Один з перших (1913 р.) есеїв Архипенка на цю тему – «Карусель П'єро». (ІГєро – персонаж старовинної французької пантоніми, як правило, з розмальованим обличчям). Ним розпочинається тема застосування кольору в скульптурі XX століття. Тут треба нагадати, що Архипенко – «ще новаторство полягає в тому, що колір у західній скульптурі впродовж останніх двох століть був забутий. Безумовно, в давніх мистецтвах – Єгипет, Асірія, в скульптурі так званих примітивних народів (австралійські бушмени, американські індіани) – колір відігравав роль не менш важливу, ніж форма. До речі, так саме, як і в храмах України Кажімо, періоду Кроко, а на Піличині – здавен і понині) скульптури святих розписувались. Але після XVII століття цей кистецький засіб ніби зник з європейської скульптури, і в сучасному Архипенкові мистецькому процесі колір і форма не мислились як єдність. І от Архипенко «перевідкрив» колір для скульптури, за рахунок кольору прагнув досягти динаміки, руху. Наслідок цього революційного нововведення можемо бачити зараз в усіх музеях сучасного мистецтва – скульптур одноколірної майже не існує, форма змінюється кольором, колір – формою. Архипенко вивів цілу теорему «дав послідовників, а теореми й маніфести завжди були й лишаються такими привабливими для західного світу (мабуть, це такий вид мистецької реклами). Тож в «Каруселі П'єро» Архипенко писав:»… у сьогоденні більше різноколірності, ніж одної Ібарви, і цей факт сам по собі спричинює |відновлення поліхромії в скульптурі». Архипенкова! поліхромія в скульптурі йде набагато далі за просте наслідування його улюбленого Єгипту чи Асірії. Сучасний динамічний світ не керується світосприйняттям давніх культур, але нова міфологія є, вона абстрагує і одуховнює певні теми, і ця нова міфологія може скористатися з деяких давніх мистецьких принципів. Архипенкові відкриття не в тому, що розмальовуються рельєфи, накладаються природні барви – сині очі, чорні брови чи червоні губи; поліхромія в його скульптурі будується на контрастах вгину і рельєфу, або об'єднанні вгину і рельєфу кольором. Крім того, природа скульптурної форми ще й створює гру світла, яка в свою чергу не міняє нюанси кольорів. «Скульптурна поліхромія як природа створює безкінечну варіацію, тобто вона докорінно потенційніша за одноколірність. Це нова оптична мова («Поліхромний Маніфест»).

Поліхромія стала настільки популярною в XX столітті, що, як і передбачив Архипенко, багато художників почали впадати в безпредметну (бездуховну, за Архипенком) абстракцію. До супер абсурду доходять виставки Давида Сміта в Гугенгайм музеї в Нью-Йорку, де скульптура – це пара розмальованих черевиків або скручена килимова доріжка; чи нашуміла виставка Брюса Нюмена в Гіршторн-музеї у Вашингтоні – з тушками повішених псів із гігантським вухом, носом, зубом автора, які нависають з моніторів монстро-відео-кліпів. Пригадалось перекошене жахом обличчя малого п'ятирічного відвідувача музею, що прожогом вискочив із залу експозиції Нюмена (де автор па відео, посеред забитих туш, висолопивши язика, зображав вічний двигун) і перелякано заховався за «Королем і Королевою» Генрі Мура. Зал Нюмена це потребував підпису «тільки для дорослих»…

Жінка, що чеше волосся (1915). Бронза, Висота з плінтом 35 см., камяний цоколь 4,2 см. Архипенко виготовляв цю відому композицію в трьох розмірах – 35 см., 63 см., 108 см. Скульптура відноситься до експерементальної творчості Архипенка, коли на основі кубізму Архипенко створював нові пластичні форми.

Жінка що розчісує волосся

Інший технічний засіб у ремеслі скульптури, застосований Архипснком, с продовженням його теми вивчення порожніх об'ємів. «Цей спосіб висловлення пропонує розв'язку оптичну і психологічну. Щоб зрозуміти мої вгини у формі, треба розглянути психологічний бік цього нового в скульптурі елементу». Річище думки скульптора таке: кожна точка в скульптурі, як нота в музиці, – є відмінність, але всі вони взаємозалежні в композиції. При фронтальному світлі точка найбільшого вгину і найвища точка рельєфу мають однакову зосередженість у центрі. Психологічний аспект ввігнутої форми – вона сприймається як символ того, що відсутнє в дану хвилину, як асоціація. Наше «так» і «ні» в повсякденному житті крутиться навколо одних і тих самих понять і вживається як індивідуальний вияв позитивного чи негативного. «За природою полярності «так» і «ні» – це одне ціле. Так само» і мої рельєфи і вгини в скульптурі». і ще:»… у творчому житті реальність негативного – це концептуальний відбиток позитивного».

Архипенко вважав: аби зберегти духовну якість мистецького твору, кожна діра, кожен вгин у ньому повинні зображувати відсутню реальність. Тому, моделюючи діри і вгини в скульптурі (якщо вони не асоціативні), дуже легко впасти і абсурд. Архипенкова діра і вгин – це закон природи, натяк на ще не існуюче, створення нового органічного життя. Бо ж природа створює те, чого ще нема (на відміну від людини). Цей принцип може привести до розуміння багатьох ключових цінностей як у житті, так і в мистецтві.