Борис Володимирович Асаф’єв – видатний російський музикознавець, композитор, педагог, академік АН СРСР 1943 року, народний артист СРСР 1946 року. Засновник крупної музикознавчої школи. Був одним із організаторів загальнодоступних концертів. Автор праць з естетики, теорії й історії музики, музично-просвітительських книг, статей з проблем організації й методики музичного виховання школярів, музично-професійної освіти. Багато робіт написав під псевдонімом Ігор Глєбов.

Народився Борис Володимирович Асаф’єв у 1884 році в Петербурзі. Закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету, потім Петербурзьку консерваторію (клас композиції А.К.Лядова). У консерваторії навчався разом із С.С.Прокоф’євим, Н.Я.Мясковським. З 1914 року постійно виступав у періодичній пресі, загальній і музичній. У 1919-1930 роках працював у Ленінградському інституті історії мистецтв, з 1925 року – професор Ленінградської консерваторії. Пережив блокаду Ленінграду. З 1943 року працював у Москві, керував сектором музики Московського інституту історії мистецтв, у 1948 році був вибраний головою Союзу радянських композиторів.

Найбільш насиченими у творчому житі Асаф’єва стали 1920-1930-і роки, коли він створив масштабний цикл робіт про російську музику. Симфонічні етюди (1922), Листи про російську оперу і балет (1922), Російська музика від початку ХІХ століття (1930), монографій та статті про Глинку, Мусоргського, Чайковського, Глазунова та ін.

У 1941-1943 роках, перебуваючи в блокадному Ленінграді, Асаф’єв написав широкий (і до цих пір повністю не виданий) цикл робіт „Мысли и думы”, де виклав свої спостереження з приводу російської музики в контексті російського життя, вітчизняної культури й історії. Значний інтерес становить також цикл нарисів Асаф’єва з російського живопису.

Близький друг Прокоф’єва, Асаф’єв став одним із перших пропагандистів його творчості ще в дореволюційний період. Наприкінці 1920-х років написав першу працю про Стравінського. Будучи одним із найбільш активних членів ленінградського відділення Асоціації сучасної музики, Асаф’єв присвятив ряд статей творчості сучасних західних композиторів, серед них були Альбан Берг, Пауль Хіндеміт, Ернст Кшенек.

Суттєво важливими для творчості Б.В.Асаф’єва стали дослідження „Музична форма як процес” (книга 1 – 1930, книга 2 – 1947), у яких викладена теорія інтонації як специфічної форми прояву думки в музиці; сама музика визначається як „мистецтво інтонованого змісту”. У цьому ж дослідженні обґрунтовується введене Асаф’євим у науку поняття симфонізму як методу художнього узагальнення в музиці.

Крім теоретичних праць Асаф’єв створив чималу кількість музичних композицій: 28 балетів, 11 опер, 4 симфонії, романси, камерні інструментальні твори, музика до драматичних вистав. Більша частина сценічних творів написана на сюжети з російської класичної літератури (балети до творів Пушкіна „Бахчисарайский фонтан ” , „ Кавказский пленник ” , „ Барышня крестьянка ”, балет по Лермонтову „Ашик-Кериб”, опера „Тамбовская казначейша ” та ін.). Найбільшою популярністю користувався балет „Пламя Парижа” (1932), у якому використані мелодії епохи Французької революції й твори композиторів тієї епохи. Асаф’єв інструментував оперу Мусоргського „Хованщина” за повним авторським клавіром, встановленому П.А.Ламмом; сприяв постановці опери Мусоргського „Борис Годунов” в авторській редакції.

Музикознавчі роботи Асаф’єва представлені у п’ятитомнику „Избранные труды”, а також у його статтях, що виходили в різні часи в різних збірниках, у перевиданнях книг, опублікованих за життя Б.В.Асаф’єва та ін. Однак повністю музикознавчі наробітки науковця і досі не опубліковані.

Отже, як бачимо Б.В.Асаф’єв писав твори як теоретичного характеру, музикознавчого, так і сам створював музичні композиції. Це свідчить про те, що він був обізнаний із музикою не лише теоретично, а й практично, що дало можливість сформулювати власні методи навчання музики.

Практика наряду з теорією – важливий фактор у процесі набуття музичної освіти. Акцент на уроках музики у системі масового музичного виховання й освіти повинен бути поставлений не стільки на набуття теоретичних знань, скільки на розширення інтонаційно-образного багажу дитини, розвиток його емоційного відгуку на музику, формування стійкого інтересу до музичного мистецтва як частини оточуючого його життя. Головними є не стільки знання про музику, скільки занурення дітей до самої музики, знання й розуміння цієї музики. Цьому, перш за все, сприяє виконавча діяльність школярів, розвиток навичок колективного виконання музичних творів – співів, гри на музичних інструментах, пластичного інтонування, простих імпровізацій тощо.

Педагогічна концепція Асаф’єва націлює викладача на розширення освітнього середовища і підвищення інтересу дітей до класичної музики через емоційно відкрите спілкування з нею під час відвідування концертів (недарма Асаф’єв впроваджував загальнодоступні концерти), вчить „чути” й розуміти музику у фільмах, виставах, розуміти роль музики на шкільних святах, під час організації домашнього дозвілля, дитячого виконання тощо.

Методичний принцип схожості і різниці, заснований на принципі Асаф’єва „відповідності й контрасту”, визначає вибудову музичного матеріалу під час вивчення музики.