Достовірно і точно визначити кількість жертв голодомору 1932–1933 рр. складно. Це зумовлено такими причинами:¹

становище з реєстрацією РАЦС (реєстрація актів цивільногого стану) демографічних подій стало значно заплутанішим наприкінці 1933 р., в зв'язку з покладанням відповідальності за записи про народжуваність та смертність на НКВС СРСР;

не всі сільські ради встигли передати реєстраційні документи в районні РАЦС і вони були втрачені під час німецько-румунської окупації 1941-1944 рр.;

значна частина реєстраційних документів РАЦС була втрачена під час їхньої евакуації на Схід у 1941 р.;

міграція населення, хоч і в незначній кількості, відбувалася і в цей трагічний період;

переписи населення, які відбувалися у 1937, 1939 рр., включали сім’ї військових, кількість яких значно збільшилася в прикордонних областях перед В.В. війною;

не встановлена точна кількість переселенців в Україну з інших республік під час голодомору 1932-1933 рр. та після нього;

не дотримувався точний облік померлих від голоду, часто в графі про причини смерті запис відсутній;

в багатьох селах районів смертність від голоду применшувалась, а в деяких взагалі не фіксувалася;

постійні адміністративно-територіальні зміни також ускладнюють визначення кількості жертв голодомору.

Результати демографічних змін в СРСР мав визначити другий Всесоюзний перепис населення, який планувалося провести в грудні 1933 р.

Однак, у зв’язку з демографічними катаклізмами, пов’язаними з масовими репресіями, колективізацією сільського господарства, що призвело до переміщення і фізичного знищення величезної кількості людей, стихійною міграцією із сіл в міста, і врешті голодомором 1932-1933 рр., проведення перепису кілька разів відкладалося.

Перші ж закриті результати перепису 1937 р. були вражаючими. Замість „передбачуваних” 180 млн. чол. у країні налічувалося 162 млн. чол.²

Організаторів перепису звинуватили в необ’єктивності і заарештували. Начальника Центрального управління народногосподарського обліку Держплану СРСР І. Краваля, який відповідав за перепис, розстріляли.

Перепис населення країни відбувся тільки в 1939 р., його статистичні дані в основному задовільнили Сталіна.

У порівнянні з останнім переписом 1926 р., населеня СРСР зросло з 147 млн. 028 тис. чол. до 170 млн. 557 тис. чол.; кількість росіян збільшилася з 77 млн. 791 тис. чол. до 99 млн. 591 тис. чол.; білорусів – з 4 млн. 739 тис. чол. до 5 млн. 275 тис. чол. Кількість українського населення зменшилася з 31 млн. 195 тис. чол. до 28 млн. 111 тис. чол., що складає різницю – 3 млн. 084 тис. чол.³

Більшість вчених, науковців-істориків стверджують про фальсифікацію перепису населення 1939 р. і називають число жертв голодомору 1932-1933 років в Україні від 7-ми до 10-ти млн. чол. До речі, саме такі цифри прозвучали в ООН у 2003 р.⁴

На Поділлі (Вінницька область в рамках 1932-1933 рр. об’єднувала 71 район Вінниччини, Хмельниччини, Житомирщини, Київщини)⁵ від голодомору загинуло від 781 тис. 574 чол. до 1 млн. 127 тис. 761 чол.⁶ Архівні джерела містять суперечливу інформацію.

Населення Вінницької області на час її заснування становило 5 млн. 272 тис. 939 чол.⁷ Після відокремлення у жовтні 1932 р. семи районів до Київщини: Бабанського, Монастирищенського, Оратівського, Плисківського, Погребищенського, Уманського, Христинівського⁸(з населенням: 546 тис. 842 чол.)⁹, у Вінницькій області проживало 4 млн. 726 тис. 097 чол. Така ж кількість населення (до голодомору) дається у довіднику з основних статистично-економічних показників господарства районів Вінницької області за 1932 р. – 4 млн. 726 тис. 400 чоловік.¹⁰

На липень 1934 р., за даними сектору „особий” Вінницького обкому КП(б)У, населення області зменшилося до 3 млн. 598 тис. 336 чол.¹¹ Різниця складає 1 млн. 127 тис. 761 чол.

Отже, вірогідніше всього, протягом 1932-1933 рр. подільський регіон втратив 1 млн. 127 тис. 761 чол. Звичайно, не можна стверджувати, що всі подоляни стовідсотково стали жертвами голодомору (деяка частина з них змогла втекти на новобудови, інша – за кордон), але значно переважна більшість померла саме від голодної смерті.

У вересні 1937 р. Монастирищенський, Оратівський, Плисківський і Погребищенський райони знов увійшли до складу Вінницької області.¹²

Стосовно тільки районів сучасної Вінницької області, документами Державного архіву Вінницької області підтверджується, що кількість населення Вінниччини зменшилася під час Голодомору 1932-1933 рр. на 531 025 чол.¹³

Якщо в лютому 1932 р. (на час утворення області) в районах сучасної Вінницької області проживали 2 млн. 580 тис. 732 чол., то після голодомору, в 1934 р. – 2 млн. 049 тис. 707 чол. У зв’язку з тим, що наприкінці 1932 р. більшовицькою владою в Україні був введений паспортний режим, який забороняв селянам залишати вимираючі села, зазначені 531 тис. 025 чол. майже стовідсотково можна вважати жертвами Голодомору 1932-1933 рр. (У відсотковому відношенні – 20,5 %, кожен п’ятий житель Вінниччини).¹⁴

Виявлені архівні документи об’єктивно підтверджують кількість жертв Голодомору 1932-1933 рр. у Вінницькій області, а більшість вказаних цифрових показників підкріплюються ще й кількома джерелами.

Приблизно така ж кількість жертв Голодомору 1932-1933 рр. у Вінницькій області (568 тис.) оприлюднені відомим англійським вченим Віткрофтом, вони базуються на дослідженні архівних даних, які зберігаються в Російському державному архіві економіки і визначаються 5-6 разовим збільшенням смерності населення в цей трагічний період.¹⁵

На жаль, досить часті адміністративно-територіальні зміни на теренах Подільського краю (наприклад, вже у 1935 р. започаткували функціонування ще 14 районів)¹⁶ затрудняють абсолютну точність показників демографічної статистики, але нижче подані в таблиці дані є найближчими до достовірності кількості загиблих від Голодомору вінничан.

Володимир Петренко