Труднощі, що виникають у дитини в школі, можуть бути викликані не лише несформованістю особистішої сфери, індивідуальними фізіологічними властивостями нервової системи, але й можуть бути викликані несформованістю внутрішньої позиції школяра [9; 10]. Доведено, що навчальна діяльність протікає успішно, якщо вона стимулюється мотивами, що йдуть від самої навчальної діяльності, так і мотивами, що викликаються позицією школяра.

Молодший шкільний вік найбільш глибоко і змістовно представлений у працях Д.Б.Ельконіна, В.В.Давидова, Л.І.Божович, їх співробітників і послідовників (А.К.Маркова, Ю.А.Полуянов, Г.А. Цукерман).

У дошкільника є дві сфери соціальних взаємин "дитина-дорослий" і "дитина-діти", які зв'язані ігровою діяльністю. Результати такої діяльності не впливають на взаємини дитини з батьками, взаємини всередині дитячого колективу, які теж не впливають на взаємовідносини з батьками. Ці взаємини існують паралельно.

У школі виникає нова структура взаємин: система "дитина - дорослий" розділяється на "дитина - батьки" і "дитина - вчитель" [15, 23, 42]. Вперше ставлення "дитина - вчитель" стає ставленням "дитина - суспільство". Саме в образі вчителя представлені вимоги суспільства, в школі існує система одинакових еталонів, одинакових критеріїв для оцінки: всі рівні перед "шкільним" законом. І якщо вчитель по відношенню до правила допускає лояльність, то правило порушується з середини. Дитина починає ставитись до іншої дитини з позиції того, як ця дитина ставиться до еталону, який вводить вчитель. Ця ситуація "дитина - вчитель" пронизує все життя дитини в школі, особливо у початкових класах. Тому соціальна ситуація розвитку дитини вимагає особливої діяльності - учбової.

У дошкільному віці засвоєння знань є результатом певної діяльності. Учбова діяльність - це діяльність, безпосередньо спрямована на засвоєння науки і культури, накопичених людством. Ці предмети науки і культури особливі, з якими треба навчити діяти.

Учбова діяльність не дана у готовій формі. Коли дитина приходить до школи її ще не має. Тому завдання початкової школи — навчити дитину вчитись. Перші труднощі полягають у тому, що мотив, з яким дитина приходить до школи, не пов'язаний із змістом тієї діяльності, яку вона повинна виконувати в школі [68: с.262]. Мотив і зміст навчальної діяльності не відповідають один одному, тому мотив поступово втрачає свою силу.

Мотиваційний компонент відображає бажання чи небажання вчитися. Він дуже важливий, бо від нього залежить входження дитини у нову для неї діяльність, яка відрізняється від ігрової своєю обов'язковістю, розумовим напруженням, необхідністю подолання труднощів, тощо.

Оскільки мотив навчання - це спрямованість учня на різні сторони навчальної діяльності, то розрізняють дві великі групи мотивів [56; 57, 58; 73]:

1) Внутрішні (пізнавальні) мотиви, які зв'язані зі змістом навчальної діяльності і процесом її виконання, і характеризується потребою в інтелектуальній активності, пізнавальним інтересам;

2) Зовнішні (соціальні) мотиви, які зв'язані з різними соціальними взаємодіями школяра з іншими людьми, і виявляються в бажані займатися суспільно значущою діяльністю, у ставленні до вчителя, як до представника суспільства, авторитет якого є бездоганним.

Ці групи мотивів описанні в психологічній літературі [32; 46; 58; 100]. Всі психологи виходили з положення Л.С.Виготського про "зону найближчого розвитку" і тісний зв'язок навчальної діяльності з соціальною. Зокрема Л.С.Виготський писав, що "Правильно організоване навчання веде за собою дитячий розумовий розвиток, викликає до життя цілий ряд таких процесів розвитку, які поза навчанням взагалі зробились би неможливими. Навчання є таким числом внутрішньо необхідним і всезагальним моментом у процесі розвитку у дитини не природних, а історичних особливостей людини" [ЗО]. Крім того, що він ввів поняття "інтерпсихічні" та "інтрапсихічні" процеси. Індивід включений, особливо дитина, у безпосередньо соціально діяльність, розподілену між членами певного колективу, яка має зовнішнє вираження і реалізується за допомогою різних засобів (предметних та знакових). Засвоєння способів виконання цієї діяльності і, перш за все, спосіб використання її засобів, які дозволяють керувати своєю поведінкою, формує в індивіда інтерпсихічні процеси (зовнішні), у томі числі при розгорнутому співробітництві дитини з дорослим в процесі навчання у неї формується саме психічний розвиток людини [32].

Аналіз психолого-педагогічної літератури з проблеми мотивації навчальної діяльності дозволив нам виділити кілька підходів:

1. В.В.Давидов, А.В.Петровський та інші розглядають мотивацію з точки зору її джерел. Вони виділяють:

-внутрішні — це потреба в інформації активності у засвоєнні знань оскільки дифіцит інформації веде до виникнення апатії, нудьги, а отже, й до відставання у навчанні. Такі потреби носять вроджений характер, на відміну від джерел соціально-сформованих (соціальні потреби);

- зовнішні — це потреби, які йдуть з зовні, іншими словами — це вимоги, які ставлять оточуючі, що проявляються у засобах покарання і схвалення;

- особисті - це переконання, установки.

2. Дрейєр виділяє у формуванні мотивації навчання внутрішні і зовнішні джерела. До внутрішніх він відносить усвідомлення цінності предмета, особливий інтерес особистості до предмета бажання добитися визнання, бажаних особливостей, успіхів, уникнути невдач. Тобто вчений розглядає мотивацію з точки зору її соціальних відносин. До зовнішніх джерел відносяться схвалення або осуд з боку вчителя, заохочення, покарання, вплив батьків тощо.

3. А.К.Маркова спеціально займалась проблемою мотивів навчальної діяльності. Вона виділяє пізнавальні і соціальні мотиви [57; с.12]. До перших вона відносить:

-широкі пізнавальні мотиви, які полягають в орієнтації школярів на оволодіння новими знаннями;

- навчально-пізнавальні мотиви, які полягають в орієнтації школярів на засвоєння способів добування знань (інтереси до прийомів самостійного одержання знань, до способів саморегуляції і раціональної організації навчальної діяльності);

-мотиви самоосвіти - спрямованість на самостійне удосконалення способів добування знань.

Таким чином, процес навчання повинен бути побудований так щоб його мотив був зв'язаний з власним, внутрішнім змістом предмета засвоєння. Мотив до суспільно необхідної діяльності хоча і залишається як загальний мотив, але стимулювати до навчання повинен той зміст, якому дитину навчають у школі, вважав Д.Б.Ельконін. Необхідно сформувати пізнавальну мотивацію [56; 68; с. 263].

Формування такої пізнавальної мотивації тісно зв'язане зі змістом і способами навчання. При традиційних способах навчання формування пізнавальної мотивації може і не бути. Перетворенню діяльності, яка ще не є навчальною, у навчальному в якості однієї з передумов є зміна мотивів. На жаль, у школі зазвичай працюють методами зовнішніх стимулів, і в якості зовнішньої такої сили є оцінка - у школі виникає система примусу. Але справжня мотивація буде мати місце тоді, коли діти будуть бігти в школу, де їм буде добре, і цікаво. Для цього потрібно корінні і радикальні зміни змісту навчання у школі. Це було здійснено в експериментальних школах під керівництвом Д.Б. Ельконіна і В.В. Давидова [32; 39; 48].

До соціальних мотивів А.К. Маркова, Г.А. Цукерман, Ю.А. Полуянов та інші відносять:

- широкі соціальні мотиви - прагнення одержати знання, щоб принести користь суспільству, відповідальність, що пов'язана з глибокою підготовкою до професії;

-вузькі соціальні мотиви (позиційні мотиви), що полягають у прагненні людини зайняти певний статус, одержати схвалення. Зокрема, це -проявляється у прагненні учні зайняти перше місце, біти одним з найкращих — "престижна мотивація";

-мотиви соціального співробітництва - учень прагне усвідомлювати, аналізувати способи, форми свого співробітництва і взаємовідносин з учителем і однокласниками, постійно удосконалювати ці форми.

Але не сама наявність соціальних і пізнавальних мотивів визначають сутність особистості школяра, її спрямованість, а їх якість. Тому А.К.Маркова виділяє дві характеристики, мотивації [57; с. 14]: змістовну, що зв'язана зі змістом здійснюваної школярем навчальної діяльності, і динамічну, що зв'язана з формою, динамікою вираження цих мотивів. До змістових належить наявність особистішого смислу навчання для учня, наявність мотиву дієвості (реальний вплив на хід навчальної діяльності і всієї поведінки учня), місце мотиву в загальній структурі мотивації, самостійність виникнення і прояву мотиву, рівень усвідомлення мотиву, ступінь розповсюдження мотиву на різні типи діяльності. До динамічних характеристик належить стійкість мотивів, його емоційне забарвлення і сила (його вираження, швидке виникнення).

Як зазначав С.Л. Рубінштейн, "вузлове питання — це питання про те, як мотиви, що характеризують не стільки особистість, скільки обставини, в яких вона перебуває по ходу життя, перетворюється в те стійке, що характеризує дану особистість" [83; с. 249].

Таким чином, учбова діяльність протікає успішно, якщо вона стимулюється мотивами, що йдуть від самої діяльності. Але крім цього успіх у засвоєнні знань, навичок і вмінь у початковій школі залежать і від мотивів, що викликаються позицією школяра. На це вказували Л.І. Божович, Л.С. Словіна, І.В. Дубровіна та інші вчені - психологи [9; 10; 68; с. 260].

Зокрема, Л.І. Божович зазначає, що дитина прагне до функції учня. Спочатку вона виконує свої шкільні обов'язки подібно до того, як раніше виконувала правила ролі, що була взята нею у грі. Бажання бути на рівні тих вимог, які до неї ставить позиція школяра є більш сильним, ніж всі інші. Ця "дитяча довільність" зникає тоді, коли дитина звикає до позиції школяра; і переживання, зв'язані з нею, втрачають свій безпосередній позитивний емоційний заряд. На місці цієї "дитячої довільності" повинен сформуватися новий, вищий тип довільності, що відповідає особливостям навчальної діяльності, як повсякденного обов'язку дитини. Але цілеспрямованого формування такого типу довільності у школі, як вже зазначалося вище зазвичай не проводиться, він складається стихійно, далеко не у всіх школярів, часто замінюється стереотипним пристосуванням до шкільних умов і завдань, іншими словами виконання обов'язків школяра втрачає свою безпосередню привабливість і стає нудним, і навіть неприємним обов'язком, при відсутності у дитини мотивації навчання, особливо на початку навчання у школі.

До кінця дошкільного віку у дитини повинна сформуватися досить сильна мотивація до навчання у школі. Саме одним із провідних компонентів готовності дитини до школи є мотиваційний, який включає в себе внутрішні (пізнавальні) мотиви учня (потреба в інтелектуальній активності, пізнавальний інтерес) і зовнішні (соціальні) мотиви (бажання займатися суспільно значущою діяльністю, ставлення до вчителя як до бездоганного авторитету суспільних відносин). Внутрішні та зовнішні мотиви учня складають внутрішню позицію школяра, яка є одним із основних показників психологічної готовності до навчання [46].

Про наявність внутрішньої позиції школяра можна говорити, якщо дитина [73]:

-ставиться до вступу до школи та до перебування в ній позитивно, навіть в умовах необов'язкового відвідування школи прагне до занять специфічно шкільного змісту;

- проявляє особливий інтерес до нового, власне шкільного змісту занять, віддає перевагу урокам грамоти та лічби, а не заняттям дошкільного типу (малювання, співи, фізкультура та інші), має належне уявлення про підготовку до школи;

- відмовляється від характерної для дошкільного дитинства організації діяльності та поведінки (віддає перевагу колективним класним заняттям, а не індивідуальному навчанню вдома; позитивно ставиться до загальноприйнятих норм поведінки (дисципліни); віддає перевагу традиційному для навчальних закладів способу виявлення рівня її досягнень (оцінка) перед іншими видами заохочення, характерними для безпосередньо-особистісних відносин (солодощі, подарунки), визнає авторитет вчителя.

Психологи відмічають, що на межі дошкільного і шкільного дитинства відбувається вперше усвідомлення самою дитиною розходження між її об'єктивним положенням і її внутрішньою позицією [10; с. 35]. Ця потреба утворює так звану суб'єктивну готовність до школи. Поряд з цим існує і об'єктивна готовність - рівень знань і вмінь, з якими дитина йде до школи.

Спостереження показують, що у дитини семи років рівень суб'єктивної готовності до школи може дещо знижуватись через розповідь інших дітей про труднощі у школі, а також через те, що прагнення вчитися до деякої міри задовольняють у дитячому закладі (садочку). Поряд з цим рівень об'єктивної готовності підвищується у зв'язку із загальним розвитком культури, використанням засобів масової інформації. Таким чином у дитини рівень суб'єктивної готовності підвищується, що вже ускладнює подальше формування мотивації у початковій школі.

Несформованість у школяра позитивної стійкої мотивації до навчальної діяльності може стати провідною причиною низької успішності [27; 58; 81; с.212]. Мотиваційна сфера навчання, тобто та, що визначає, стимулює навчальну активність, має складну будову і змінюється у процесі індивідуального і вікового розвитку школярів. Навчальна діяльність, як вважають психологи, є полімотивована, і в її основі різні стимули утворюють певну ієрархічну структуру. Так, наприклад, в учня може існувати спрямованість на процес, на способи своїх навчальних дій, але в той же час він буде орієнтуватися на результати, на оцінку своєї роботи. У школярів, поряд з чисто пізнавальними потребами, навчальними інтересами, можуть діяти мотиви "уникнення" неприємностей тощо.

Зазвичай_?до школи дитина приходить позитивно мотивованою. Щоб у неї не зникло позитивне ставлення до школи, необхідно вже у молодших класах формувати власне навчальні інтереси. Тому зусилля психолога в контакті з учителем повинні бути спрямовані на формування стійкої мотивації досягнення успіху, з однієї сторони, і розвиток навчальних інтересів - з іншої.

Треба зауважити, що сформованість мотивації навчальнії діяльності вчителя може судити не тільки по чисельних і різноманітних проявах ставлення до навчання, але й за рівнем реальної успішності навчальної діяльності: показники шкільної успішності, відвідування і показники сформованості навчальної діяльності школярів. У психолого-педагогічній літературі описано ряд методів вивчення пізнавальних інтересів [ 57; 65; 75; 99]. Більшими реальними для вчителя методами вивчення мотивації є спостереження за поведінкою учнів на уроках і поза ними; спеціально підібрані педагогічні ситуації; індивідуальна бесіда з учнем, що передбачає прямі і непрямі питання вчителя про мотиви, смисл, цілі навчання для даного учня; анкетування, що допомагає досить швидко зібрати масовий матеріал про ставлення школярів до навчання. Найбільш ефективними є два попередніх, оскільки не вимагають спеціального часу, тісно переплітаються з навчально виховним процесом і виявляють факти реальної поведінки школярів у природних умовах шкільного навчання, дають судження школярів. Адже відомо, що найкраще можна вивчити школяра в реальному процесі його навчання і виховання. "Вивчати дітей, виховуючи і навчаючи їх, з тим, щоб виховувати і навчати, вивчаючи, - писав С.Л. Рубінштейн, - такий шлях єдиної повноцінної педагогічної роботи і найбільш плідний шлях пізнання психології дітей" [83; с.185].

Формування спільної мотивації досягнення успіху необхідне для того щоб розкрити "позицію невстигаючого", підвищити самооцінку і психологічну стійкість школяра. Висока самооцінка не встигаючими учнями окремих своїх якостей і здібностей, відсутність у них комплексу неповноцінності і невпевненості в собі відіграють позитивну роль, допомагаючи таким школярам утвердитися в посильних для них видах діяльності, є базою для розвитку навчальної мотивації і здійснення необхідних педагогічних впливів.

Тому можна виділити позитивні і негативні сторони мотивації навчання молодшого школяра [ 40; 56; 57; 58; 70]. В якості сприятливих рис мотивації є позитивне ставлення дитини до школи, широта її інтересів, допитливість. Широта інтересів проявляєтьсь в тому, що дітей цікавить явища оточуючого життя, які не входять до програми навіть середньої школи. Наприклад, програючи сюжети творчих ігор, у дітей реалізуються соціальні інтереси, їх емоційність, колективне ігрове співпереживання.

Мотивація молодших школярів має і ряд негативних характеристик, що перешкоджають навчанню. Так, А.К.Маркова вказує на те, що інтереси молодших школярів [57]:

-недостатньо дієві, оскільки самі по собі довго не підтримують навчальну діяльність;

-нестійкі, тобто ситуативні, швидко задовільняються і без підтримки вчителя можуть гаснути і не відновлюватись (навчальний матеріал і завдання нерідко швидко набридають учневі, викликають втому);

- малоусвідомлені, що проявляються у невмінні школяра назвати, що і чому йому подобається в даному предметі;

-слабо узагальнені, тобто охоплюють один або кілька навчальних предметів, але об'єднаних за їх зовнішніми ознаками;

-містять у собі орієнтацію частіше на результат навчання (знання, причому з їх фактичної, ілюстративної сторони і лише потім -закономірності), а не на способи навчальної діяльності; до кінця початкової школи часом не складається інтерес до подолання труднощів в навчальній роботі (що нерідко опосередковано стимулюється самими вчителями, оскільки в оцінці оцінюється насамперед результат, а не прагнення по подолання труднощів)

Все це обумовлює поверховий, недостатній інтерес до навчання, що називається інколи формальним і безпечним ставленням до школи.

Тому разом із вчителем психологу потрібно створювати умови для переживання школярем успіху і зв'язаних з ним позитивних емоцій [10; 65; 81; 98]. Для цього рекомендується ставити перед учнем такі завдання, які будуть йому під силу для виконання, оскільки вони відповідають його можливостям або знаходиться в зоні його найближчого розвитку. Треба старатися вичленовувати ті сфери діяльності, в ході виконання яких учень може проявити ініціативу і заслужити визнання у школі. Крім того, рекомендується закріплювати усвідомлення школярем наявних у нього досягнень і успіхів. Відштовхуючись від них, треба допомагати йому сприймати чергове навчальне завдання само по собі, без спогадів про переживання, які колись були супутниками попередніх невдач. Тому особливу увагу потрібно приділяти тому, щоб не дати закріпитися новим невдачам. А це можна досягнути, тренуючи волю дитини, потрібно заставляти її доводити розпочату справу до кінця (наприклад, розв'язувати важке завдання одразу не відкладаючи її на "потім" при перших же помилках).

Потрібно звертати увагу і на такі моменти, пов'язані з отриманням невстигаючим учнем оцінки, як її детальне обґрунтування, а також виділення тих критеріїв, за якими іде оцінювання з тим, щоб були зрозумілі самим учнем.

Поступово, виховуючи у невстигаючого учня впевненість у собі, у своїх можливостях і змінюючи тим самим його ставлення до своєї неуспішності, потрібно потім переходити до постановки перед ним конкретної і чіткої мети по подоланню відставання у навчанні. Але, щоб мета була прийнята ним, стала його наміром, необхідно, щоб він сам брав участь в її постановці, в її аналізі, обговорені, усвідомленні умов і шляхів її досягнення.

М.В. Матюхіна пропонує використовувати при організації роботи з невстигаючим учнем перелік того, що він повинен знати і вміти з кожної пройденої теми [58; 65]. Сам учень може відмічати напроти кожного пункту цього переліку, що він засвоїв, чого ще не засвоїв. Такий спосіб роботи дасть можливість учневі бачити свій рух вперед, послідовно ставити і досягати одну мету за іншою, підніматися зі сходинки на сходинку і наочно відобразити своє збагачення знаннями і вміннями. Цій же меті служать і перевіряючі роботи: по тому, як учень з ними справляється, він реально відчуває ріст своїх знань і вмінь, своє наближення до мети. Така організація навчальної діяльності схожа на змагання з самим собою і є важливим мотивуючим фактором, що викликає зростання активності учня.

Ще один шлях, що веде до цього, - формування навчальних інтересів. Психологи, характеризуючи навчальні, пізнавальні інтереси учнів (С.М. Боднаренко, Н.Г. Морозова, М.В. Матюхіна та інші), що не встигають, зазвичай відмічають їх нестійкість, слабкість і пасивність (тобто відсутність впливу на успішність відповідних навчальних занять). Дуже часто пізнавальні інтереси невстигаючих носять вузький характер. Це означає, що вони виникають у зв'язку з певним питанням особистісного характеру і зникають, коли це питання виявляється вичерпаним.

Основна причина дифектів пізнавальних інтересів полягає у відсутності необхідного мінімуму систематичних знань в будь-якій області, що є основою для розвитку стійкого і постійного інтересу. Формування навчальних інтересів можна здійснювати через найпростіші, другорядні інтереси.

Так, інтерес у школярів викликає додатковий розвиваючий матеріал, звертання до їх безпосереднього досвіду, широке використання їх власних спостережень, практичних дій, екскурсій, що несуть пізнавальний характер. Корисні різні "пожвавлюючі" моменти уроку (використання наочних посібників, елементів гри). На основі початкових інтересів до вказаних видів роботи виникає інтерес і до змісту навчальної діяльності і процесу виконання складних навчальних дій. Це ніби другорядні інтереси стають тим визначальним механізмом, завдяки якому розвиваються повноцінні, істинні навчальні інтереси. У цьому випадку роль психолога незначна, можна сказати обмежена. Психолог виступає тільки в якості консультанта вчителя, від якого повністю залежить, чи буде реально діючим цей вид навчальної мотивації.

Аналізуючи психолого-педагогічну літературу з проблеми мотивації навчальної діяльності молодшого школяра, можна прийти до висновку, що мотиваційна сфера на цьому етапі вікової періодизації суттєво змінюється, перебудовується: загальна пізнавальна і соціальна спрямованість дошкільника конкретизується в "позиції школяра" - прагнення відвідувати школу, потім ця позиція задовольняється і повинна бути замінена новим типом відносин - навчально-пізнавальними мотивами і більш зрілими формами соціальних мотивів : інтерес не тільки до нових знань і загальних закономірностей, але й до способів добування нових знань. Це є однією з головних умов підготовки переходу учня в середню школу, а також основою формування позитивного ставлення до навчання у даному віці.

На початку навчання у школярів переважає інтерес до зовнішньої сторони перебування в школі ( сидіння за партою, носіння форми, портфеля), потім виникає інтерес до перших результатів навчальної роботи (до написання певних букв, цифр, до певних оцінок) і лише пізніше до самого процесу, змісту навчання, а згодом - до способів добування знань. Інтерес до способів набування знань при правильній організації роботи у навчанні може вже закладатися в середині молодшого шкільного віку. Поряд з цим виникають і мотиви самоосвіти, але вони представлені найпростішою формою - інтересом до додаткових джерел знань, епізодичним читанням додаткової літератури.

Як вже було сказано, вчитель для молодшого школяра виступає як "новий елемент" соціальних відносин, як ідеал закону і норм суспільства. Тому ставлення учня до вчителя вцілому довірливе і доброзичливе, хоча отримання поганих оцінок засмучує його, оскільки позиційні соціальні мотиви в цьому віці представлені бажанням дитини отримати головним чином схвалення вчителя, через позитивну оцінку. Поряд з цим з'являється прагнення зайняти певне місце серед однолітків. Тому мотиви колективної роботи широко присутні, хоча й у загальному їх прояві, у молодшого школяра. Саме однією з причин зниження інтересу до навчання в початковій школі є зловживання вчителем поганою оцінкою, що знижує прагнення дитини вчитися, її впевненості у своїх можливостях, а поряд з цим принижує дитину, що негативно впливає на статус учня.

У дошкільному віці здатність до постановки цілей набуває форми постановки дитиною в грі певних цілей і їх реалізацію. Досягнення молодшого шкільного віку в цьому напрямку полягають у тому, що тут стають довільними багато психічних функцій, оскільки школяр оволодіває засобами запам'ятовування, зосередження уваги, організації своєї поведінки вцілому, підкорення цієї поведінки вимогам вчителя.

Зокрема, А.К. Маркова [57;с.65] дає характеристики постановки цілей у молодшому шкільному віці:

- учень готовий до прийняття цілей, поставлених учителем;

- учень навчається визначати важливість і послідовність цілей на уроці, а також при самостійній організації свого часу (при дотримані режиму домашніх занять);

-учень може вже самостійно намітити систему проміжних цілей на шляху до мети, що поставлена вчителем, наприклад, може назвати етапи свого розв'язання задачі, а також визначити засоби досягнення цих проміжних цілей.

Але складність постановки цілей у цьому віці полягає у тому, що молодші школярі через несформованість довільності не можуть підкорити себе цілі дорослого на тривалий час, що виражається, наприклад, у відсутності уваги на уроці, постійному відволіканню від даного завдання. Крім того, молодший школяр часто не може співставити намічені ним цілі зі своїми можливостями, тому це призводить до неуспіху в навчальній діяльності, а відповідно і до зниження мотивації. Це з однієї сторони. З другої - процеси цілеутворення учня початкової школи не завжди поспішають до ускладнення завдань навчальної діяльності. А з третьої - процеси цілеутворення недостатньо усвідомлюються, якщо навчальна діяльність будується тільки в умовах підкорення учнів цілям вчителя. Відповідно до цього, труднощі у навчанні можуть бути викликані не тільки відсутністю прийомів і способів роботи в учнів, а й несформованістю мотивації навчання і, в тому числі, її вольових компонентів - процесів цілеутворення. Це часто проявляється саме на перших етапах шкільного періоду дитинства. Така слабкість процесів цілеутворення, невміння виконувати вимоги вчителя є однією із причин негативного ставлення до школи і до навчання. Тому вчитель повинен співвідносити свої вимоги до кожного учня з реальними можливостями його довільної поведінки, а також послідовно і систематично допомагати учням в їх прагненні підкоряти свою навчальну поведінку потрібним цілям. Цьому може допомогти використання ігрових ситуацій, в яких розвивається здібність дитини ставити мету і реалізувати її.

У зв'язку з тим, що діти молодшого шкільного віку на початку навчання ще дуже емоційні, у них зберігається дошкільна безпосередність і мимовільність в діях, формування правильної мотиваційної спрямованості, постановки цілей у школярів повинно супроводжуватись і впливом на емоційне ставлення школярів до навчання.

В психології показано, що емоції розвиваються не самі по собі, а тісно залежать від особливостей діяльності людини і її мотивації.

О.М.Леонтьєв відмічав, специфіка емоцій полягає у тому, що вони відображають відношення між мотивами і можливістю успіху діяльності по реалізації цих мотивів [52;с.198]. Емоції виникають у людини при актуалізації мотиву і при оцінці людиною своєї діяльності. Разом з тим емоції впливають на протікання самої діяльності.

Тому вчителю потрібно турбуватися про створення або відновлення позивного емоційного клімату. В психолого-педагогічній літературі виділяють такі особливості емоційного клімату, які необхідні для створення і підтримання мотивації навчальної діяльності [ 57; с. 21 ] :

1) позитивні емоції пов'язані зі школою в цілому і перебуванні в ній, які є наслідком правильної роботи вчителя та правильного ставлення до школи в сім'ї;

2) позитивні емоції, обумовлені хорошими взаємовідносинами школяра з вчителем і товаришами, відсутністю конфліктів з ними. До цих емоцій відносять емоції престижу і емоції співпереживання;

3) емоції, пов'язані з усвідомленням кожним учнем своїх можливостей у досягненні успіхів у навчальній діяльності, в подолані труднощів, в розв'язанні складних завдань. Сюди можна віднести емоції від позитивних результатів своєї учбової діяльності, емоції задоволення від справедливо поставленої оцінки;

4) позитивні емоції від зіткнення з новим навчальним матеріалом. Але без включення учня в змістовну активну навчальну діяльність при засвоєнні нового матеріалу не можливе тривале утримання уваги школяра і забезпечення внутрішньої мотивації учнів у навчанні;

5) позитивні емоції, що виникають при оволодінні учнями прийомами самостійного набуття знань, новими способами удосконалення своєї навчальної роботи, самоосвіти.

Всі ці емоції в сукупності утворюють атмосферу емоційного комфорту в процесі навчання. Наявність такої атмосфери забезпечує успішність здійснення процесу навчання. Особливо це потрібно коли у дитини склалась тривала ситуація неуспіху у навчанні, що закріпило негативне ставлення до навчальної діяльності, до школи.

Але треба пам'ятати, що постійне емоційне благополуччя, переважно задоволеності собою у школярів в крайніх випадках може призвести до застою в навчанні, до припинення особистісного росту. Тому повинні бути присутні у навчанні і емоції з негативною модальністю. Так, наприклад, емоція незадоволеності є джерелом пошуку нових способів роботи, самовиховання і самоудосконалення. Однак емоції пов'язані з різними труднощами у навчальній роботі, не повинні переходити в емоційну напругу і тим більше в стреси, що призводить до дезорієнтації процесу навчання. Відповідно негативні емоції повинні включатися в процес навчання, але вони повинні обов'язково змінюватись позитивними емоціями. Якщо цього не зробити, то почуття невпевненості в подоланні труднощів знижує самостійність та ініціативу школярів, не стимулює їх до подальшого ускладнення своїх цілей і задач у навчальній роботі.

Треба зазначити, що на протязі молодшого шкільного віку позитивні емоції зростають в ході оволодіння учнями засобами і способами навчальної діяльності, в процесі усвідомлення кожною дитиною відповідності своєї поведінки вимогам школи, задоволення від цього. Негативні ж емоції зменшуються також в прямій залежності від рівня сформованості навчальної діяльності школяра, формування у нього мотивів, адекватних навчальній діяльності, становлення прийомів цілеутворення [57;с.67]. Таке складне співвідношення позитивних і негативних емоцій, забезпечує потрібний мотиваційний тонус школяра.

Своєрідність емоцій у молодшому віці полягає і в тому, що учні цього віку все-таки відрізняються емоційною вразливістю, безпосередністю проявів і зовнішньою вираженістю емоцій. В ході становлення пізнавальних інтересів протягом віку емоції, в процесі навчання, змінюються в сторону їх змістовності, стійкості.

Таким чином, молодший шкільний вік - це початок становлення мотивації навчання, від якого залежить доля всієї мотивації протягом всього шкільного віку. Важливість її полягає в першу чергу, у формуванні позиції школяра, формуванні головного змісту мотивації цього віку - "навчитись вчитись", що безпосередньо є умовою спільного засвоєння знань, вмінь і навичок протягом всього навчання у школі, а потім у вищих навчальних закладах та професійній діяльності.