Виявившись в еміграції, багато російських філософів продовжували роботу над розвитком лібералізму. Одним з них був ліберал-консерватор С.Л. Франк, предметом пошуків якого була політична система, що припускає моральне вдосконалювання й виховання громадян. На його думку, така система повинна гармонійно сполучати традиційні суспільні інститути із творчою ініціативою окремої особистості. Франк також звернув увагу на принципові розходження в класифікаціях політичних рухів за принципом традиціоналізм — раціоналізм, етатизм — політичний лібералізм і анархізм, соціалізм — економічний лібералізм.

Прихильники соціал-лібералізму наголошували на необхідності забезпечення кожному громадянинові права на гідне людське існування. На їхню думку, правова держава повинна забезпечувати не тільки особисту й економічну свободу, але й рівність можливостей, особливо право на прожитковий мінімум і на освіту. Так, С.І. Гессен думав, що якщо держава захищає солідарні інтереси людей, то законодавчі заборони здобувають характер справедливих приписань. Доповнивши перелік прав людини позитивними правами (на працю, освіту, медичне обслуговування, пенсійне забезпечення, участь у культурному житті й т.д.), російські соціал-ліберали також виступали проти монопольної власності.

Правозахисний рух у СРСР

У Радянській Росії лібералізм, як і всі інші некомуністичні ідеї, виявився під забороною. В 1930-і рр. режим у цілому користувався підтримкою завдяки забезпеченню соціального захисту (розвитку системи освіти, охорони здоров'я, пенсійного забезпечення), індустріальному підйому, а також пропаганді. Іншими відмітними рисами були згадана вище заборона на приватну власність, придушення особистої свободи й особливо довільне застосування вкрай жорстокого карного законодавства на адресу людей, що зробили незначні провини або зовсім невинних.

Навіть серед партійної еліти не було єдності із приводу виправданості такої диктатури, і після смерті Сталіна Хрущов, який прийшов йому на заміну, привселюдно засудив сталінські репресії і оголосив амністію багатьом політв’язням. Ці події поклали початок так званої «Хрущовської відлиги». Незважаючи на масове схвалення, «відлига» супроводжувалася ростом критичних настроїв на адресу радянського режиму, які збільшувалися підозрами, що країна знову стала відставати від Заходу. До кінця 1960-х рр. критика прийняла форму ігнорування негласних приписань влади. Виник дисидентський рух, який (наслідуючи дух інтелігенції) уважав цивільну незалежність — зокрема, свою особисту свободу — основою майбутнього країни. У цих умовах ключову роль зіграла «Загальна декларація прав людини», яку СРСР підписав в 1948 р., але поширення якої на території країни було заборонено поряд з іншими ліберальними текстами. Завдяки їй індивідуальний нонконформізм придбав риси боротьби за дотримання державою взятих зобов'язань — за права людини. Так званому економічному (класичному) лібералізму правозахисники уваги не приділяли.

Першою правозахисною громадською організацією стала «Ініціативна група захисту прав людини в СРСР», заснована в 1969 р. Генріхом Алтуняном. Слідом за нею виник ряд інших організацій, серед яких найбільш великою була «Московська Хельсінкська група», заснована в 1976 р. Юрієм Орловим. Дисиденти, яких по всій країні налічувалося кілька тисяч, поширювали заборонену ліберальну літературу, публікували «відкриті листи» і проводили демонстрації. Одним з найбільш впливових правозахисників був Андрій Сахаров. На початку своєї суспільної діяльності Сахаров, видатний фізик-ядерник, призивав до скорочення ядерного озброєння і до мораторію на ядерні випробування. Майбутнє соціалізму й капіталізму він бачив у формі демократичного соціалізму — держави із широкими цивільними свободами, соціальним захистом, рівністю в рівні життя й націоналізованих монополій. Пізніше він перейшов до критики репресій проти дисидентів й, нарешті, в 1979 р. засудив Афганську війну, за що був позбавлений нагород і засланий у Горький (Нижній Новгород).