Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Выберите тип работыЧасть дипломаДипломная работаКурсовая работаКонтрольная работаРешение задачРефератНаучно - исследовательская работаОтчет по практикеОтветы на билетыТест/экзамен onlineМонографияЭссеДокладКомпьютерный набор текстаКомпьютерный чертежРецензияПереводРепетиторБизнес-планКонспектыПроверка качестваЭкзамен на сайтеАспирантский рефератМагистерская работаНаучная статьяНаучный трудТехническая редакция текстаЧертеж от рукиДиаграммы, таблицыПрезентация к защитеТезисный планРечь к дипломуДоработка заказа клиентаОтзыв на дипломПубликация статьи в ВАКПубликация статьи в ScopusДипломная работа MBAПовышение оригинальностиКопирайтингДругое

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

 

Важливим, насамперед, у дослідженні податкової системи більшовицької держави, є аналіз статей закону про єдиний сільськогосподарський податок 1927/28 „окладного” року, який дає змогу зробити висновок, що вже на той час норми оподаткування були значно завищеними і стрімко розорювали одноосібні селянські господарства.⁵

У вказаному законі читаємо: „Розділ І. Загальні твердження. П. 1. Єдиному сільськогосподарському оподаткуванню підлягає вся людність, що займається сільським господарством...

Розділ ІІ. Вирахування оподатковуваного прибутку. П.13. Прибутки кожного окремого господарства обкладувані єдиним сільськогосподарським податком, вираховуються в грошових одиницях (карбованцях і копійках)...

П. 20. Для союзних республік встановлюються такі пересічні норми прибутковості нижчепозначених джерел з десятини землі (в карбованцях)”:

 

Союзна республіка	Засіяної десятини	Ріллі дес– ни	Сіножаті дес - ни	Городу й баштанів	Садку дес – ни	Вино- градника	Тютюну дес – ни
РСФРР	42	31	20	150	125	200	200
Укр. СРР	52	36	30	150	150	180	200
Біл. СРР	50	33	25	175	120	-	-
ЗСФРР	45	30	-	140	150	200	250
Узб. СРР	30	-	-	200	200	330	310
Турк. СРР	35	-	-	300	300	500	-

 

Зазначені цифрові дані засвідчують, що українське селянське господарство повинне було сплатити протягом року податок за користування сімома десятинами (одна дес. - 1,1 га)⁶ землі, яку вони орендували в держави,⁷ у розмірі 798 крб.

Переважна більшість подільських господарств були малоземельними (0,75 дес. на особу),⁸ тому в середньому одне господарство орендувало у більшовицької держави тільки біля 2-х дес. землі (на Вінниччині: від 1 до 2 дес. – 57 % селян, від 2 до 3 дес. – 24 %, від 3 до 4 дес. – 11 %).⁹ У зв’язку з цим, зазначена вище загальна грошова сума суттєво зменшувалася і для переважної більшості селянських господарств становила приблизно 200 крб. Величина суми залежала ще й від того, під яку сільськогосподарську культуру використовувалася земля селянами.

Наступна таблиця засвідчує оподаткування прибутковості однієї голови худоби та вулика.¹⁰

 

Союзна рес-ка	Коня, верблюда	Великої рог.худоби	Вола	Осла	Вівці й кози	Свині	Вулика (рамки)
РСФРР	20	17	13	5	1,3	6	5
Укр. СРР	25	20	15	5	1,5	7	5
Біл. СРР	22	18	13	5	1,2	7	5
ЗСФРР	15	13	13	5	2,5	5	5
Узб. СРР	15	15	13	5	3	5	5
Турк.СРР	15	12	10	5	3	5	5

Вище вказані дані таблиці свідчать, що навіть при наявності в господарстві однієї голови кожного виду худоби та рамки вулика, сільськогосподарський податок для українського господарства зростав ще на 78,5 крб. і разом з податком на землю становив до 300 крб.

Але, з кожним роком, як підтверджують архівні джерела, величина сільськогосподарського податку в Україні тільки зростала.

Вже через рік, у 1929/1930 господарському році, який започаткував масову суцільну колективізацію (колгоспи тільки у вказаному році були частково звільнені від податку на землю і повністю звільнені від податку на худобу),¹¹ грошова сума єдиного сільськогосподарського податку для подільського одноосібного господарства відчутно зросла і становила (в карбованцях):¹²

 

Округи	Засіяної дес-ни	Ріллі дес-ни	Сіножаті дес-ни	Городу й баштанів	Садку дес-ни	Виноград- ника	Тютюну дес-ни
Проскурів. Округа	70	52	30	150	140	-	125
Кам’янец. Округа	61	50	30	150	140	160	125
Мог.-Под. Округа	62	48	30	150	140	200	125
Тульчинс. Округа	76	56	33	150	140	160	125
Вінницька Округа	78	57	30	150	140	-	125

 

Цифрові дані засвідчують, що найбільше сільськогосподарський податок для подільських селян виріс, в порівнянні з 1927/1928 господарським роком, на землю під посіви ярих та озимих зернових культур. Якщо у 1927/1928 господарському році з подільського селянського господарства за одну засіяну десятину держава збирала по 52 крб., то з початком суцільної колективізації на Вінниччині даний податок зріс до 78 крб., тобто, на 26 крб. Це, насамперед, поснюється намаганням більшовицької влади економічним тиском на одноосібного українського селянина досягти в найкоротші строки (1-2 роки) високих показників суцільної колективізації сільського господарства.

У той же час для аграріїв інших республік європейської частини СРСР, за вказаний вище період, розмір податку за засіяну десятину землі зріс всього на 4 крб., з 42 до 46 крб.,¹³ а для кустарів та ремісників, які в переважно проживали в містечках, розмір податку з прибутку їхнього господарювання був взагалі зменшений на одну третину ставки.¹⁴

В наступному, 1931 господарському році (з цього часу „окладний рік для єдиного сільськогосподарського податку тривав з 1 січня по 31 грудня включно”, у попередніх – з 1 жовтня),¹⁵ більшовики, у зв’язку з масовим потужним опором колективізації в Україні, значно збільшать сільськогосподарський податок для одноосібників і на присадибні городні ділянки, садки та виноградники, відповідно: 230 крб. (було 150 кр.), 200 крб. (було 140 крб.), 350 крб. (було 160-200 крб.).¹⁶

Отже, протягом 1928-1931 рр. більшовицька влада в Україні, використовуючи єдиний сільськогосподарський податок, як механізм економічного тиску на українського селянина, відчутно збільшила його розміри з метою вилучення селянських коштів, розорення одноосібних селянських господарств, придушення опору суцільній колективізації та прискореного вступу селян до колгоспів.

Про важку економічну ситуацію в українському селі, в зв’язку з непомірними поборами, засвідчує значна кількість архівних джерел. Є серед них і звернення у вищі партійні інстанції навіть представників партійної номенклатури Вінницького окружкому КП(б)У. Так, член бюро Вінницького окружного парткомітету Ольховий Г.Д. (репресований у 1937 р.)¹⁷ в доповідній записці у 1930 р., повідомляв: „Приклад: селянин має три гектари землі, має п’ять душ сім’ї, посіяв озимини 1 га, озимини пересічна врожайність по Чечельницькому району рахується 80 пуд. (50 % - 40 пуд.). Насіннєва позика минулого року – 8 пудів і того, селянин повинен здати 48 пудів з гектара, у нього фактично залишається 32 пуда на 5 їдців. По нашим нормам п’ять їдців за рік з’їдять 70 пуд., по 14 пудів на їдця. Значить в селянина не вистачає 38 пудів на харчування. Я взяв приклад кріпкого селянина із контрактантів...”¹⁸

Але більшовицький тоталітарний режим не тільки не зупинився перед назріваючою голодною катастрофою, навпаки, він її ще й прискорив. У постанові ЦК КП(б)У „Про виконання фінансового і касового планів та директив про розгортання товарообігу” від 9 жовтня 1932 р. з грифом „Не для друку”, вказувалося: „В тих районах і селах, де припущено масовий недооблік і затаювання об’єктів оподаткування, провести наново нарахування сільськогосподарського податку... Цілком незадовільно провадилися робота у Вінницькій області по всіх елементах фінансового плану: мобілізація коштів, виконання касового плану, розгортання товарообігу...”.¹⁹

І це в той час, коли в Україні, в тому числі і в селах Поділля, вже лютував голодомор. Про смертність серед селянства від голоду систематично інформували обласні партійні керівники ЦК КП(б)У вже з весни 1932 р.²⁰

Не змінилася ситуація і в 1933 р. Так, в селі Людовка Жмеринського району сім’я селянина Лєбєдєва, яка голодувала, повинна була сплатити різних податків на суму в 700 крб., серед них: сільськогосподарського податку – 130 крб., самообкладання – 188 крб. Про це повідомляв обласний військовий прокурор Вінницький обком КП(б)У, реагуючи на скаргу їхнього сина – червоноармійця.²¹

Таким чином, єдиний сільськогосподарський податок задіювався більшовиками і в роки голодомору, ще більше загострюючи продовольчу кризу, адже в разі відсутності коштів, у селян відбирали продовольство.

1.4 „Самообкладання” селянства

 

Наступним механізмом експропріації селянської власності стало самооподаткування селянства. В період НЕПу селяни добровільно вирішували на сільських сходах скільки і для яких громадських заходів необхідно колективно зібрати грошей.

Головним чином зібрані кошти використовувалися: на шкільне і лікарняне будівництво; організацію лікарських, фельдшерських, ветеринарних і агрономічних пунктів; будівництво і утримання в селах соціально-культурних установ: бібліотек, хат-читалень тощо; протипожежну охорону; соціальний благоустрій – утримання в чистоті колодязів, ставків, озер, майданів, лазень...; будівництво і ремонт мостів, шляхів сполучення; покращання функціонування телефонного зв’язку та пошти. На будівництво дитячих садків та майданчиків, ліквідацію неписьменності, заходи кінофікації та радіофікації села, збільшення фондів бідноти.²² Тобто, практично на всі економічні та соціально-культурні потреби і заходи кошти збирались селянами, більшовицька держава в даний період нічим не допомагала селу.

Більше того, з метою збільшення надходження коштів у державну казну, 11 січня 1928 р. ЦВК і РНК СРСР приймають черговий закон про самообкладання „Про доповнення й зміну постанови Центрального Виконавчого Комітету й Ради Народніх Комісарів Союзу РСР з 24 серпня 1927 року про самооподаткування людности”.²³

На відміну від попередніх законів про самооподаткування, які передбачали добровільний збір селянських засобів для „задоволення місцевих громадських потреб”, новий закон передбачав примусові заходи щодо його виконання селянами. Зокрема, січневий 1928 року закон доповнювався такою статтею: „Загальний розмір самооподаткування не може перебільшувати 35% загальної суми сільськогосподарського податку, що належить із усіх господарств даної оселі в даному окладному році. УВАГА. Ради народніх комісарів союзних республік можуть надавати губерніальним та округовим виконавчим комітетам і відповідним до них органам право дозволяти для окремих волостей і районів підвищувати зазначений в цьому артикулі крайній розмір самооподаткування”.²⁴

Таке трактування закону, а саме, дозвіл підвищувати розмір оподаткування селян без межі стало ще одним наріжним каменем, що узаконив грабунок та призвів до масового зубожіння українського селянства. З цього часу грошовий податок уже не отримували як раніше, його фактично відбирали, щоразу збільшуючи розмір самооподаткування, із заможніших селян до 100 % від розміру с/г податку. В разі відсутності грошей, виконавчі органи влади отримали директиву еквівалентно проводити збір продуктами харчування або сільськогосподарським реманентом.²⁵

У січні 1929 р. Політбюро ЦК ВКП(б) у постанові „Про хлібозаготівлі” (з грифом „Таємно”) ще раз наголосило: „Негайно розгорнути кампанію по проведенню самобкладання…”, рекомендуючи місцевим партійним органам ефективніше використовувати закон про самообкладання для успішного виконання хлібозаготівельних завдань.²⁶

Місцеві партійні та радянські органи влади чітко виконували вказівки „з верху”, вже через кілька місяців Вінницький окружком КП(б)У, доповідаючи про роботу „по самообкладанню”, констатував: „В кожному селі прийшлось описати хліб, забрати та продати по 2-3 господарства за невиконання...”.²⁷

Річна загальна сума платежів більшості селянства Поділля, які обробляли 2 десятини землі, таким чином становила вже від 400 до 600 крб. (враховуючи сплату тільки за сільськогосподарський податок та „самообкладання”). Непомірно велика сума зазначених податків змушувала селян відмовлятися від деяких видів господарювання і пасивніше ставитися до своєї праці. Так, селяни с. Стрижавка Вінницького району відкрито заявляли: „Коли нас грабують, то ми до біса відмовимося сіять. Сіяти не будемо. Засіємо лише для себе, що будемо мати те й з’їмо...”.²⁸

Зведення ДПУ „Про настрої окремих груп села в зв’язку з кампанією по самообкладанню” секретарю Вінницького окружного комітету КП(б)У за січень 1928 року інформували, що промови на сільських сходах набули такого змісту: „Самообкладання нам нав’язують силою... В газетах пишуть одно, що треба брати 35 %, а на ділі зовсім не так, нас обдирають, не можна жити з такими порядками, при такому становищі неможливо зміцнити своє господарство і населення залишиться назавжди бідним... Що це таке, і податок, страховка, самообкладання, займ, чи не є це підготовкою до війни... Нам нема чого самообкладатися, нехай держава нас обкладає... Радянська влада з нас сім шкур дере... Самообкладання рівнозначно ножу в серце... Все беруть та беруть, прийдеться за обріз взятися...”²⁹

Кампанії по самообкладанню, як складова фіскальних визискувань українського селянства, продовжувалися і в роки голодомору. Так, постанова ЦК КП(б)У від 9 жовтня 1932 р. вимагала: „Зобов’язати облпарткоми забезпечити надходження готівки з самооподаткування в межах визначених планом мобілізації коштів...”.³⁰

За невиконання планових завдань, пропонувалося райвиконкомам притягувати сільські ради до судової відповідальності, а уповноважених райпарткомів до партстягнень, передаючи на них справи до партійних контрольних комісій.³¹

І, перш за все, побоювання потрапити в списки репресованих за невиконання планів, змушувало місцевий партактив відбирати останні кошти і продовольство в голодуючих селян. Їх уже не турбувало, чи дана сім’я одноосібника, а чи колгоспника, навіть, сім’ї червоноармійців (що заборонялось вищою партійною владою) піддавались у 1933 р. самооподаткуванню.³²

Отже, задіявши закон про добровільне самооподаткування, більшовицька влада, узаконивши його як обов’язковий, змусила і одноосібників, і колгоспників віддавати останні кошти тоталітарній державі. Не змінилася ситуація стосовно даного фінансового тиску і в роки голодомору, використовуючи місцевий партактив, комсомол, „буксирні “ бригади, влада, із-за відсутності у селянства коштів, відбирала продукти харчування, збільшуючи масштаби трагедії.

 

1.5 „Експертне” індивідуальне оподаткування

 

Не зважаючи на зростання продовольчої кризи та зубожіння селянства, експропріація їхньої власності наприкінці 20-х років тільки посилювалася. Ще одним видом податкового визискування на селі, насамперед одноосібного селянства, стало „експертне” індивідуальне оподаткування 1928 р. Свою назву отримало тому, що здійснювалось групами місцевих „експертів”, які на свій розсуд визначали у кого і скільки ще можна відібрати.

Впроваджувався індивідуальний порядок оподаткування згідно травневої 1928 р. постанови РНК СРСР „Про недоліки в обкладанні селян сільгоспподатком”. Зокрема в постанові йшлось: „Радою Народних Комісарів Союзу РСР при затвердженні закону про сільгоспподаток на 1928/1929 рр. загальна сума була збільшена в порівнянні з 1927/1928 рр. на 90 млн. крб. Це збільшення цілком відповідає зростанню сільського господарства, в особливості збільшення прибутків заможних селян і куркульських верств. Головне завдання полягало і полягає в тому, щоб поряд з новим звільненням 35 % бідняцьких господарств, згідно ювілейної сесії ЦВК СРСР, здійснити перехід на прогресивно-подохідне обкладання, тобто понизити обкладання по сільгоспподатку маломіцних селянських господарств і більшу вагу податку перекласти на заможні й куркульські господарства...”³³

Більш акцентоване роз’яснення суті і необхідності запровадження експертного податку, місцевим партосередкам зробив ЦК КП(б)У у циркулярі з грифом „Таємно” від 16 серпня 1928 р. В ньому наголошувалося: „Однією з особливостей єдиного сільськогосподарського податку поточного року є так зване експертне індивідуальне оподаткування... Воно ставить своїм завданням забрати частину грошових нагромаджень куркульських господарств і використати ці нагромадження в інтересах соціалістичного сектору... Застосування на місцях цього міроприємства повинно обмежити зріст капіталістичних елементів села і сприяти продовженню наступу на куркуля... Ніяких полегшань куркульським елементам не давати... Цим міроприємством дійсно доб’ємось більшого зміцнення навколо партійних організацій широких бідняцько-середняцьких мас села і успішно будемо продовжувати наступ на капіталістичні елементи села”.³⁴

Обмеження, а по-суті знищення капіталістичного сектору на селі, який значно переважав в даний час колективну форму господарювання, а отже, і знищення одноосібного виробника сільськогосподарської продукції – такою була вимога зазначеного циркуляру ЦК КП(б)У. Розпочалась масова ліквідація капіталістичного сектору на селі, тобто розкуркулення заможніших селян, саме впровадженням так званого „експертного” індивідуального оподаткування.

Місцеві партійні керівники разом з сільськими активістами, віднісши і одноосібників-середняків до „експертників”-підкуркульників (визначення „куркуль”, в зв’язку з масовістю експропрійованих, не цілком підходило), чинили на свій розсуд і суд, і розправу. Прикладом є події в с. Гути Тульчинського району, описані в інформаційному листі секретаря райпарткому Гурського: „По об’їзді сіл району з слідчим Ладижинським і представником Окрпарткому тов. Дихном по перевірці роботи до весняної посівкампанії виявлено слідуюче: на 1 лютого 1930 року по Гуті було лише три експертника, по виїзді в село уповноваженого РВК тов. Вовкобруна було дооподатковано в експертному порядку ще 20 господарств, які Райподаткова комісія затвердила і надіслала в село Гути для стягнення податку, надавши їм добовий термін. По закінченню добового терміну, голова сільської Ради, а також представник РВК Вовкобрун та тов. Доб’я (агроном) виїхали в той же день до району. По виїзді їх з села, зібралась біднота в кількості 50 чоловік, які стали забирати у дооподаткованих все майно – аж до ложок і тарілок... Під час конфіскації майна було украдено, невідомо ким, у Майбороди Сави 180 крб. грошей, 2,5 фунти сахару, коров’ячого масла 8 фунтів, в інших... 18 фунтів сала, яке на місці поїли... Із вищезазначених 20 осіб Райподаткомісією трьох звільнено зовсім від експерту, окремим лише зменшили... Крім того по селу Михайлівці без санкції РВК сільрадою забрано у експертників Підлужняка Олекси за незасипку гамазеїв: клеверу – 12 пудів, 1 сівалка, 1 косівка, 2 коней, 13 досок, жолуби, 1 культиватор, 1 плуг, сані, комод, шкаф, упряж, 1 віялка, 2 залізних чани і столик. В другого, Підлужняка Сергія – експертника, забрано: 1 кінь з лошам, кінні граблі, 3 борони, троралка, плуг...”³⁵

Переважна більшість індивідуально обкладених експертників, як підтверджує вказаний документ, були приречені на конфіскацію майна і розпродаж господарств, вони не в змозі були сплатити великі суми експертного податку, тим більше протягом доби. А грошові суми дійсно були астрономічні, якщо у того ж Майбороди Сави єдиний сільськогосподарський податок становив 23 крб., то експертний – 648 крб. У його односельця, Гаврилюка Григора сільськогосподарський податок складав – 14,5 крб, а експертний – 401 крб.³⁶

Незначний розмір сільськогосподарського податку вказаних господарств свідчить, що „експертному” оподаткуванню були піддані також незаможні одноосібники.

Але такий розвиток подій задовільняв більшовицьке керівництво республіки, розкуркуливши тільки за кілька місяців 1929 р. 33 тисячі селянських господарств в Україні, С. Косіор урочисто заявив: „Ми хлібозаготівлі закінчили фактично за три місяці”.³⁷

Десятки тисяч селянських родин зазнали насильницького господарського краху в ході індивідуального „експертного” оподаткування, були вигнані зі свох домівок, змушені були проживати з дітьми у викопаних поспіхом землянках, залишилися без засобів для існування.

Для місцевих „експертів” партійна верхівка надіслала інструкцію „Характерні моменти в роботі районів по виявленню куркульських господарств для оподаткування в індивідуальному порядку” в якій вказувалися критерії, за якими необхідно було обкладати селян експертним податком. До них належали – збільшення прибутку від сільського господарства, нехліборобські заробітки, заняття торгівлею, використання найманої праці, оренда землі, ведення кустарного промислу, фіктивний розподіл господарств; хліборобів - служителів релігійного культу, а також осіб, яких позбавили виборчих прав.³⁸

У вересневому 1929 р. циркулярі Могилів-Подільського окружного парткомітету, давались вказівки, як саме діяти по відношенню до експертників: „Визиваючи кожен день експертників в сільську раду, добитися, на основі рішень загальних зборів селян, повної виплати сільськогосподарського податку...”³⁹

Аналіх зазначених документальних джерел свідчить, що „експертним” податком можна було обкласти практично кожне більш-менш рентабельне селянське господарство; виконати такий податок, в зв’язку з його непомірною величиною, було практично неможливо, що призводило до конфіскації майна, розорення і зубожіння селян-одноосібників; з кожним місяцем бажання продуктивно працювати втрачалося, цьому передували, як і страх бути віднесеним до „куркулів”, так і розуміння того, що влада всеодно відбере, щонайменше всі лишки.

З метою збільшення кількості „експертних”господарств, окружні партійні комітети отримали вказівку визначати невеликий розмір прибутку селянського господарства, яке можна було піддавати „експертному” оподаткуванню. Так, в матеріалах Тульчинського окружного парткомітету (квітень 1929 р.) зазначалося: „Ознакою, що визначає багатість куркульського господарства повинен служити розмір загального прибутку господарства, як оподаткованого сільгосподатком, так і не оподаткованого сільгосподатком, у розмірі 500 крб. і більше... Разом з тим, допустити в окремих випадках застосування експертного порядку обкладання до окремих куркульських господарств з прибутком 400-300 крб., при умові наявності у цих господарствах інших ознак, які визначають їхню багатість...”⁴⁰

Якщо взяти до уваги, що для більшості українських селянських господарств у 1928 р. прибуток становив 500-600 крб.,⁴¹ стає зрозумілим – більшовицька влада могла притягнути до „експертного” оподаткування майже кожне селянське господарство.

Репресії проти селян-„експертників” ще більше посилилися з початком насильницької суцільної колективізації сільського господарства. 5 лютого 1930 р. Політбюро ЦК ВКП(б) в постанові „Про сільськогосподарський податок на 1930/1931 рр.” констатувало: „По відношенню до куркульських господарств. 1. Притягнути до індивідуального оподаткування всі явно куркульські господарства, відмінивши в існуючому законодавстві визначення „багатих куркулів”. Загальну кількість куркульських господарств, які підлягають індивідуальному оподаткуванню, в середньому по Союзу визначити у 3 %. 2. Заробітну плату членів господарств, оподаткованих індивідуально, включати в оподаткований прибуток повністю, якщо вони приймають участь в господарстві або мають у ньому земельний наділ. 3. Всі перераховані в законі про єдиний сільгоспподаток пільги не надаються господарствам, які оподатковані в індивідуальному порядку”.⁴²

Не зважаючи на те, що вже десятки тисяч індивідуально оподаткованих селянських господарств було розорено, кремлівська влада ставила завдання на 1930 р. визначити ще 3 % „куркульських” господарств, тим самим прирікаючи нові селянські господарства на розкуркулення.

Офіційна позиція з цього питання відкрито проголошувалася на сторінках партійної преси. Так, газета „Пролетарська правда” в номері від 22 січня 1930 р. стверджувала, що „знищення соціальної бази українського націоналізму – індивідуальних селянських господарств – є одним із основних завдань колективізації в Україні”.⁴³

Усі націоналістичні „куркульські”, індивідуально оподатковані „експертні” селянські господарства, потраплять до першої масової п’ятивідсоткової хвилі розкуркулення (лютий-березень 1930 рр.⁴⁴ Але на цьому більшовики не зупиняться, нищення селян-одноосібників, а з 1931 р. і колгоспників, систематично продовжуватиметься і протягом наступних 30-х рр.

Так, 15 лютого 1931 р. до Народного Комісаріату фінансів УСРР надійшов циркуляр Наркомфіну СРСР такого змісту: „У зв’язку з явно недостатнім виявленням кількості куркульських господарств, Уряд Союзу в постанові від 23 грудня 1930 р. визнав результати оподаткування куркульських господарств с/г податком в індивідуальному порядку незадовільними і запропонував урядам союзних республік „зобов’язати місцеві ради та виконавчі комітети прийняти міри по виявленню всіх куркульських господарств і оподаткуванню їх с/г податком в індивідуальному порядку, з тим, щоб закінчити визискування податку з куркульських господарств не пізніше 15 січня 1931 р. Першого січня НКФ Союзу телеграфно запропонував Вам надати до 15 січня попередні підсумки довиявлення, а до 25 січня доповісти про остаточні підсумки оподаткування куркульських господарств... Неотримання протягом кількох днів цих повідомлень ставить нас перед необхідністю порушити в Колегії НКФ СРСР конкретно питання про притягнення винних до відповідальності”.⁴⁵

Уряд Української СРР, миттєво відреагувавши на вимоги Москви, цим ще більше загострив ситуацію - спровокувавши класову боротьбу в колективних господарствах, коли запропонував місцевій владі виявляти „куркулів” у колгоспах Так, в лютневій 1931 р. постанові РНК УСРР йшлося: „РНК ухвалила висловити догану Президіям Знаменського, Єлісаветградського, Великоолександрівського, Махнівського, Андрушківського та Снігурського райвиконкомів і Бердичівській міськраді за невиконання директив Уряду про виявлення та оподаткування куркульських господарств. РНК пропонує спільно з організаціями КНС та спілки Рабземлісу негайно виключити з колгоспів та притягнути до індивідуального оподаткування куркулів, в разі їх виявлення у складі колгоспів”.⁴⁶

Як засвідчує постанова, більшовики нищили не тільки одноосібників, пошук ворога-„куркуля” відбувався і в колгоспах, а отже, кожна українська селянська родина могла бути піддана репресіям, що і відбувалося в Україні – відбувалася багаторічна війна з усім українським селянством.

У 1932-1933 рр. процес масових виключень селян з колгоспів та віднесення їх до „експертників” з подальшим розкуркуленням продовжувався. Так, в селах Джуринського району Вінницької області з колгоспів виключали бідняків, і середняків (по 10-20 господарств), відбираючи у селян останє майно та продукти.⁴⁷ Такі ж події відбувалися і в Городоцькому районі (тепер Хмельницька обл.), де в районну прокуратуру кожен день протягом червня-липня 1932 р. надходило від 150 до 200 скарг селян, вигнаних з колгоспів та віднесених до „експертників”.⁴⁸

Масовими були і знущання над селянами в ході фіскальних та продовольчих реквізицій, зокрема, в червні 1932 р. у селі Хоменки Шаргородського району голова сільради Пецік разом з райуповноваженим Подуном, відібравши все майно у сім’ї бідняка Чайковського, протримали останнього в погребі двоє суток. Були спроби згвалтувати дружину Чайковського, його самого кожен день катували, „тримаючи в одній руці наган, а другою наносячи побої”.⁴⁹

Подібна ситуація мала місце і в селах Липовецького району, де місцева влада, за несплату податків, відносила селянські господарства до „експертних” і масово їх розкуркулювала.⁵⁰

Таким чином, індивідуальне „експертне” оподаткування селянства, що широко використовувалося більшовицькою владою протягом 1928-1933 рр., слугувало для неї як методом фіскального визискування українського селянства, так і механізмом остаточного розорення селянських господарств (одноосібників і колгоспників) В період насильницької суцільної колективізації та кампанії „ліквідації куркуля як класу” воно ще більше посилилося і стало одним із чинників посилення голоду.

Державні позики

 

Наступною формою фіскального визискування більшовиками українського селянства стало запровадження системи державних позик. Насамперед, значна увага органів влади, в справі масштабних реквізицій багатомільйонних коштів в українському селі, приділялась розгортанню і виконанню державної внутрішньої позики на індустріалізацію народного господарства СРСР. Дана шестивідсоткова позика була започаткована постановою ЦВК і РНК СРСР 24 серпня 1927 р. на суму двісті мільйонів карбованців в облігаціях, вартістю кожна – 25 крб., терміном на десять років, з 1 жовтня 1927 р. до 1 жовтня 1937 р.⁵¹

Але зазначена грошова сума виявилася недостатньою і 18 червня 1928 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли ще одну постанову „Про випуск другої Державної внутрішньої позики індустріалізації народного господарства Союзу РСР” вже на суму в п’ятсот мільйонів крб., терміном на десять років в облігаціях, вартістю кожна – 50 крб.⁵² У грудні 1928 р. цю позику збільшили ще на п’ятдесят мільйонів крб.⁵³

24 липня 1929 р. ЦВК і РНК СРСР приймають чергову постанову „Про випуск третьої Державної внутрішньої позики індустріалізації народного господарства Союзу РСР” на суму сімсот п’ятдесят мільйонів крб. в облігаціях, вартістю 50 крб. кожна, на десять років, з 1 грудня 1929 р. до 1 грудня 1939 р.⁵⁴

Реалізації вказаної позики розпочалася одразу. Липнева 1929 р. постанова Політбюро ЦК КП(б)У зобов’язувала: „Всім партійним організаціям негайно розгорнути широку політичну роботу за реалізацію 3-ї позики індустріалізації. Особливо велике значення має дана робота на селі, де вперше повинні мати крупну суму (41 млн.)... По відношенню до куркульських прошарків села повинні бути застосовані ті ж заходи громадського тиску через кооперацію, загальні збори селян, комісії сприяння, що і при хлібозаготівлях. Повинні бути прийняті всі міри для того, щоб до 1 жовтня шляхом реалізації позики добитися отримання нал. грошима 15 млн. карбованців, згідно директиви центру.”⁵⁵

Окружні парткомітети, відповідно, в серпні 1929 р. у директивах райпарткомам вказували: „Визнаючи, що при мобілізації коштів у населення стимулюючу роль відіграє хлібозаготівля, райпарткомам розгорнути роботу по стягненню єдиного сільськогосподарського податку, а також, розповсюдження 3-ї позики індустріалізації та збирання коштів по самообкладанню, стежучи за тим, щоб в оплату населення не здавало облігацій попередніх державних позик.”⁵⁶

Районні партійні комітети, в свою чергу, в вересні 1929 р. надіслали місцевим партійним осередкам циркуляри такого змісту: „По позиці індустріалізації. Виділити актив села, членів ЛКСМУ, вчителів, членів сільрад і правлінь усіх кооперацій і т. д. Уповноваженим з реалізації позик на кожні 10 господарств створити ударні групи із комсомольців, учителів, активу села і активу членів союзу, до 20 вересня цього року добитися повного надходження перших внесків підписувачів на облігації, комісії сприяння позики залишаються в тому ж складі, що і є, окрім уповноважених, які знову повинні бути вибрані. Всі ці, вище згадані, повинні добитися повної реалізації позики до 25.Х. цього року контрольних цифр... Пам’ятай гасло: „Ні одного двору без облігації.”⁵⁷

Змушені виконувати поставлені завдання, сільські ради в повному складі, разом з комісіями сприяння позиці (такі комісії утворювалися у кожному селі з 1929 р., на зразок комісій сприяння хлібозаготівлі), нав’язували реалізацію облігацій, по суті – змушували кожну селянську родину придбати її.⁵⁸

Застовований тиск давав результат. У доповідній від 15 жовтня 1929 р. секретаря Мурафського райпарткому Солов’я читаємо: „Про розповсюдження 3-ї позики. На 20 вересня по району підписки зібрано на суму 84565 крб., контрольне завдання було 79060 крб., виконано на 107 %...”⁵⁹

Проте не всі райпарткоми доповідали про успішне виконання розповсюдження позики. В Шаргородському районі, наприклад, на вересень 1929 р. планове завдання було виконано всього на 41 %.⁶⁰ Керівникам райпарткомів, які не стовідсотково виконували планові завдання, окружні парткомітети постійно надсилали директиви з вимогами: „Ліквідувати заборгованість по 3-й позиці індустріалізації... Негайно організувати бригади для перевірки роботи сільських та колгоспних комісій сприяння. При сільрадах організувати бригади з активістів, що виконали свої зобов’язання щодо передплати. Бригади повинні перевірити охоплення всієї сільської людности передплатою... Забезпечити негайне внесення чергових внесків колгоспниками... Негайно ліквідувати заборгованість по попередніх позиках...”.⁶¹

Таким чином, позика на індустріалізацію реалізовувалася серед одноосібників і колгоспників, для відбору грошей у селянства задіювалися комісії сприяння, сільський актив, бригади (в першу чергу – фінансових та кооперативних організацій), обов’язковим для селян було придбання облігацій і за попередні позики. Дана фіскальна позика виконувалася за всяку ціну на протязі 30-х років ХХ ст., незважаючи на те, що у селянських родин відбиралися останні копійки, посилюючи їхнє зубожіння.

Але найбільший фіскальний тиск, який продовжувався навіть в роки голодомору, відчуло українське селянство в ході реалізації більшовиками позики „П’ятирічка за чотири роки”. 3 липня 1930 р. ЦВК і РНК СРСР постановили: „Випустити державну внутрішю виграшну позику „П’ятирічка за чотири роки” на загальну суму в п’ятсот мільйонів крб... Позика випускається терміном на десять років, з 1грудня 1930 р. по 1 грудня 1940 р., в облігаціях п’ятдесят крб. кожна...”.⁶²

В наступному – 1931 році, ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову „Про другий випуск державної внутрішньої позики “П’ятирічка за чотири роки” („Випуск третього вирішального року п’ятирічки”) на суму в один мільярд шістсот мільйонів крб., терміном на десять років, номіналом у п’ятдесят крб.⁶³

Причому, більшу частину цієї величезної грошової суми, а саме – 1 мільярд 200 мільйонів крб, потрібно було реалізувати вже протягом 1930-1931 рр.⁶⁴

Безумовно, що саме ця позика максимально наблизила українське селянство до економічної катастрофи. Ще 9 листопада 1930 р., у зв’язку з відсутністю в селян грошової маси, РНК СРСР прийняв постанову про розрахунок за фінансові борги сільськогосподарською продукцією: „За директивою Уряду. Райсільбанки зобов’язані від селян – здавачів хліба та іншої продукції, приймати доручення на оплату за рахунок належних їм сум різних платежів: сільськогосподарського податку, самообкладання, внески на державну позику тощо. Ці доручення треба виконувати порядком безготівкових розрахунків...”⁶⁵

Отже, фіскальне визискування українського селянства переросло з листопада 1930 р. у продовольчі побори, які, у зв’язку з непомірними фінансовими плановими завданнями і низькою закупівельною ціною на зернове збіжжя, мали повністю виснажити українське село і неминуче призвести до голодомору.

Не зменшилися фінансові та продовольчі побори і в 1932 р. Про реалізацію позики четвертого заключного року п’ятирічки у Вінницькій області (утворена в лютому 1932 р.), кожну декаду місяця повідомляв Вінницький обласний відділ ДПУ своїй керівній інстанції - ДПУ України.⁶⁶

У спецзведеннях з грифом „Цілком таємно” від 1, 10 та 20 липня 1932 р. повідомлялося: „Вся робота проводиться сільрадами кабінетним порядком, без скликання зборів і роз’яснюючої роботи. Сільради призначають бригади, які обходять села і оформляють підписку... Відсутність масово-роз’яснюючої роботи заміняється голим адмініструванням, супроводжується грубими порушеннями політики партії (побиття, арешти, примус, погрози, конфіскація майна і т.д.). Серйозною причиною повільного ходу підписки на позику є продовольчі труднощі... Керівний склад працівників сільрад бездіє, заявляючи: „В даний час немає можливості реалізувати позику і вести розмови з голодуючими селянами”.⁶⁷

В серпневих спецзведеннях ДПУ відклалася така інформація: „Є випадки, коли сільради і правління колгоспів не видають довідки селянам на помол муки, мотивуючи це тим, що вони не придбали облігації... Селяни жаліються, невже Уряд не знає, що в селян немає грошей і немає чого їсти... В селі Зінов’євськ Затонського району середняк-одноосібник Жаховський Антон, не отримавши довідки на помол муки,...почав плакати, при цьому промовляючи: “Грабіжники ви, вимотуєте в мене останню душу, залишаєте сім’ю без хліба”... В селі Верболози Козятинського району колгоспники відмовляються від підписки на позику, мотивуючи це тим, що забрали вже все останнє..., хліб та другі продукти при хлібозаготівлі... В селі Бутовці Грицівського району на загальних зборах колгоспників піднявся крик: „У нас немає хліба. Діти пухнуть з голоду, а тут давай та ще давай, краще купили б дітям хліба, навіщо нам облігації...”.⁶⁸

Фатальним для селянства України стало травневе 1932 р. рішення вищих владних органів СРСР про реалізацію „нової позики“ в розмірі 3-х мільярдів 200 мільйонів крб. Причому, більша частина цієї позики, “Четвертого завершального року п’ятирічки”, повинна була виконана протягом одного місяця, до 25 червня 1932 р. Для її реалізації кремлівська влада пропонувала масово задіяти партактив, робітничі бригади, комісії сприяння.⁶⁹ А Політбюро ЦК КП(б)У вересневою 1932 р. постановою погрожувало обласним парторганізаціям: „Попередити всі обласні організації, що у випадку невиконання ними фінансового і касового планів, вони будуть негайно піддані репресіям.⁷⁰

Кошти, які повинні були здати вже голодуючі українські селяни, були для них астрономічними. Тільки на першу половину жовтня 1932 р. для областей України ставилось таке фінансове завдання (в мільйонах крб.):⁷¹

№ п/п	Регіони України	Робітники і Службовці	Кустарі, ін. населення	Селяни	Всього
1.	Молдавська АСРР	700	170	810	1. 680
2.	Харківська обл.	7. 180	2. 740	20. 600	30. 520
3.	Київська обл.	11. 730	2. 830	20. 900	35. 460
4.	Одеська обл.	1. 990	760	3. 290	6. 040
5.	Дніпропетровська об.	8. 670	1.570	6. 280	16. 520
6.	Вінницька обл.	1. 710	2. 210	10. 750	14. 670
7.	Донецька обл.	10. 570	1. 470	4. 070	16. 110
	ВСЬОГО	42. 550	11. 750	66. 700	121. 000

 

Вище зазначені дані підтверджують, що основний тягар в реалізації позик на Поділлі – аграрному регіоні України – ліг на плечі селянства, в кілька разів перевищуючи фінансові збори з робітників і кустарів. Загальна сума оплати за позику „Четвертого вирішального року п’ятирічки” на 1932 р. становила для подолян 57 млн. крб. (у 1931 р. – 34 млн. крб.).⁷² Для відбору селянських коштів тільки обласне фінуправління мобілізувало на село 50 чол., поповнивши робітничі бригади.⁷³

Облігації позик, в сумі кілька сотень карбованців для кожної селянської родини (величина річної суми залежала від розподілу райвиконкомами та сільськими радами планових фінансових зобов’язань), в роки голодомору влада змушувала купляти одноосібників і колгоспників, наголошуючи, щоб „колгоспники в справі передплати позик вели перед”.⁷⁴ А оголошуючи чергові декадники „Виконання фінансового плану 1932 р.”, більшовики, організовуючи робітничі бригади для фінансових поборів на селі, дали цій акції цинічну назву – „Допомога міста селу в справі реалізації позик”.⁷⁵

Таким чином, застосувавши в українських селах грабіжницьку систему з реалізації державних позик, як одну з методів експропріації, більшовицька влада протягом 1928-1932 рр. прискорила зубожіння селянства. Постійно збільшуючи планові завдання, змусивши колгоспників і одноосібників розраховуватись за фінансові борги продуктами харчування, сталінський режим відбирав останні засоби для виживання.

1.7 Державне „окладне” страхування селянства

 

Одним з наступних економічних механізмів вилучення коштів, що призвело до зубожіння українського села стало державне страхування селянства. Постановою Ради Праці та Оборони СРСР Про обов’язкове окладне страхування в сільських місцевостях на 1927-1928 рр” від 24 вересня 1927 р., більшовицька влада започаткувала примусовість страхування для селянства, яке продовжувалося і протягом 30-х рр. ХХ ст.

У постанові акцентувалося: „Установити на 1927-1928 бюджетний рік на території Союзу РСР сільське обов’язкове окладне страхування будівель від вогню..., рослинних культур від градобою, свійських тварин від смерти, а саме: рогатої худоби віком од 1,5 року (по Україні – од 1 року) і коней, верблюдів... за нормами й тарифами зазначених в додатку... Дозволити Головному Правлінню Державного Страхування Союзу РСР..., як спробу, завести обов’язкове окладне страхування засівів од замочування та вимерзання в Коростенській, Проскурівській, Полтавській, Київській й Харківській округах України... Дозволити економічним нарадам республік... змінювати, в межах до 20 %, тарифи (збільшення або зменшення)...”⁷⁶

Норми й тарифи державного обов’язкового окладного страхування для округів союзних республік передбачали надходження таких грошових сум (подаються частково, в карбованцях):⁷⁷

 

№ п/п	Республіка, округа	Будівлі від вогню	Рослини від градобою	Велика рогата худоба	Коні
1.	РСФРР, Воронежський округ	150	20	25	40
2.	БСРР, Бобруйський округ	200	20	20	30
3.	УСРР, Вінницький округ	200	25	35	35
4.	УСРР, Проскурівський округ	200	25	30	30

Відомості таблиці свідчать, що з 1927 господарського року українському селянину потрібно було, в обов’язковому порядку, віднайти ще біля 300 крб. (враховуючи плату за хату і тільки одну одиницю великої рогатої худоби та одного коня) для сплати державі коштів на окладне державне страхування.

Тарифи державного страхування зростали для українських селян з кожним наступним господарським роком, наприклад, для селян Вінницького округу в такій прогресії (в карбованцях):⁷⁸

 

Господарський рік	Будівлі від вогню	Рослини від градобою	Велика рогата худоба	Коні
1927/1928 рр.	200	25	35	35
1928/1929 рр.	250	25	45	45
1929/1930 рр.	300-600	30	45	45

 

Особливо відчутно зросли тарифи на страхування будівель від вогню, а в цілому подільський селянин, тільки за державне страхування, повинен був виплатити державі вже не менше 400 крб. щорічно, а отже, протягом двох років сума для виплати зросла вдвічі.

З листопада 1930 р. всі селянські господарства – боржники проплат на державне страхування змушені були сплачувати ще й пеню, що складала: за один день заборгованості: одноосібники – 2 коп. з 10 крб, колгоспники – 1 коп. з 10 крб., „куркулі” – 7 коп. з 10 крб.⁷⁹

Не зменшувався цей вид фіскального тиску, а тільки збільшувався і протягом наступних років – років голодомору. У зв’язку з тим, що страхуванню підлягали і колгоспи, збільшився об’єм роботи і відповідальність за виконання фіскальних завдань, тому з лютого 1931 р. влада вирішила передати всю діяльність в справі страхових операцій Народному Комісаріату фінансів Союзу РСР, ліквідувавши республіканські управління та крайові контори Держстраху.⁸⁰

Методи фіскальних поборів в українському селі на державне страхування залишалися такими ж, як і за інші повинності – насильницькими. Використовуючи різного роду бригади, партійний і сільський актив, комісії сприяння, КНС, комсомол..., для насильного вилучення селянської власності, більшовики не церемонилися у виборі методів. Так, у доповідній секретаря Мурованокуриловецького райпарткому Кушнірука до секретаря Вінницького обкому КП(б)У Алєксєєва (квітень 1932 р.) з грифом „Таємно” читаємо: „РПК повідомляє, що в селі Дерешова 30 березня мали місце ряд фактів обурливого перекручування лінії партії. Сільські організації в тому числі і партгрупа, замість того щоб провести широку масову роботу серед невеликої групи одноосібників (40 господарств) і організувати їх на ліквідацію прориву в підготовці до сівби та мобілізації коштів, стали на шлях грубих обурливих заходів: арешти і утримування в холодній брудній хаті тих селян, які не виконали завдань і знущання над ними; штрафування селян і негайне стягнення штрафу кутковими бригадами; в примусовому порядку стягнення з селян продуктів для харчування бригад (хліб, яйця, кури...); нарешті, двох селян бідняків примусили ходити по селу і носити на плечах дошку з написом „зривників 3-ї більшовицької весни на громадський буксир...”⁸¹

Не маючи змоги виконати фінансові планові завдання багаточисельних податків, позик, зборів тощо, українські селяни за борги піддавались репресіям: фізичному насиллю, конфіскації майна та хліба, а з початком колективізації і розкуркуленню. Так, „за несплату різних боргів”, в тому числі боргів за страхування, 18 березня 1931 р. була розкуркулена в с. Вонячин Літинського району багатодітна мати Яремчук Степанида, власниця такого майна:⁸²

 

№ п/п	Назва селянської власності	Кількість	Оцінка в крб.
1.	Хата під соломою	1	75
2.	Клуня під соломою	1	50
3.	Шопа	1	35
4.	Бочки	1	50 коп.
5.	Клевер	15 пудів	7,5
6.	Околоти	5 кіп	15
7.	Цибрів	1	1
8.	Вуликів	30 штук	175
9.	Шафа	1	10
10.	Бочонків	4	8
11.	Бочонків	3	6
12.	Серпів	4	1
13.	Пасічна шапка	1	50 коп.
14.	Медокачка	1	10
15.	Віз	1	10
16.	Плуг	1	5
17.	Порожні вулики	5	2,5
18.	Стибник	1	60

 

Незважаючи на те, що загальна грошова сума всього майна становила всього 472 крб., дане господарство, в якому вже не було ні худоби, ні птиці, сільська рада визначила як „куркульсько-заможне” господарство. Все майно і будівлі були передані колгоспу, а саму „куркульку”, яка насмілилася вийти з колгоспу в 1930 р., разом з чотирма малолітніми дітьми, виселили за межі села.

До речі, фінансовий, тільки податковий, наростаючий тиск на зазначене господарство був таким: 1927 р. – 57 крб. 60 коп., 1928 р. – 113 крб., 1929 р. – 114 крб. В 1930 р. господарство вже повинно було сплатити: 153 крб. - податок, 153 крб. – самообкладання, 153 крб. – облікове страхування, разом – 459 крб., (без врахування позики та інших поборів).⁸³

Ці дані свідчать, що фіскальний тиск протягом кількох років збільшився на подільське селянство майже у десять разів, з 57 крб. до 459 (без позик), виконати всі планові завдання-побори стало неможливо, а за невиконання хоча б однієї – слідувало розкуркулення.

Таким чином, державне обов’язкове окладне страхування селянства, як один із задіяних більшовиками механізмів експропріації власності в українському селі, становило для селянського господарства непомірно велику суму - до 400 крб. за рік і також відіграло злочинну роль в економічному розоренні селянських господарств України.