Господарство неолітичного населення традиційно, і як в часи фінального палеоліту та мезоліту, мало майже виключно привласнюючий характер [Бунятян, 1989, с. 9]. Воно включало в себе такі звичні для населення зони лісів види діяльності як рибальство, мисливство та збиральництво. Перші два складали основу існування тодішніх жителів Полісся. І хоч населення було знайоме з рільництвом, (а може і скотарством) аж до кінця III тис. до н. е., відтворюючі види діяльності не мали великого значення. Про складність цих процесів писали Я. Крук, С. Мілісаускас [Кruk, Міlisauskas, 1999, s. 30]. Лише в кінці енеоліту – на початку бронзового віку на Поліссі з’явилися досконаліші знаряддя: шліфовані сокири, крем’яні серпи, кам’яні зернотерки. Розвиткові рільництва сприяли і виключні умови дуже теплого та вологого атлантичного періоду – температура була на 2–2,5°С вища від сучасної [Jankowska, 1990, s. 30].

Стимулюючим фактором переходу до рільництва та скотарства у населення ВНК, крім впливів сусідньої КЛСК, стало проникнення на Полісся маліцької культури та особливо культури лійчастого посуду, матеріали якої знаходимо на території всього Волинського Полісся аж до середньої течії Прип’яті. Тоді, напевне в середині III тис. до н. е., і розпочинається у аборигенного поліського населення ВНК перехід до відтворюючих форм господарства та пов’язаного з ним ткацтва [Охріменко, Шевчук, 1997, с. 249].

Багато дослідників, у тому числі Д. Янковська, підкреслювали значення макролітів у зоні лісів ще з часів фінального палеоліту (аренсбург, свідер). У мезоліті рубальні вставні знаряддя, виготовлені у відщеповій техніці або сформовані різцевим сколом, використовувалися для зрубування, обробки деревини, будівництва жител, виготовлення мисливських знарядь, рибальського начиння – човнів-довбанок, весел [Jankowska, 1990, s. 68]. З появою КЛП поширюється досвід виробництва набагато продуктивніших та досконаліших за формою шліфованих сокир, якими розчищали поля під посіви тощо.

Для ґрунтовного аналізу теми про господарство ВНК поки що є обмаль даних. Докладніше зупинимося на кожному з видів господарства.

Тваринний світ Волинського Полісся в ранньому голоцені атлантичного періоду був багатим та різноманітним: тут водилися шляхетні олені [Михайлова, 1998, с. 66], європейські козулі, лосі, тури, європейські зубри, сарни, свині, коні-тарпани, бурі ведмеді, річкові бобри, хом’яки, лисиці, вовки, зайці-русаки, багато видів річкових та лісових птахів. Про це свідчать рештки, знайдені біля сіл Старий Чорторийськ, Зимне, Голишів, смт Торчин [Атлас... 1990, с. 21], а також з окраїн с. Гнівчиці Брестської області Білорусі, де зібрано остеологічні матеріали названих тварин (бурий ведмідь, кабан, вовк та деякі інші) (визначення О. Журавльова) та знайдені Г. Охріменком на острівній пам’ятці у 1996 р. під час роботи експедиції О. Калечиць.

Є різні точки зору на значення рибальства та полювання в житті неолітичного населення Полісся. Окремі дослідники вважають рибальство більш продуктивним заняттям. Однак С. Терьохін дотримується іншої думки. Він пише: «З повною впевненістю можна сказати, що полювання для первісних людей було першоосновою людської діяльності та культури, воно забезпечувало засобами існування: харчами (м’ясо, жир), одягом (шкіри, пушнина, вовна, пух), матеріалом для виготовлення знарядь праці, прикрас, амулетів. Кістки були паливом, а в палеоліті – ще й будівельним матеріалом» [Терехин, 1982, с. 7; Етнічна історія..., 2000, с. 15].

Знарядь полювання, крім вставних мікролітів та сокир, на Волинському Поліссі досі не виявлено. Напевне, це були луки, стріли, списи, дротики. Всі вони споряджені мікролітами: трапеціями, косими яніславицькими наконечниками, сегментами, пластинками з притупленим ретушшю краєм [Зализняк, 1978, с. 89–97; Нужный, 1984, с. 23–36; Балакин, Нужный, 1990, с. 91].

Вірним помічником людини на полюванні був собака, приручений, можливо, ще в мезоліті. Він попереджав, вистежував, переслідував звіра, відшукував підранка, приносив впольовану птицю, під час полювання на ведмедів, кабанів та ін. відволікав увагу розлючених звірів на себе [Терехин, 1982, с. 18].

До індивідуальних способів лову треба віднести полювання з застосуванням сілець, сухожильних та сиром’ятних петель. Останніми ловили і лосів за роги. З дерева чи жердини робили різні самолови: торгали, ощепи, кулеми, пастки, ступиці. Останні витесувалися з дуплистого дерева, яке обрізувалося з обох боків. Ступиці мали невелику висоту і ставилися на лосячій стежці. Потрапивши туди копитом, тварина вже не могла звільнитися. Багато лосів ставали жертвами спеціально викопаних та замаскованих ловчих ям. Етнограф А. Семантовський, на якого посилається С. Терьохін, писав, що в 1860 р. у Полоцькому повіті ямами знищили сотні лосів [Терехин, 1982, с. 19]. Під час гону, цих тварин (самців) приваблювали спеціальним вабиком – сосновою конусоподібною трубкою довжиною 50–55 см.

На вовків полювали заради цінного хутра скрадом, із засідки, нагінним способом, з липня по жовтень – підвивкою, коли вовченята відповідають на виття вабильщика, загорожами-пастками тощо.

За даними білоруських етнографів, у багатьох місцевостях м’ясо ведмедя не вживалося через пережитки тотемічних уявлень, але дуже цінувалося його хутро [Терехин, 1982, с. 55].

Віддавна користувалися на Поліссі перевісними та самоловними сітками. Перевісні робилися для лову качок. Коли птахи зграями готувалися сідати на озеро, перед ними миттєво піднімали таку сітку і ловили десятками та сотнями. Потім солили, коптили і складали в бочки. На оленів, сарн, лосів ставили в лісі довгі сітки (до 117м довжиною і висотою до 3 м). Ці завіси натягувалися на кілки і в них заганяли тварин. Робили ще загорожі з жердин довжиною 200–300 м, а в проходах між ними ставили петлі, насторожені самостріли або рили ями [Терехин, 1982 – С. 78, 79]. На великих тварин ставили пастки з більших колод [Вовк, 1995, с. 40–41].

На мисливський промисел на Поліссі в неоліті вказують рештки диких тварин з поселень Камінь Пінського та Власовці Іванівського районів Брестської області, де знайдено кістки лося, кабана, шляхетного оленя, тарпана, зубра, ведмедя, козулі [Исаенко, 1976а, с. 120]. Наявність решток таких великих і важко впольовуваних тварин як лось, тур, зубр, ведмідь, олень благородний, кабан свідчить, про значний досвід, вправність мисливців та досконалість їх зброї. Не виключено, що при цьому використовувались і такі знаряддя як гарпуни, сокири.

На основі етнографічних даних, наскельних малюнків, археологічних матеріалів дослідники дійшли висновку, що полювання часто проходило з участю собак, гоном, загоном, скрадом, з допомогою ловчих ям [Зализняк, 1991, с. 100–111], силець, петель тощо. Транспортними засобами віддавна слугували лижі, ручні нарти, човни. Мисливським озброєнням були луки зі стрілами, списи, гарпуни, дротики [Rimantiene, 1979, s. 66].

Древка стріл часто робилися з сосни, луки – із в’яза, сосни, ялини. Багато залишків луків мезолітичного та неолітичного часу знайдено на півночі Європи. Вони мали значні розміри, але найчастіше – просту конструкцію. В Барлебені (Німеччина) виявлено лук завдовжки 152 см. Прості луки довжиною 3,5 м знайдено на торфовищі Вис-І на Вичегді (початок Атлантикуму). їх внутрішній бік був зрізаний до плоского. Для закріплення тятиви у верхній частині вони мали отвір, у нижній – жолобок. Неолітичні луки довжиною від 125 до 182 см виявлено у Швейцарії. В них були зарубки для прикріплення тятиви, в центрі – потовщення. На неолітичному поселенні Сарнате (Литва) знайдено луки з ясена довжиною 57–144 см.

Наконечники стріл, окрім крем’яного вістря, іноді мали в бокових жолобах додаткові мікропластинки, які прикріплювалися природною смолою [Зализняк, 1991, с. 106–107]. В Данії виявлено стріли з дерев’яним потовщенням на кінці (подібними полювали на пушного звіра в Сибіру). Дерев’яні обпалені ромбоподібні наконечники відомі з неолітичного поселення Швентої [Rimantiene, 1979, s. 167]. На стоянці Нижнє Веретьє знайдено 18 стріл розміром від 58 до 65,5 см з біконічними потовщеннями на кінці. На одній з них є чотири пази із закріпленими в них мікрокамінцями. Такі ж пази трапляються і на кістяних наконечниках. В болотах Данії знайдено чотири стріли з трапецієподібними наконечниками з кременю.

Встановлено, що з часу фінального палеоліту (13–12 тис. років тому) і до початку атлантичного періоду наконечники виготовлялися з крем’яних пластинок. Пізніше вони змінюються трапецієподібними, які при влучанні в тварину давали шоковий ефект, а з близької відстані могли перебити ребро чи кістку. Крім того, вони мали розривну дію – дробилися на гострі скалки-кремінці [Нужный, 1984, с. 23–36].

На мезолітичній стоянці Нижнє Веретьє знайдено три соснові списи. При товщині 2,2–2,5 см вони мали довжину 2,7 м, 1,2 м, 1,45 м. На одному з них був паз довжиною 60 см. На неолітичному поселенні Сарнате в Литві знайдено ясенові та кленові списи довжиною 1,15 м, 1,2 м 1,8 м [Зализняк, 1991, с. 107].

Про ефективність дії мисливських знарядь свідчить майже цілий скелет тура, виявлений у мезолітичному шарі болота Віг (Данія). Два його ребра були пошкоджені. Одне зажило. Крім того, в лопатці був чималий отвір – напевне, від списа, а в грудній клітці виявлено три крем’яних наконечники стріл. Інший кістяк тура знайдено в Данії, в болоті Плейлерун. З’ясувалося, що у нього влучили трьома стрілами в правий бік, дев’ятьма – в лівий, однак тур утік від мисливців у болото, де й загинув. На стоянках Данії, Прибалтики виявлені черепи, лопатки диких свиней з ушкодженнями від наконечників стріл, списів, сокир.

Полювання гоном у лісовій зоні взимку проводилося на лижах по глибокому снігу. Коли тварини стомлювались, їх вбивали з луків чи списами з короткої відстані [Зализняк, 1991, с. 108].

О. Яневич довів, що при полюванні скрадом використовувалися маски тварин, наприклад оленів. Для цього на голові звіра залишали частину рогів та черепа, їх одягав на себе мисливець, підкрадаючись до стада [Яневич, 1990, с. 104].

Ловчі ями робили на звіриних стежках, інколи кількома колами. Такі ями виявлені в Ферневедер (Німеччина), їх діаметр дорівнював 100 см, а глибина становила 2,5–3 м. На дні вертикально ставилися гострі кілки, роги, кістки.

Безперечно, способи полювання визначалися місцевими природними умовами, традиціями й наявними об’єктами промислу.

На поселеннях ВНК знаходимо мікроліти (переважно трапеції, рідко трикутники), косі яніславицькі вістря та мікрорізцеві сколи, скребки для обробки шкір, ножі для розрізання м’яса. Трапеції та яніславицькі вістря зібрані на поселеннях Новосілки, Вижівка (див. табл. 2, табл. 3), Заслуччя, Горинка, Залухів, Хабарище, Рудня. На останньому Д. Нужним зібрано 105 яніславицьких наконечників [Нужний, 1992, с. 175]. Водночас на пам’ятках, розташованих ближче до русла Прип’яті (Тур, Люб’язь, Телковичі), які належать, вірогідно, до німанської культури, де і зараз багаті рибні місця, подібні мисливські знаряддя майже відсутні. Скребків тут теж мало і використовувалися вони, ймовірно, більше для обробки дерева. Натомість багато знарядь обробки дерева, кістки (сокири, тесла, струги, різці на великих відщепах тощо). Все це вказує на існування у жителів регіону двох дещо специфічних укладів господарства – у носіїв ВНК домінуючим могло бути мисливство, а рибальство менш розвинене, у творців НК – навпаки.

Неолітичне населення, як правило, оселялося біля заплав, стариць та інших зручних для рибальства місць. За спостереженнями М. Чернявського, в місцях, де береги були крутими, первісні люди могли на довший час зупинятися лише в мезоліті, неолітичних же пам’яток на таких ділянках узбереж немає.

Способи рибного лову були різними і залежали від місцевих умов, видів риб, традицій промислу. При цьому, можливо, широко застосовувалися човни, виготовлені за допомогою свердління, випалювання та стесування [Korobkowa, 1999, s. 140]. Неолітичні поселення Оболонь, Семки, Стрічено та інші розташовані на пологих сухих берегах перших надзаплавних терас, неподалік стариць, від яких і тепер залишилися плеса.

Знаряддями лову риби в зоні Полісся могли бути гарпуни, рибальські вудки з гачками, верші, ятері, сітки-плутанки тощо [Ляшкевіч, 1994, с. 70 –74]. Вони з’явилися ще на початку голоцену, а вдосконалилися впродовж епохи мезоліту. Так само і методи рибальства, розвиваючись і вдосконалюючись в попередній період, остаточно склалися в неоліті [Зализняк, 1991, с. 112; Этнаграфія Беларусі, 1989, с. 437; Ляшкевіч, 1994, с. 70–74, Ляшкевіч, 1999, с. 137–142].

Доволі часто на первісних торф’яникових стоянках знаходять човни. Давні рибальські гачки відомі зі стоянки Пуллі в Естонії [Зализняк, 1991, с. 111]. Багато гачків знайдено на стоянках культур Маглемезе, Свадборг та деяких інших. На пам’ятці Кунда їх виявлено аж 16. Багато подібних знахідок виявила експедиція В. Ісаєнка біля с. Камінь на р. Бобрик у Брестській області.

Найдавніша рибальська сітка знайдена на території Фінляндії. Методом С14 її датовано 7280 р. до н. е. (ранній Бореал). Поплавки (у формі трапецій) були виготовлені з соснової кори і мали отвори. Тягарці кам’яні, обплетені корою верби. Шнур теж плели з вербового лика. Сітку атлантичного періоду з очками діаметром 4,5 та 5,5 см знайдено і в Данії. На стоянці Швентої в Литві виявлено давні рибальські сітки з липового лика, очка яких мали діаметр від 2 до 12 см. Авторка розкопок Р. Рімантене вважає, що сітки були основним знаряддям лову [Rimantiene, 1979, s. 167].

На стоянці Свідзе в Латвії виявлено закол, який по С14 датується 4200 р. до н. е. Кілки були вбиті попарно, проміжки між ними закладені корою. В отворах стояли верші. В одній з них було знайдено кістки 17 щук. Подібні загорожі були відкриті і в гирлі р. Швентої в Литві. Окремі верші робилися з прутиків лози, інші обтягувалися сіткою.

Об’єктом рибного лову часто були щуки, соми, лящі, карпи. Кістки щуки переважають на багатьох стоянках (Сведборг, Кунда, Звідзе, Оса). її могли вбити гарпунами, острогами під час нересту та в інші періоди [Зализняк, 1991, с. 111–113; Ляшкевич, 2000, с. 60; Давня історія... 1997, с. 183–184; Щербуха, 1987, с. 51–52;Татаринов, 1973, с. 17,18; Рыбы СССР, 1969, с. 174].

Ряд авторів вважає, що рибальство в неоліті було на Поліссі більш розвинене, ніж полювання [Исаенко, 1976а, с. 120; Чарняўскі, 1979, с. 68], хоч прямих доказів наявності цього промислу ми не маємо. Можна вважати, що при різноманітних можливих у той час знаряддях лову – коші, верші, вудки з гачками, блешнями, ятері, остроги, топтухи, бредні, підсаки, нерети, неводи, сітки [Етнографія України, 1994, с. 270, 271], використовуваних в усі пори року, рибальство було надійнішим постачальником продуктів харчування, ніж мисливський промисел.

Лов риби дослідники вважають чоловічим заняттям [Давня історія..., 1997, с. 197; Археология..., 1987, с. 105], але участь у ньому, напевне, брали також діти і жінки. Вони могли допомагати плести сітки. Знахідки однозубих, двозубих кістяних гачків до вудок та складніших рибальських знарядь відомі в поселеннях неолітичних культур Полісся [Давня історія..., 1997, с. 183, 184]. За етнографічними даними, рибальські кістяні гачки в первісні часи використовувалися не лише для вудок. На шнур довжиною 15–20 м прив’язувалося багато шнурочків з гачками, на які наживлялися черв’яки. Таке знаряддя називалося кормаком. Взимку його опускали в ополонку, влітку використовували для лову риби з човна. Подібними до кормаків, але набагато довшими були перемети довжиною 100–200 м, на які підвішували до 200 гачків. Ставили їх уздовж берега або перетягували затоку кілька разів. На гачки чіпляли живців. Сітками ловили з човна під берегом, заганяючи рибу бовтами. Жаками (ятерями) рибу ловили взимку і влітку. Взимку використовували ще й «поледні»: з обох боків біля опущеної під кригу сітки робили ополонки, над якими розкладали вогнища, захищені куренями. Якщо потрапляла риба, – витягували сітку через ополонку [Борисенко, 1992, с. 31–35].

Л. Залізняк називає чотири способи лову риби мисливцями мезоліту лісової зони: лучіння (з човна вночі зі смолоскипами, гарпуном чи острогою), заколами з вершами, ставними сітками та тачковими снастями [Залізняк, 1994, с. 68, 69]. В неоліті ці засоби ще більше розвивалися та вдосконалювалися.

Напевне, існував динамічний зв’язок первісного населення з природним довкіллям, що впливало на характер його господарської діяльності. Дослідники слушно вважають, що тодішні суспільства обирали такі форми господарської діяльності, які забезпечували одержання максимального продукту [Долуханов, Пашкевич, 1977, с. 135–136; Титов, 1980, с. 29].

Вивчення історії рибальства в лісовій зоні України підтвердило, що рибальство та мисливство посідало головне місце в економіці тогочасного суспільства. А лов риби за допомогою човнів та сіток «знаменував кінець мезолітичного господарювання», в якому мисливство «пройшло шлях становлення та розвитку». На неолітичному Поліссі, яке дуже повільно переходило до відтворюючих видів господарювання, відбувалася інтенсифікація рибальства та мисливства. «В результаті ... вдалося перейти до більшої осілості, забезпечити своє відтворення і розширення у просторі, поліпшити умови існування» [Непріна, 1988, с. 32].

Значення рибальства зумовлювалося ще й кризою мисливства, що настала в мезоліті і тривала, напевно, в неолітичну епоху [Залізняк, 1988, с. 19]. Розвиток рибальства супроводжувався збільшенням кількості макролітів [Левенок, 1966, с. 93].

Отже, розквіт рибальства з використанням різноманітних засобів лову припадає на епоху неоліту в зв’язку з кризою мисливського господарства в лісовій зоні. Цей промисел стає надійним джерелом постачання харчових припасів.

Зовсім новим видом господарської діяльності населення ВНК було землеробство. Воно з’явилося на Поліссі, на нашу думку, в кінці V тис. до н. е. під впливом носіїв КЛСК. Цікаві міркування з цього приводу знаходимо у Я. Крука, С. Мілісаускаса [Кruk, Міlisauskas, 1999, s. 30, 31]. Подібні процеси відбувалися на Куявах (Польща) в 5400-3650 ВС (у датах каліброваних) [Сzerniak, 1994, s. 3]. Ці новації широко розповсюдилися серед тодішнього населення Правобережного (Волинського) Полісся і виявлені нещодавно на кераміці з басейну Ясельди, Піни – вже на території сучасної Білорусі (Мотоль, Глинно).

Основна кількість кераміки з відбитками зернівок культурних рослин походить із розкопаних Г. Охріменком пам’яток Новосілки, Оболонь, Коник, Крушники, на яких було відібрано 26 фрагментів посуду з гребінцево-накольчастим орнаментом. Ці поселення розташовані в межах Волинської, Рівненської та Житомирської областей. Г. Пашкевич визначила на них 8 відбитків культурних зернівок, результати цього дослідження подано у табл. 7. Ці фрагменти посуду належать до раннього та середнього періодів ВНК.

Таблиця 7

Відбитки зернівок на кераміці ВНК

Hаявність початкового скотарства в ті часи засвідчують лише опосередковані дані. Так, у межах перебування німанського неолітичного населення, на могильнику культури кулястих амфор біля селища Красносільське (Білорусь) знайдено кістки домашніх тварин: бика, свині, коня. На думку М. Чернявського, в III тис. до н. е. в німанській культурі, яка межувала на півдні з ВНК, виникає домашня відгодівля тварин. Скотарство могло бути запозичене і від більш ранніх культур енеоліту (люблінсько-волинської культури, лійчастого посуду, пізньотрипільської), не кажучи вже про можливі впливи КЛСК, досліджуваної нами на Волині [Чарняўскі, 1979, с. 69]. Такі навички, можливо, проникли сюди від києво-черкаської культури, де домашні тварини з’явилися в ранній період [Телегін, 1968, с. 209].

Рибальство й полювання, початкові форми землеробства та тваринництва могли істотно доповнюватися збиранням грибів і різноманітних ягід, на які багате Полісся, споживанням корінців, молюсків тощо. Як продукти харчування використовувалися жолуді дуба, горіхи ліщини, висушені корені очерету, рогозу [Исаєнко, 1976а, с. 120, 121].

Збиральництво на Поліссі теж, напевне, відігравало значну роль. Лікарські рослини, гриби, ягоди, горіхи збагачували раціон. Переносили їх, можливо, у спеціальних корзинах, кошиках, посудинах, плетених з лози, кори, лика. На мезолітичній стоянці в Литві було знайдено берестяну корзину [Зализняк, 1991, с. 111]. Рослинна їжа могла складати значну частину харчового раціону [Яневич, 1990, с. 107].

Криза мисливського господарства призвела до пошуків альтернативного способу добування їстівних припасів – рільництва, але бідність ґрунтів, непридатних для вирощування пшениці та ячменю, не дозволила перейти до нового господарсько-культурного типу (ГКТ). Ймовірно, населення ВНК довгий час вело мисливсько-рибальський ГКТ, що й простежуємо в утворенні порівняно великих поселень (Новосілки, Заслуччя, Оболонь) [Зализняк, 1989, с. 82, 84; Балакин, Нужный, 1990, с. 95; для порівняння: Черниш, 1973, с. 58; Залізняк, 1990, с. 10; Непріна, 1982, с. 4].

Отже, враховуючи невеликі розміри поселень ВНК, кількість жител на них, домінування в знаряддях з кременю виробів мисливського призначення (мікролітів до стріл, дротиків тощо), незначну густоту заселеності, можна зробити висновок про переважання мисливства у цього населення. Цей факт засвідчують і часті знахідки дрібних кісток тварин у житлах. Важливу, але допоміжну роль відігравали рибальство та збиральництво. Спроби носіїв волинської неолітичної культури вирощувати зернові і бобові у ранній та середній періоди розвитку успіху не мали. Причина невдачі – у бідності ґрунтів, недосконалості рільничих знарядь, невідповідності асортименту культурних рослин (пшениці, ячменю), де більш практичними є жито, овес, просо, горох.

Цей висновок підтверджується при вивченні поселень німанської культури правобережжя Прип’яті, де крем’яні знаряддя більш пов’язані з рибальством, і внаслідок великої ефективності цього господарства бачимо більші розміри поселень, насиченіший артефактами (кераміка, знаряддя) культурний шар, що пояснюється осілим способом життя, а значить, довгочасовістю поселень.

РОЗДІЛ 4. ПИТАННЯ ХРОНОЛОГІЇ ТА ПЕРІОДИЗАЦІЇ КУЛЬТУРИ

Питання хронології та періодизації неоліту Волинського Полісся досить важливі. Основою для їх вирішення є типологічний метод співставлення з добре датованими комплексами синхронних та суміжних культур, а також стратиграфічні спостереження.

За останнє десятиліття джерелознавча база волинської неолітичної культури значно зросла, в т. ч. завдяки роботам В. Коноплі, В. Оприска [Конопля, Оприск, 1991, с. 61–84] й Г. Охріменка. Крім того, застосування періодизаційно-хронологічних схем Д. Телегіна для пам’яток дніпро-донецької культури [Телегін, 1968, с. 199], В. Ісаєнка для неоліту Прип’ятського Лівобережжя [Исаенко, 1976а, с. 109–115; Исаенко, 1978, с. 37–42], М. Чернявського для німанської культури Білорусі [Чарняўскі, 1979, с. 75–79; Кеmpisty, Więckowska, 1983, s. 84], О. Титової для києво-черкаської культури [Титова, 1985, с. 15–16] – це завдання значно полегшується.

Отже, ВНК на півдні межувала з культурою лінійно-стрічкової кераміки, яка з’явилася з середини V тис. до н. е. [Охріменко, 1994а, с. 90–93; Пясецький, Охріменко, 1990, с. 69–79], на сході – з києво-черкаською культурою, межу з якою С. Балакін запропонував умовно по р. Тетерів [Охріменко, Телегін, 1982, с. 76], на північному сході – зі східнополіською, дослідженням якої займався В. Ісаєнко, на півночі – з німанською культурою, на заході – німанською та гжебикової кераміки (за Е. Кемпісти та Т. Віслянським) [Рrahistoria... 1979, s. 319–321; Czebreszuk, 1987, s. 185–196].

Такі культури поліського неоліту, як києво-черкаська, східно-поліська, волинська неолітична як складові дніпро-донецької культурної спільноти, мали близький господарський устрій та час існування, а також різноманітні контакти з оточуючими етноспільнотами. Так, між дніпро-донецькими племенами та землеробським населенням Правобережжя України – буго-дністровською та трипільською культурою – в різні періоди були тісні зв’язки та взаємні впливи. Як відомо, Д. Телегін розвиток ДДК поділив на три періоди [Телегін, 1968, с. 190–204]. На думку цього дослідника, ДДК першого і початку другого періоду синхронна поселенням середнього та пізнього етапів буго-дністровської культури (Самчинці, Саврань), заключні фази раннього Трипілля відповідали пізньому етапові другого періоду (II в) ДДК у Надпоріжжі [Телегін, 1968, с. 192]. У перший період ДДК на Південний Буг, у середовище носіїв БДК, з Подніпров’я проник гребінцевий орнамент [Там само, с. 191]. Ранній період трипільської культури відповідав етапові II дніпро-донецької культури [Телегін, 1968, с. 196], але в поліській зоні, зокрема на Київському та Житомирському Поліссі, контакти між неолітичним лісовим населенням та трипільським простежуються довше – в кінці III – на початку II тис. до н. е. (т. зв. пізнє Трипілля СТ-1). В кінці IV тис. до н. е. трипільське населення з’являється південніше Києва – на великій території, особливо в пізньотрипільський період. На межі Лісостепу та Полісся і далі на північ знаходимо або трипільські, або змішані пам’ятки трипільсько-поліського неолітичного типу (Луцьк–Гнідава, Голишів на Волині, Моства, Корма, гирло р. Васпаг на Житомирщині [Збенович, 1976, с. 32].

Побережжя Прип’яті теж було важливою контактною зоною для німанської, волинської неолітичної та східнополіської культур. У різні періоди тут відбувалося взаємопроникнення населення в ареал поширення іншої спільноти, тому було б доцільно скласти докладну карту цього регіону в неоліті із зазначенням періодів, культур і, можливо, пам’яток змішаного типу. Поки що можливе віднесення однієї і тієї ж пам’ятки до різних культур. Так, відомий дюнний пункт Сенчиці З. Сульгостовська та Е. Кемпісти відносять до типу Дубичай німанської культури [Кеmpisty, Sulgostowska, 1991, s. 54–55], а В. Ісаєнко не подає конкретного визначення кераміки Сенчиць [Исаенко, 1976а, с. 33]. Вона могла належати і до ВНК, тим більше, що загальновизнано ранню технологію її виготовлення, не властива пізнішій німанській.

Загалом погоджуючись із думкою В. Ісаєнка про великий вплив носіїв БДК на населення, яке стало на неолітичний шлях розвитку, все ж ставимо питання: як він міг поширюватися на такі віддалені території. Автор цієї тези наводить приклад з пам’ятки Камінь-ІІ, де знайдено «кістяні» мотики другого буго-дністровського типу [Исаенко, 1976а, с. 112, 113]. Крім того, тут, за його словами, виявлені уламки посуду з розмочаленою рослинною домішкою, як у середній фазі БДК [Там само, с. 113]. Вивчення наявних у комплексі нових матеріалів дасть можливість з’ясувати вплив БДК на Середнє Поприп’яття (де розташований названий пам’ятник Камінь-ІІ), так, як це зробила О. Титова для ілюстрації контактів БДК та києво-черкаської культури [Титова, 1990, с. 28–38].

Так само викликає певне застереження ще одна теза В. Ісаєнка, що в «західній частині басейну (Прип’яті), де ранній неоліт виступає яскравіше, простежується вплив лінійно-стрічкової кераміки (на фазі нотній)» [Исаенко, 1976а, с. 113]. Багаторічні роботи Г. Охріменка на цій території вагомих підтверджень такому припущенню ще не дали.

Наявні на Волинському Поліссі матеріали ВНК виказують її досить ранній вигляд, не виключено – вони були одночасні з найранішими пам’ятками Подніпров’я, а також східнополіської культури, ранній період якої В. Ісаєнко окреслює 4500-4200-3500-3300 рр. до н. е. В цей же час з’являються і пам’ятки західнополіського варіанту німанської культури [Исаенко, 1976а, с. 113-114].

Поділяючи думку Д. Телегіна, що існування ДДК окреслюється рамками – середина V тис. до н. е. – кінець III тис. до н. е. [Телегін, 1968, с. 190–203]. – можна підтримати припущення В. Ісаєнка про довший період існування ДДК на півдні Білорусі – до 1700 рр. до н. е. (східнополіської культури ДДС). Це ж саме можна сказати, переглядаючи кераміку стжижівської культури бронзового віку, де знаходимо елементи орнаменту ВНК [Свешников, 1990. – С. 68–74]. О. Титова розділяє неоліт Київщини на три періоди, а кожен з них – на два підперіоди. На її думку, пам’ятки києво-черкаської культури могли існувати з середини V тис. до початку другої половини ІІІ тис. до н. е. [Титова, 1985, с. 15].

На думку дослідників (Д. Телегіна, О. Титової, В. Ісаєнка, Г. Охріменка), поліський неоліт дніпро-донецької культурної спільноти був тривалим явищем. За даними В. Ісаєнка, на пам’ятці Юревичі пізньонеолітичні матеріали лежали поряд з уламками посуду, прикрашеними валиками, як у культурі багатоваликової Кераміки [Исаенко, 1976а, с. 112].

Другий період неоліту на Прип’ятському Лівобережжі, за В. Ісаєнком, тривав з 3500–3300 до 2500–2300 рр. до н. е. Таким він був і для німанських, і для східнополіських пам’яток. У цей період німанська культура регіону накопичує елементи прибалтійських культур, збільшується кількість нарізного декору, властивого Нарві, відчувається вплив Культури Лійчастого Посуду [Исаенко, 1976а, с. 115; Коśkо, 1990, s. 98]. Третій період – 2500-2300-1800-1700 рр. до н. е. відзначається появою плоскодонного посуду, штрихуванням поверхні виробів, шнуровими орнаментами [Исаенко, 1976а, с. 115].

М. Чернявський ранній дубичанський період німанської культури відносить до IV тис. до н. е. і відзначає подібність кераміки, зокрема пам’ятки Зацення (3580±60 рр. до н. е. ) до струмель-гастятинської та нарвської [Чарняускі, 1979, с. 76–78]. Цим же часом датують дослідники ранній період гжебикової кераміки Польщі [Там само, с. 77]. На середньому лисогірському етапі німанська культура [Кеmpisty, 1972, s. 411–478] перебувала під впливом КЛП [Jastrzębski, 1980. – S. 4–6: Коśkо, 1990. – S. 301], а з початком II тис. до н. е. її домінування припиняється внаслідок приходу носіїв культур шнурової кераміки [Чарняўскі, 1979, с. 78].

На думку М. Чернявського, німанська та гжебикова культури на території Польщі проіснували до середини II тис. до н. е. і дали початок тшинецько-комарівській культурі [Свєшніков, 1974, с. 19; Свєшников, 1974а, с. 111: Чарняўскі, 1979 – С. 78]. У формуванні цієї культури брали участь, напевно, і носії ВНК та СПК найпізніших пам’яток (див. табл. 7) [Охріменко, 1993а, с. 382; для аналогії: Неприна, 1976, с. 138].

Оскільки ВНК, маючи багато спільного в господарстві та матеріальній культурі з неолітичними пам’ятками Київського та Житомирського Полісся й східнополіською культурою, належала до ДДС, періодизаційні та хронологічні схеми Д. Телегіна, О. Титової, В. Ісаєнка взяті нами як відправні точки у з’ясуванні часових рамок волинської неолітичної культури. Підтверджують це і стратиграфічні спостереження, одержані з пам’яток у басейні Стиру.

Часові параметри неолітичних пам’яток Волинського Полісся якоюсь мірою можна визначати й за крем’яним інвентарем, враховуючи появу або розвиток знарядь, але найкраще простежувати його на керамічних виробах, тим більше, що для широких ареалів характерні певні ознаки, які дозволяють зробити деякі узагальнення.

Ранній період. У зоні ВНК, як і на сусідніх територіях, кераміка раннього періоду мала простіші форми виробів: конусовидні горщики з прямими стінками і гострим чи округлим дном, одноманітнішу й біднішу орнаментацію, що включала гребінцеві відбитки, паралельні прокреслені лінії, сітчасту штриховку, ряди невеликих ямок. У тісто виробів додавали багато рослинності, яка була тоді головним компонентом. Пісок та шамот домішувалися рідше. В той час, як посуд на суміжних територіях випалювався слабше, від чого отримували сірий або темний колір, випал посуду ВНК був завжди якісним і однорідним, що засвідчує золотисто-коричневий колір. Стінки робилися тонкі, на зламі однобарвні.

Наскільки ранній неоліт ДДС подібний на значній території його поширення (судячи з кераміки), свідчить опис матеріалів поселення Ігрень 8 у Надпоріжжі [Телегін, 1968, с. 37, 40]. Цей посуд тонкостінний, поверхня добре прогладжена. Орнаментований він гребінцем, прокресленими лініями, «сіткою». Ранній дніпро-донецькій кераміці, зазначає далі Д. Телегін, також притаманний жовтий з відтінками колір та розчеси гребінцем, переважно зсередини [Телегін, 1968, с. 37]. Вищенаведений опис характеризує і ранню кераміку ВНК, виявлену біля Рознич (урочище Токуча гора), Малої Осниці (урочище Кравцьова гора). Перша з пам’яток є поселенням, другий пункт – залишки житла. Датувати їх слід, напевне, другою половиною V тис. до н. е.

У середній період ВНК простежується збільшення асортименту посуду, видозміна форм, збагачення декору, натомість зменшується домішка рослинності, а більше додається піску. Цей компонент був якоюсь мірою знаком часу – він переважав у виробах таких енеолітичних культур Волині, як Зимне-Злота, маліцька, лійчастого посуду, кулястих амфор. Крім того, в глиняну масу домішувався шамот і рідко – дрібна жорства. Остання, як відомо, характеризує вироби бронзового віку. До речі, такий порядок зміни компонентів у кераміці в різні періоди притаманний і сусідній з півдня культурі лінійно-стрічкової кераміки.

До середнього періоду ВНК належать поселення Оболонь та Новосілки в середній течії Стиру.

Пам’ятки з гребінцево-накольчастою керамікою існували на Правобережжі Прип’яті досить довго, приблизно два з половиною тисячоліття, хоч пам’яток пізнього періоду виявлено мало. Це – Вітковичі Березнівського району Рівненщини, Щитинська Воля Ратнівського району Волинської області, Личижевичі, Мірабелі на правому березі Прип’яті близько впадіння в неї р. Тур та деякі інші.

Незначну кількість пізніших пам’яток ВНК можна пояснити появою в кінці III тис. до н. е. населення культури кулястих амфор [Каdrow, Szmyt, 1996, s. 103; Scibior, 1991, s. 61; Масhnik, 1991, s. 13] або шнурової кераміки городоцько-здовбицької культури, що призвело до формування стжижівської культури [Крывальцэвіч, 1999, с. 29]. Більш ранні носії Культури Лійчастого Посуду, як можемо судити з керамічних виробів, у великій кількості проживали на Поліссі (окрім Світязьких озер та басейну річок Турії, Стиру, Прип’яті), а добросусідські стосунки носіїв КЛП з ВНК виявилися в запозиченні населенням КЛП елементів орнаменту ВНК – гребінця, відтисків нахиленої палички, що спостерігаємо на матеріалах з поселень КЛП Побужжя – Бужанка, Зимне, Надстир’я – Оболонь, Новосілки, Коник.

Можливо, були й інші причини звуження ареалу поширення ВНК і переселення носіїв культури у важкодоступні болотисті місця, зокрема у Поприп’яття. Одним з таких «острівців» проживання етногруп були піщані підвищення біля сіл Личижевичі, Мірабелі. На огляді кераміки з цих пам’яток зупинимося докладніше. Найбільш характерними її ознаками є незначна домішка рослинності, багато жорстви паленого кременю, граніту та інших порід. При збереженні традиційних елементів декору та форм виробів основним компонентом кераміки стає жорства, не виключено, що частина цих посудин ангобувалася.

Уламки посуду з Личижевичів та Мірабелів відзначаються міцністю, товстостінністю, темним або коричневим кольором. Зовнішня та внутрішня поверхня рівні, інколи зі слідами розчесів гребінцем. Декор складався з гребінця, рядів насічок, ямок, «сітки», «копитець», відтисків палички з намотаним на неї шнуром, що не властиве ВНК. На виробах помітне домінування горизонтальної зональності.

Графічно реставрований виріб з Віткович мав півсферичну форму, округле дно, а в тісті – домішку жорстви і мало рослинності.

Ще один пізньонеолітичний пункт відкритий В. Пясецьким на пам’ятці Корма І, де знайдено розвал горщика, що мав домішку трави, дрібно товченого кварцу та плоске дно і рівні вінця. В тому ж шарі знайдено велику частину трипільського кратера та прясло з орнаментом із «копитець», хоч технологія його виготовлення, напевно, «трипільська». Весь цей одночасовий комплекс датовано ранньоенеолітичним часом – III тис. до н. е. [Залізняк, Балакін, Охріменко, 1987, с. 64–72].

Таким чином, ранньому періодові ВНК притаманні конусоподібні горщики з прямими стінками та гострим чи округлим дном, орнаментом з гребінцевих відбитків, паралельних прокреслених ліній, насічок, сітчастої штриховки, рядів відтисків округлою нахиленою паличкою. Рослинна домішка в глиняній масі є основною.

Середній період відзначається більшою різноманітністю форм горщиків (біконусоподібні, профільовані), орнаментика попереднього періоду зберігається, в тісті збільшується частка піску за рахунок зменшення органіки. Шамоту в ранньому та середньому періодах додавали мало.

Кераміці третього, пізнього, періоду притаманна мінімальна домішка рослинності та збільшення жорстви та піску. Форми кераміки та орнаментика зберігаються з попередніх періодів [Охрименко, 2000, с. 59, 60].

Отже, можна запропонувати такі хронологічні рамки пам’яток Волинської неолітичної культури: ранній період – 4500-3300 рр. до н. е. , середній період – 3300–2500 рр. до н. е. , пізній період – 2500–2000 рр. до н. е.

За новішими хронологічно-періодизаційними системами, які спираються на датування методом С14, пам’ятки ДДС розподіляються на три періоди: ранній, середній і пізній. Початок їх існування відноситься до 6500 р. до н. е. (СаlВС), а зникнення – 2900 рр. до н. е. [Телегин, 2000, с. 79, 80]. Пам’ятки волинської неолітичної культури охоплюють наступні періоди: ранній – 5600–4800 рр. до н. е., середній – 4800–4000 рр. до н. е., пізній – 4000–3200 рр. до н. е.

ВИСНОВКИ

Отже, у VI – IV тисячоліттях до Р.Х. на заболочених і вкритих лісами низинах Полісся перебувала мисливсько-рибальська людність волинської неолітичної культури.

До 80-х років на Поліссі були знані лише окремі неолітичні пункти, а матеріали надходили з поверхневих зборів або випадково з різночасових пам’яток, проте за останні роки стан справ різко змінився. Широкомасштабні розвідки (переважно в Рівненській та Волинській областях) дозволили відкрити перспективні для вивчення поселення, а проведені на них дослідження дали значні та різноманітні археологічні матеріали, які уможливили висвітлення багатьох сторін життєдіяльності носіїв волинської неолітичної культури, та дали змогу побачити цей регіон у контексті загальноєвропейських неолітичних процесів.

На Західному Поліссі відомо більше 100 пам’яток з гребінцево-накольчастою керамікою, які відносимо до волинської неолітичної культури дніпро-донецької етнокультурної спільноти. На п’яти з них – Великий Мідськ, Новосілки, Оболонь, Коник, Крушники, Вижівка проводилися розкопки.

Аналіз одержаної під час розкопок та зборів кераміки, а також порівняння її зі спорідненими культурами дніпро-донецької культурної області дозволили простежити періодизацію та хронологію пам’яток волинської неолітичної культури. Кераміка ВНК чітко розподіляється на три періоди – ранній, середній та пізній. Виробам раннього періоду (Розничі, Карасин, Шепель, Сенчиці) властива досить значна домішка рослинності в тісті, невелика – піску, шамоту. Орнамент складається з гребінцевих відтисків, рядів овальних вдавлень, прокреслених ліній, сітки. Форма горщика конусовидна при гострому дні. Пам’яток цього часу мало. Вироби середнього періоду мають меншу домішку рослинності, а більше піску (Новосілки, Оболонь, Крушники та інші). Часто вживаним стає декор з рядів насічок, відтисків нахиленої палички – «копитець». Форми виробів ускладнюються – більше стає профільованих. Визначальною ознакою посуду пізнього періоду є незначна домішка рослинності за рахунок збільшення жорстви. Орнаментація та форми посуду переважно зберігаються з попереднього періоду. Пам’яток цього часу мало – Щитинська Воля, Личижевичі, Мірабелі та деякі інші. Для визначення хронологічних рамок раннього періоду використано хронологічно-періодизаційні схеми суміжних культур. За всіма ознаками кераміка із Рознич, Шепля, Карасина досить рання і належить до середини V-го тис. до н. е. Найпізніша ж кераміка датується кінцем енеоліту – початком бронзового віку. Це простежується за контактами носіїв ВНК з носіями населення лійчастого посуду (Новосілки, Оболонь), яка існувала на цій території в кінці ІІІ-го тис. до н. е., з пізнім трипіллям (Крушники, Корма та інші) і по тому, що орнаментація ВНК трапляється на кераміці КЛП Побужжя (Бужанка, Зимно, Маркостав), стжижовської та навіть тшинецької культур. Маємо й стратиграфічні дані про умови залягання неолітичних матеріалів нижче енеолітичних та бронзового віку (Осова, Коник, Новосілки, Оболонь).

Ареал поширення пам’яток ВНК був виключно важливою контактною зоною в різні періоди її існування. З середини V-го тис. до н. е. носії ВНК мали господарські стосунки з населенням культури лінійно-стрічкової кераміки, наслідком яких була рання поява рільництва на Поліссі, на півночі – з прабалтським населенням німанської культури.

 Місцями розташування поселень та стоянок ВНК були борові, перші, другі надзаплавні тераси, піщані дюни над озерами, важкодоступні місця, високі пагорби близько боліт.

Кераміка ВНК своєрідна: тонкостінна, коричнева, декорована відтисками гребінця, нахиленої палички, насічками, лініями, сітчастим штрихуванням. Крем’яний інвентар значної частини поселень має яніславицький вигляд. Мезолітичне яніславицьке населення перейшло в неолітичну, керамічну фазу розвитку (Л. Залізняк), але субстратом ВНК було, напевне, й інше населення, що залишило після себе пам’ятки типу Вижівка. Носії культур кулястих амфор, шнурової кераміки, на думку Д. Телегіна й Г. Охріменка, зменшили ареал проживання цього населення, але частина його дожила до початку ІІ-го тис. до н.е.