Соціологія в системі суспільних наук. Специфіка предмету соціології

Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

Соціологія в системі суспільних наук. Специфіка предмету соціології

В залежності від сфери дослідницьких інтересів сучасні наукові дисципліни можна поділити на чотири основні групи: природничі – вивчають світ природи (фізика, хімія та ін.);

Технічні – вивчають світ техніки ( електротехніка, біотехнологія тощо);

Гуманітарні – вивчають світ людини (історія, філософія та ін.);

Соціальні - вивчають світ суспільства (соціологія, політологія, економіка тощо).

Кожна з соціальних наук ( крім соціології) займається якоюсь окремою сферою суспільного життя. Економіка досліджує господарське життя (виробництво, послуги, розподіл, споживання тощо), історія процес розвитку суспільства тощо.

Соціологія - це вивчення соціального життя, груп людей та суспільства. Соціологія вивчає суспільство в цілому все соціальне (суспільне) життя людей, їх спілкування, їх взаємодію.

Отже, соціологія - наука про суспільство як єдину цілісну соціальну систему . Специфіка і відмінність цієї науки від інших суспільних наук полягає в тому, що вона вивчає соціальні відносини між людьми, а також вплив цих відносин на формування людини, на її свідомість і поведінку.

Соціальні відносини – відносини між людьми, як виконавцями певних соціальних ролей. Лише соціологія вивчає суспільство, як цілісний соціальний організм. Використовує данні інших суспільних наук (історії, демографії та ін.). Вивчає поведінку людини (певні правила).

Значення соціології для інших наук полягає в тому, що вона дає науково обґрунтовану теорію про суспільство та його структуру, забезпечує розуміння законів і закономірностей взаємодії його різних сфер. Зв’язок соціології з іншими науками потрібно розглядати швидше через призму тенденції до їх інтеграції, зближення і об’єднання, а ніж до їх розмежування. Соціологія має безпосередній вихід на ряд суспільних і гуманітарних наук: соціальну філософію, соціальну психологію, соціальну статистику, правознавство, історію, політологію.

На сьогоднішній день переважає тенденція до комплексного, всебічного дослідження явищ і процесів суспільного життя, до спільного дослідження кількома науками, до поєднання їх пізнавальних можливостей.

Загальна характеристика емпіричної соціології

Емпірична соціологія (досвід) – комплекс досліджень, орієнтованих на збір та аналіз фактів суспільного життя за допомогою спеціальних методів (опитування, спостереження, аналіз документів та ін).

Емпіричні факти:

- свідомості (думки, судження);

- факти поведінки (вчинки, дії та ін);

- результати діяльності людей (які можуть розказати про людину).

Основний метод аналіз документів або будь якої зафіксованої інформації.

Емпірична закономірність – стійкий зв’язок між двома або декількома змінними.

Соціологія освіти

Соціологія освіти виділилась в окрему галузь в 50 – 60і роки ХХ ст.

Соціологія освіти – галузь соціологічного знання, яка вивчає закономірності та функціонування освіти як соціокультурного інституту, її взаємодію з іншими інститутами і суспільством загалом, а також соціокультурні процеси і соціальну політику у сфері освіти.

В предмет дослідження соціології освіти входять:

- проблеми соціального пізнання і соціального виховання, функцій і розвитку системи освіти, освітньої політики;

- стан і динаміка соціально - культурних процесів у сфері освіти;

- закони, принципи, механізми, технології навчання соціокультурній дійсності;

- проблеми життєвого самовизначення, самореалізації і самоутвердження учнів та студентів;

- проблеми вибору учнями та студентами моральних та інших цінностей життя, визначення свого місця в ньому, свого власного призначення;

- пошук джерел розкриття пізнавальних можливостей особистості, її виховання та навчання в реальних умовах життя людей;

- взаємодія системи освіти з іншими сферами життя, процеси, що виникають під час цієї взаємодії, вплив освіти на розвиток людини, її підготовленість до подальшого суспільного життя.

Структура соціології освіти:

Теоретична соціологія освіти	Займається розробкою теоретико – методологічних проблем реформування освіти, взаємодії державної соціальної політики і громадського суспільства у сфері виховання підростаючого покоління, розробкою моделі освіти на ближчу і подальшу перспективу, визначення шляхів оптимізації освітньої системи тощо.
Прикладна (емпірична) соціологія освіти	Діагностика соціально – педагогічної ефективності різних типів стилів життя, традицій культури, форм соціального спілкування і взаємодії соціальних груп (дітей, вчителів, батьків тощо)
Експериментально – прикладна соціологія освіти	Спрямована на розробку нових соціально – педагогічних, соціально культурних центрів, форм і методів виховної роботи. Соціальної допомоги ,педагогічної корекції, соціальної роботи на вулицях і дитячих майданчиках тощо.

Соціологія сім’ї

Соціологія сім’ї – галузь соціології, яка вивчає формування, розвиток і функціонування сім’ї, шлюбно – сімейних відносин у конкретних культурних і соціально – економічних умовах. Соціологія сім’ї зосереджує свою увагу на аналізі всієї сукупності важливих проблем, пов’язаних із сім’єю.

Предметом вивчення є:

- загальні основи та принципи шлюбу і сім’ї;

- взаємозв’язок сім’ї і суспільства;

- типи соціальних відносин характерних для сім’ї;

- фактори, що визначають чисельність і структуру сімейної спільності;

- зв’язок сім’ї з іншими соціальними спільностями та сферами соціального життя;

- суспільні функції сім’ї, її структура та особливості як соціального інституту і як малої соціальної групи;

- мотивація шлюбів і розлучень, а також соціальні та психологічні фактори, які сприяють плануванню сімейного життя, виникненню та подоланню внутрішньо сімейних конфліктів;

- інтеграція та дезінтеграція сім’ї;

- умови життя сім’ї, етапи життєвого циклу сім’ї та ін.

Сім’я – це об’єднання людей, зв’язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю, об’єднання, що ґрунтується на шлюбі або кровній спорідненості.

Під структурою сім’ї розуміється сукупність відносин між її членами, включаючи крім родинних, систему моральних, духовних відносин, у тому числі відносини влади, авторитету та ін.

Соціологія релігії

Соціологія релігії – галузь соціології, яка вивчає релігію і релігійність, функції релігії в суспільстві. Роль і вплив на суспільство релігійних організацій. Розрізняють два рівні соціології релігії: теоретичний, який охоплює вивчення релігії, як особливого соціального інституту, підсистеми суспільства, та емпіричний, який вивчає релігійність соціальних, регіональних та соціально – демографічних груп з використанням всіх методів конкретно – соціологічного аналізу.

Релігія – це складне соціальне і духовне явище , корені якого виходять з глибинних теренів суспільної історії. Соціальна природа та риси релігії вказують на її зв'язок з розвитком суспільства – певної само відтворюючої системи, де один елемент пов'язаний з іншим. Слово походить від лат. Religio – і означає зв'язок. Процеси прогресивних змін або занепаду духовних цінностей в цілому всього суспільства неодмінно позначаються і на історичній еволюції релігійних вчень, зміст яких становить основу релігійних вірувань. Звідси виникає необхідність комплексного вивчення релігійних вчень з урахуванням їх догматичного змісту й тих суспільних факторів, що обумовлюють історичні особливості виникнення і функціонування тих чи інших релігійних ідей.

Головною соціальною функцією релігії є функция ілюзорно-компенсаторна. Релігія для віруючого – насамперед компенсація (нехай навіть ілюзорна) усіх тягот його земного буття. У свідомості релігійної людини відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського буття, ідеального світу, де панують рівність і свобода.

Релігія виконує регулятивну функцію. Як будь-яка інша сфера духовної культури, вона створює певну систему норм і цінностей , але специфіка яких полягає насамперед у збереженні і закріплені віри у надприродне. Цьому завданню підпорядковані не тільки культові дії, а й сімейно-побутові стосунки, система традицій і звичок. Підкреслимо, що релігія асимілювала багато елементів загальнолюдської моралі. А оскільки Бог , за висловом Ф. Енгельса, є відображенням абстрактної людини, то і релігійна мораль багато в чому має не якийсь надприродний, а людський, суспільний характер.

За певних історичних умов релігія виконує функцію інтегрування . тобто функцію збереження і зміцнення існуючої соціальної системи. Такою, наприклад, була роль католицизму в феодальному суспільстві, православ'я у дореволюційній Росії. Однак у ряді випадків релігія може стати і прапором соціального протесту, як це було, наприклад, із середньовічними єресями та сектами, з протестантизмом, прихильники якого в епоху його зародження боролись проти феодальних порядків.

На рівні окремої релігійної організації релігія виконує інтеграційну функцію , згуртовуючи одновірців. Однак одночасно релігія розглядає і протиставляє один одному послідовників різних релігій, що простежується і в сучасному релігійному житті України.

Релігії притаманна також комунікативна функція , яка полягає в підтримуванні зв'язків між віруючими шляхом створення почуття віросповідної єдності під час релігійних дій, в особистому житті, сімейно-побутових відносинах, а також стосунках у межах різноманітних клерикальних організацій і навіть клерикальних політичних партій.

В умовах сучасного суспільства релігія виконує , головним чином, ілюзорно-компенсаторну функцію. Зазначимо, що не будучи панівною формою масової свідомості, вона задовольняє тільки особисті почуття віруючих.

Щодо світоглядної, регуляторної та комунікативної функції релігії, то в силу збереження релігійних організацій їхні масштаби визначаються особливостями конфесійних течій і категоріями віруючих , на яких, в свою чергу, впливає реальна дійсність.

Соціальні функції релігійних організацій не тотожні функціям релігії , тому що релігійні організації включаються до загальної системи економічних, політичних та інших суспільних відносин і виконують безліч нерелігійних функцій.

Соціологія праці

Соціологія праці та управління – це галузь соціології, спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає працю, трудову діяльність та поведінку, трудовий колектив як специфічну соціальну підсистему суспільства, його соціальні інститути, а також соціальні спільності в сфері праці, соціально – трудові відносини і процеси та закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на них.

Соціологія праці вивчає багато різних проблем: співвідношення соціальних і професійних груп, джерела формування соціальних відмінностей у трудових колективах ( тобто чому є підприємці, управлінці і робітники, які до того ж можуть стати безробітними), специфічні соціальні інтереси соціальних груп, необхідних для організації ефективного розвитку колективів, попередження чи вирішення конфліктів в них.

Соціально – трудові відносини – це відносини, як складаються на виробництві між представниками різних соціальних спільностей. Цей тип відносин актуалізується як відносини рівності чи нерівності між працівниками та соціальними групами ( підприємцями та робітниками та ін.).

Зайнятість – діяльність людини, пов’язана із задоволенням особистих і соціальних потреб, яка є джерелом доходу.

Безробіття – соціальне явище, викликане низькими темпами економічного зростання, змінами у структурі економіки, а також кількісним зростанням потенційної робочої сили.

Праця – цілеспрямована діяльність людей, в результаті якої створюються матеріальні і духовні блага. Соціологія розглядає працю як основну форму життєдіяльності людського суспільства, основну умову його життя.

Трудовий колектив як соціальна спільнота є елементом соціальної структури суспільства і йому притаманний розподіл на групи.

Трудовий колектив як соціальна організація є різновидом соціального інституту і йому притаманна управлінська ієрархія. Характерні ознаки трудового колективу:

- цільове призначення;

- ієрархічність;

- внутрішньо організаційний контроль;

- система соціальних позицій та статусів;

- кооперація зусиль що створює ефект синергії.

Соціологія особистості

Соціологія особистості – спеціальна соціологічна теорія, що досліджує широке коло питань взаємозв’язку особистості з суспільством, соціальними спільнотами і групами.

Предметом соціології особистостей є дослідження особистості, як соціального типу процесу її формування і розвитку, її потреб і соціалізації.

«Особистість» - поняття, яке вводиться для виділення, наголошення неприродної (надприродної, соціальної) сутності людини та індивіда, тобто акцент робиться на соціальному.

Особистість – інтегральна (цілісна) сукупність соціальних властивостей людини, що формується та видозмінюється протягом усього життя людини у результаті складної взаємодії внутрішніх та зовнішніх чинників її розвитку, активної взаємодії із соціальним середовищем.

Кожна людина, яка з’являється у світі, починає засвоювати людську культуру, набувати своєї особливості, входити в суспільство, самоутверджуватись серед інших людей і ставати особистістю. Формування особистості є результатом включенності людини до існуючої системи соціальних відносин шляхом засвоєння нею соціальних функцій, а також усвідомленості нею своєї приналежності до соціуму.

Складний, тривалий процес включення індивіда до системи соціальних зв’язків та відносин, його активної взаємодії з оточенням, у результаті якої він засвоює зразки поведінки, соціальні норми і цінності, необхідні для його успішної дитєдіяльності у даному суспільстві називається соціалізацією.

Соціалізація є основним механізмом взаємодії суспільства і особистості. В процесі соціалізації формуються основні властивості особистості, які забезпечують її життєдіяльність у суспільстві.

Рівні соціалізації:

- об’єктивна (соціально – економічна) в результаті якої людина обіймає певну позицію, положення в структурі спільноти;

- функціональна, що обумовлює виконання людиною певних функцій, ролей;

- нормативна, що визначає готовність людини діяти певним чином для досягнення власних цілей, узгоджених з цілями діяльності спільноти;

- міжособистісну, що визначає ставлення оточення до індивіда, оцінку його взаємодії з ним.

У сучасному суспільстві кожна людина виконує низку ролей (студента, громадянина держави, клієнта і т. д.). Вся сукупність соціальних ролей, що виконується однією особистістю називається рольовим набором. Соціальні ролі – це способи поведінки, які відповідають прийнятим у суспільстві, спільноті нормам та здійснюються у залежності від статусу особистості. Властивості особистості, що сформувалися у наслідок виконання нею певних соціальних ролей, змінюють структуру особистості. Соціальний статус людини, як і статус групи, до якої вона належить, мають вирішальне значення у формуванні властивостей особистості, із зміною статусу діапазон властивостей особистості розширюється.

Соціальна структура особистості:

- інтегрованість особистості у соціальне середовище;

- спрямованість особистості як її домінуюче соціально зумовлене ставлення до соціальної дійсності, що оточує людину;

- соціальна активність особистості та її здатність до саморегуляції поведінки, життєвий самоконтроль.

Основою для визначення мети діяльності людини є ціннісні орієнтації - орієнтації особистості стосовно соціальних цінностей. Ціннісні орієнтації є продуктом соціалізації людини.

Цінності особистості – це відносно стійке та соціально обумовлене ставлення особистості до об’єктів духовного та матеріального світу, уявлення людини про найбільш значущі, важливі цілі життя та діяльності, а також засоби їх досягнення.

Ціннісні орієнтації – соціальні цінності, що спрямовують діяльність та соціальну поведінку особистості і поділяються нею.

Соціальна поведінка – це дії людини стосовно суспільства, інших людей, до оточуючої природи і речей.

Унаслідок різноманітних причин духовного, економічного, політичного характеру в суспільстві завжди є люди з девіантною поведінкою – поведінкою, що відхиляється від прийнятих у суспільстві цінносно – нормативних стандартів.

Основні види девіантної поведінки:

- Конформізм – повне прийняття цілей суспільства і способів їх досягнення;

- Інноваційна – людина визнає цілі суспільства, але намагається реалізувати їх новим, нетрадиційними засобами (рекет, зловживання, крадіжки та ін.);

- Ритуалізм – людина не визнає суспільні цілі та цінності, однак дотримується прийнятих «правил гри», діє у відповідності до прийнятих суспільних уявлень про припустимі засоби досягнення цілей;

- Ескейпізм (ретрийтизм) – відхід, втеча людини від соціальної дійсності, людиною не визнаються ні цілі, ні засоби їх досягнення (анархія, бродяжництво та ін.);

- Бунт, заколот – людина відкидає суспільні цінності, активно їм протидіє, прагне замінити їх новими.

Соціальні типи особистості – певний фіксований набір суттєвих, таких що повторюються соціальних властивостей особистості, що виявляються в її свідомості та поведінці.

Типи особистості:

- ідеальний – сукупність особистих властивостей, яка на думку сучасників, є бажаною, відіграє роль еталона, взірця;

- базисний - сукупність властивостей, яка дозволяє у найкращі спосіб адаптуватися до конкретних умов життєдіяльності у конкретний час, у даному суспільстві;

- реальний – сукупність спільних, для членів даного суспільства типових властивостей особистості, що переважають на даному етапі розвитку суспільства.

Для соціально – психологічної діагностики властивостей особистості використовують різноманітні методи та методики : спостереження, аналіз документів та продуктів діяльності людини, анкетування, тестування, моделювання ситуації (стажування, виконання конкретних завдань, імітація професійної діяльності).

Мова як елемент культури

Соціологія мови – спеціальна галузь соціології, яка досліджує проблему співвідношення мови та суспільства.

Культура і субкультура

Культура - в загальному сенсі - все те, що було створено, або створюється в процесі суспільної людської діяльності. З допомогою поняття «культура» характеризують особливості свідомості, поведінки і діяльності людей в конкретних сферах життєдіяльності людини.

Субкультура – частина загальної культури, система цінностей, традицій, звичаїв, які притаманні великій соціальній групі (молодіжна, субкультура літніх людей, професійна і кримінальна, національних меншин та ін.). Субкультура групи різниця від домінуючої (культури більшості членів суспільства). Відмінності стосуються мови, поглядів на життя, манери поведінки, зачісок, одежі, звичаїв. Разом з тим, субкультура не відхиляє домінуючі загальносуспільні цінності.

Субкультура – це специфічні норми, погляди і цінності, а також соціальні і духовні потреби, ціннісні орієнтації тієї чи іншої групи, продукти творчості, способи залучення до духовних цінностей, особливості їх освоєння, стиль, спосіб життя та існування. Тобто це такий культурний комплекс, за допомогою якого кожна людина реалізує совою соціокультурну ідентифікацію і який дає їй змогу відчувати себе сучасною та знайти спосіб особистої самореалізації, у тому числі у формах національної культури.

Поняття та види субкультур.

Субкультура – це набір символів, цінностей, норм поведінки, що відрізняють те чи інше суспільство. Кожне суспільство утворює свою субкультуру. Субкультура не відкидає загальлюдську культуру, проте в той же час має свої специфічні відмінності.

Можна виділити національні, конфесіальні, професіональні субкультури організацій, соціальних груп тощо. Термін “національна субкультура” застосовується для визначення символів, вірувань, цінностей, норм поведінки, що характеризує людське спів суспільство в тій чи іншій країні.

Часто культурні меншини докладають особливих зусиль, щоб зберегти своє само буття, захистити свої цінності та вижити у середовищі, де переважають культури більшості населення, які подавляють інші культури. Це явище називається культурним конфліктом.

Другою найважливішою формою є конфесіальна субкультура. Конфесіальна культура складається на основі общності віросповідання, належність до тієї чи іншої церкви. Наприклад, можна говорити про християнську, мусульманську, буддистську культури в цілому. Окремі гілки напрямку в світових релігіях утворюють свої субкультури: наприклад, православну, католичу, протестантську.

Професіональна субкультура утворюється на основі загальних символів, цінностей, норм поведінки, що розрізняються тією чи іншою професіональною групою. Вона тісно пов’язана з змістом роботи і ролью, яку в суспільстві грають її представники.

Культура і контр культура

Контркультура – комплекс соціальних орієнтацій, цінностей. Контркультура проти поставляє себе існуючій, домінуючій культурі, разом з тим відкидаючи пануючі в суспільстві цінності.

Соціальні інститути

Соціальні інститути - сукупність юридичних норм, що регулюють соціально – правові відносини (інститут наслідування, шлюбу тощо ).

В залежності від сфер соціальних відносин виділяють такі соціальні інститути:

- економічні, які забезпечують відтворення і розподіл матеріальних благ, організацію праці, грошовий обіг і т. д.;

- політичні - зв’язані з встановленням виконання і підтримуванням влади;

- соціальні або суспільні;

- інститути стратифікації – визначають розміщення позицій та ресурсів;

- виховні і культурні – створені для зміцнення і розвитку культури, для соціалізації кожного покоління (родинні інститути, сім’я, школа, наукові інститути);

- релігійні, які регламентують відносини людей з представниками релігійних структур (служителів церкви);

- відтворення (інститути шлюбу, сім’ї ).

Складові елементи соціального інституту:

- своя мета, тобто має коло питань, які охоплює своєю діяльністю;

- певне коло функцій передбачених для розв’язання цих питань;

- наявність засобів і установ, за допомогою яких досягаються цілі інституту ( матеріальні, символічні або ідеальні);

- наявність певних санкцій як с стосовно осіб, що виконують інституціоналізовані функції, так і стосовно осіб, що є об’єктом стосовно цих санкцій.

В залежності від сфери дії функцій соціальні інститути ділять на :

- реляційні, які визначають ролеву структуру суспільства за різними критеріями: від статі і віку до виду занять і здібностей;

- релятивні, які визначають можливість індивідуальної поведінки стосовно існуючих в суспільстві норм дій, а також санкції, що карають порушників (всі види механізмів соціального контролю: культурні, зв’язані з релігією, наукою, ідеологією, мистецтвом і т д)

- інтегративні – інститути пов’язані з соціальними ролями, відповідальними за забезпечення інтересів соціальної спільності як цілого.

Етапи утворення соціального інституту:

- виникнення потреби, виникнення якої вимагає сумісних організованих дій, регулювання спільних цілей;

- поява соціальних норм і правил в ході стихійної соціальної взаємодії, яка здійснюється методом проб і помилок;

- поява процедур пов’язаних з нормами і правилами;

- інституалізація норм і правил, процедур, тобто їх прийняття, практичне застосування;

- встановлення системи санкцій для встановлення норм і правил, дефіренційованість їх застосування в окремих випадках;

- створення системи статусів і ролей, які охоплюють всіх без виключення членів інституту.

Соціальна стратифікація

Соціальна стратифікація – це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві в денний історичний проміжок часу. Таку ієрархічно побудовану структуру соціальної нерівності можна уявити як розподіл суспільства на страти ( від лат. Stratum - пласт, прошарок). В якості прикладу можна за рівнем добробуту виділити в сучасному українському суспільстві три основні страти: вищу, середню, нижчу.

Основні страти	Рівень добробуту	Основне коло людей
Вищій клас	Дуже високий	Правляча еліта, крупні бізнесмени, банкіри, фінансисти, частина творчої інтелігенції.
Умовно середній	Від заможного до задовільного	Середні і дрібні підприємці і люди з постійною зайнятістю і регулярним одержанням доходу.
Нижчий клас	Низький і дуже низький	Люди, що живуть біля і за межею бідності.

Отже, соціальна стратифікація – необхідне, неминуче явище, пов’язане з природною різноманітністю функцій соціальних ролей.

Критерії стратифікації: дохід, освіта, влада, престиж.

Д охід - вимірюється в певній грошовій одиниці, які одержує окремий індивід (індивідуальний дохід), або сім’я (сімейний дохід) за певний проміжок часу (неділя, місяць, рік).

Освіта - вимірюється кількістю років навчання (початкова школа – 4 роки і т. д.). Наприклад, професор проходить близько 20 років формального навчання.

Влада вимірюється кількістю людей, на яких розповсюджується прийняте вами рішення. Влада – можливість нав’язувати свою волю або рішення іншим людям, незалежно від їх волі.

Престиж - повага статусу, яка склалася в громадській думці.

Поняття соціальної стратифікації відображає наявність у певному суспільстві численних соціальних утворень, представники яких різняться між собою нерівним обсягом влади та матеріального багатства, прав та обов’язків, привілеїв та престижу. В такому ієрархічно вибудованому розподілі соціокультурних благ знаходить свій вираз сутність соціального розшарування, з допомогою якого суспільство отримує можливість стимулювати одні види діяльності та взаємодії, толерантно ставитись до інших та боротися з небажаним.

Сучасне суспільство орієнтується на фіксований успіх, досягнення якого відкриває більші перспективи і в набутті влади.

Відкритість сучасного суспільства створила умови для вільного переміщення індивіда із класу в клас (наприклад із середнього до вищого). Таке переміщення може бути викликане різними причинами (багато в чому залежить від самої людини її активності, здібностей, таланта і вольових якостей) і носить назву соціальної мобільності.

Відкрите суспільство передбачає високій рівень соціальної мобільності, тобто можливість горизонтальних і вертикальних соціальних переміщень. Водночас воно є плюралістичним і терпимо ставиться до різних форм самореалізації особистості, допускає різний рівень лояльності до самого себе. А це можна розглядати як оду з передумов виділення в ньому ще однієї стратифікаційної групи – маргіналів. Ним позначають «нетипових» представників своєї соціальної спільноти, які, як правило формують власне соціальне середовище, створюють свою субкультуру, дистанціюються від своєї соціальної верстви. Категорією «маргінали» ряд соціологів також позначає людей, які в силу різних обставин втратили, чи добровільно відмовились від зв’язків не тільки із своєю стратою із якої вони вийшли, але й з суспільством в цілому. Це декласовий елемент, люмпен – пролетаріат.

Стратифікації притаманні декілька системних властивостей:

- соціальність (позабіологічність) цього явища;

- традиційність, оскільки нерівність становища різних груп зберігається протягом всієї історії цивілізації;

- універсальність, тобто її історична зумовленість не забезпечує можливості оцінки її оптимальності стосовно конкретного суспільства;

- функціональність, тобто визнання її історичної неминучості передбачає відмову від методологічного сприйняття соціальної нерівності як зла , небажаного в суспільстві феномена, що дозволяє соціології перейти від виконання ролі соціальної критики, від прояву ціннісного почуття справедливості до наукового аналізу реальних відносин між людьми, причин і умов їх існування, їх одвічності і корисності для функціонування суспільства, його розвитку.

У світовій соціологічній літературі для позначення соціальної структури широко використовується термін «стратифікація», що означає «організовування» нерівності в суспільстві. Стратифікація - це поділ суспільства на групи, які перебувають на різних рівнях ієрархічної взаємодії членів суспільства. Традиція, започаткована німецьким соціологом Максом Вебером, пропонує розглядати стратифікацію як багатомірне утворення, обумовлене трьома вимірами: економічним (багатство), соціальним (престиж), і політичним (влада).

Соціальна мобільність

Кожна людина переміщується в соціальному просторі, в суспільстві, в якому вона живе. Іноді ці переміщення сприймаються людиною дуже відчутно і ідентифіковано (наприклад переїзд із Києва у Львів). Все це змінює позицію індивіда у суспільстві і свідчить про його переміщення в соціальному просторі. Проте, існують такі переміщення людини, які важко визначити як соціальні не лише оточуючим людям, а й самим індивідам. Наприклад, дуже складно визначити зміни становища індивіда у зв’язку із зростанням (або падінням) престижу, збільшенням або зменшенням можливостей використання влади, змінами доходу. Разом з тим, такі зміни у кінцевому результаті призведуть до змін в поведінці, системі відносин в групі, потребах, установках, інтересах і орієнтаціях. Такі переміщення можуть викликатися як природними (зміна у життєвому циклі особистості: від народження до старості), так і соціальними чинниками.

Існує два типа соціальної мобільності: горизонтальна і вертикальна.

Горизонтальні переміщення проходять в рамках груп, що утворюються на підставі номінальних параметрів, наприклад переїзд з одного місця проживання на інше, чи перехід працівника на інше місце роботи без просування по кар’єрній драбині. Вони самі по собі не означають «соціального росту» індивіда, хоча за певних обставин, можуть прискорювати або уповільнювати його.

Вертикальні соціальні переміщення передбачають перехід індивіда з нижчої страти до вищої або навпаки.

Соціальна мобільність - це вертикальне або горизонтальне переміщення індивіда в соціальному просторі.

Типи девіантної поведінки

У наслідок різноманітних причин духовного, економічного, політичного характеру в суспільстві завжди є люди з девіантною поведінкою – поведінкою, що відхиляється від прийнятих у суспільстві ціннісно – нормативних стандартів.

Девіантна поведінка

У широкому розумінні У вузькому розумінні – всякі негативні відхилення

Будь – які дії, які не відповідають від соціальних норм

Соціальним нормам і стереотипам Основні форми:

Даного суспільства - злочинність;

Позитивна девіація: - пияцтво і алкоголізм;

- самопожертвування; - наркоманія;

- над працездатність; - проституція;

- героїзм; - гомосексуалізм;

Негативна девіація: - аномія.

- тероризм;

- крадіжки;

- суїцид;

- цинізм та ін.

Соціальна поведінка – дії людини стосовно суспільства, інших людей, оточуючих речей і природи.

Соціальна норма – типовий зразок дії, еталон поведінки, що приписується індивіду, який діє в певній ситуації. Виходячи із власної системи цінностей та у межах соціальних норм, що ззовні регулюють поведінку людини, вона визначає спрямованість своїх дій, свою активність.

Основні види девіантної поведінки (за Р. Мертоном)

- конформізм – повне прийняття цілей суспільства і способів їх досягнення;

- Інноваційна - людина визнає цілі суспільства, але намагається реалізувати їх новими, нетрадиційними засобами (рекет, крадіжки, зловживання, тощо);

- Ритуалізм – людина не визнає суспільні цілі та цінності, однак дотримується певних «правил гри», діє у відповідності до суспільних уявлень про припустимі засоби досягнення цілей;

- ескейпізм (ретритизм) – відхід, втеча людини від соціальної дійсності, людиною не визнаються ні цілі, ні засоби їх досягнення (анархія, наркоманія, бродяжництво та ін).

Соціальний експеримент

Соціологічний експеримент - це спосіб одержання інформації щодо кількісних і якісних змін показників діяльності і поведінки соціального об’єкту внаслідок впливу на нього деяких керованих і контрольованих чинників.

Етапи соціологічного експерименту;

- збирання емпіричних даних;

- визначення вихідного стану досліджуваного об’єкту;

- виявлення тенденцій його розвитку;

- розробка теоретичних концепцій та умов експериментування;

- створення експериментальної ситуації;

- визначення та аналіз підсумків експерименту;

- запровадження висновків експерименту в життя.

Різновиди експерименту

За умовами проведення:

- польові – коли соціальний об’єкт перебуває у природних умовах свого функціонування;

- лабораторні – коли експериментальна ситуація і сам об’єкт формуються штучно.

За специфікою завдання:

- науково – дослідні – в ході яких перевіряється гіпотеза, яка містить елементи наукового знання;

- практичні – які мають на меті запровадження корисної новизни в масових масштабах;

За специфікою зведення гіпотези:

- Паралельні – у яких існують як експериментальна так і контрольна група, і доведення висунутих гіпотез здійснюється на основі порівняння стану двох об’єктів (експериментального і контрольного) в один і той же час;

- Послідовні – у яких контрольна група як самостійно існуючий, розташований поруч з експериментальною групою об’єкт відсутня.

Соціальний експеримент проводиться за тією ж схемою, лише в більших масштабах (наприклад на рівні країни).

Методи аналізу документів

Традиційні: Формалізовані (контент –аналіз)

- Загальні (розуміння, інтуїція, осмислення);

- спеціальні (джерелознавчі, психологічні, юридичні методи).

В соціології найбільш поширеними є традиційний (класичний) і формалізований (якісно – кількісний) метод аналізу документів.

Традиційний аналіз дає суб’єктивну ( з точки зору дослідника) оцінку змісту документа.

Формалізований ( або котент – аналіз) - це метод дослідження, якій застосовується в різних гуманітарних науках. Суть цього методу зводиться до того, щоб знайти такі ознаки , риси, властивості документа (наприклад частота вживання певних термінів), які з необхідністю віддзеркалювали б певні суттєві сторони змісту. Тоді зміст документу стає вимірюваним, доступним точним обчислювальним операціям.

Основні напрямки використання контент – аналізу:

- виявлення і оцінка характеристик тексту як показників певних сторін об’єкту;

- виявлення причин, що обумовили появу повідомлення;

- оцінка ефекту впливу повідомлення.

Умови, за яких використання контент – аналіз в КДС стає необхідним:

- при вимозі забезпечити високій ступінь точності і об’єктивності аналізу;

- за наявності обширного за обсягом і несистематизованого матеріалу, коли безпосереднє використання останнього є затрудненим;

- при роботі з відповідями на відкриті запитання анкет і глибоких інтерв’ю, якщо категорії важливі для цілей дослідження, характеризуються певною частотою появи в документах, що вивчаються;

- коли велике значення для досліджуваної проблеми має сама мова джерела інформації, що вивчається, його специфічна характеристика.

Соціологія в системі суспільних наук. Специфіка предмету соціології

Технічні – вивчають світ техніки ( електротехніка, біотехнологія тощо);

Гуманітарні – вивчають світ людини (історія, філософія та ін.);

Соціальні - вивчають світ суспільства (соціологія, політологія, економіка тощо).

Дата: 2019-07-24, просмотров: 320.

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒