Як було зазначено вище, за допомогою поняття політичного режиму аналізуються сутнісні характеристики взаємозв’язку між державною владою та окремим індивідом. Складність цього рівня соціально-політичних відносин породжує розмаїття типів політичного режиму, які можна згрупувати за такими критеріями:

ступінь соціальної волі індивіда і характеру взаємин держави і цивільного суспільства: тоталітарний, авторитарний та демократичний. Між демократією і тоталітаризмом, як крайніми полюсами даної класифікації, розташовується безліч проміжних форм влади;

тип державного правління – ліберальний, диктаторський, твердий, жорстокий і ін.;

форми правління: режими парламентського типу, президентського правління, монархічний, республіканський, режим надзвичайного правління і т. ін.

Найбільш поширеною типологією політичних режимів у політології є типологія за першим критерієм. Від загального аналізу ознак політичного режиму переходимо до дослідження демократичного, авторитарного та тоталітарного режимів.

Демократичний режим

Саме слово демократія походить від грецького demos – народ, kratos – влада, народовладдя. У загальному значенні демократичний режим характеризується високим ступенем політичної свободи людини, реальним здійсненням її прав, що дозволяють впливати на державне управління суспільством.

Поняття “демократичний режим” як на попередньому етапі свого теоретичного та практичного осмислення, так і в сучасному політологічному контексті трактується досить неоднозначно. Уже сім сторіч, починаючи з 1260 р., коли це слово було вперше вжите в перекладі арістотелівської “Політики”, і дотепер, не змовкають суперечки про значення даного терміна.

Демократія інтерпретується в декількох змістах: по-перше, як суспільна система, заснована на добровільності усіх форм життєдіяльності індивіда; по-друге, як форма держави, при якій усі громадяни мають рівні права на владу (на відміну від монархії, де влада належить одній особі, або аристократії, де керування здійснюється групою осіб) – це антична традиція трактування демократії, що бере початок з Геродота (V ст. до н. е.); по-третє, демократія розуміється як ідеальна модель суспільного устрою, як певний світогляд, заснований на цінностях волі, рівноправності, прав людини. У цьому значенні термін „демократія” трактується як соціальний рух, як тип політичної орієнтації, втілений у програмах певних партій.

Еволюція поглядів на демократичний режим включає різні історичні етапи, в контексті яких даний феномен аналізувався з протилежних точок зору.

В античності демократія була визнана “гіршою формою” правління. Тому що низький рівень культури громадян грецьких полісів-держав дозволяв правителям маніпулювати подібним “народовладдям”, унаслідок чого режими демократії були недовговічні й переходили в охлократію (владу натовпу), що в свою чергу, породжувало тиранію. Дивлячись на це, Арістотель не відрізняв демократію від охлократії та негативно відносився до неї. Новий етап у розвитку концепції демократії починається з Великої Французької революції, коли демократія стала розглядатися як напрямок суспільної думки, що формує цілі соціально-політичного руху, що відкидає монархію й елітарність. Однак негативне відношення до демократії не було переборене навіть у ХVІІІ ст. Це пояснюється тим, що ідеальна модель демократії як повсякденної й особистої участі в керуванні всіх громадян у великих політичних утвореннях, подібних до національних держав (а не маленьких міст-полісів), практично неможлива. Різноманітність поглядів на демократичний режим можна проілюструвати на прикладі оцінок цього феномена з боку видатних дослідників. Так, у другій половині XIX ст. відомий французький історик Алексіс де Токвіль, аналізуючи першооснови демократичного режиму в Америці, зазначає не тільки позитиви демократії, але й негативні його аспекти. На його думку принцип демократичної рівності веде до двох тенденцій, а саме: перша приводить людей до незалежності і може раптово підштовхнути їх до анархії; друга тенденція проявляється не так швидко й не так наочно, але вона значно більш ціленаправлено веде людей до закріпачення [22]. Уже у наші часи сучасні науковці також досить критично та агресивно оцінюють переваги демократичного режиму. Так, Джон Хеллоуел зазначає, якщо принцип компромісу – це символ віри демократії, на цьому ненадійному фундаменті неможливо не тільки будувати майбутнє, але навіть уціліти в теперішньому.

Незважаючи на розмаїття наявних теоретичних трактувань демократії, усі вони можуть бути зведені до двох найбільш загальних інтерпретаційних підходів. Перший з них – це “ціннісний” підхід, в контексті якого демократія розглядається як політична конструкція, зорієнтована на втілення у владну систему сукупності певних ідеалів та принципів, тобто тих вищих цінностей, що й виражають її соціальний зміст та призначення. Найбільш чітко суть такого розуміння демократії виразив А. Лінкольн, визначивши її як “владу народу, владу для народу, владу за допомогою самого народу”. Ще в Стародавній Греції в основу демократичного режиму були закладені такі ідеї, які ототожнювали державу з суспільством, заперечували поняття вільного індивіда й визнавали рівність стосовно влади тільки за частиною суспільства (“громадянами”).

До прихильників ціннісного підходу відносяться й прихильники філософії Ж.-Ж. Руссо, що розуміли демократію як форму вираження всевладдя суверенного народу. Марксисти також сповідали цінності колективістської демократії; вони спиралися на ідею відчуження прав індивіда на користь колективу, але при цьому робили акцент на класових цінностях пролетаріату, що, на їхню думку, виражали інтереси всіх трудящих й обумовлювали побудову “соціалістичної” демократії. До ціннісного підходу також відносять і прихильників ліберальної думки, для яких головною умовою формування демократії також є певні цінності, але цінності, що відбивають пріоритет не народу (колективу), а людини. Так, Д. Локк, Т. Гоббс, Т. Джефферсон та інші засновники ліберальної течії, виходячи зі здатності народу до раціонально-морального самовизначення, поклали в основу інтерпретації демократії ідею індивіда, що володіє внутрішнім світом, споконвічним правом на волю й захищеність своїх прав.

Другим напрямком в інтерпретації демократії є „раціонально-процедурний” підхід. Філософська база такої позиції заснована на тому, що демократія можлива лише в умовах, коли поширення ресурсів влади в суспільстві набуває настільки розповсюдженого характеру, що жодна суспільна група не в змозі зберегти владну гегемонію. У такому випадку найбільш раціональним виходом із ситуації є досягнення компромісу й взаємний розподіл функцій та повноважень, що обумовлюють чергування груп у владній системі. Ці процедури й технології встановлення подібного порядку і виражають суть демократичної організації політики. Одним із перших таке розуміння демократії закріпив М. Вебер у своїй плебісцитарно-вождистській теорії демократії. На його думку, демократія являє собою “засіб” володарювання, що цілком знецінює усі поняття “народного суверенітету”, загальної “волі народу” і т. п. Прямі форми політичного волевиявлення можливі тільки в чітко визначених межах (наприклад, у давньогрецьких містах-державах). Будь-яка ж організація представництва інтересів громадян у складних, великих суспільствах нерозривно пов'язана з їхнім витисненням з політики та встановленням контролю над владою з боку бюрократії. Для захисту своїх інтересів громадяни повинні передати своє право контролю за владою й апаратом управляння всенародно обраному (харизматичному) лідеру. Маючи таке незалежне від бюрократії джерело легітимної влади, люди і будуть мати можливість реалізовувати свої інтереси. Тому демократія, за Вебером, є сукупність процедур та угод, коли народ вибирає лідера, якому він довіряє.

У сучасний політологічній науці з'явився ряд теорій демократичного режиму, які розвили основні ідеї позначених концепцій з урахуванням реалій сьогодення та динаміки демократичних процесів: теорія партиципаторної демократії, теорія егалітарного елітизму, елітиські теорії демократії, плюралістична концепція, теорія консоціальної демократії, теорія ринкової демократії, концепція теледемократії (“кібердемократії”), концепція рефлексуючої демократії.

Теорія партиципаторної демократії (тобто заснованої на співучасті громадян безпосередньо в політичному процесі) заперечує принцип розподілу політичної праці. Прихильники даного напрямку в аналізі сутності демократії виходять з ідеалу індивідуального самовизначення автономної особистості. Самовизначення особистості розглядається як право на всебічну політичну участь у масштабах усього суспільства і у різних його сферах.

Основні положення теорії егалітарного елітизму сформулював американський вчений І. Шумпетер у книзі “Капіталізм, соціалізм, демократія”. Відповідно до основних положень цієї теорії, вільний та суверенний народ володіє в рамках політичної системи досить обмеженими функціями. Рядові громадяни лише обирають проміжний інститут, що згодом формує уряд, а потім цілком відстороняються від керування. Тому демократія являє собою не що інше, як сугубо інституціональний захід, що забезпечує змагання еліт за підтримку та голоси виборців. На думку І. Шумпетера, демократія – це форма правління за допомогою народу, але в умовах здійснення влади професійними політиками. Розуміючи демократію таким чином, Шумпетер бачив її головну проблему в доборі кваліфікованих політиків. Найважливішим для функціонування демократичної форми правління він вважав стиль діяльності керуючих. Зокрема, на його думку, правляча еліта повинна приймати рішення не тільки в зрозумілих, але й у доступних для народу формах. Політики повинні володіти й певними властивостями, зокрема тими, що обумовлюють самообмеження влади та перешкоджають її підпорядкуванню їх корпоративним інтересам. Для забезпечення такого характеру діяльності влади бюрократія повинна чітко дотримуватися норм своєї професійної діяльності, зберігаючи прихильність інтересам населення.

У XX ст. широке поширення одержали елітистські теорії демократії, що зв'язують сутність демократії тільки з діяльністю керуючих. Представники даної концепції (Р. Міхельс, Дж. Сарторі, X. Кене) вважали, що самокерований демос – це міф, а його схильність до політичного насильства являє загрозу суспільним інтересам. Тому, оцінюючи неухильне зростання ролі еліт як передумову демократії, вони розцінювали розширення дистанції між керуючими та керованими як основу стабільності, а не порок цієї системи влади.

Значний внесок у розвиток теорії демократії внесли і прихильники плюралізму. Хоча вперше даний термін був введений у науковий обіг ще X.Вольфом (1679 – 1754 рр.), для аналізу демократичної теорії його стали використовувати лише в першій половині XX ст. (Г. Ласкі, Д. Трумен, Р. Даль). У плюралістичній концепції демократія розгляда-ється як тип організації влади, який формується в умовах її розпилення (дифузії) між різними силами. У цьому змісті демократія припускає вільну гру, що є основною рушійною силою політики, змагання різних груп, а також зв'язаних з їхньою діяльністю інститутів, ідей, поглядів. Формування та функціонування демократичних режимів відбувається в умовах використання механізмів та процедур, що дозволяють конкуруючим за владу групам уникати монополізації не будь-якого одного об'єднання за рахунок згуртованих дій опонентів; досягати своїх інтересів завдяки укладанню різноманітних компромісів; підтримувати баланс відносин і таким шляхом знижувати напруженість міжгрупового протистояння.

Істотний внесок у розвиток теорії демократії вніс А. Лейпхарт, що запропонував ідею консоціальної (consociational) демократії. Він розглядав сутність демократії у процедурних заходах і, виходячи з цього, розробив оригінальну модель „розподілу влади”, що передбачає забезпечення представництва інтересів меншості, не здатного одержати доступ до важелів державного керування. У зв'язку з цим Аренд Лейпхарт виділив чотири найважливіших риси даного типу демократії. Він відзначав, що перший та найважливіший елемент – здійснення влади "великою коаліцією" політичних лідерів усіх значних сегментів багатоскладного суспільства. Три інших важливих елемента сосуспільної демократії: 1) взаємне вето, або правило "співпадаючої більшості", що виступає як додаткова гарантія життєво важливих інтересів меншості; 2) пропорційність як головний принцип політичного представ-ництва, призначень на посади в державній службі й розподілу суспільних фондів; 3) високий ступінь автономності кожного сегменту в здійсненні своїх внутрішніх справ.

В останні роки поширення одержали й теорії ринкової демократії, що представляють організацію даної системи влади як аналог економічної системи, в якій відбувається постійний обмін “товарами”, де продавці – носії влади – змінюють свої вигоди, статуси, привілеї на “підтримку” виборців. Таким чином, під політичною дією розуміється тільки електоральна поведінка, в рамках якої акт подачі голосу трактується як свого роду “покупка” або “інвестиція”, а виборці в основному розглядаються як пасивні “споживачі”. Так що головне завдання демократії полягає в застосуванні виборчих стратегій, що повинні зв'язувати кандидата з позиціями виборців. І хоча це створює простір для маніпулювання волею громадян, така „сфабрикована воля” не змінює суті цієї „демократії напрокат” (У. Грайдер).

Становлення та зростання ролі електронних систем у структурі масових комунікацій неминуче викликало до життя ідеї теледемократії (“кіберократії”). У даному випадку наявність традиційних для демократії процедур нерозривно зв'язується з рівнем технічної оснащеності влади та цивільних структур системами інтерактивної взаємодії (ТВ, Інтернет) під час виборів, референдумів, плебісцитів тощо.

Концепція рефлексуючої демократії заснована на теорії “сприйнятливої” суспільної системи А. Етціоні. Відповідно до його теорії, тільки демократична політика сприйнятлива й готова до діалогу з громадянами, які залучені до політичного життя. Тому в даній концепції демократії основний акцент робиться на процедурах, що забезпечують включення до політичного управляння суспільної думки та повну підзвітність йому владних структур. Суть демократії, на думку прихильників даної концепції, заключається в механізмі “народної автономії”, який у свою чергу, заснований на процесі включення широкої громадськості у дискусію про пристрій суспільного та приватного життя й на виникаючих при цьому міркуваннях, неформальних оцінках, переконаннях.

Безсумнівно, що кожна з розглянутих моделей демократії має свої переваги та недоліки. Як політичний режим демократія менш за все адекватна радикальному вирішенню стратегічних проблем, оскільки вимагає постійного узгодження інтересів, пророблення різних суспільних альтернатив, толерантності і т. д. Звертаючи увагу на складність подібних процедур, У. Черчілль помітив: “Демократія – дуже погана форма правління, але, на жаль, не придумано поки нічого кращого”.

Різні підходи до аналізу демократичного режиму виокремлюють та акцентують увагу на тих чи інших рисах даного політичного режиму, але ж історія існування цього явища дозволяє виділити універсальні характеристики.

До характерних рис демократичного режиму відносяться:

суверенітет народу: саме народ обирає своїх представників влади і може періодично змінювати їх; вибори повинні бути чесними, регулярно проводитися, а також заснованими на змаганні;

періодична виборність основних органів держави, яка полягає в тому, що необхідною умовою демократичної держави є особи, що здійснюють верховну владу, обираються, причому обираються на визначений, обмежений термін; зміна уряду повинна відбуватися в результаті виборів;

захист права окремих особистостей та меншості: думка більшості, виражена демократичним шляхом на виборах, це лише необхідна умова демократії, однак, аж ніяк не недостатня. Лише сполучення правління більшості та захист прав меншості складають один із основних принципів демократичної держави;

рівність прав громадян на участь у керуванні державою: свобода у створенні політичних партій та інших об'єднань для вираження своєї волі, свобода думок, право на інформацію та на участь у конкурентній боротьбі за заняття керівних посад у державі.

У залежності від того, як народ бере участь у керуванні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія поділяється на пряму, плебісцитну та представницьку. При прямій демократії усі громадяни безпосередньо беруть участь у підготовці, обговоренні й прийнятті рішень. Така система може мати практичний сенс тільки при відносно невеликій кількості людей, наприклад, в общинних або племінних радах або в місцевих органах профспілок, де всі члени можуть зібратися в одному приміщенні для обговорення питань та ухвалення рішення або шляхом консенсусу, або більшістю голосів. Перша демократія у світі в Древніх Афінах здійснювала пряму демократію за допомогою зборів, у яких брало участь 5 – 6 тисяч чоловік.

Важливим каналом участі громадян у здійсненні влади є плебісцитна демократія. Розходження між нею та прямою демократією полягає в тому, що пряма демократія припускає участь громадян на всіх найважливіших стадіях процесу володарювання, а при плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені, наприклад референдуми. Громадянам за допомогою голосування надається схвалити або відкинути той або інший проект закону чи іншого рішення, що звичайно готується президентом, урядом, партією або ініціативною групою. Можливості участі основної маси населення у підготовці таких проектів дуже невеликі.

Третьою, найбільш розповсюдженою в сучасному суспільстві формою політичної участі, є представницька демократія. Її суть – громадяни обирають до органів влади своїх представників, покликаних виражати їхні інтереси у прийнятті політичних рішень, у прийнятті законів і проведенні в життя соціальних та інших програм. Процедури виборів можуть бути найрізноманітнішими, але якими б вони не були, виборні особи в представницькій демократії все ж таки займають свої посади від імені народу і підзвітні народу у всіх своїх діях.

Сучасний розвиток демократичних режимів докорінно відрізняється від попередніх етапів становлення, а саме – становленням пост-радянських країн на принципах демократії. У такому контексті актуальними стають питання формування і функціонування демокра-тичного політичного режиму. Виділяють наступні основні умови станов-лення демократичного режиму:

політичні умови: розвинуте цивільне суспільство, стабільність політичної влади, існування й функціонування політичних партій і рухів як могутніх важелів впливу на суспільно-політичні і соціальні процеси, політичний плюралізм;

економічні умови містять у собі високий рівень індустріального й економічного розвитку, високий ступінь урбанізації, розвиненість масових комунікацій, ринкову конкурентну економіку, плюралізм форм власності;

соціальні умови характеризуються відносно високим рівнем добробуту громадян, згладжуванням соціальної нерівності, розосередженням у суспільстві різних соціальних благ, соціальним плюралізмом, наявністю численного й впливового середнього класу підприємців;

як культурні умови виступають грамотність населення, його освіченість у цілому, цивільна політична культура, демократичні традиції.

Обґрунтування передумов і механізмів побудови політичних порядків демократичного типу, визначення умов переходу до даного способу організації публічної влади в тій або іншій країні є вкрай складними проблемами політичної теорії.

4. Сутність авторитарного політичного режиму

Авторитаризм – політичний режим влади, не обмеженої правом, що спирається на пряме насильство й здійснюється одноособово правителем або правлячою елітою. В історії суспільства можна виділити різні його форми: деспотії Стародавнього Сходу, тиранічні режими античності, абсолютистські монархії пізнього середньовіччя й Нового часу, західноєвропейські імперії XIX століття, військово-поліцейські режими в XX в. Історичне різноманіття форм авторитаризму показує, що цей політичний режим має спільні риси з різними суспільними й політичними системами – рабовласництвом, феодалізмом, капіталізмом, соціалізмом, демократією та монархією. Звідси – труднощі, позв'язані зі спробами визначення загальної природи авторитаризму, вичлено-вування його сутнісних, стійко повторюваних характеристик.

Духовною та практичною першоосновою авторитаризму є наявність авторитету. Під авторитетом розуміється загальновизнаний неформальний вплив окремої особистості або якоїсь організації в різних сферах життя суспільства. У більш вузькому змісті авторитет – одна з форм здійснення влади, яка вища за право. Без особистості такого роду авторитаризм неможливий. Вона є знаком, що символізує єдність нації, її суверенітет, її велике минуле, сьогодення і майбутнє. Починаючи з 1975 р. у літературі найчастіше використовується запропоноване К. Лінцем визначення авторитаризму, що включає наступні ознаки: традиціоналізм, обмежений політичний плюралізм і політичну апатію населення. Також авторитаризм виокремлює такі визначальні риси:

необмеженість влади, її не підконтрольність громадянам, при цьому влада може правити за допомогою законів, але їх вона сприймає на основі своїх інтересів;

злиття законодавчої, виконавчої й судової влад, або їх формальний, показний розподіл;

при авторитаризмі влада спирається на адміністративний, поліцейський і військово-каральний апарат, тримається на неприкритому насильстві або можливості його безпосереднього застосування;

монополізація влади й політики, недопущення політичної опозиції та конкуренції. При авторитаризмі можливе існування обмеженої кількості партій, профспілок та інших організацій, але лише за умови їхньої підконтрольності владі;

невтручання до позаполітичної сфери та насамперед в економіку. Влада займається головним чином питаннями забезпечення власної безпеки, суспільного порядку, оборони, зовнішньою політикою, хоча вона може впливати й на стратегію економічного розвитку, проводити досить активну соціальну політику, не руйнуючи при цьому механізми ринкового самоврядування;

рекрутування політичної еліти шляхом уведення до складу виборного органу нових членів без проведення додаткових виборів, шляхом призначення зверху, а не конкурентної електоральної боротьби.

Між авторитаризмом та демократією є певні подібні риси. Подібність демократії й авторитаризму у сфері економіки виникає внаслідок прийняття принципу плюралізму. В обох політичних режимах держава виконує функцію "окреслення рамок" без руйнування автономії економічної підсистеми.

Як вважають деякі дослідники, авторитарний тип політичного режиму досить еластичний: у рамках такого типу політичного режиму можливо використовувати досить переконливу легітимацію, навіть включати в нього демократичні принципи; може дозволити як м'якість, так і твердість у застосуванні державного апарату примусу; може бути й автократичним і олігархічним; зрештою, може терпіти корупцію або боротися з нею. Авторитаризм може бути гарною базою для розвитку в напрямку як демократії, так і тоталітаризму.

Поняття політичного режиму стає досить актуальним у контексті становлення нових держав у просторі колишнього СРСР. Як західні, так і вітчизняні науковці підтверджують нелінійність процесу демократизації. Деякі режими країн СНД дослідники називають авторитарними, але ж їх крайність в аналізі стану політичної систему не дуже теоретично та емпірично обґрунтована. До нових авторитарних режимів адекватне використання поняття “гібридні системи”. Гібридні – тобто такі, які важко класифікувати за допомогою розповсюджених типологій, оскільки вони поєднують у собі особливості багатьох раніше існуючих режимів.

5. Тоталітаризм: основні атрибути

“Тоталітаризм” походить від пізнелатинського “total” – весь, цілий, повний. Слово „тоталітарний” уперше було вжите в Італії на початку 20–х рр. XX ст. Дж. Амендола й П. Гобетті при критиці Муссоліні, що заснував однопартійну фашистську систему. Пізніше Муссоліні сам проголосив своєю метою створення тоталітарної держави. Цей термін “тоталітарна держава” вживався нацистськими правителями в Німеччині у позитивному змісті.

Ідея тоталітаризму спочатку з'явилася в теоретичних дослідженнях. Першим автором, що розробляв цю концепцію, був Платон, який вважав, що всеосяжна, підпорядковуюча собі все і вся (тобто тоталітарно) держава є ідеальною формою життя суспільства.

На практиці ідею тоталітаризму намагалися реалізувати єзуїти. Фактично устрій Ордену єзуїтів було засновано на тім же принципі беззастережного підпорядкування вождеві й церкві, існувала спеціальна ідеологія підпорядкування. В епоху Відродження Томас Мор у своїй “Утопії” та Томазо Кампанелла в “Місті Сонця” репрезентують модель тоталітарної держави. Але реалізувати ідею тоталітаризму на практиці в цілому удалося лише в ХХ ст. Статус же наукової концепції за цим терміном затвердився у 1952 р. в США на політологічному симпозіумі, де тоталітаризм був визначений як "закрита та нерухома соціокультурна й політична структура, в якій усяка дія – від виховання дітей до виробництва та розподілу товарів – направляється й контролюється з єдиного центра". На цьому етапі поряд з колишнім уживанням цих понять воно широко застосовуються для характеристики сталінського Радянського Союзу, а пізніше – маоістського Китаю, Кампучії “червоних кхмерів”. Цей процес активізувався завдяки книгам X. Арендт “Походження тоталітаризму” (1951 р.) та К. Фрідріха і 3. Бжезинського “Тоталітарна диктатура й автократія” (1956 р.), що містили як соціологічну, так і політологічну характеристику розглянутого явища. Зокрема, З. Бжезинський на основі вивчення світових тоталітарних режимів виділив такі основні ознаки тоталітаризму: 1) наявність єдиної масової партії на чолі з лідером-диктатором; 2) офіційно пануючу в суспільстві ідеологію; 3) монополія на засоби масової інформації, на збройні сили; 4) система терористичного поліцейського контролю; 5) центра-лізована система контролю і керування економікою.

Тоталітаризм – одне зі спірних у науці понять. Деякі автори відносять його до визначеного типу держави, диктатури, політичної влади, інші – до суспільно-політичного ладу, треті – до соціальної системи, що охоплює всі сфери громадського життя, або до визначеної ідеології. Необхідно тоталітаризм, як і будь-який інший політичний лад, розглядати як соціальну систему та політичний режим. У широкому змісті слова (тобто як соціальна система, що охоплює всі сфери громадського життя) тоталітаризм – це визначений суспільно-політичний та соціально-економічний лад, ідеологія, модель “нової людини”. У вузькому змісті слова, як політичний режим, це один із компонентів політичної системи, спосіб її функціонування, сукупність елементів ідеологічного, інституційного та соціального порядків, що сприяють формуванню політичної влади. Порівняльний аналіз цих двох понять свідчить про те, що вони є однопорядковими, але не тотожними. У той же час політичний режим виступає ядром соціальної системи, що відбиває все різноманіття проявів тоталітаризму. Головною передумовою тоталітаризму стала індустріальна стадія розвитку суспільства. Вона призвела до створення системи масових комунікацій, ускладнила суспільні зв'язки й організацію, зробивши технічно можливою систематичну ідеологічну обробку, тотальне “промивання мозків” та всеосяжний контроль за особистістю. Наростання елементів організованості, керованості, раціональності в суспільному житті, так само як і успіхи у розвитку науки, техніки й освіти та підвищення добробуту населення, породжували ілюзію можливості переходу до раціонально організованої, тотально керованої форми життя в масштабах усього суспільства. Ядром, стрижнем цієї тотальної організації могла бути тільки всесильна та всепроникаюча державна влада.

У сучасній політологічній літературі виокремлюються такі ознаки тоталітарного політичного режиму:

1) глобальне панування держави над усіма сферами громад-ського життя, прагнення держави до всеохоплюючої влади;

2) відчуженість суспільства від політичної влади;

3) монопольний державний контроль над економікою, засобами масової інформації, культурою, релігією;

4) абсолютна “правова”, а точніше антиправова, регламентація суспільних відносин, що базується на принципі “дозволено тільки те, що прямо дозволено законом”;

5) бюрократизація державної влади;

6) застосування насильства, примусу, терору у якості домінуючого методу правління;

7) панування однієї партії, фактичне зрощування її професійного апарату з державою, заборона опозиційно набудованих сил;

8) декларативний, формальний характер прав та свобод людини і громадянина, відсутність чітких гарантій їхньої реалізації;

9) наявність однієї офіційної ідеології, коли фактично усувається плюралізм;

10) централізація державної влади на чолі з диктатором і його оточенням;

11) безконтрольність репресивних державних органів з боку суспільства;

12) відсутність правової державності та громадянського суспільства.

Найважливішою першоосновою тоталітарного режиму є певна ідеологічна картина світу. Такий тотальний світогляд включає віру:

1) в простоту світу (це центральна характеристика тоталітарної свідомості), ця віра призводить до поширення негативної установки стосовно знання взагалі і до інтелігенції як його носія зокрема. Ілюзія простоти створює й ілюзію всемогутності: будь-яка проблема може бути вирішена, досить віддати вірні накази;

2) в незмінний світ, коли елементи громадського життя – лідери, інститути, структури, норми; стилі – сприймаються як застиглі в нерухомості. Винаходи не використовуються, відкриття – секретні. Паспортна система прив'язує людей до одного місця проживання, а трудове законодавство – до одного робочого місця. Віра в незмінність світу породжує недовіру до змін;

3) в справедливий світ: царство справедливості здійснюється у кожнім тоталітарнім режимі;

4) в чудесні властивості світу. У ній виявляється відірваність тоталітарної свідомості від реальності. Так, наприклад, у Німеччині в період режиму Гітлера в рамках СС існувала структура, що мала назву “спадщини предків”, куди входило близько 50 інститутів. Дані структури вивчали рунічні письмена, основи символізму, лінгвістику, історію аріїв, знання древніх народів, міфи й легенди різних племен, санскрит, особливості рас та багато чого іншого.

Історичний розвиток і реалізація концепції тоталітаризму спричинили появу двох типів тоталітарного політичного режиму, а саме: 1) праворадикалістський (фашистський та націонал-соціалістський); 2) лівостремістський (його пов'язують найчастіше з ідеологією і практикою сталінізму).

Як зазначалося вище, само поняття “тоталітаризм” у сучасному контексті західні науковці використовують до аналізу політичного режиму колишнього Радянського Союзу. Але ж трансформаційні процеси, що охопили увесь простір посткомуністичних країн, спричинили появу нових термінів, з допомогою яких аналізується стан політичного розвитку в транзитивних суспільствах, зокрема в українському суспільстві. Так, новітнім терміном є поняття “посттоталітарне суспільство”. Посттоталітарне суспільство – збірне політологічне поняття, що позначає всілякі суспільні устрої, котрі виникають у процесі руйнування тоталітаризму, після нього і на його руїнах. Характеризуючи такі суспільні устрої, природно виділити ряд загальних рис, обумовлених самою суттю тоталітаризму, що руйнується в них: усунення повної залежності суспільства і людини від влади та поступове відновлення громадянського суспільства, кінець панування ідеократії та моноідеології, розвиток плюралізму думок і гласності, руйнування механізму репресій та звільнення громадян від постійного страху, недосвідченість мас у політичній сфері (особливо там, де тоталітаризм панував тривалий час) і ін. Як далеко цим шляхом просунулося те або інше посттоталітарне суспільство, залежить від конкретних обставин.

На закінчення хотілось би додати, що політичні режимі, що утворять проаналізовану тріаду, являють собою типи ідеальні. Це значить, що в реальності вони ніколи не зустрічаються в "чистих" формах. Проте кожен тип являє собою сукупність реально існуючих своєрідних якостей і чітко відокремлені від інших типів.

Контрольні запитання

1. Які переваги аналізу політичного життя суспільства за допомогою поняття “політичний режим”?

2. У чому полягає різниця між класичними та сучасними підходами до розгляду демократичного режиму?

3. З якими труднощами, на вашу думку, зіштовхуються посткомуністичні країни в умовах демократичного транзиту?

4. Як співвідносяться та в чому відрізняються основні недемократичні режими?

5. Який політичний режим є найбільш адекватним для сучасного українського суспільства? Обгрунтуйте відповідь.

Розділ 4. Інституціональні основи політики