Ольга Юлiанiвна Кобилянська називала себе просто i скромно – «робiтницею свого народу», але для української лiтератури вона стала окрасою, бо твори її, пройнятi глибоким лiризмом, драматизмом та життєвою правдою, є справжнiм лiтературним скарбом.

Кожен такий твiр письменницi вражає поетичнiстю i глибиною зображення характерiв, зокрема жiночих. Недарма їх називають енциклопедiєю жiночої душi. Коли читаєш цю поезiю в прозi, починаєш разом з письменницею перейматися внутрiшнiм життям героїнь: захоплюєшся ними, спiвчуваєш, сумуєш, радiєш... Але нiколи не залишаєшся байдужим! Чи не в цьому сила таланту Кобилянської?

Iдеал О. Кобилянської – жiнка освiчена, iнтелiгентна, з високими духовними запитами i прогресивними поглядами. Зачаровує її серце: воно у героїнь Кобилянської – любляче i нiжне, здатне на великi почуття. Саме таких, вiдважних i прекрасних жiнок, якi борються за свою гiднiсть i незалежнiсть, змальовує письменниця у повiстях «Людина» (1892) i «Царiвна» (1895). Коли я читала цi повiстi, менi здавалося, що i в Оленi Ляуфлер, i в Наталцi Веркович Ольга Кобилянська вiдкриває передi мною куточки своєї власної душi, часточку самої себе.

Олена Ляуфлер, головна героїня повiстi «Людина», – особистiсть сильна, горда, цiльна. У неї тонке розумiння мистецтва, iнтереси її рiзнобiчнi. Її не влаштовує буденне жiноче щастя, i вона прагне стати поряд з чоловiками у суспiльному поступi, захоплюючись новими iдеями. Щоб врятувати родину вiд важких бiдувань, дiвчина повинна вийти замiж за лiсника. Та вона з гiднiстю ставиться до цього насильства над собою, зберiгаючи внутрiшню волю. Оленину душу розривають почуття, якi вона ховає за гiркою iронiєю, їхнє протиборство. Впевнена, що жодного читача образ цiєї героїнi не залишить байдужим. Недарма Кобилянська змiнила першу назву твору «Вона вийшла замiж» на бiльш влучну – «Людина».

На вiдмiну вiд Олени Ляуфлер, Наталка Веркович з повiстi «Царiвна» дiйсно стала царiвною своєї долi. Мене захопив її внутрiшнiй свiт, що розкривається через роздуми героїнi, своїми свiтлими мрiями, романтичнiстю i чистими сподiваннями: «В моїй душi повно мрiй, багато образiв, барв...» – зiзнається вона.

Кривда й упереджене ставлення не в змозi зламати духовну мiць Наталки, бо в нiй переплелись рiшучiсть з терплячiстю, сила розуму з нiжнiстю серця. I нехай Наталка ще не бачить виразно свого мiсця на громадськiй дорозi, але вона прагне знайти собi справу, корисну для людей i батькiвщини: «Я вiрю в це, як вiрю в силу волi, i я несказанно горда за тих, що ступили на дорогу, котра веде до сього полудня...» – говорить Наталка. «Полуднє» – так вона назвала своє особисте щастя, що настало в життi дiвчини, – «воно настане i для нашого народу, правда ж?» – неначе до мене звертається Царiвна.

I я не можу не пiдтримати Наталку, бо разом iз нею вiрю в це.

Ідея необхідності боротьби жіноцтва за свої права на освіту, працю, рівноправність знайшла відображення у творі. Але ця ідея значно глибша – проблема емансипації жінки розглядається в аспекті становища людини в суспільстві взагалі. Необхідно створити такі умови, так змінити суспільний лад, щоб кожна людина, особливо жінка, змогла відчути себе особистістю, реалізуватися і знайти своє місце у житті. О. Кобилянська опрацювала в українській прозі нову тему – доля освіченої дівчини, яка не може змиритися з бездуховністю міщанського середовища. Уособлюючи тип нової жінки, вона опиняється поза суспільством, оскільки погляди і думки, які вона сповідує, залишаються не лише несприйнятними, а й ворожими для суспільства, зміст життя якого визначають чоловіки. Олена кидає виклик суспільній моралі, заснованій на брехні, лицемірстві, духовній ницості. Сповідуючи ідеї взаємного кохання і поваги, відкидаючи модель подружжя без любові, вона викриває хвороби сучасності, фальш та лицемірство.

Повість «Людина» своєю появою започаткувала новий етап української прози. Ця проза – психологічна, оскільки змістила акценти із зовнішнього світу подій на світ внутрішніх переживань героїв. Вона ілюструвала й обстоювала певні нові ідеї, зокрема ідеї емансипації й фемінізму. О. Кобилянська вводить нас у нову для тогочасної української літератури проблематику. Поряд з давно усталеним і звичним світом чоловіків проступає жінка з повноцінним особистісним світовідчуттям, з багатим внутрішнім світом, наділена відкритим розумом, щирим серцем, волею і правом на щастя. Героїня повісті – тип нової жінки в українській літературі. Вперше створено образ інтелігентки, яка бореться за ім’я і становище людини.

Епамінондас Ляуфлер – цісарсько-королівський лісовий радник, духовно убога людина, самовпевнений і безапеляційний у висловах і діях, у ставленні до рідних деспотичний, позбавленний людських і родинних почуттів. Мав слабку сторону – пияцтво, що і призвело до його деградації.

Пані Радникова – пихата й обмежена, патріархально налаштована. Вона переконана, що кожна «добре вихована» панночка повинна розумітися насамперед на господарських роботах. Традиції міщанського суспільства, його мораль для неї непорушні.

Герман-Євген-Сидор (молодий Ляуфлер) – легковажний, розбещений гультяй, спустошений морально і фізично. Він далекий від думки про навчання, впевнений, що народжений для привілеїв. Закінчує життя самогубством.

Лієвич – його образ в повісті епізодичний, але за своїм ідейним значенням дорівнює образові Олени. Це людина, яка вірить у світлий ідеал, навчається, щоб бути корисним суспільству. Аналіз суспільного становища жінки, критика міщанського середовища, намагання пробудити жіноцтво і вселити віру в краще майбутнє робить образ Лієвича змістовним і цікавим.

Олена Ляуфлер – це тип нової жінки, внутрішньо багатої, інтелігентної, гордої, спроможної на виклик суспільству. Олена намагається довести, що вона – людина, цілісна особистість, яка має право на свободу і щастя.

Фельс – заможний лісничий, добрий господар, його поважають на службі, сильний і гордий чоловік. Він щирий у своїх почуттях до Олени, лагідний і уважний.

У повісті «Людина» події відбуваються в родині цісарсько-королівського лісового радника. Його донька – Олена Ляуфлер – головна героїня повісті. Вона читає серйозні книги, розмовляє з молодими людьми про «соціалізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке…», відстоює рівноправність між чоловіком і жінкою. Однак батьки не схвалюють прагнень дочки бути високоосвіченою людиною, оскільки вважають, що жінка повинна бути доповненням і прикрасою чоловіка. Підтримує Олену лише Стефан Лієвич – молодий лікар, який, навчаючись деякий час у Швейцарії, захопився новими ідеями, зокрема й ідеєю емансипації жінок. Молоді люди мали побратися через два роки, після повернення Стефана з практики. Несподівана смерть нареченого від тифу підкосила Олену. Її брат, надія батьків, картярством і пияцтвом довів родину до зубожіння. Батька через розтрату доручених йому грошей вигнали зі служби. Він бачить вихід зі скрутного матеріального становища лише в Олені, яка має одружитися із заможним паном К. Однак дівчина чинить цьому опір, оскільки шлюб без любові вважає брудними стосунками. Олена бере на себе всі турботи, пов’язані з утриманням родини.

Родина Ляуфлерів переїжджає до села, там орендує землю і тяжко працює. Але господар землі вирішує продати її, а новий має намір ґаздувати сам. Олена прагне знайти вихід, оскільки вона, як найсильніша, взяла на себе весь тягар відповідальності за родичів. В її душі відбувається страшна боротьба. З одного боку – зрада ідеалів і свого кохання, а з іншого – обов’язок перед рідними і матеріальна скрута. Олена погоджується на заміжжя із заможним лісником Фельсом, якого насправді не кохає.

Ольга Юлiанiвна Кобилянська увiйшла в лiтературу як видатний митець демократичного напрямку, майстер художнього слова. Вона збагатила лiтературну скарбницю України творами, в яких вiдбилося життя буковинського селянства та iнтелiгенцiї.

Всi вони перейнятi палкою любов'ю до трудящих мас, бажанням бачити рiдний народ вiльним, щасливим, возз'єднаним.

Цi iдеї єднають письменницю з iншими прогресивними письменни ками, якими багата iсторiя української лiтератури. Але iснує особливiсть, яка притаманна лише О. Кобилянськiй. Талановита письменниця є постаттю, що найяскравiше втiлює iдею українського лiтературного фемiнiзму межi столiть. Вона була фемiнiсткою за переконанням, фемiнiстками виступають її героїнi.

Перший твiр такого напряму й один з її перших творiв взагалi – повiсть «Людина» (1892), присвячена Наталi Кобринськiй, яка була iдейним учителем Кобилянської i прилучила її до фемiнiзму. Слiд за-значити, що у письменницi був дуже вимогливий пiдхiд i принципова позицiя щодо ролi жiноцтва в суспiльствi. Однак прогресивне твердження про потребу жiнки брати активну участь у громадському життi було обмежене тими рамками, в яких уявляла собi Кобилянська цю дiяльнiсть жiнок. Самоосвiта, самовдосконалення – ось, власне, програма О. Кобилянської, дiячки жiночого руху.

У повiстi «Людина» надзвичайно виразно вiдбились цi принципи. Втiлюючи їх у твiр, письменниця знайомить нас з Оленою Ляуфлер – головною героїнею, що довго опирається намаганню мiщанського середовища звести її до звичайного на той час для жiнки становища безсловесної рабинi. Обмеженi у своїх поглядах iнтересами власного благополуччя, представники цього середовища не живуть, а животiють – бездумно i безглуздо. Всяке намагання пiднестися над «шлунковими» iнтересами розглядаються у цьому середовищi як пусте й шкiдливе мрiяння. Тим яскравiшим постає на їхньому тлi образ Олени, сильної й цiльної особистостi. Серед цього оточення вона видiляється рiзнобiчними iнтересами, художнiм смаком, тонким розумiнням мистецтва.

Вона бачить своє мiсце поряд з чоловiками у прогресивному поступi суспiльства. На мiй погляд, саме тут криється визначна мистецька позицiя Ольги Кобилянської: в час, коли буржуазний свiт i його продажна лiтература зводили людину до рiвня «двуногої тварини», письменниця проголошує славу людинi – найдосконалiшому, мислячому творiнню природи. I хоч пiд тиском обставин Олена Ляуфлер змушена вiдмовитись вiд мрiй про незалежне життя, стати дружиною, вiрнiше – рабинею нелюбого чоловiка заради матерiального добробуту збiднiлих батькiв, вона не може до кiнця змиритися з цими обставинами. Дiвчина вивчає свого майбутнього нареченого уважно, шукає в ньому те добре, що ви-кликало хоча б повагу замiсть любовi. Я в цьому вбачаю не лише усвiдомленi принципи героїнi, але й наслiдування «книжковим» iдеалам. Та це – моя думка.

Вiдверто кажучи, мене iнколи вражає її твердiсть, неначе в неї дiйсно чоловiчий характер. Та цьому хибному враженню заперечують її суто жiночi риси: вона прагне до жiночого щастя (однак лише з чоловiком, що переймається її поглядами); вирiшує наблизити до себе Фельса i в той же час пiдсвiдомо намагається вiддалити час освiдчення; панiчно боїться свого майбутнього, але має твердий намiр здiйснити задумане. Зворушливою є сцена прощання Олени з листами Стефана Лiєвича, найдорожчим, що у неї залишилось.

Повість «Царівна» належить до ранніх творів О. Кобилянської. Власне, це другий за хронологією твір буковинської письменниці, про що дізнаємося з листів, щоденника, критичних відгуків на повість. Як зазначає Є. Кирилюк, у повісті «Царівна» «відчувається вправна рука майстра» і такий стиль, який «був властивий тільки Кобилянській. Він не нагадував ні Федьковича, ні Мирного, ні Франка, ні Коцюбинського. І далі: «Коли «Людина» пройшла майже непомічена, то «Царівна» викликала цілу про себе літературу». Своєрідність письма «Царівни» відзначали вже її перші рецензенти: Леся Українка, І. Франко, А. Кримський, О. Маковей.

Велика частина творів О. Кобилянської, як зазначають дослідники, – це «один і той самий модель авторки», «це частки авторського «я», це носії авторської психології, авторської філософії: в їх портретному живописанні виявився максимальний суб’єктивізм». Така оцінка творів О. Кобилянської, стосується, звичайно, повістей та оповідань на жіночі теми: «Людина», «Царівна», «Природа», «Некультурна», гуморески «Він і вона». У них авторка ніби творить-розвиває один образ, змальовуючи все нові грані жінки-інтелігентки, все з більшим прозрінням, все досконаліше виступаючи автором різних композицій, які поступово наближаються до ідеалу і в сукупності творять цей ідеал. В основу жіночих образів цих творів були покладені біографічні факти, риси характеру, навіть зовнішність самої О. Кобилянської. Вони в єдності відтворили духовний та візуальний портрет письменниці, художньо передали її світогляд. Особливо правдивими видаються нам ці думки після знайомства зі сторінками щоденника О. Кобилянської «Слова зворушеного серця».

Відомі слова акад. В.В. Виноградова можна вважати влучною характеристикою, зокрема, і повісті «Царівна»: вона «втілює у собі ...елементи художньо перевтіленої його (письменника. – М. К.) біографії»; художньо-естетичне ставлення до зображуваного виходить абсолютно із ліричного «я», яке у повісті «не тільки образ автора, це разом з тим представник великого людського суспільства» (Кобилянська яскраво представляла велику групу західноукраїнського жіноцтва, яке виступило за емансипацію жінки). Другим аспектом неповторності стилю «Царівни» є словесно-мовленнєве вираження образу автора, його ліричного «я», що, власне, створювало своєрідність індивідуально-авторського мистецтва О. Кобилянської в контексті української літератури кінця XIX ст.

За жанром «Царівна» – повість, хоч сама авторка назвала своє писання оповіданням. А. Кримський у рецензії на повість категорично виступив проти такого визначення автором жанру цього твору і пропонував назвати його романом, виходячи з того, що у «Царівні» «докладно списано цілу історію декількох осіб.., докладно змальовано тую спільність, яка їх окружає». Гадаємо, що О. Кобилянська це добре розуміла і сама. Як відомо, письменниця почала працювати над «Царівною», коли ще повість «Людина» не була надрукована. Довга історія з публікацією, серйозні критичні зауваження І. Франка щодо стилю і мови повісті (перший варіант «Вона вийшла заміж») наштовхнули О. Кобилянську на створення нового художнього полотна, ідентичного з попереднім ідейно-тематичним змістом. О. Маковей у статті «Ольга Кобилянська» відзначав: «Олена з «Людини» і Наталка з «Царівни» – то дві сестри, рідні собі духом і серцем, однаково характерні і трохи чи не подібні до себе з вигляду». Очевидно, початкуюча письменниця свідомо дала скромніше жанрове визначення своєму другому творові, який порівняно з «Людиною» був більший за розмірами, вигідно відрізнявся словесно-мовленнєвим відтворенням духовного світу героїні.

Формою для викладу подій, описаних у повісті «Царівна», О. Кобилянська вибрала щоденник. Це була новаторська знахідка у тогочасній українській белетристиці, що сприяла інтимізації психологічного контакту між письменником і читачем. Така форма максимально забезпечувала «психічну аналізу» героїні, а в сукупності з іншими словесно-мовленнєвими засобами творила психологічний твір, новаторський, як підкреслювали перші рецензенти, в порівнянні з оповідною манерою автора, яка панувала тоді в українській прозі.

Важливу ідейно-семантичну й організуючу роль у повісті відіграє її назва. Як відомо, з одним із кількох перших варіантів повісті під назвою «Лореляй» авторка звернулася до М. Павлика з наміром опублікувати його у газеті «Народ». Через М. Павлика з твором буковинської письменниці познайомилася Леся Українка. Високо оцінивши літературний талант Ольги Кобилянської, вона зробила ряд зауважень, які стосувалися головним чином окремих образів, композиції, мови. Працюючи над повістю далі, О. Кобилянська дає їй нову назву – «Без подій». Але й ця назва не задовольнила її. У листі до Василя Лукича від 20 червня 1895 р. Ольга Кобилянська пише: «...заголовок «Без подій» мусила-м перемінити на «Царівна», тому що рішила-м ся вже в останнім часі змінити в ній дещо». Перша назва «Лореляй» підкреслювала зовнішню подібність головної героїні до героїні Г. Гейне. Друга назва «Без подій» передавала спосіб життя героїні. І тільки назва «Царівна» стає визначальною в соціально-ідейній характеристиці художнього образу.

Поетичне ім’я, яке дав Наталці закоханий Орядин, – царівна – впродовж повісті змінює своє значення, еволюціонує від «його (Василева.– М. К.) царівна» до «я ж царівна» – царівна своєї долі.

До насичених глибоким змістом образів у повісті «Царівна» належать: образ орла («...летіла би вгору, мов орел, і кликала б ще других за собою», «...бути духом свобідною, мов орел під ясним небом»), образ дуба («На заході, на гранчастім верху зеленої гори стоїть столітній одинокий дуб-велетень. Височенний, сильний собі, гордий такий»), образ полудня – символ розквіту людського таланту («...стою так близько до свого «полудня»), символ готовності народу до відповідальних дій («...в його (народу.ь– М. X.) житті нема ще полудня», «Тоді виб’є година полудня для нашого народу»).

Ці художні засоби відіграють цементуючу роль у створенні образу Наталки, використовуються для внутрішніх характеристик героїні, служать для увиразнення висловленої у творі ідеї. Дуже часто вони переростають у характеристики-символи головного образу, а іноді переходять на саму авторку. Ольгу Кобилянську почали називати царівною української літератури, гірською, буковинською орлицею.

У композиції повісті система динамічних зв’язків, які відображають духовний світ Наталки Веркович, розкривається у зміні й чергуванні різних типів мовлення, різних стилів. Вони синтезують образ автора й одночасно творять його. «Якраз у своєрідності мовленнєвої структури образу автора глибше і яскравіше розкривається стилістична єдність складного композиційного художнього мовленнєвого цілого, а також єдність самобутнього ставлення автора до предмета».

Ставлення автора до предмета у повісті «Царівна» створюється в першу чергу формою щоденника. У такій художній формі між образом автора і літературною дійсністю виступає посередник – оповідач, тобто автор щоденника Наталка Веркович. Зрозуміло, що всі стилі, в тому числі і розмовний, сприймаються як монолог однієї особи і, природно, під кутом зору даної особи. У мовленнєву тканину повісті-монолога вводяться художній, розмовний та науковий стилі. Кожен із них підпорядкований вираженню ставлення автора до зображуваного, до головної героїні, кожен по-своєму розкриває її внутрішній світ. Так, перший (художній) характеризує її як високо інтелектуальну, тонку творчу натуру.

Розмовний в основному демонструє середовище, в якому росла, виховувалась, формувалася авторка щоденника.

Діалоги з родиною професора Івановича, Марком, Орядином, іншими дійовими особами, які волею автора вводяться у щоденник Наталки, служать теж для розкриття її характеру, тонкої душі. Науковий стиль, введений у діалоги, підпорядкований розкриттю поглядів Наталки та Орядина на суспільство, літературу, місце інтелігента в житті рідного народу.

У повісті зустрічаються всі функціонально-смислові типи мовлення: роздум, розповідь, опис. Вони використовуються в «чистому» вигляді як окремі сторінки (дні) щоденника, а також переходять один в одний, виступаючи різновидами способів організації тексту та виконуючи різні комунікативні цілі. Домінуючим типом мовлення у повісті виступає роздум. Він свідомо був підпорядкований загальному задуму письменниці: показати внутрішні протиріччя жінки-інтелігентки у боротьбі за своє місце в суспільстві. Цей тип мовлення відіграє вирішальну роль і в розгортанні конфлікту: чим гостріша внутрішня боротьба Наталки, тим частіше комбіновані типи мовлення переходять у «чистий» роздум. Вона дала згоду вийти заміж за Лордена, поступившися своєю гордістю, переконаннями. Кульмінація твору створюється вісьмома записами-роздумами щоденника і передається через боротьбу думок: «Вмерти – значить не бути»; «...я або підла, або трус!»; «Коли я стану сильна?» Записи короткі: від одного до десяти речень. Переважають речення двоскладні непоширені, неповні, номінативні, питальні, деякі записи складаються з одних питальних речень: «Коли я стану сильна? Чи як воля переміниться в діло, перестане бути пустим поняттям? Як переможу сама себе і стану, в вищім смислі слова, паном над собою? Я роздумую над тим, чого і кого мені боятися?» Нанизування таких речень, як бачимо, передає динаміку почуттів та емоцій, внутрішню боротьбу, сум’яття, двобій думок. Крім цього, питальні речення, адресовані самій собі і читачеві, прилучають останнього до співпереживання, співдумання з автором щоденника, а також роблять читача співшукачем виходу із становища, яке склалося.

У повісті тільки дев’ять записів-розповідей. Всі інші – з подвійною присутністю оповідача (ця подвійність створюється, по-перше, формою щоденника і, по-друге, домінуючим типом мовлення – роздумом), його аналізом зображених подій, сприйманням природи, оцінкою людських вчинків, тобто і в комбінованих типах мовлення домінує суб’єктивізація зображуваного.

Цікаво простежити, як різні типи мовлення взаємозамінюються, взаємопереходять у макро- і мікротекстах.

Ось 56-й запис Наталки у щоденнику. Він починається таким реченням-абзацем (мікротекстом): «Це діялось нині зранку».

З одного боку, прямий порядок слів у реченні настроює читача на спокійний розповідний лад, а з другого, підмет, виражений вказівним займенником, не дає відповіді на питання, що саме діялось зранку. Автор спокійно починає розповідь про те, як проходив зимовий ранок, вплітаючи у неї елементи опису, роздуму, які ведуть до кульмінації даного макротексту: «Я ходила в город до кроликів (розповідь). У своїх білих кожушках вони ледве замітні на снігу, і лиш їх червоні лагідні оченята свідчать, що це вони (опис). Мене знають добре (суб’єктивна оцінка). Дрібні, малесенькі (опис), прискакують безшелесно до мене, утирають свої мохнаті борідки об мої руки (розповідь) – я їх люблю» (роздум).

Повільний темп розвитку подій, спокій душі героїні і благодаті у природі створюється співвідношенням синтаксичних одиниць різних типів мовлення (з перевагою розповіді), в яке проникають міркування, суб’єктивуючи загальний монолог. Такий загальний настрій створює прямий порядок слів у мікротексті, тому з нього ніби зникає схвильованість суб’єкта. Але схвильованість і присутність одночасно підтримуються і передаються іншими засобами: окличним реченням, ампліфікацією означень, які виносяться в зачин речення, реченнями-паралелями: «Мене знають добре», «...я їх люблю». Очевидно, таке поєднання і створює загальний подвійний настрій: з одного боку, – спокійний, а з другого, – очікувально-тривожний. Цей настрій підтримується в другому і третьому мікротекстах в основному тими ж засобами, але до нього долучається більше відчуття невідомості, неспокою.

Авторка розповідає-описує зовсім іншу в порівнянні з попередньою картину: «Цеї ночі упав знов свіжий сніг. Уклався на гіллі дерев, на всім, немов надиханий. Величезні, дорогі мої гори Карпати зі своїми білими поприбираними лісами блистіли сріблясто проти сонця, а над усім тим миготіло ясне, майже прозоре синє небо...» У даному контексті використовується актуальне членування речення з винесенням у тему дієслів-присудків (упав, миготіло, блистіли), що забезпечує опис спостережень героїні і зосереджує увагу читача на комунікативних центрах-об’єктах, які захопили автора щоденника: сніг, небо, Карпати. Часто вживаний підмет-суб’єкт Я поступається місцем «дорогим моїм горам», монументальну красу яких захоплено споглядаємо очима і душею Наталки, разом з нею прислухаємося до лісової тиші. Створюється враження злиття автора щоденника (та й читача) із зображуваною навколишньою красою. Це враження ще більше посилюється у наступному мікротексті: «Навкруги тихо, урочисто, саме так, як би все на час задержало віддих і ждало на щось святе. У таких хвилях молюся. Не словами, але серцем, душею молюся.

Бажаю, щоб існуюча краса наповнила і моє серце, щоби стало чисте, прозоре, мов та імла, що десь-не-десь звисає ще над деревами!» Тут засобами відтворення душевного свята виступають ритмомелодика складних синтаксичних груп, пауза, розташування речень, інтонація (оклична) останнього речення, а також повернення підмета-суб’єкта Я, вираженого особовою формою дієслів (молюся, бажаю), за допомогою градації означено-особових речень: від простого «В таких хвилях молюся» до складного з кількома підрядними. У сукупності всі ці засоби розкривають внутрішній стан авторки. Читач разом з Наталкою пережив щасливі хвилини єднання з природою, сам відчув прагнення дорівнятися до її святої краси, і ніби й сам, а не Наталка, опинився перед чимось страшно далеким порівняно з тією гармонією тиші, звуків, єдності природи і людини, яку відчував кілька хвилин перед тим. Та от речення «...я опинилась перед Лорденом...» знову веде схвильованого читача у світ Наталчиних переживань, подій, роздумів, і читач, покірно підкоряючись автору, знову поринає у світ Наталчиних переживань.

Майстерність О. Кобилянської полягає в тому, що вона, вводячи читача через форму щоденника у життя Наталки, максимально використовує при цьому всі словесно-мовленнєві засоби психологічного контакту читача з автором. Внутрішній контакт читача й автора, психологізація героя створюється ритмом повісті. Загальний ритм досягається чергуванням типів мовлення окремих макротекстів та взаємопереходом, взаємопроникненням одного мовленнєвого ладу в інший. Перевага роздумів, оцінно-об’єктивних суджень про зображуване зосереджує увагу читача на внутрішніх виявах почуттів і думок Наталки, оцінці, ставленні до того, про що вона пише у своєму щоденнику.

До мелодичних засобів можна віднести і синтаксичну образність. Це зіткнення різних синтаксичних груп, які творять внутрішній ритм окремих уривків, цілого твору, який відображає внутрішній стан головної героїні, її думки, переживання. Так, наприклад, після тривожних роздумів бути чи не бути, йде спокійна мелодика описового речення «Тиха, ясна зимова ніч», яка знімає напруження в читача, підсвідомо підказує розв’язку, спад психічного напруження автора щоденника.

Своєрідними камертонами, які задають загальний, а в окремих випадках провідний тон повісті, є короткі двоскладні речення: «Був тихий вечір у вересні», «Я давно не вписувала нічого», «Ми познайомилися», навіть сама повість починається таким реченням: «Я родилася 29 падолиста...».

Часто у таких реченнях підмет або додаток – вказівний або неозначений займенник: «Так то все було», «Щось важке, мов олово, тяжить мені на душі», «Це було в пополудневій порі», «Цього вечора покликала мене тітка до себе. Мала щось сказати».

Музикальність творів О. Кобилянської, яку відзначали Леся Українка, І. Франко, досягається, можливо, не стільки лексемами на означення музичних понять, слухового сприйняття, скільки внутрішнім ритмом повісті, який створюється в основному різноманітністю синтаксичних форм, синтаксичних пауз, розташуванням їх у певній послідовності, зіставленні.

Неповторність словесного образу автора у повісті О. Кобилянської «Царівна» передають мова інтелігенції у її західному варіанті, деякі діалектизми, що в цьому регіоні України були нормативними, вплив синтаксису німецької мови. Але не вони визначають стиль буковинської письменниці. Головною особливістю даного твору є те, що в центрі його стоїть автобіографізований ліричний герой, через відчуття якого ми сприймаємо зображуваний ним у щоденнику навколишній світ, а одночасно пізнаєм його характер прагнення, життя, світогляд тощо. У тексті це подано особовими займенниками і особовими (фінітними) формами дієслів: «Я б хотіла з ним поговорити», «В думці говорю з ним неустанно...», «...уявляю» (Орядина.– М.К.), «...люблю», «...думаю» та ін. Психічне напруження героїні передають особові займенники, що, як рефрен, повторюються на початку речення: «Але смерті... я не бажаю. Я страшно хочу жити! Я пила би це життя!»

Провідна риса характеру головного героя створюється також мовно-синонімічним рядом означень: горда, честолюбива, неприступна, затята, зарозуміла, завзята, а також словотвірним гніздом слова горда: гордість, найгордіший, гордо, напівгордо, згорда, загордів, гордовитість, погорда, бавитися в горду. Загалом слово горда і похідні від нього вживаються у тексті повісті понад 80 разів. Такою ознакою наділені й ті, хто більшою чи меншою мірою були однодумцями ліричного героя, в тому числі й природа: «найгордіші дерева», «гордий дуб-великан», «він (Орядин.– М. К.) гордий», «Марко... став неприступним, гордим», «Я була горда» (пані Марко.– М.К.). Часто вживане атрибутивне вираження присудка («Я була завзята, горда, честолюбива», «...мені не раз здавалось, що я сильна, що я горда») створює враження постійної ознаки суб’єкта.

До мовних засобів, які передають у тексті психічний стан ліричного героя, належить майстерне використання варіантних форм односкладних речень на початку макротексту, що настроює читача то на роздум («Як страшно самотньо жити!»), то на розповідь про щось дуже важливе, може, фатальне: «Від’їхав», «Померла», «Пощастилося!», «Знов весна».