Закарпатська Україна офiцiйно називалася Пiдкарпатською Руссю. Пiсля адмiнiстративної реформи 1928 р. її почали називати Пiдкарпатським краєм. Назна “Закарпатська Україна” була заборонена, оскiльки доказувала належнiсть цiєi землi «за Карпатськими горами» до України. Втiм, на той час не iснувало Української держави, яка могла б претендувати на землю, вiдiрвану вiд батькiвщини ще за часiв Київсько Русi.

Це не означало, що на чудовий за природою край у самому центрi Європи нiхто не зазiхав. В Угорщинi, де утвердилася авторитарна влада регента М.Хортi, неситим оком поглядали на землi, якi ранiше належали угорськiй коронi. Вiдiрванiсть упродовж дев’яти столiть вiд України позначилася на психологiї та менталiтетi карпатоукраїнської етнiчної спiльноти. Так званi «локалiсти» вбачали у самоназвi карпатоукраїнців (русини) вказiвку на те, що вони є окремою нацiєю, i на цьому будували свої гасла i полiтичнi розрахунки.

Чисельнiсть українцiв-русинiв у Чехо-Словаччинi перевищувала 0,5 млн.чол. З них понад 80 тис. населяла Пряшев (Прешов) та його околицi у Схiднiй Словаччинi, а переважна бiльшiсть — Закарпаття. Нацiонально-культурне i навiть економiчне становище чехословацьких українців було незрiвнянно кращим, нiж становище українців у Радянському Союзi, Польщi або Румунiї. У Чехо-Словаччинi iснували мiцнi демократичнi традицiї. Кожний, хто поважав конституцiю, користувався проголошеними в нiй свободами. До того чехословацький уряд робив спроби, хоч i не завжди послiдовно, економiчно розвинути цей найвiдсталiший в усiй Європi край. Щоправда, празький уряд старався зберегти унiтарнiсть країни i не допускав автономного управлiння нi в Закарпатськiй Україні нi в Словаччинi. Якось непомiтно у 30-х роках написання назви держави змiнилося на полiтично iншу форму — Чехословаччина (без дефiсу, який пiдтверджував рiвноправнiсть двох частин країни).

На Закарпаттi у 20-х роках була проведена земельна реформа. Уряд викупив з великими збитками для себе землю у мадьярських помiщикiв, подiлив її на дрiбнi парцели i продав через банк селянам. Понад 32 тис. селянських господарств додатково отримали 29 тис. га землi. Проте через перенаселенiсть, дефiцит рiллi у гiрському краї та примiтивну агрокультуру бiльшiсть селян бiдували. Пiд час кризи 1929—1933 рр. вони змушенi були брати банкiвськi позики, щоб звести кiнцi з кiнцями, проте далеко не всi рятувалися вiд розорення.

У сукупному суспiльному продуктi Закарпаття частка промисловостi становила 2 вiдсотки. Чисельнiсть зайнятих у промисловостi, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. чол. Жодного нового великого пiдприємства за двадцять рокiв у краї не побудували. Пiдприсмцiв цiкавила тiльки сировина, яку можна було вивезти. Уряд не мав намiру витрачати кошти на будiвництво промислових об’єктiв на мiсцевостi, де не було квалiфiкованих робiтникiв.

Незважаючи на економiчну i культурну вiдсталiсть, полiтичне життя у Закарпаттi було рiзноманiтним i активним. На виборах, якi вiдбувалися регулярно, мiсця в чехословацький парламент виборювало до трьох десяткiв партiй. Найбiльшу популярність серед виборцiв мали украiнофiли, якi гуртувалися в Украiнському нацiональному об’єднаннi.

Українофiльська полiтична течiя виходила з традицiй народовцiв ХIХ ст. Українофiли боролися за пробудження нацiональної самосвiдомостi русинiв. Для цього використовувалися осередки заснованого нацiональною iнтелiгенцiєю товариства “Просвiта”, скаутська органiзацiя ”Пласт”, Асоцiацiя українських вчителiв тощо. Найавторитетнiшим лiдером українофiлiв був доктор теології i видатний педагог отець А. Волошин.

За вплив на суспiльство з українофiлами боролися русофiли, якi походили вiд москвофiлiв ХIХ ст. Пiсля Росiйської революцiї 1917 р. вони почали орiєнтуватися не на Москву, а на Прагу. Губернатор Закарпаття у 1923—1933 рр. А. Бескид проводив русофiльську полiтику. Партiю русофiлiв пiдтримувала державна адмiнiстративна машина. Це давало русофiлам змогу, незважаючи на меншу популярнiсть, успішно конкурувати з українофiлами. Празький уряд, посилаючись на незгоди серед полiтичних сил краю, продовжував утримуватися вiд реалiзацiї попереднiх обiцянок надати карпатоукраїнцям автономію.

Третьою впливовою силою на Закарпаттi були комунiсти. Крайовий комiтет Компартії Чехословаччини активно боровся за маси. Всюди, де мiг, вiн органiзовував комсомольськi осередки i групи «революцiйних профспiлок». У 1930 р., коли розгорнувся селянський рух, вiн створив “Спiлку працюючого селянства”. На виборах до чехословацького парламенту у 1924 р. за комунiстiв вiддали голоси 40 вiдсоткiв виборців. Через п’ять рокiв, коли економiчне становище краю стабiлiзувалося, вони дiстали тiльки 15 вiдсоткiв голосiв. На виборах 1935 р., якi комунiсти проводили пiд гаслом Народного фронту, вони знову набрали бiльше за всiх голосiв — 26 вiдсоткiв.

У жовтнi 1938 р. Нiмеччина зайняла передану їй за Мюнхенською угодою Судетську область i змусила уряд Чехословаччини надати автономiю Словаччинi. Лiдери українофілів та русофiлiв i локалiстiв домовилися мiж собою i звернулися до Праги iз спiльною вимогою: надати автономiю Пiдкарпатському краю. Празький уряд затвердив першу автономну адмiнiстрацiю на чолi з русофiлом А. Бродiєм. Вона швидко дискредитувала себе надто вiдвертими зв’язками з Польщею та Угорщиною. Наприкiнцi жовтня до влади прийшов кабiнет з українофілiв на чолi з А. Волошиним.

Тим часом Угорщина настирливо домагалася вiд Гiтлера санкцiї на захоплення Закарпаття. Гiтлер порадив їй порозумiтися безпосередньо з Чехословаччиною. Коли цi переговори виявилися безрезультатними, М.Хортi звернувся до чотирьох держав, якi уклали Мюнхенський договiр. Англiя i Францiя передовiрили арбiтраж з цього питання Нiмеччинi та Італії.

2 листопада 1938 р. вiдбувся Вiденський арбiтраж, на який запросили керiвникiв автономних урядiв Словаччини i Карпато-України, як стали називати у цей час Закарпаттям. За арбiтражем Хортi отримав пiвденнi райони Словаччини i Закарпаття з переважно угорським населенням чисельнiстю 1 млн 100 тис. чол. До Угорщини вiдiйшли, зокрема, Ужгород, Мукачево i Берегове з прилеглою територiєю. Столицю Карпато—України довелось переводити в мiсто Хуст.

Не марнуючи часу, українофiли почали будувати державнiсть на урiзанiй територiї. Адмiнiстрацiя, система освiти i видавнича справа переводилися на українську мову. Розпочалися пiдготовчi роботи із створення збройних сил. У розбудовi держави закарпатцям допомагали спiввiтчизники iз Захiдної України, Буковини, заокеанської дiаспори.

Населення Закарпатського краю пiдтримувало курс А. Волошина на змiцнення державностi. На виборах у лютому 1939 р. до регионального парламенту коалiцiя українських партій — Украiнське нацiональне об’єднання дiстало переважну бiльшiсть голосiв. Пiсля цього українофiли вiдкрито почали створювати збройнi сили — Карпатську Сiч. Незабаром у ній налiчувалося до 5 тис. бiйцiв.

Чеський уряд кiлька разiв вiдкладав скликання сейму в Хустi. Нарештi його було призначено на 14 березня 1939 р. Розумiючи, що Прага не захистить Карпатську Україну вiд поглинення Угорщиною, А. Волошин 14 березня проголосив самостiйнiсть i сформував тимчасовий уряд.

15 березня сейм обрав одноголосно таємним голосуванням А. Волошина президентом i прийняв закон про незалежнiеть Карпатської України.

Англiя i Францiя появу Карпатської України не схвалили. Автономiю, або незалежнiсть, Закарпаття вони розглядали як розчленування Чехословаччини i створення на її території цiлком пiдконтрольних А. Гiтлеру держав. У такiй думцi утверджувала їх i поведiнка лiдерiв ОУН. Розраховуючи на пiдтримку Нiмеччини, оунiвцi переконували карпатоукраїнцiв, що саме з їх маленької держави з допомогою “батька Волошина i вуйка Гiтлера” почнеться утворення соборної України.

Подiбний розвиток подiй був абсолютно нереальним. Втiм, Й. Сталiн визнав за доцiльне вiдреагувати. На ХVIII з’iздi ВКП(б) у березнi 1939 р. вiн висмiяв iдею приєднання УРСР з 30 млн чол. до Карпатської України з населенням 700 тис. чол. як пропозицiю “злиття слона з комарем”.

А. Гiтлер зробив потрiбнi висновки iз сталiнського демаршу. Слова Й.Сталiна вiн сприйняв як вiдмову СРСР претендувати на Карпатську Україну. Угорщина вже давно наполягала, щоб їй дали згоду на поглинення території всього Закарпаття. За два днi до проголошення незалежностi Нiмеччина дала зрозумiти, що не заперечує проти цього.

15 березня 1939 р. угорськi вiйська перейшли кордон неокупованої частини Закарпаття. Через два днi останнi захисники Карпатської України покинули її територiю або перейшли до партизанської боротьби. Партизанська вiйна точилася у Карпатах до середини квiтня. У цій боротьбі активну участь брали добровольці галичани – в основному оунівці.

У травнi 1945 р. радянська вiйськова контррозвiдка силомiць захопила у Празi громадянина Чехословаччини А. Волошина i вивезла його до Москви. 70-рiчний священик не витримав тривалих допитiв у Лефортовськiй i Бутирськiй тюрмах. На 52-й день арешту у колишнього президента Карпатської України зупинилося серце.