До початку 1980-х рр. ріст економіки СРСР практично зупинився, наростало технологічне відставання від розвинених країн, бюрократичний апарат втратив ефективність. В 1987 р. глава радянської держави Михайло Горбачов оголосив про початок масштабної перебудови з метою демократизації політичної системи. Хоча головне завдання Горбачов бачив в реформі економіки, на практиці його основні зусилля виявилися спрямованими на відсторонення КПРС від тотального контролю над всіма галузями влади й над всіма аспектами суспільного й економічного життя. Радикальні зміни торкнулися насамперед свободи поширення інформації і свободи суспільних дискусій, у яких активну участь приймала інтелігенція. [19, 263]

Новим вищим органом влади став З'їзд народних депутатів, частина делегатів якого обиралися прямо з декількох кандидатів шляхом таємного голосування. У результаті в 1989 р. пройшли вибори (під час яких народ активно практикував протестне голосування, яке виражалося у викреслюванні єдиного кандидата), позиції консервативної частини партійної еліти виявилися значно підірваними. Сформована з'їздом Верховна Рада вперше одержала реальні законодавчі повноваження. В 1990 р. блок «Демократична Росія» зміг одержати близько чверті місць на З'їзді народних депутатів РСФСР [25].

Паралельно КПРС послабила контроль над виконавчою владою, що також стала виборною. Наприкінці1991 р., після невдалої спроби перевороту з боку комуністів-консерваторів, партія втратила контроль над силовими структурами.

Згідно думки ряду політологів, політика Горбачова в цілому характеризувалася прихильністю соціальному консенсусу, конституціоналізму, еволюційному руху в напрямку демократії. [16, 44] Однак реформи супроводжувалися політичним посиленням союзних республік, гострими міжетнічними конфліктами, падінням авторитету влади центра, паралічем бюрократичної машини й колапсом централізованої планової системи керування економікою. Спроби Горбачова зупинити ці процеси провалилися, вжиті заходи по частковій децентралізації економіки виявилися неефективними. Слід зазначити, що причинно-наслідкові зв'язки між цими явищами й політикою Горбачова дотепер є предметом гострих суперечок.

Отже, російський лібералізм пройшов три хвилі, три етапи у своєму історичному розвитку. Кожний з них мав свої особливості.

Перший етап — «урядовий» лібералізм, який ініціювався «зверху» — охоплював періоди правління Катерини II й Олександра I: по змісту був ліберально-просвітницьким, уповав на освічену обмежену монархію (конституційні проекти М.М. Сперанського), викликав опозиційний самодержавству рух декабристів.

Другий етап (хвиля) — лібералізм постреформенного періоду, тобто «охоронний», або консервативний лібералізм, — своїми політико-соціологічними й філософськими теоріями (концептуальні основи — К.Д. Кавелін, систематична розробка — Б. М. Чичерін, П. Б. Струве). Він вплинув на світогляд С.Л. Франка, С.Н. Булгакова в традиції ліберального консерватизму. Він викликав земський, а з початку 90-х років - буржуазний ліберальний рух.

Третій етап — «новий» лібералізм початку століття (до Жовтня 1917 р.), тобто соціальний лібералізм, що проголосив необхідність забезпечення кожному громадянинові «права на гідне людське існування». Він дав поштовх новому осмисленню проблем правової держави й «правового соціалізму» в обстановці ідейної боротьби як із представниками консервативних, так і ліворадикальних сил (М.І. Кареєв, П.І. Новгородцев, Б.А. Кистяковськнй, С.І. Гессен, М.М. Ковалевський, П.М. Мілюков, Л.А. Петражицький, С.А. Муромцев й ін.), підготував, поряд із другим напрямком, утворення ліберальної партії кадетів, а згодом — її розкол.

Умовно політико-соціологічний і філософсько-правовий зміст ідей лібералізму першої хвилі можна охарактеризувати як офіційний варіант. Другої хвилі — як більш «правий» у порівнянні із класичним лібералізмом (синтез ідей і цінностей лібералізму і консерватизму), а третьої хвилі — як більш «лівий» варіант (синтез класичного лібералізму й деяких соціалістичних і соціал-демократичних ідей) у порівнянні з «чистим» економічним і політичним лібералізмом.

Кожен з трьох напрямків російського лібералізму мав свої особливості і відмінності від західноєвропейського лібералізму, свою логіку розвитку, обумовлену політичною історією Росії і вітчизняної політико-філософської думки. Представники кожного етапу мали різні філософсько-теоретичні основи своїх концепцій і своє бачення суспільного й політичного ідеалів, статусу особистості й соціально-політичних інститутів, способів перетворення суспільства, пов'язаних з тенденцією реформування й еволюційною соціальною методологією. Найвищий розвиток російського лібералізму доводиться на період 60-80-х років минулого століття і на початок XX ст., тобто охоплює другий і третій етапи, коли оформляються його власні концептуальні основи.