В останні роки в Україні активно формується й розвивається ринок нерухомості, що відображає всі проблеми перехідної економіки країни й характеризується нерівномірністю розвитку своїх сегментів, недостатньою законодавчою базою і, як слідство, низькою інвестиційною привабливістю, що гальмує розвиток економіки країни в цілому.  Протягом тривалого періоду Асоціація фахівців з нерухомості України намагається ініціювати прийняття Закону України «Про рієлторську діяльність», що уже двічі розглядався парламентом, але не був прийнятий навіть у першому читанні.

Прийняття Закону «Про рієлторську діяльність» дозволило б перетворити ситуацію на ринку нерухомості в більш прозору, сам ринок — зробити цивілізованішим, підвищити рівень кваліфікації й відповідальності працюючих на ньому фахівців, підняти престиж професії рієлтора й захистити права споживачів, відгородивши їх від різного роду аферистів. Однак, прийняття законопроекту в тій редакції, у якій він поданий парламенту, створить пряму загрозу монополізації ринку нерухомості внаслідок створення Рієлторської палати України з тими функціями й повноваженнями, якими вона наділяється законопроектом. У відповідності зі статтею 22 проекту для виконання функцій, покладених на Рієлторську палату України, вона може створювати незалежні госпрозрахункові організації, спеціалізовані підприємства й установи. Незрозуміло, чому Рієлторська палата України повинна бути єдиним загальнодержавним представницьким органом професійного самоврядування рієлторів України, а створення інших органів самоврядування рієлторів не допускається. Слідством цього буде обмеження конкуренції на ринку й зосередження більших прав і коштів у руках вузького кола осіб.

Крім того, законопроектом чітко не визначені джерела фінансового й матеріального забезпечення діяльності Рієлторської палати України. Відповідно до проекту, Рієлторська палата є громадською організацією. Як у цьому випадку цей єдиний загальнодержавний представницький орган буде контролюватися державою? Питання контролю за діяльністю Рієлторської палати в проекті закону взагалі не прописаний. Я переконаний, що сертифікацією рієлторскої діяльності повинні займатися державні органи.

Даний законопроект не захищає ні державу, ні його громадян. Монополізація ринку в обов`язковому порядку спричинить підвищення вартості послуг на ринку, корумпованість і тінізацію. У Законі відсутнє чітке визначення термінів «нерухоме майно», «нерухомість». Ці поняття є базовими для даного Закону, а тому й повинні бути чітко визначені. Відповідно до діючих визначень до об`єктів нерухомого майна ставляться земельні ділянки й розташовані на них будинки й спорудження. У зв`язку із цим, у Законі потрібно чітко визначити, які саме операції ставляться до операцій з нерухомістю. З огляду на те, що такі об`єкти нерухомості як будинки й споруди, земельні ділянки кардинально відрізняються, доцільно доповнити законопроект розділом «Особливості операцій із земельними ділянками»

З 1991 року в Україні проводиться реформування земельних відносин, основним принципом якого є подолання державної монополії на землю. У результаті перерозподілу земельних ресурсів у держави залишилося менше 50% земель, у приватну власність передана більша половина. Процес роздержавлення землі й передача її у власність юридичним і фізичним особам триває. Більше 5 млн. власників сертифікатів на право на земельну частку (пай) уже одержали в обмін державні акти на право власності на земельні ділянки під житлове будівництво, ведення особистого сільського господарства, садоводчества, дачного й гаражного будівництва. У цілому, у діючому Земельному кодексі України закладена широка законодавча основа для рішення проблем, що виникають у процесі реформування земельних відносин. Однак, дотепер постає питання непогодженості цивільного, природоохоронного й господарського законодавств із вимогами Земельного кодексу.

Земельним кодексом були охоплені не всі питання, пов`язані з регулюванням земельних відносин. Це, у першу чергу, питання функціонування ринку земель, ведення Державного земельного кадастру, використання земель природоохоронних, рекреаційних, оздоровчих, історико-культурного призначень, зонування земель, розмежування земель державної й комунальної власності, зміни цільового призначення земель та ін.

Кабінетом Міністрів України дотепер не розроблене й не подано на розгляд Верховної Ради України порядку 20-ти законопроектів, передбачених положеннями Земельного кодексу. Прийняті закони виконуються не повною мірою, не розроблені відповідні нормативно-правові акти. Наприклад, дотепер не діє Закон України «Про розмежування земель державної й комунальної власності», оскільки не затверджена форма Державного акту на право комунальної власності на землю й не розроблені рекомендації зі складання проектів розмежування земель, не визначені конкретні строки проведення робіт і джерела їхнього фінансування.

Процес продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення й прав оренди на них для виробничої діяльності придбав масовий характер. Незважаючи на тимчасові обмеження, установлені перехідними положеннями Земельного кодексу України на продаж і придбання громадянами і юридичними особами земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, потенційний ринок цих земель у державі поступово й упевнено формується. Однак, законодавча база для цього недостатньо розвинена. Не створена інфраструктура такого ринку, не врегульована процедура продажу земель, процедура проведення земельних аукціонів і конкурсів, не створені земельні банки. Мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення стимулював виникнення тіньового ринку землі, що привело до спекуляцій і неймовірно швидкому росту цін на землю. Гроші отримані в результаті незаконного продажу сільгоспземель, а це, по оцінках експертів, в одній тільки Київській області - 250-300 млн. грн. у рік, ідуть повз державу.

Шляхом прийняття мораторію штучно була заморожена більша частина земельних ресурсів країни, що блокувало приплив інвестицій. У цих умовах просто необхідно прийняти Закон «Про скасування мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення». Однак, перед цим необхідно ще розглянути й прийняти найбільш важливі для створення цивілізованого ринку землі закони, що стосуються тих питань, які недостатньо детально врегульовані Земельним кодексом.

Зокрема, назріла екстрена необхідність прийняття Закону «Про ринок земель», проект якого був внесений на розгляд Верховної Ради й 17 червня 2004 року прийнятий за основу. У проекті нарешті визначені суб`єкти й об`єкти ринку земель, інфраструктура ринку, особливості обороту земель сільськогосподарського призначення, земельних ділянок, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, державної й комунальної власності, а також визначені особливості здійснення угод із частками в праві спільної власності на земельні ділянки. Передбачено, що для регулювання обороту земельних ділянок сільськогосподарського призначення на території адміністративних районів у сільській місцевості будуть створені сільські суспільства по регулюванню обороту земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Крім того, у проекті закону України «Про ринок земель» урегульовані такі немаловажні питання, як мінімальні розміри земельних ділянок сільськогосподарського призначення при їхньому розподілі, що запобігає їхнє надмірне дроблення, а також мінімальна ціна продажу земель сільськогосподарського призначення, що відповідно до проекту Закону, не може бути менше експертної оцінки земельної ділянки.

Але не всі норми даного законопроекту сприяють ефективному функціонуванню ринку земель і розвитку чесної конкуренції. Так, особливої уваги заслуговує питання про встановлення законопроектом правового статусу земельної біржі.

Земельні ділянки державної й комунальної власності, призначені для продажу під забудову, підлягають продажу на земельних торгах, які можуть проводитися у формі земельного аукціону або земельного конкурсу. Таким чином, у випадку прийняття Закону, буде усунутий пробіл у чинному законодавстві (згідно ст. 137 Земельного кодексу України, земельні торги, проводяться в порядку, установленому законом, а такого закону донині не існує). Ті ж питання розкриті й у проекті Закону України «Про земельні торги й аукціонну діяльність на ринку землі», поданому на розгляд Кабінетом Міністрів України. Однак, в обох проектах явно простежується лобіювання інтересів окремих груп, оскільки земельна біржа стане монополістом по реалізації землі в Україні, що суперечить антимонопольному законодавству.

Крім того, створення такої біржі з філіями по всій Україні вимагатиме значних витрат на придбання (оренду) приміщень, меблів, автотранспорту, оргтехніки, навчання кадрів. У той же час, сьогодні в країні протягом багатьох років успішно функціонують підприємства, що спеціалізуються на проведенні аукціонів, у тому числі й земельних, які мають розгалужену систему філій у всіх регіонах і забезпечені необхідною технікою й фахівцями. До таких підприємств ставиться державна акціонерна компанія «Національна мережа аукціонних центрів», що успішно працює на ринку більше 10-ти років. Вважаємо за доцільне в проекті закону «Про ринок земель» замінити поняття «земельної біржі» на «спеціалізовані організації по проведенню земельних торгів», якими можуть бути суб`єкти підприємницької діяльності, що виграли тендер на право реалізації земельних ділянок і прав оренди на них, а також біржі (на тих же умовах). При цьому перевага повинна віддаватися структурам, що мають розгалужену мережу філій і досвід проведення торгів.

У цілому, прийняття Закону «Про ринок земель» дозволить установити чіткі, прозорі й цивілізовані «правила гри» у сфері обороту земельних ділянок. А це, у свою чергу, позитивно вплине на поліпшення інвестиційного клімату, розвиток іпотечного кредитування й удосконалювання ринку земель в Україні. Недостатньо врегульовані існуючим земельним законодавством і питання раціонального використання й охорони земель. Так, з більш ніж 100 нормативно-правових актів, передбачених Законом «Про охорону земель», розроблене й прийнято менше десяти. Термінового рішення вимагають питання проведення робіт з раціоналізації землекористування, установлення на місцевості границь особливо коштовних земель, прибережних захисних смуг і земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного й історико-культурного призначення, а також установлення границь більшості населених пунктів.

Відсутність планово-картографічних матеріалів і інформації про стан земель, невизначеність границь приводить до грубих порушень земельного законодавства при використанні земель (незаконному відчуженню земельних ділянок заповідників, курортів, коштовних лісових масивів, прибережних захисних смуг під будівництво), до гальмування проведення грошової оцінки земель у границях і за границями населених пунктів, до виникнення конфліктних ситуацій при оплаті земельного податку.

Сьогодні дуже складна процедура виділення земельних ділянок. Так, тільки для затвердження проекту відводу й оформлення права користування земельною ділянкою необхідно одержати дозвіл в 5-6 установах. Цей процес нараховує більш ніж 30 етапів, триває не менш півроку й може затягтися на кілька років! Якщо ж раптом у документах землевпорядною експертизою буде виявлені неточність або помилка, весь процес необхідно буде проходити заново. І навіть це не дає гарантії того, що в результаті місцева рада дасть дозвіл на виділення земельної ділянки.

На Заході вже давно застосовується зонінгова система забудови міст, що укладається в тім, що вся територія за допомогою детальних планів забудови ділиться на зони із чітким роз`ясненням їхнього функціонального призначення. Інвестор вирішує яке саме будівництво він хотів би проінвестувати - житлову забудову, торговий центр або щось ще, - після чого на підставі детального плану йому пропонують ділянки, на яких можливо таке будівництво, і він вибирає найбільш підходящий для нього. Така схема повністю виключає виникнення яких-небудь конфліктів між владою й інвестором, створює сприятливий клімат для інвестування.

У Києві існує Генеральний план, але немає детальних планів. У багатьох містах України донині немає навіть Генерального плану. Тобто, інвестор може вкласти гроші, пройти процес узгодження землевпорядної документації у всіх інстанціях, одержати земельну ділянку під забудову, почати будівництво, що потім, через непогодженість планів забудови інвестора з Генеральним планом забудови міста, може бути припинено тією же владою, які самі дали дозвіл на будівництво. Інвестування коштів в українську нерухомість зараз можливо тільки після відводу й оформлення всіх правовстановлюючих документів на земельну ділянку, що саме по собі при існуючих вимогах законодавства є дуже дорогою процедурою.

Ще одне неурегульоване питання земельного законодавства — порядок зміни цільового призначення земель. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, зміна цільового призначення земель проводиться через складання нового проекту відводу земельної ділянки або переузгодження вже існуючого проекту відводу. А це знову ж проходження погоджень у різних інстанціях і землевпорядній експертизі для того, щоб ради або органи державної адміністрації змогли прийняти відповідне рішення. Причому ніде: ні в Земельному кодексі, ні в Законі «Про землевпорядження» немає ніякого посилання на те, яким чином і через складання яких документів повинне змінюватися цільове призначення земель. У Законі «Про землевпорядження» передбачено, що проекти відводу земельних ділянок складаються винятково у випадку видачі, викупу або відчуження земельних ділянок. Земельна реформа в Україні починає досягати тієї стадії, коли потрібно задуматися про розробку й прийняття Законів «Про завершення земельної реформи в Україні», «Про консолідацію земель», що дозволить перейти на більш високий і принципово новий рівень розвитку земельних відносин, що відповідає рівню держав з розвинутою ринковою економікою.

Деякі іноземні компанії готові зводити в Україні житло за цінами, втричі нижчими, ніж у вітчизняних будівельників. У Києві середня ціна одного квадрата житлової площі вже перевищила дві тисячі доларів, у містах-«мільйонниках» трикімнатна квартира в панельному будинку коштує 45–60 тис. доларів.

У столиці ціни сягнули такої межі, що розвиток ринку почав уповільнюватися, кількість операцій купівлі-продажу в січні порівняно з торішнім осіннім ажіотажем зменшилася удвічі. За висновками експертів, це перша ознака можливого зниження цін. Провідні будівельні компанії і корпорації, що призупинили продаж нових квартир у січні, сподіваного зростання цін не дочекалися і вже в лютому виставили їх на продаж. За прогнозом, якщо перекупники, які зазвичай тримають по кілька квартир «у резерві», відчують зміну цінової кон’юнктури і виставлять свій актив на ринок, пропозиція значно перевищить попит, і вартість може зменшитися на третину до 1,5–1,2 тисячі доларів за метр. Про диспропорцію попиту і пропозиції у столиці свідчить те, що вже тепер на ринку є кілька тисяч квартир у нових будинках і майже 17 тисяч помешкань на вторинному ринку.

Будівельна палата України, котра об’єднує близько двохсот будівельних організацій і підприємств, вирішила діяти на випередження ціновим коливанням і внесла на розгляд парламенту законопроект «Про державну підтримку забезпечення громадян житлом та розвиток житлового будівництва». Крім того, була утворена робоча група для підготовки законопроекту «Про будівництво в міських агломераціях», яким має бути унормована приміська забудова житлових містечок. Ця група складатиметься з представників Будівельної палати, народних депутатів та представників місцевих рад.

Нинішня зупинка цін на київську вторинну нерухомість викликана "стелею" фінансових можливостей бажаючих придбати житло в Києві. Ціни зупинилися на надзвичайно високому рівні для житла такої якості. Розглянемо деякі аспекти функціонування ринку житла Київської області:

1. Можливість цін на житло забезпечити реальну можливість функціонування житлово-будівельних кооперативів. Житлово-будівельних кооперативи, що вдало вирішували житлову проблему в СРСР, є одним з оптимальних шляхів реалізації тези "будувати більше". Контроль членами житлово-будівельних кооперативів за витратою внесених ними ж коштів - найбільш надійний спосіб недопущення "еліт-центрів" і неефективних витрат коштів інвесторів при будівництві. Немає більш вдалої схеми, ніж житлово-будівельних кооперативи-юридичні особи і громадяни самі поєднують свої кошти в підконтрольну їм же структуру, самі обирають керівні органи, керують будівництвом і потім (після здачі будинку) використовують житлово-будівельних кооперативи для організації експлуатації будинку й оптимального рішення житлово-будівельних кооперативів-аспектів.

У законодавчому полі є цілий ряд необґрунтованих перешкод для функціонування житлово-будівельних кооперативів:

· обмеження схваленої українськими депутатами ч. 3 ст.4 Закону "Про інвестиційну діяльність" (ґрунтуючись на цій нормі, державні органи намагаються наполягати на тому, що ЖБК не може бути законним джерелом надходження коштів на будівництво житла);

· невдале формулювання ч. 2 ст. 384 Цивільного кодексу України, відповідно до якої член ЖБК не може розпоряджатися квартирою, поки її не викупить (нібито ЖБК будував будинок не за рахунок членів, а за якісь сторонні кошти). Спроби ЖБК на практиці регулювати дане питання Статутом усе рівно не знімають непорозумінь у регулюванні власності на квартиру;

· проблеми з одержанням ЖБК статусу неприбуткових (п. п. 7.11.1 "є" Закону "Про оподаткування прибутку підприємств") [15, 54-55].

Для зняття проблем необхідно змінити ч. 6, 7 ст.29 Закону "Про кооперацію" (привести порядок ліквідації в даних нормах у відповідність з порядком згаданого п. п. 7.11.1 для неприбуткових організацій), а також змінити формулювання ст.384 ЦК і ст.4 Закону "Про інвестиційну діяльність".

Проблемою для ЖБК є також і бар'єри, пов'язані з одержанням земельної ділянки, що незмінно є проблемою у великих обласних центрах для юридичних осіб (а якщо немає ділянки під забудову в оренді безпосередньо у кооперативу - значить кооператив не може виступати Замовником-забудовником, і, отже, не може самостійно контролювати хід будівництва).

Поки що ЖБК на ринок будівництва масово не допущені. Очевидно, що вони не потрібні великим фін-буд-структурам, що працюють на даний момент на цьому ринку. "Зелене світло" для ЖБК дозволило би демонополізувати ринок.

2. Допуск іноземних компаній (ІК) на ринок будівництва житла.

Загальновизнаним є факт, м'яко говорячи, значної фактичної рентабельності українських будівельних структур.

ІК у силу неякісного способу господарювання здатні будувати більш ефективно і з розумною нормою прибутку в 20-30%.

Вступ України у СОТ не означає автоматичне виникнення всіх необхідних умов для роботи ІК у цій сфері. Заангажованість контролюючих органів в Україні, прив'язка місцевих рад до інтересів ряду певних укр. компаній забезпечать дуже сильний опір приходу ІК на цей ринок. Без появи ІК реальної конкуренції на цьому ринку немає. А притаманне для західної ділової етики небажання будівельних ІК (неінтегрованість, невміння, нездатність) брати участь в українських "сірих"/тіньових схемах "лобіювання" поки не дає підстав чекати масової появи ІК на ринку. Як і раніше, заявки ІК "на місцях" будуть натикатися на глуху стіну тяганини і непробивності через інтереси вже існуючих гравців даного ринку. Нинішній високий рівень цін є результатом насамперед штучної закритості київського ринку нерухомості.

Не таку, що лише декларується, а дійсну можливість реального доступу ІК на цей ринок (нарівні з українськими компаніями) забезпечувати потрібно. Без цього цивілізувати ціни не вийде.

3. Стимулювання оподатковуванням.

Пріоритетним повинне бути забезпечення права на житло, а не права на одержання прибутку від його перепродажу. Право на покупку громадянином України квартири для проживання повинне бути пріоритетним. Тоді як придбання квартири для подальшого перепродажу, здачі в чи оренду просто "вкладення" повинне дуже істотно оподатковуватися.

Тобто законодавство, у т. ч. податкове, повинне бути більш щадним до громадянина України, що купує першу квартиру для проживання, чим того, що здобуває 3-ю чи квартиру більше 150 кв. м. І цей принцип повинен бути втілений не дивлячись на наявність у "інсайдерів" ряду народних депутатів величезних масивів житлової власності і зацікавленості в підвищенні продажів будкомпаній. Хоча б тому, що під час виборчої компанії соціальна спрямованість в політиці кожної сили завжди декларується.

Поки що немає вагомого податку на власника нерухомості (щоб спекулянту, що купив для перепродажу, невигідно було тримати квартиру довго). Та й перепродаж не є особливо обтяжливим для спекулянтів з точки зору оподатковування. Хоча досвід країн Балтії точно говорить про те, що таке податкове стимулювання ціни зупиняє. І не тільки податковими нормами необхідно обмежувати вигідність/можливість "розігрівання цін":

· якщо взяти для прикладу відносну складність покупки житла в Австрії (одна зі складностей - для придбання нерухомості потрібно проживати в країні не менше 3-х років), то побачимо, що саме там із усіх країн ЄС ціни стоять "міцно".

· у Швейцарії іноземним громадянам, що не мають посвідчення на проживання, нерухомість купувати заборонено. Ні в якому разі не можна говорити про заборону громадянам США, Німеччини та ін. країн і далі заробляти на покупці і подальшому перепродажу квартир у київських новобудовах, але введення для них відповідного вагомого оподатковування і розумних обмежень за аналогією з країнами Європи необхідно.

4. Організована ініціатива громадян + політична воля еліт на вирішення проблеми.

На даний момент споживачі на ринку нерухомості роз'єднані, тому легкі для "оббирання". Інші соціальні групи часто представлені більш-менш діючими об'єднаннями: платники єдиного податку в особі ряду спілок б'ються за його збереження в нинішньому вигляді, таксисти своєю профспілкою дружно відстоюють прийнятні правила роботи для них і т. д. Інтереси споживачів-покупців житла не консолідовані, а кожного окремо можна змусити платити довічний кредит по одній з найвищих ставок кредиту у світі і за найдорожчу нерухомість (якщо рахувати за співвідношенням доход/ціна житла).

Поки що така консолідація українських споживачів у сфері нерухомості обмежується окремими колективами громадян, що бажають будувати через ЖБК (але вони конкретно за свій кооператив борються, не ставлять метою лібералізацію регламентації в цілому). Є також ініціативні групи по окремим будинкам новобудов, що борються за недопущення необґрунтованих доплат, однобічних змін планувань квартир, а також проти затягувань термінів будівництва (знову ж тільки по своєму конкретному будинку).

Чергова заява гаранта Конституції про відділення бізнесу (очевидно, і будівельного бізнесу теж) від влади як і раніше буде залишатися словами, поки не буде хоч якогось вдалого громадського тиску на політичні еліти з вимогою нормалізувати цей ринок. У нинішніх політичних реаліях виключити лобістів будбізнесу ні з Верховної Ради, ні з місцевих рад не вийде (важко сперечатись з тим, що необхідно обмежити таке лобіювання). Висновок простий: поки "громада" не надавить, змінювати комфортну для політеліт ситуацію на ринку нерухомості ніхто не стане.

Усе-таки шкода, що відсутні "відкриті" списки у нинішній пропорційній системі виборів (в міськради, Верховну Раду). За їх наявності виборець міг би хоч якось висловлювати своє ставлення до найбільш одіозних особистостей кандидатів у депутати (що є часто основними джерелами партвнесків, зароблених на одному із самих прибуткових сегментів ринку). Відсутність "відкритих" списків негативно впливає і на цю мозоль українського суспільства.

На виборах виборцям маніпуляційними PR-технологіями нав'язуються дискусії по загальнополітичних проблемах. Але (із зрозумілих причин) немає дискусії про те, чому немає умов для роботи ЖБК або чому немає оподатковування, що не щадить власника величезних масивів житлової власності.

5. Оптимізація держполітики у сфері стимулювання попиту.

Дуже дискусійна проблема, але замовчувати її не можна. Стимулювання попиту має бути зваженим. Стимулювати попит вигідно насамперед будкомпаніям та частково банкам.

Чи можна не погодитися з тим, що в остаточному підсумку таке стимулювання (відшкодування покупцям квартир відсотків по кредитах, робота з ринком/банками через державну іпотечну установу) не служить зниженню цін? Та й аналоги російських програм "материнського капіталу" цін на житло не знизять, тільки ще більше будуть стимулювати попит.

Об'єктивно стимулювання попиту сприяє росту цін. Хоча саме в цьому напрямку стимулювання і є деякі реальні кроки державної політики.

Тоді як на невигідному для діючих будівельних структур стимулюванні пропозиції (додаванням пропозиції тих же ЖБК, ІК тощо) - рухів немає. Стимулювати потрібно насамперед пропозицію, а не попит.

6. Альтернативні способи вкладення коштів.

Ринок нерухомості неминуче буде зазнавати тиску грошима "з метою вкладення" доти, поки немає захищеності дрібних акціонерів, що можуть одержувати дивіденди по акціях (основний прибуток акціонерних товариств виводиться через "конвертаційні центри"/"обналичку", дрібні акціонери залишаються за бортом), немає стійкої довіри до інвестиційних фондів, немає цивілізованого фондового ринку.

7. Багато чого повинно відбутися в напрямку забезпечення прозорості цієї сфери:

Потрібна інформаційна відкритість ринку (дані про кількість угод на ринку київської житлової нерухомості Міністерства юстицій України не розкриває навіть на звернення народних депутатів). Немає чіткого і зрозумілого законодавства в цій сфері: немає цивілізованих адміністративних процедур, туманні аспекти зміни цільового призначення зем. ділянок, недосконала регламентація по комплексній реконструкції старих кварталів, є масив проблем у сфері бухгалтерського і податкового обліку тощо.

Поки що в цій сфері ініціативи навіть парламентських партій фактично закінчуються будівництвом на пікетах символічного будиночка з паличок з написом "молоді - доступне житло". При цьому діючої тактики/стратегії самих парламентських партій у цьому напрямку немає, все закінчується саме цим будиночком на пікеті. На даний момент позитивних зрушень по перерахованим вище 7 позиціях (навіть спроб і розроблених стратегій) на думку фахівців, не спостерігається. Є й інші точки зору пріоритетних напрямків нормалізації цін на київському ринку нерухомості:

· стимулювання позаміського будівництва Поки що процес носить дуже хаотичний характер, сприяння з боку держапарату в основному зводиться до того, що він не протидіє такому будівництву. Питання пропускної здатності і якості трас за місто (досвід столиці РФ говорить, що незабаром будуть по ранках дуже перевантажені), сприяння держави в створенні інфраструктури позаміського житла і ще більш 10 знакових питань у цій сфері - поки не вирішені. Але дуже позитивно те, що сільські/селищні/районні в області ради не заважають такому будівництву (надають перевагу зароблянню на ньому);

· кроки в сфері будівництва соціального житла