Сучасна синтаксична наука вирізняється лінгвістичними дослідженнями не лише речення як цілісного утворення [13, c.34], але й окремих синтаксичних одиниць, притаманних тій чи іншій мові [5, c.61] та ін., які відображають своєрідність поверхневої репрезентації глибинних пропозиційних структур. Завдання таких досліджень полягає в комплексному вивченні синтаксичних одиниць з позицій аналізу їхньої форми, змісту та функціонування [67, c. 9].

Для англістики особливий інтерес становлять синтаксичні структури вторинної предикації (далі СВП), які не мають безпосереднього аналогу в українській мові [25, c.3]. До них належать структури, що традиційно іменуються складний додаток/ об’єктний предикативний інфінітивний зворот або об’єктний відмінок з інфінітивом (Соmplex Object), складний підмет/ суб’єктний предикативний інфінітивний зворот або називний відмінок з інфінітивом (Complex Subject), інфінітивна конструкція з прийменником for (For-to-Infinitive Construction), абсолютна конструкція (Absolute Construction), сполучникова інфінітивна конструкція (Conjunctive Infinitive Phrases) і герундіальна предикативна конструкція (Gerundial Predicative Construction). Усі названі одиниці мають різне граматичне оформлення, проте характеризуються такою спільною рисою, як неузгодженість суб'єктно-предикатних відношень у їхній поверхневій структурі [24, c.43].

Основним змістом комунікації як специфічної форми взаємодії людей у процесі їхньої пізнавально-трудової діяльності є передача інформації за допомогою мови й інших знакових систем [66, c.134], внаслідок чого неминуче виникає питання про співвідношення одиниць інформації й одиниць мови [14, c.23]. Відповідаючи на дане запитання, автори “Комунікативної граматики російської мови” приймають у якості допущення положення про те, що одиниця інформації знаходить вираження у предикативній одиниці, і далі, аналізуючи різні явища “ускладнення” інформативної й граматичної структур речення, дійшли таких висновків, що іноді термінологічно протиставляють поліпредикативності складного речення поліпропозитивність простого ускладненого. Але оскільки під пропозицією розуміється одиниця, що за змістом відповідає повідомленню, вона не може не бути предикативною [16, c. 215].

Предикація у словнику О. С. Лохманової визначається як віднесення даного змісту, даного предмета думки до дійсності, здійснюване в реченні (на відміну від словосполучення) [32, c. 268].

В “Лінгвістичному енциклопедичному словнику” предикація визначається як акт з'єднання двох незалежних предметів думки, виражених самостійними словами, для того щоб відбити “стан речей”, подію або ситуацію дійсності, і тим самим предикація представляється як акт створення пропозиції [4, c. 342].

У “Логічному словнику: ДЕФОРТ” відзначається, що відповідно до сучасних семантичних уявлень будь-який предикат не тільки вказує на ту або іншу властивість або відношення, але й на особливе бінарне логічне відношення, і, відповідно, будь-який предикат розділяється на властиво логічний предикат, що позначає конкретну властивість або відношення, і логічний оператор “<=”, що позначає відношення предикації. Відношення ж предикації, за словником, є відношенням між індивідним концептом і предикатним концептом деякого судження. Іншими словами, предикація – є логічна операція приписування встановленої і відібраної мислячим суб'єктом конкретної властивості або відношення абстрактному предмету [19, c. 279].

За своєю природою кожне предикативне утворення має декілька центрів. Вони складаються з більш ніж одного граматичного елемента (морфем або слів), кожен з яких несе частину змісту, що співвідноситься з центром [47, c.575]. Цікавим феноменом складних предикатів є їх дуалістична лексико - фразова природа, присутня у всіх мовах [73, c.397].

В англістиці проведено ряд досліджень, в яких комплексно розглядалися граматична сутність і функціонування структур вторинної предикації [21, c.5]. СВП вивчали у межах простого речення [22, c.32], як предикативні словосполучення [27, с. 47], предикативні комплекси [30, c. 211] тощо. Актуальним є визначення як структурних, так і функціональних характеристик цих синтаксичних одиниць та побудова їхніх формальних моделей, оскільки потреба сучасного мовознавства у дослідженні складних синтаксичних структур у ракурсі їхнього формально-граматичного моделювання з метою застосування таких напрацювань в автоматичних/автоматизованих системах, що опрацьовують текстові дані, зростає разом з необхідністю в обміні мовною інформацією [26, с. 2].

Зауважимо, що будь-яка структура вторинної предикації (СВП) функціонує лише в межах речення, тобто за наявності структури первинної предикації [44, c. 75]. Найзагальніша структурна (схематична) модель речення із СВП матиме такий вигляд: S¹ + Р¹ + S² + Р² (+ complements), де:

S¹ – підмет (первинний підмет) речення, або суб'єкт;

Р¹ – присудок (первинний присудок) речення, або предикат;

S² – вторинний підмет, який може виражатися займенником (найчастіше особовим займенником в об'єктному відмінку), іменником, іменниковою групою чи, значно рідше, іменником, що є власною назвою;

Р² – вторинний присудок, який найчастіше виражається неособовими формами дієслова, тобто інфінітивом (з маркером “to” та без нього), дієприкметником І (інфінітив + ing), герундієм (інфінітив + ing), дієприкметником II (інфінітив + ed для правильних дієслів, для неправильних – власна форма) або недієслівною частиною мови (наприклад іменником, прикметником);

Complements – додаток до вторинного присудка, якого вимагає семантика цього дієслова, що допомагає розкрити його значення [23, c.69].

СВП з інфінітивом у ролі вторинного присудка є найчастотнішими поміж СВП [31, c. 44]. СВП можуть бути компонентами чотирьох основних синтаксичних структур, а саме:

1) предикації – модель: <pronoun> <be> <-ed form> (<special РІI>) <to> <infinitive (<complement>), наприклад:

After all, how can you be expected to stay at home just now? [25, c.5];

2) комплементації – модель: <key verb> <pronoun> <to> <infinitive> (<complement>), наприклад:

 Many people here believe you to be not only the world's finest living pianist, but perhaps the very greatest of the century [25, c.6];

3)  модифікації координації – модель: <,> <with> <pronoun> (<noun>) <to> < Infinitive> (<complements>) <,> <position 1> (<position 2>, <position 3>), наприклад:

... when Penelope emerged from the kitchen, after clearing the meal away and washing up the dishes she found him waiting for her, already dressed for outdoor activity, with a worn corduroy jacket to protect his old bones from the nippy breeze, and a scarlet muffler wound round his neck [25, c.7].

Система неособових форм дієслова в англійській мові представлена трьома категоріальними формами – інфінітивом (the Іnfіnіtіve), інговою формою (the Іng) і дієприкметником ІІ (Partіcіple ІІ). Система інфінітива в англійській мові традиційно характеризується граматичними категоріями стану, виду й часової віднесеності [54, c. 74].

Функціонування інфінітиву, як не особової форми дієслова в різних частина мови, являє собою “більш жваве” утворення, ніж герундій або дієприкметник, володіє більшим різноманіттям форм, що робить його більш гнучким та пластичним [1, с.3].

У реченні інфінітив може бути: підметом, іменною частиною присудка, частиною складеного дієслівного присудка, додатком, означенням, обставиною [33, c. 63].

Інфінітив - не центр дієслівної системи, а її окраїна [31, c. 115]. Не випадково питання про інфінітив особливо хвилювало граматистів. Частина їх рішуче відокремлювала інфінітив від дієслова, посилаючись на те, що за своїм походженням інфінітив є ім'ям з дієслівною основою, що інфінітив не належить до числа ні предикативних, ні атрибутивних форм дієслова. Інфінітив був оголошений особливою частиною мови й розглядався як слово, не причетне до дієвідміни [9, c.43].

Автори теоретичного курсу граматики “Сучасної англійської мови” вважають, що в сучасній англійській мові форми інфінітива, як і форми дієприкметника й герундія, належать до неособових форм дієслова [43, c. 72]. Аналіз цих форм становить інтерес із погляду загальної характеристики будови англійської мови, однієї зі специфічних рис якої є розвинена система неособових форм і особливості їхнього вживання [70, c. 366]. Відмінність неособових форм дієслова від особових полягає в тому, що інфінітив, дієприкметник й герундій не мають граматичних категорій особи, числа й способу,а тому не можуть виконувати властивої особовим формам синтаксичної функції присудка [12, c. 86].

Класифікація дієслівних словосполучень, запропонована Л.С. Бархударовим, виглядає таким чином:

1) словосполучення, ядром яких може бути як перехідне, так і неперехідне дієслово, наприклад:

 What is it exactly you want me to do? [74, с.36];

2) словосполучення, ядром яких може бути дієслово тільки певного підкласу: або тільки перехідне, або тільки неперехідне, наприклад:

Yet now few will be found to deny his greatness [74, c.4].

Звідси у функції поширення у дієслівних словосполученнях можуть вживатися в числі інших частин мови (прислівників, прикметників і ін.) дієслова у формі інфінітива [6, c. 18].

Інфінітив — найбільш абстрагована форма дієслова, що в основному розряді дійсного стану тільки називає дію. Тому саме ця називна форма дієслова використовується для введення дієслівної словникової статті [36, c. 8].

Інфінітив, як і інші вербаліі, може реалізуватися у формах виду й стану. Для дійсного стану існують всі чотири форми, для пасиву – тільки основний розряд і перфект (рис.1) [14, c.94].

Рис.1. Форми виду і стану інфінітиву.

При вивченні інфінітивних конструкцій у позиції різних членів речення застосовуються різні методи дослідження. Структурно-семантичний дозволяє визначити значення одиниць мови, насамперед слів у словосполученнях; порівняльно-зіставний – встановити наявні сходження/розбіжності в побудові речень з використанням словосполучень із інфінітивом; зіставний метод дослідження становить особливий інтерес, оскільки в кожній мові є свої правила, закономірності, що регулюють як умови побудови речення , так і умови його членування, а також визначають специфіку структури кожної мови; структурно-лінгвістичний дозволяє виділити чіткі структурні елементи мови як знакової системи і як мережі відносин між елементами мовної системи, характеризувати чіткий опис мови – загальне правило, закономірності, властиві англійській мові, різним мовам або мові взагалі; стилістичний допомагає виявити мовні норми й способи вживання англійської літературної мови в різних видах писемності, у різних умовах мовного спілкування [3, с.31–32].

Таким чином, синтаксичні структури вторинної предикації становлять особливий інтерес для англістики з огляду на те, що всі вони мають неузгодженість суб’єктно-предикатних відношень у їхній поверхневій структурі. У ході дослідження було визначено і описано схематичну модель речення, що містить СВП.