичну легітимність влади. У демократичному суспільстві "західного зразка" політичні партії відіграють роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з одного боку, та державними установами, інституціями, де приймаються рішення, – з другого. Це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами "громадянського суспільства " та "правової держави". Багатопартійність є певною гарантією проти корупції, зловживань владою, своєрідним способом контролю державних діячів. Завдяки партіям антагонізм, властивий відносинам між суспільством і державою, утримується в безпечних для соціальної стабільності межах. Трансформуючи почуття соціального незадоволення в позитивні політичні цілі, партії спрямовують стихійну його енергію в русло конституційної боротьби за досягнення цілей через участь у державному управлінні.
Вплив політичних партій на маси, а отже і завоювання владних позицій у суспільстві, визначається такими чинниками:
наявністю приваблюючих ідеологій, які визначають цілі розвитку, відображають інтереси мас;
організаційною оформленістю, мобільністю організаційних структур, здатних реалізовувати намічені цілі;
рівнем компетентності, авторитетності партійних керівників (вождів, лідерів, функціонерів);
достатньою масовістю й активністю рядових членів партії;
вмінням практично організувати діяльність партії в конкретній історичній ситуації;
вмінням відобразити гострі суспільні проблеми в зрозумілих масам конструктивних лозунгах;
наявністю достатніх коштів для діяльності ідейно-пропагандистських і культурних центрів партії, для оприлюднення її політики через засоби масової інформації.
Важливе місце у розумінні сутності партій та оцінці їхньої ролі в житті суспільства посідає визначення функцій політичних партій. У політології існують різні підходи щодо обсягу, змісту і суті функцій політичних партій. Наприклад, американський політолог К. Лоусон зазначає, що сферою діяльності партії може бути вся сфера політики і партія може виконувати будь-яку функцію політичної системи. Інші політологи розцінюють партії як звичайні організації, які в своїй діяльності не піднімаються вище рівня активності “груп тиску” або “груп інтересів”.
Американський політолог Дж. Брайс виділяє такі функції партій: підтримка одностайності між членами партії; рекрутування нових прихильників; стимулювання ентузіазму виборців, акцентуючи увагу на численності партії та важливості її мети; інформування виборців про політичні питання, які вирішує партія, про особисті достоїнства вождів і недоліки суперників; відбір кандидатів на певну посаду.
Отже, до основних функцій партій належать:
з'ясування, формулювання і обґрунтування інтересів великих суспільних груп, представлення цих інтересів на державному рівні;
активізація та об'єднання великих суспільних груп;
формування ідеології та політичних доктрин;
участь у формуванні політичних систем, їх спільних принципів, компонентів;
участь у боротьбі за владу в державі і формування програм її діяльності;
участь у здійсненні державної влади;
організація політичної боротьби, спрямування її в цивілізоване русло;
інституціоналізація політичних конфліктів;
формування громадської думки;
політичне виховання суспільства або його частини;
формування політичної еліти: підготовка й висунення кадрів для апарату держави, керівників громадських організацій, зокрема профспілок;
рекрутування та соціалізація нових членів.
3. Партійні системи. Становлення партійної системи в Україні
Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній країні формується певна партійна система. Політична наука виокремлює такі типи партійних систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного суспільства:
однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається);
домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років);
двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу);
трипартійна, яку ще називають двох-з-половиною (2,5) партійною системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але такої, яка постійно представлена в парламенті);
чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);
партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);
партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними);
атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій); тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення.
З проголошенням у колишньому СРСР, у тому числі й в Україні, політики перебудови, почали створюватися політичні структури, які спершу обстоювали послідовну соціалістичну демократію, а відтак – просто демократію, зосереджуючись на культурно-просвітницькій діяльності. Згодом почали формуватися організації політичного спрямування.
У становленні української багатопартійності виділяють три етапи.
Допартійний етап (з весни 1988 р. до весни 1990 р.). На цьому етапі виникають політизовані й політичні організації, що своєю діяльністю підготували умови і дали поштовх процесові творення партій.
Етап початкової багатопартійності (кінець 1990 р. – до подій 19 – 24 серпня 1991), коли були створені більшість існуючих і сьогодні політичних партій.
Посткомуністичний етап (від серпневих подій 1991 р. до виборів до Верховної Ради України в березні 1994 р.), який відзначається принципово новими політичними й соціально-економічними умовами. Після серпневих подій 1991 р. КПРС та її регіональне відділення в Україні КПУ були заборонені. 24 серпня 1991 р. було проголошено незалежність України, що уможливило демократичні перетворення в ній. Процес творення партій отримав нові можливості й стимули. Активно виникали нові партії в 1993 – 1994 рр., серед яких – Народний Рух України (НРУ), Комуністична партія України (КПУ), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Українська національна консервативна партія (УНКП) та ін.
Сьогодні політичне життя України характеризується нестабільністю і своєрідністю. Досить динамічна ситуація і в партійному житті: утворюються нові партії, розпадаються існуючі, виникають несподівані блоки і коаліції. Багатопартійність в Україні стала фактом. З формуванням багатопартійності процес творення нових партій не припиняється. Так, якщо на час виборів до Верховної Ради в березні 1998 р. в Україні було 52 політичні партії, то на початку 2003 р. їх уже налічувалося понад 160. Відбуваються типові для багатопартійності міжпартійна та внутріпартійна боротьба, розколи в партіях, об'єднання партій, утворення міжпартійних блоків. Процес групування партій особливо активізувався у зв'язку з підготовкою виборів до Верховної Ради в березні 2002 р. Правові основи діяльності партій в нашій країні закріплені в ст. 36 Конституції України і Законі України "Про об'єднання громадян".
Багатопартійність в Україні відтворює весь ідейно-політичний спектр партій, який існує у світі. Так, за ідеологічним спрямуванням в Україні діють комуністичні, соціал-демократичні, ліберальне-демократичні, консервативні, християнські, націоналістичні партії. За політичним спрямуванням – ліві, центристські, праві.
Партії комуністично-соціалістичного спрямування. До них належать Партія комуністів (більшовиків) України (ПК(б)У), Комуністична партія України (КПУ), Комуністична партія (трудящих) (КП(т), Комуністична партія України (оновлена) (КПУ(о), Соціалістична партія України (СПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Партія Всеукраїнського об'єднання лівих “Справедливість”. Ці партії відрізняються своїм чисельним складом, впливом на політичне життя, політичним змістом програм. Але всі вони сповідують марксизм, є прибічниками соціалізму, суспільної власності, влади трудящих, соціалістичної системи господарювання і розподілу, загалом негативно ставляться до приватної власності, ринкових відносин, виступають проти співробітництва України з МВФ і МБРР, з НАТО.
Партії соціал-демократичного спрямування. До них належать соціал-демократична партія України (об'єднана) (СДПУ(о), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Українська соціал-демократична партія (УСДП), Партія праці (ПП), Всеукраїнська партія трудящих (ВПТ). Вони, попри певні відмінності в програмах, висловлюють свою прихильність до цінностей демократичного соціалізму, є прибічниками багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки, сильної соціальної політики держави, соціальної справедливості, солідарності, багатопартійності, політичного плюралізму, обстоюють ринкові перетворення в Україні, зміцнення і розвиток Української держави, відродження і розвиток української нації, її культури, мови, входження України в європейське і світове співтовариство.
Партії ліберально-демократичного спектру. Вони становлять більшість, серед них: Ліберальна партія України (ЛПУ), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), Демократична партія України (ДПУ), Народно-демократична партія (НДП), Демократичний Союз (ДС), Українська партія промисловців і підприємців (УППП), Партія регіонів України (ПРУ), Партія “Яблуко”, Партія зелених України (ПЗУ), Аграрна партія України (АПУ), Міжрегіональний блок реформ (МБР), Партія “Реформи і порядок” (ПРП). Вони сповідують ліберальні, демократичні цінності, виступають за домінування приватної власності, вільний ринок, рішуче прискорення ринкових реформ, прозору приватизацію з чітко визначеним приватним власником, розвиток місцевого самоврядування, розширення прав регіонів, вільний розвиток культури і мови українського і всіх інших народів України, свободу особи, входження України в європейські і світові структури.
Консервативні партії України. До них належать Народний Рух України (НРУ), Український Народний Рух (УНР), Народний Рух України „За єдність”, Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Українська національна консервативна партія (УНКП), Українська республіканська партія (УРП). їх об'єднує боротьба за розвиток Української держави, традицій українського народу, його культури, мови; за дотримання національно-культурних прав усіх інших етнічних груп, що входять до складу українського народу, за зміцнення сім'ї, моральних норм. Вони є прибічниками ринкових перетворень, приватної власності, політики добросусідства і взаємної вигоди з усіма державами.
Християнські партії. До них належать Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Християнсько-ліберальний союз (ХЛС), Партія „Християнсько-народний союз” (ПХНС), Республіканська християнська партія (РХП), Всеукраїнське об'єднання християн (ВОХ). Вони обстоюють цінності християнської моралі в суспільному й особистому житті людей, пріоритет духовних начал, підпорядкованість політичної діяльності моральним нормам, повагу людської гідності, є прибічниками ринкової економіки, приватної власності, створення системи соціального захисту. Виступають за міжконфесійний мир, за створення в Україні єдиної православної помісної церкви. Розглядають релігійні організації як повноправні суб'єкти суспільного життя, виступають за участь церков у суспільно значущих акціях.
Партії національного спрямування. Це Конгрес Українських Націоналістів (КУН), Організація українських націоналістів-державників (ОУН(д), Всеукраїнське політичне об'єднання “Державна самостійність України” (ДСУ), Українська національна асамблея (УНА), Соціал-національна партія України (СНПУ). Основним для них є втілення національної ідеї в усіх сферах життєдіяльності української нації. Виступають за розвиток національної свідомості українців, за ринкові реформи, приватну власність, могутню українську державу, втілення в життя ідеї величі української нації, утвердження її слави, багатства і добробуту в умовах державного життя в колі волелюбних народів світу, за вирішення соціальних проблем. Деякі з них висловлюються за забезпечення українцям пріоритетних прав, зокрема, щоб безпосередніми керівниками української держави були українці.
Залежно від обставин та інтересів політичної боротьби діяльність деяких партій не цілком адекватна ідейно-політичній суті, зафіксованій у їхніх назвах і програмних документах. Трапляються розходження між проголошуваними суспільно-політичними цілями партії та конкретними поточними інтересами її лідерів.
Багатопартійність в Україні стала реальністю і виводить її на шлях сучасного демократичного цивілізованого розвитку. Нині українська багатопартійність є передумовою утворення партійної системи, що сприятиме утвердженню міцної, стабільної, демократичної системи влади в державі.
Партії як суспільний інститут, конкуруючи між собою, шукаючи нових рішень і підтримки нових прихильників, розвиваються, в тому числі й шляхом об'єднання на основі кількох партійних структур. Змінюються їхні організаційні форми, внутрішньопартійне життя, характер зв'язків з масами, методи діяльності. Сприяючи розвитку плюралізму і демократії в суспільстві, партії також демократизуються. Взаємодіючи між собою, вони, залежно від влади, участі в ній або неучасті, утворюють різні типи партійних систем. Сучасне плюралістичне, демократичне суспільство, що формувалось як багатопартійне, демонструє свою життєздатність. Очевидно, партії як невід'ємний елемент сучасного цивілізованого суспільства мають майбутнє.
Контрольні запитання
1. Дайте визначення поняття „політична партія”, назвіть її головні ознаки.
2. Поясніть, чим відрізняється партія від інших політичних інститутів?
3. Яку роль виконують політичні партії у політичному процесі?
4. На яких підвалинах будуються типології політичних партій? Які типи політичних партій виокремлюють в політичній теорії і практиці?
5. Охарактеризуйте діяльність найбільш впливових політичних партій в Україні.
6. Наведіть характерні риси однопартійної, двопартійної і багатопартійної систем.
7. У чому полягають особливості становлення і функціонування сучасної партійної системи України?
Тема 13. Вибори і виборчі системи
Партія, що не прагне влади, негідна того, щоб називатися партією.
Л. Троцький
1. Вибори в системі державної влади.
2. Класифікація виборчих систем.
3. Виборчі технології.
1. Вибори в системі державної влади
У калейдоскопі стрімко змінюючих одна одну подій, жорсткого протистояння і гострих політичних сутичок ми якось не зважаємо, – а якщо і звертаємо увагу, то не завжди належним чином оцінюємо, – що в останні 10 – 12 років наша країна почала формувати інший історичний досвід зміни влади.
У сучасних демократичних суспільствах вибори є невід'ємною складовою частиною політичного процесу. Вони надають можливість людині стати депутатом парламенту, губернатором або навіть президентом країни. Разом з тим під час виборів в активне політичне життя залучаються прості громадяни. У сучасній державі, на відміну від Древніх Афін з населенням у двадцять тисяч жителів, демократія неможлива поза виборними представниками влади. Тому вибори – це не тільки істотна ознака, атрибут демократії, але і її стрижень, необхідна умова.
Існують різні класифікації виборів. У залежності від предмета обрання вибори розрізняють: президентські; парламентські; в місцеві органи самоврядування – регіональні (обласні), муніципальні (міські); вибори суддів і деяких інших посадових осіб. Крім того, за причиною проведення вибори бувають черговими, позачерговими, додатковими.
Найбільший інтерес заслуговує класифікація виборів відповідно до принципів виборчого права, що відображає ступінь правового, демократичного розвитку тієї чи іншої країни, її виборчої системи. У цьому випадку загальноприйнятий розподіл набуває виду парних протилежностей: загальні – обмежені (цензові); рівні – нерівні; прямі – непрямі (багатоступеневі); з таємним – з відкритим голосуванням.
Більшість країн сучасного світу проголосили в своїх конституціях або спеціальних виборчих законах права громадян на загальні і рівні вибори при таємному голосуванні. Розглянемо ці принципи докладніше.
Загальність виборів припускає право всіх дієздатних громадян, що досягли встановленого законом віку, брати участь у виборах, причому під цим правом мається на увазі як активне виборче право, так і пасивне. Однак і те, і інше в ряді країн обмежені виборчими цензами: майновим, цензом осілості, освітнім, віковим тощо. Наприклад, у Канаді в Сенат може бути обрана тільки особа, яка володіє нерухомою власністю, у Великобританії для одержання права бути обраним потрібно внести виборчу заставу у вигляді досить великої суми. Віковий ценз для депутатів верхньої палати парламенту там, де він двопалатний, особливо високий: у США і Японії – 30 років, у Франції – 35, у Бельгії й Іспанії – 40 років. У той же час неухильний процес демократизації в світі не обходить стороною і цензові обмеження, крок за кроком пом'якшуючи їх, а отже, розширюючи контингент виборців. Так, якщо в 1830 р. в Англії контингент виборців складав лише 4% дорослого населення, у Франції – менш ніж 2%, то вже у 1848 р. у Франції вперше в історії було введено загальне виборче право для дорослих чоловіків, що стало до 1914 р. надбанням більшості країн Заходу. Жінки одержали виборчі права вперше в 1893 р. – у Новій Зеландії. Після Першої світової війни суфражизм (рух за надання жінкам виборчих прав нарівні з чоловіками) здобув перемогу як у Старому, так і в Новому Світі (у Швейцарії, однак, лише в 1971 р., а в Ліхтенштейну – у 1986 р.). У 70–х роках у більшості розвинутих країнах віковий ценз для виборців був знижений до 18 років. Виборче право в повному розумінні слова стає загальним.
Вибори вважаються рівними, якщо забезпечено єдину норму представництва, тобто рівне число виборців, що представляються одним кандидатом на виборне місце. Принцип цей легко порушити самими різними способами. Наприклад, як було в нашій країні за конституціями РСФСР 1918 р. і СРСР 1924 р., що надавали виборчі пільги містам на шкоду селу, а саме: один делегат на Всеросійський або Всесоюзний з'їзд Рад висувався від 25 тис. міських жителів і 125 тис. сільських.
Специфічною формою виборчої активності громадян є референдум (від лат. referendum – те, що повинно бути повідомлено; перший в історії референдум був проведений у 1439 р. в Швейцарії), який іноді називають (звичайно при вирішенні територіальних суперечок) плебісцитом (від лат. Рlеbs – простий народ і sсіtuм – рішення, постанова). Референдум – це особливий тип всенародного голосування, об'єктом якого є не той або інший кандидат, а яке-небудь важливе державне питання, щодо якого необхідно з'ясувати думку всього населення країни.
Характеризуючи вибори, варто розрізняти такі поняття (вони нерідко ототожнюються), як “виборча процедура” і “виборча кампанія”.
Виборча процедура – це захід держави стосовно організації і проведення виборів, виборчий закон у дії.
Виборча кампанія – це дії безпосередніх учасників виборів – суперників на виборах сторін – партій, різних громадських організацій, самих кандидатів.
Крім того, виборча процедура як сукупність організаційних правил може зберігатися у відносно незмінному вигляді досить тривалий час, протягом якого відбудеться не одна виборча кампанія. Виборча процедура містить у собі призначення виборів, видання виборчих органів, відповідальних за їхнє проведення, організацію виборчих округів, районів, ділянок, реєстрацію кандидатів у депутати, певну фінансову підтримку виборів, охорону порядку в ході їхнього проведення, визначення результатів голосування.
Виборча кампанія ж передбачає висування кандидатів протиборчими політичними силами, агітацію за них тощо. У державах із сформованою демократією тон у виборчій кампанії задають партії і блоки партій. Так звані незалежні кандидати в цих державах, як правило, не мають серйозних шансів на перемогу. Виборча боротьба – це головне поле діяльності політичної партії в демократичному суспільстві. Кожна партія піклується про розширення свого електорату. Електорат (від лат. elector – виборець) – це контингент виборців, що голосують за яку-небудь партію на виборах. Наприклад, електорат соціал-демократичних партій складається перш за все з робітників, інтелігенції, службовців, дрібних власників. Електорат не є якоюсь чітко обкресленою соціальною групою, хоча йому і властива деяка відносна стабільність. Від виборів до виборів електорат тієї чи іншої партії змінюється як у кількісному, так і в якісному відношенні. Наприклад, після того як з фактично двопартійної системи Великобританії лейбористи витиснули лібералів, електорат перших у значній мірі поповнився за рахунок електорату других.
Виборча кампанія – досить дорогий захід. У результаті перевага найчастіше виявляється на стороні не тих, хто правий, а тих, хто багатий. З метою якось пом'якшити ситуацію, котра не прикрашає демократію, в деяких країнах (США, Великобританія, Японія, ПАР) закон встановлює припустиму максимальну суму передвиборних витрат, але проконтролювати його виконання важко. Крім того, з метою створення “рівних умов” угрупованнями, які суперничають на виборах, практикується державне їх фінансування у вигляді субсидій або відшкодування виборчих витрат. Але призначені для цього суми потрапляють знов-таки до рук більш сильних і менш нужденних. В одних країнах для одержання державної фінансової допомоги партії необхідно зібрати певний мінімум голосів (у Швеції – 2%, у ФРН – 0,5%), в інших країнах – висунути кандидатів у певному числі округів (Італія, Норвегія). Сума, яка виділяється, пропорційна кількості зібраних партією голосів (ФРН, Норвегія) або висунутих нею кандидатів (Швеція, Данія, Фінляндія).
Кульмінацією виборчої кампанії є день виборів. Однак на відміну від гучної передвиборної боротьби сама процедура голосування є таємницею. У багатьох сучасних державах голосування – не тільки право, але й обов'язок, за невиконання якого покладається покарання: у Бельгії, Нідерландах, Австралії – штраф, у Пакистані – навіть тюремне ув'язнення. Пояснюються подібні заходи наростанням aбcентиїзму, тобто ухилення громадян від участі у виборах.
У деяких країнах, щоб уникнути “виборної тісняви”, обмежується кількість кандидатів, які балотуються по кожному виборчому округу. Так, у Великобританії це число не повинне перевищувати п'яти кандидатів. Крім того, кожен кандидат вносить досить велику грошову заставу, яка буде утримана, якщо претендент не набере мінімум 5% від загального числа голосів. П’ятипроцентний бар'єр встановлений у ряді країн і для партій (у тому числі, й в Україні). У багатьох країнах за день до виборів передвиборна агітація забороняється, щоб виборець міг спокійно зважити, кому ж усе-таки віддати свій голос.
День виборів – це ніби пік, апофеоз, свято демократії. Але нерідко він стає об'єктом маніпуляції політичних еліт і їхніх лідерів.
Виборча кампанія завершується підрахунком голосів, визначенням і оголошенням підсумків виборів. Підрахунок голосів не становить ні технічної, ні моральної проблеми в цивілізованих країнах. У тих країнах, які поки що не входять в їх число, можлива фальсифікації підсумків голосування. Таке мало місце на президентських виборах 1986 р. на Філіппінах, на парламентських виборах 1988 р. у Бангладеші, на президентських виборах 2004 р. в Україні і т. ін.
2. Класифікація виборчих систем
Технології, які використовують на виборах, безпосередньо залежать від порядку проведення виборів і способу підрахунку голосів у кожній країні, а також від правових норм, правил і традицій, які діють у державі і регламентують даний процес. У правових нормах формулюються основні вимоги до кандидатів у представницькі органи влади і на виборні державні посади; регулюється діяльність органів влади, які здійснюють проведення виборів; визначається статус виборців і виборчих об'єднань; установлюються процедури передвиборної агітації і голосування, порядок визначення результатів голосування і способи їх оскарження. Порядок організації і проведення виборів у представницькі органи або індивідуального керівного представника (наприклад, президента країни), закріплений у юридичних нормах, а також сформованою практикою діяльності державних і громадських організацій, називається виборчою системою.
У політології термін “виборча система” вживається звичайно в двох значеннях – широкому і вузькому. У широкому значенні виборча система – це система суспільних відносин, зв'язаних з виборами органів публічної влади. Сфера цих відносин досить широка. До неї входять питання визначення кола виборців і тих, кого обиратимуть, інфраструктури виборів (створення виборчих одиниць, виборчих органів тощо),а також відносин, що складаються на кожній стадії виборчого процесу аж до його завершення. Регулюється виборча система нормами виборчого права, яке розуміється як система правових норм. Однак не вся виборча система регулюється правовими нормами. До її складу входять також відносини, врегульовані корпоративними нормами (статутами політичних суспільних об'єднань та ін.), а також звичаями і традиціями даного суспільства.
Виборча система у так званому вузькому значенні визначається як засіб визначення того, хто з кандидатів, які балотувалися, обраний на посаду або депутатом. У залежності від того, яка буде використана виборча система, результати виборів при тих самих підсумках голосування можуть виявитися зовсім різними.
Незважаючи на те, що в кожній країні виборчі норми мають свою специфіку, обумовлену історичними, культурними, політичними, соціальними особливостями розвитку цих країн, існують деякі загальні принципи, що дозволяють говорити про типи виборчих систем. Кожна виборча система має власну специфіку, яка стосується тих чи інших виборчих технологій. Прийнято виділяти три основних типи виборчих систем: пропорційну, мажоритарну (абсолютної і відносної більшості) і змішану.
Найбільш поширена на виборах система – система більшості, іменована мажоритарною (від франц. majorite – більшість). При цій системі обраним вважається той, за кого було подано більшість голосів, а голоси виборців за інших кандидатів у цьому випадку пропадають. Ця система – єдино можлива при виборах однієї посадової особи (президента, губернатора тощо). Коли ж вона застосовується для виборів колегіального органу влади, наприклад палати парламенту, то звичайно створюються одномандатні виборчі округи, тобто в кожнім із них повинен бути обраний один депутат.
У країнах, що мають тривалі демократичні традиції, політичне життя давно монополізоване політичними партіями, представники яких взагалі балотуються на виборах, а потім створюють у парламенті або іншому представницькому органі відповідні партійні фракції, що діють організовано. В тих же країнах, де партійна система ще знаходиться у стадії становлення, а існуючі політичні партії великого авторитету в суспільстві не мають, вибори за мажоритарною системою створюють слабкий у організаційному плані парламент. Найбільше шансів для обрання мають люди, що вміють добре говорити, запалювати маси привабливими гаслами, але далеко не завжди здатні до ретельної, хоча й рутинної, законодавчої роботи. Мажоритарна система має кілька різновидів, обумовлених різними вимогами до величини необхідних для обрання більшості голосів.
Найпростіший різновид – це система відносної більшості, при якій обраним вважається кандидат, який одержав більше голосів, ніж кожен із інших кандидатів. Така система застосовується, наприклад, на парламентських виборах у США, Великобританії, Індії, частково в Німеччині і частково – у нас, в Україні. Дуже часто вона застосовується при місцевих виборах. Практично чим більше кандидатів балотуються на одне місце, тим менше голосів потрібно для обрання. Якщо кандидатів більше двох десятків, може виявитися обраним кандидат, за якого подано 10 відсотків голосів або навіть менше. До того ж у законодавстві ряду країн, де застосовується дана система, не передбачені ні обов'язковість участі виборців у голосуванні, ні мінімальна частка їхньої участі, необхідна для визнання виборів дійсними. У Великобританії наприклад, якщо у виборчому окрузі висунути одного кандидата, він вважається обраним без голосування, тому що йому досить проголосувати самому за себе. А оскільки при даній системі значна частина голосів, а саме голоси, подані за невибраних кандидатів, пропадають, то з часом виявляється, що партія, кандидатів якої по країні підтримала більшість виборців, одержує в палаті парламенту меншість місць.
Дещо більш справедливою виглядає мажоритарна система абсолютної більшості, при якій кандидатові для обрання необхідно одержати більш ніж половини голосів. Як базу для підрахунку при цьому може виступати або загальне число поданих голосів, або число поданих голосів, визнаних дійсними. У другому випадку кількість голосів, необхідна для обрання, може бути меншою, ніж у першому випадку. Хоча і менш імовірно, але все-таки цілком можливо, що і при цій системі партія, кандидати якої по країні зібрали більшість голосів, одержать меншість парламентських мандатів. Це може відбутися у випадку, якщо виборці, що голосують за таку партію, виявляться зосередженими у невеликій кількості виборчих округів, а виборці "партії меншості", навпроти, досягнуть хоча б навіть незначної, але переваги в більшості виборчих округів. Адже після того, як планка 50 відсотків + 1 голос узята, кандидату, який отримав абсолютну більшість, ніякі додаткові голоси вже не потрібні. Хрестоматійний приклад – вибори у французькі Національні збори (нижню палату парламенту) у 1958 році. Французька комуністична партія, вийшовши в країні на перше місце по кількості зібраних голосів, одержала лише 10 мандатів, а Об'єднання в підтримку республіки, що зібрало голосів значно менше, отримало, проте, 188 мандатів, тобто майже у 19 разів більше.
При системі абсолютної більшості чим більше у виборчому окрузі кандидатів, тим менше імовірність, що хтось із них одержать абсолютну більшість голосів. Тому вибори за такою системою часто виявляються безрезультатними. Уникнути цього можна різними способами.
Перший спосіб – так зване альтернативне голосування. Воно припускає, що виборець в одномандатному виборчому окрузі голосує не за одного кандидата, а за декількох кандидатів, при цьому виборець указує проти прізвищ кандидатів цифрами їхню перевагу для нього. Проти прізвища самого бажаного кандидата він ставить цифру 1, проти прізвища наступного за перевагою (тобто кого б він хотів бачити обраним, якщо перший кандидат не пройде) – цифру 2 і так далі. При підрахунку голосів бюлетені розкладаються за першими перевагами. Кандидат, який одержав більше половини перших переваг, вважається обраним. Якщо ж не обраний жоден із кандидатів, з розподілу виключається кандидат, у якого найменше перших переваг, а його бюлетені передаються іншим кандидатам відповідно до визначених в бюлетенях другими перевагами. Якщо і після цієї процедури жоден із кандидатів немає абсолютної більшості бюлетенів, виключається кандидат з найменшим числом перших і других переваг, і процес продовжується доти, поки який-небудь кандидат не збере абсолютну більшість бюлетенів. Перевага цього способу в тому, що можна обійтися одноразовим голосуванням. Застосовується він, наприклад, при виборах нижньої палати Парламенту в Австралії. Політологи висловлюють сумнів з приводу того, наскільки обґрунтовано прирівнювання другої і тим більше третьої переваги до першої.
Другий спосіб, найбільш розповсюджений, – перебалотування кандидатів, що зібрали певну частку голосів. Це так званий другий тур виборів, або повторне голосування. Частіше можна зустріти перебалотування двох кандидатів, що одержали найбільше число голосів у першому турі, хоча, наприклад, при виборах у французькі Національні збори в другий тур проходять усі кандидати, що одержали в першому турі голосу не менш 12,5 відсотків зареєстрованих виборців округу. Для обрання в другому турі досить відносної більшості голосів, і тому таку систему називають системою двох турів. Якщо ж у другому турі теж потрібна абсолютна більшість голосів, як, наприклад, у Німеччині при виборах Федерального президента особливою колегією – Федеральними зборами, а відносної більшості досить лише в третьому турі, то система іменується системою трьох турів.
Явна несправедливість стосовно політичних партій, які беруть участь у виборах, що часто несе в собі мажоритарна система, спричинила появу системи пропорційного представництва партій і рухів, скорочено іменовану пропорційною системою. Її основна ідея полягає в тому, щоб кожна партія одержувала в парламенті або іншому представницькому органі число мандатів, пропорційне числу голосів, поданих за її кандидатів на виборах. Пропорційна виборча система припускає проведення виборів тільки в багатомандатних загальнодержавних округах. Кожне виборче об'єднання або партія пропонує виборцям голосувати не за одного кандидата в представницькі органи влади, а за їхній список, затверджений, як правило, на з'їзді даного виборчого об'єднання або партії. Розподіл місць у відповідному органі влади в даному випадку здійснюється пропорційно отриманим голосам кожним виборчим об'єднанням або партією по всій країні.
Однак пропорційна система має не тільки плюси, але й мінуси. До числа останніх відноситься, по-перше, та обставина, що голосування при пропорційній системі проводиться в багатомандатних виборчих округах, у яких суперничають списки кандидатів, висунуті політичними партіями і рухами, отже, виборець повинен вибирати не між персонами, як при мажоритарній системі, а між партіями (рухами) і голосувати за список кандидатів, з якого йому відомі в кращому випадку кілька лідерів. По-друге, необмежене використання пропорційної системи може призвести до появи в палаті безліч дрібних фракцій, об'єднаних навколо маловпливових, але амбіційних лідерів, які, не будучи здатні до конструктивного співробітництва, шляхом обструкції перешкоджають прийняттю необхідних для країни або відповідного регіонального співтовариства рішень. Характерний приклад являв собою польський Сейм у 1989 – 1993 роках, де при загальній чисельності 460 депутатів однієї з великих фракцій виявилася фракція Партії аматорів пива, до складу якої входило менш ніж півтора десятків депутатів. Такі ситуації особливо небажані в умовах, коли уряд повинен спиратися на парламентську більшість. Навіть якщо таку більшість удається створити, вона звичайно недовговічна, а її розкол призводить до урядових криз. Наприклад, в Італії в умовах дії Конституції 1947 року, яка заснувала парламентарну республіку й пропорційну систему виборів палат Парламенту, уряд тримався зазвичай не більше року.
Щоб уникнути небажаної політичної роздрібності парламентських палат, що породжується пропорційною системою виборів, у ряді країн був введений так званий загороджувальний пункт, тобто встановлений мінімальний відсоток голосів, який повинен зібрати партійний список кандидатів для участі у пропорційному розподілі мандатів. Однією з перших, якщо не першою, загороджувальний пункт у вигляді 5–процентного застереження встановила Федеративна Республіка Німеччина, де закон допускає до розподілу мандатів у Бундестазі тільки партійні списки, що зібрали не менше 5 відсотків дійсних голосів. Надалі загороджувальний пункт став застосовуватися досить широко, включаючи постсоціалістичні країни, і зазвичай коливається від 3 до 5 відсотків. У Польщі ж з 1993 року для того, щоб бути допущеними до розподілу мандатів, партійні списки за виборчими округами повинні отримати не менше 5 відсотків, списки партійних коаліцій – не менше 8 відсотків, а списки у всепольському окрузі – не менше 7 відсотків голосів виборців. Тим самим мандати, що могли б дістатися дрібним політичним угрупованням, передаються великим політичним партіям і розподіляються між ними.
Як же відбувається розподіл мандатів при пропорційній системі? Для цього існують різні методи. Один із них полягає у визначенні виборчої квоти (раніш вона іменувалася виборчим метром), тобто того числа голосів, яких необхідно для обрання одного депутата. Потім на квоту поділяється число голосів, зібраних кожною з допущених до розподілу мандатів партій, і частка від цього розподілу дає число мандатів, які отримає ця партії. Визначається квота різними способами.
Слід особливо зазначити інститут, що дозволяє партіям порушити пропорцію при розподілі мандатів і одержати найбільшу кількість голосів. Це інститут – об'єднання в блоки.
У результаті всіх приведених способів партія, яка подолала у відповідних випадках загороджувальний пункт, одержує певну кількість мандатів у представницькому органі. Виникає питання: хто з кандидатів списку отримає ці мандати? Як правило, партія встановлює черговість кандидатів у списку, відповідно до якої кандидатам дістаються мандати. Очевидно, що таким чином кандидат, який знаходиться ближче до початку списку, має більше шансів стати депутатом. Першими у списку йдуть лідери партії, а потім інші кандидати, чиє місце визначається ступенем їхньої близькості до лідерів або їхньою цінністю для лідерів. Однак те, що виборець не може впливати на добір кандидатів на так звані мандатні місця у списку, викликає численні дорікання, відповіддю на які в ряді країн з'явилося введення преференційного голосування. Суть цього інституту полягає в тому, що виборець, який голосує за партійний список кандидатів, має право вказати в цьому списку кандидатів, обрання яких було б для нього особливо бажане, тобто визначити свої переваги (преференції) у рамках списку. Якщо, наприклад, кандидат, розташований наприкінці списку, отримає переваги більшості виборців, які віддали голоси за список даної партії, або числа виборців, рівного діючій у країні виборчій квоті, йому зобов'язані дати мандат у першочерговому порядку, а хтось, заздалегідь поміщений на мандатне місце, цього мандата не одержить. Здавалося б, інститут цілком демократичний, але безліч випадків зловживання ним спонукало італійського законодавця урізати в 1993 році відповідне право виборців, які можуть тепер висловлювати не більше однієї переваги. Адже дійсно, супротивники партії, не розраховуючи на обрання власних кандидатів, можуть проголосувати за цю партію і за допомогою преференційного голосування відняти мандати у її лідерів на користь майбутніх рядових парламентаріїв. Таким чином, фракція, та й сама партія, виявиться без свого лідера.
Система єдиного переданого голосу вважається самою справедливою, тому що дозволяє сполучити персональний вибір із забезпеченням пропорційності представництва партій. Однак її поширенню перешкоджає певна технічна складність підрахунку результатів виборів. Виглядає система таким чином. У багатомандатному окрузі кожна партія може висунути стільки кандидатів, скільки визнає за необхідне, також допускається висування незалежних кандидатів. Виборець же діє як при мажоритарній системі з альтернативним голосуванням, тобто проти прізвища найбільш бажаного кандидата відмічає першу преференцію, потім проти прізвища наступного – другу і так далі. Формально він не зв'язаний партійною приналежністю кандидатів, хоча на практиці, швидше за все, буде звертати на неї увагу, враховуючи рекомендації партії, якій він симпатизує.
Після встановлення загальної кількості, котра проголосувала, або загальної кількості дійсних бюлетенів визначається виборча квота. Потім бюлетені розкладаються пачками з обліком перших переваг, які віддані певним кандидатам. Кандидати, що отримали квоту, вважаються обраними. Однак звичайно такі кандидати отримують певний надлишок голосів понад встановленої квоти, який їм не потрібний. Цей надлишок передається кандидатам, які не отримали квоти, у відповідності з іншими перевагами.
За цією системою обирається, наприклад, верхня палата індійського парламенту – Рада штатів. Однак треба мати на увазі, що голосують там не виборці, а депутати законодавчих зборів штатів. Тому всі підрахунки ведуться досить кваліфікованими людьми.
Змішана виборча система припускає комбінування пропорційної і мажоритарної систем з метою мінімізації тих недоліків, якими володіють кожна з них окремо. Таке комбінування може складатися, наприклад, у тому, що одна частина парламенту країни обирається за пропорційною системою, а друга – за мажоритарною.
Таким чином, виборча система – це не тільки сукупність правових норм, що регламентують порядок голосування і спосіб розподілу мандатів. Кожна виборча система диктує учасникам передвиборної боротьби особливі правила “політичної гри”, впливає на процеси висновку передвиборних угод і союзів.
3. Виборчі технології
Розглядаючи виборчу кампанію як різновид політичного процесу, варто врахувати, що, по-перше, ініціатори виборчої кампанії, що виступають у ролі суб'єкта управління, позбавлені права диктувати „правила гри”, тобто створювати норми, обов'язкові для об'єкта свого впливу. Жоден кандидат або виборче об'єднання не може видати розпорядження чи указ, в яких масам будуть запропоновані моделі електоральної поведінки. По-друге, суб'єкт управління не має можливості обпертися на право легітимного насильства, на застосування санкцій та інших заходів впливу на потенційних виборців. У демократичному суспільстві неможливо змусити людину подати свій голос за того або іншого кандидата. Отже, способи впливу суб'єкта на керований об'єкт повинні бути досить специфічними, зв'язаними з особливими формами впливу на мотиваційну структуру особистості, а головним змістом виборчої кампанії стає боротьба за умонастрої, переваги населення.
Таким чином, сукупність способів впливу на маси з метою вплинути на їхню електоральну поведінку і спонукати їх подати свої голоси за певного кандидата називається виборчою технологією, головною особливістю яких є їх спрямованість на включення соціально-психологічних механізмів, що регулюють поведінку виборців, звертання до переконань громадян, їхніх ціннісних орієнтацій, інтересів, настроїв, устремлінь і сподівань виборців.
Аж до середини XX ст. виборчі кампанії проводилися, як правило, силами партійних активістів, друзів кандидатів, що співчувають громадянам, які б хотіли допомогти діючим політикам. Серед таких людей з'являлися непогані організатори політичних кампаній, але в своїй діяльності вони керувалися скоріше інтуїцією, досвідом, чим науковими знаннями особливостей електоральної поведінки і виборчих технологій.
Сучасний підхід до виборчих технологій відрізняється усвідомленням необхідності органічного поєднання практичного досвіду політичної боротьби і наукового знання. Дана обставина змушує організаторів виборчих кампаній звертатися за допомогою до професіоналів – людей, що спеціалізуються в галузі політичних технологій, які володіють відповідними знаннями, вміннями і навичками.
У даний час в багатьох країнах з'явилися агентства, люди, чиєю професією стала організація передвиборних кампаній. У 1968 р. в Парижі була створена Міжнародна асоціація радників з політичних кампаній. Виборчі технології в руках професіоналів стають досить сильною зброєю, що дозволяє залучати на сторону кандидата, який обслуговується цими професіоналами, значні прошарки населення, змінювати їхні електоральні переваги. Однак це стає можливим тільки в тому випадку, якщо виборчі технології використовуються комплексно, відповідно до науково обґрунтованої стратегії виборчої кампанії, якщо вони враховують поведінку політичних суперників, а також реальні процеси, які відбуваються в масовій свідомості.
Усе частіше в засобах масової інформації вживаються такі поняття, як “чорний PR”, “брудні технології”, “інформаційні війни”. Що ж стоїть за цими поняттями? Брудні методи ведення передвиборної війни, що використовуються безпринципними кандидатами і технологами, або невід'ємна частина практики управління суспільною думкою, голосні слова, що додають значності міфові про всемогутність виборчих технологів, або особлива сфера технологій, яка зародилася і формувалася військовими і спецслужбами, незаконні форми передвиборної боротьби, що є предметом уваги судової влади, або одна з дозволених форм агітації?
Методи “спецтехнологій” і “контрпропаганди” не є новими. У практику виборчих технологій вони прийшли з військової пропаганди, “психологічних” або “ідеологічних воєн”, практики активних заходів щодо лінії пропаганди тощо. Тією чи іншою мірою ці методи в різних формах мали місце на всіляких етапах розвитку людства. Наприклад, під час війни Великобританії з бурами в Південній Африці бури зуміли встановити зв'язок з Німеччиною, Ірландією, Америкою, Францією й іншими країнами, у яких вони цілеспрямовано створювали образ підступної і жорстокої Великобританії, що веде війну з усіма бурами, включаючи жінок і дітей. Це призвело не тільки до одержання ними істотної підтримки світової суспільної думки, але й допомогло налагодити постачання зброї й організувати потік добровольців. Особливий розвиток пропаганда в якості самостійної військової дисципліни одержала в Першій світовій війні. Так, у США був створений так званий Комітет Криля, що координував пропагандистську роботу, спрямовану як на Німеччину, так і на населення США.
З “технологічної” точки зору виборчі кампанії, а вірніше, виборчі технології, покликані зробити результати запланованими, а саме – забезпечити обрання того або іншого кандидата.
Принциповим є і те, що поширення будь-яких довідок про кандидата, що характеризують його в очах виборців негативно, однак відповідають дійсності, не є порушенням. Таким чином, з погляду закону, агітація, котра має метою голосувати проти тих або інших кандидатів, є легітимним і законним видом передвиборної агітації.
До “брудних технологій” можна віднести і практику реєстрації кандидатів із однаковими прізвищами, іменами і по батькові (“двійники”, “клони”), що має за мету відтягнути голоси виборців від “оригінальних” кандидатів. Використання “клонів” зв'язано з припущенням про те, що виборці не розберуться, який з клонів є “оригінальним”, і проголосують за того, хто йде першим у алфавітному списку. При цьому першим виявляється саме “клон” або “двійник”. Наприклад, під час виборів у м. Санкт-Петербурзі з'явився “клон” об'єднання “Яблуко” за назвою “Яблуко – Санкт-Петербург”. Помітимо, що такого роду дії на момент їхнього використання також не були порушенням виборчого законодавства.
Однак нерідко, використовуючи “спецтехнології” і “контрпропаганду”, їхні ініціатори йдуть на порушення статей виборчого законодавства. Наприклад, широке поширення одержала практика організації заходів щодо зриву виборної діяльності інших кандидатів. Так, практика знищення агітаційної друкованої продукції є широко розповсюдженою як у постсоціалістичних, так і в закордонних виборчих кампаніях. Дані дії є незаконними.
У практиці виборчих кампаній зустрічаються і такі приклади, як надання тиску і підкуп працівників друкарень, редакцій газет з метою порушення циклів виробництва і поширення агітаційної продукції кандидатів. Зустрічаються також спроби перешкодити проведенню публічних заходів кандидатів. Особливо часто це має місце з боку діючих глав виконавчої влади в регіонах.
Організація заходів щодо зриву виборної діяльності інших кандидатів нерідко зв'язується з різними прийомами з практики “контрпропаганди”, які спрямовані на руйнування позитивного і створення негативного іміджу кандидатів. Відзначимо, що “негативні кампанії” є частим, але аж ніяк не обов'язковим елементом будь-якої виборчої кампанії. Політичні партії і діячі нерідко відмовляються від ведення негативних кампаній. Основним міркуванням у цьому випадку виступає побоювання, що суспільна думка поставиться до використання контрпропаганди негативно і це завдасть шкоди самим її ініціаторам. Наприклад, у 1970 році Д. Хілі (партія лейбористів, Великобританія) досить завзято заперечував проти використання плаката “Учорашні люди”, а в 1974-ому консерватори відмовилися від широкого використання одного з “антилейбористських” фільмів. Такого роду розуміння є досить серйозними, оскільки інтенсивні “негативні кампанії” нерідко викликають різку реакцію стосовно їх ініціатора.
Отже, виборчі технології – це способи організації і проведення виборчої кампанії, що включають різноманітні напрямки дій кандидата і його команд, орієнтованих на досягнення певних політичних цілей. Ефективність цих дій залежить, від того, наскільки глибоко ініціатори виборчої кампанії змогли проаналізувати ситуацію у виборчому окрузі і вибудувати адекватну цієї ситуації стратегію виборчої кампанії, а також, наскільки творчо вони підійшли до її проведення, чи змогли запропонувати масам щось оригінальне й таке, що одночасно відповідає їх інтересам і сподіванням.
Контрольні запитання
1. Дайте визначення виборчій системі.
2. Які різновиди виборчих систем існують у світі? Охарактеризуйте їх.
3. Які переваги та недоліки має мажоритарна виборча система?
4. У чому полягає сенс пропорційної системи з преференціями?
5. Чим відрізняється виборча процедура від виборчої кампанії?
6. Що таке референдум? Чим референдум відрізняється від звичайних виборів?
7. Що таке виборча квота? Як вона формується і для чого?
8. Які Ви знаєте типи виборів. Охарактеризуйте їх.
Дата: 2019-07-30, просмотров: 233.