Світова економічна криза різко загострила боротьбу за ринки і сфери впливу. Німеччина заключила з Австрією договір про митний союз, який вона розглядала як перший крок до встановлення своєї не тільки економічної, але й політичної гегемонії в Центрально-Східній Європі. Але під тиском Франції, яку у цьому підтримали Англія та Італія, їй довелося розірвати цей договір. На противагу Німеччині Франція висунула так званий план Тардьє, який передбачав економічне об’єднання п’яти країн дунайського басейну формально без участі великих держав, але фактично під французьким протекторатом. Ведуча країна Малої Антанти – Чехословаччина, яка активно підтримувала плану французької гегемонії, мала грати головну роль у цьому союзі. В свою чергу Німеччина, використовуючи протиріччя між Францією, Англією та Італією, не допустила створення Дунайської федерації.

Криза породила реальну небезпеку виникнення нової імперіалістичної війни, вона розпочала перегрупування політичних сил метою яких був переділ світу. Дійсну небезпеку для держав Центральної, Східної та Південно-Східної Європи становило прагнення Англії та Франції домовитись із фашистськими державами – Німеччиною та Італією в рамках так званого “Пакту чотирьох”, висунутого Муссоліні в березні 1933 р. Згідно умовам пакту, долю держав цього регіону мали вирішувати чотири великі держави, при чому не виключалася можливість ревізії Версальської системи для цього регіону Європи. Міжнародне становище для Чехословаччини в такому разі погіршувалося.

Радянський уряд, який виступав за колективну безпеку, проти змови з фашистським державами за рахунок малих держав, ще на початку 1933 р. запропонував підписати загальний пакт про ненапад і конвенцію про визначення агресії. Ця ініціатива СРСР була в деякій мірі противагу “Пакту чотирьох”. В липні того ж року, не зважаючи на відсутність нормальних дипломатичних відносин з радянською державою, Чехословаччина разом з Югославією і низкою безпосередніх сусідів СРСР, в тому числі і третім членом Малої Антанти – Румунією, підписала конвенцію про визначення нападаючої сторони. Визначення агресора було першим кроком для організації колективного опру йому.

 Намагаючись розділити та ізолювати жертви майбутньої експансії, не допустити створення об’єднаного фронту держав, яким вона загрожувала, гітлерівська Німеччина висунула пропозицію про підписання сепаратних двосторонніх договорів з Польщею і Чехословаччиною. На відміну від Польщі, яка заключила з Німеччиною договір “про мирне вирішення суперечностей”, Чехословацька республіка не наважилась іти на двосторонній пакт з Гітлером. Вона підтримувала ідею Франції, про створення регіонального Східноєвропейського пакту, в рамках якого СРСР, Чехословаччина, Польща, Прибалтійські країни, Німеччина і виступаюча в якості гаранта Франція, повинні були взяти на себе зобов’язання про взаємодопомогу у випадку виникнення війни.

Необхідною попередньою умовою участі Чехословаччини в цьому пакті мало стати признання нею СРСР де-юре.

Таким чином, різке загострення між імперіалістичних протиріч, ріст економічної потужності і міжнародного авторитету СРСР, непослідовність і хитання Англії та Франції в питаннях колективної безпеки, явне послаблення зовнішньополітичних позицій Чехословаччини, а також тиск демократичної громадськості і частини ділових кіл, зацікавлених в розширенні торгівлі з СРСР, вимусили правлячі кола буржуазної республіки зробити крок, від якого вони утримувались впродовж шістнадцяти років.

9 липня 1934 р. між Чехословаччиною та СРСР були встановлені офіційні дипломатичні відносини на основі взаємної довіри: поваги суверенітету обох держав, невтручання у внутрішні справи і відмови від попередніх фінансових претензій один до одного. Після цього на основі принципу найбільшого сприяння між обома країнами були заключні договір про торгівлю і судноплавство, кредитна та інші угоди, які створили умови для суттєвого розширення економічних зв’язків.

В кінці 1933-34 р. чехословацька промисловість стала поступово збільшувати випуск продукції. Але новий після кризовий економічний цикл виявився суттєво деформованим. Криза перейшла в депресію, яка тривала до весни 1936 р. наступне економічне пожвавлення не призвело до нового підйому виробництва. В 1937 р., в найвищій своїй точці, навіть за умови розпочатої гонки озброєнь об’єм промислового виробництва в Чехословаччині наблизився до передкризового(96,2%).

В березні 1935 р. гітлерівська Німеччина в односторонньому порядку відмовилась від виконання військових статей Версальського договору і оголосила про введення загальної військової повинності. Разом з Польщею вона зірвала укладення Східноєвропейського пакту. Це змусило Чехословаччину вслід за Францією піти на підписання 16 травня 1935 р. договору про взаємодопомогу з СРСР, але за ініціативою Чехословаччини в договір, на відміну від подібного франко-радянського договору, було внесено суттєві обмеження, що ставила надання допомоги постраждалій стороні від допомоги Франції. Чехословацький і французький уряди намагалися використати договір як козир у відносинах з Берліном і використати “російську карту” для тиску на Німеччину, і для забезпечення своїх позицій.

Укладення договору вплинуло на результати парламентських виборів 19 травня 1935 р., які засвідчили, що реакція переоцінювала свої сили, розраховуючи, використати, як і в Німеччині парламент, для того щоб власними силами добитись ліквідації буржуазно-демократичної системи і корінної зміни зовнішньополітичного курсу країни. Аграрна партія залишилась найсильнішою серед чеських та словацьких партій і у правлячій коаліції, але втратила свою абсолютну перевагу в загальнодержавному масштабі, яке зберігала у 20-хроках. Незважаючи на значну матеріальну підтримку з боку фінансових кіл, Національне об’єднання зібрала найменше голосів з усіх партій парламентської коаліції(5,6% голосів і 17 мандатів). Чергової невдачі зазнала і Національна фашистська община(2% і 6), найсильнішою партією Словаччини залишилась Глінківська, яка в так званому автономістському блоці з кількома більш дрібними партіями збільшила представництво в парламенті(6,9% і 22).

1936-37 роки. Світова демократична громадськість усе більш переконувалася в наростаючій агресивності нацистської Німеччини та її союзників, насамперед у відношенні країн Центральної і Східної Європи. У розпал війни Італії проти Ефіопії гітлерівські війська, перекресливши положення Локарнского договору 1925 року, у березні 1935 року окупували демілітаризовану Рейнську зону, що була істотною гарантією безпеки Заходу проти загарбницьких планів фашистського рейха. У липні 1936 року проти уряду народного фронту в Іспанії, що перемогли в лютому на виборах, спалахнув заколот Франко. У листопаду 1936 року Німеччина і Японія, що незабаром напала на Китай, підписали “Антикомінтернівський пакт”, а через рік до нього приєдналася Італія. Приведені приклади з життя свідчили про наближення нового світового збройного зіткнення.

7 березня 1936 р. Німеччина увела війська в Рейнську демілітаризовану зону, лицемірно супроводивши порушення Версальського і Локарнского договорів заявою про свої мирні наміри і пропозицію про укладення двосторонніх пактів про ненапад із сусідами. Англія, а слідом за нею і Франція відмовилися від колективних дій проти нацистської Німеччини, запропонованих Радянським Союзом, узявши курс на поступки їй і досягнення угоди, не крім при цьому і двосторонніх сепаратних договорах. Чехословацька дипломатія, у свою чергу, прийнялася зондувати ґрунт для прямих переговорів з Гітлером. Безкарність, однак, лише будила блок фашистських держав до подальших агресивних дій.

Улітку 1936 р. Німеччина й Італія почали збройну інтервенцію в підтримку фашистського путчу проти республіканського уряду Іспанії. Уряду Англії і Франції зайняли позицію “невтручання”, а фактично проводили курс на блокаду республіканської Іспанії. Політика потурання агресорам об'єктивно вела до змови з ними, природно, за рахунок їхніх сусідів. Під сумнівом знаходилося й існування самої Чехословаччини як самостійної держави. Найбільш реакційні кола чехословацького монополістичного капіталу і їхніх політичних представників зі своєї сторони бачили вихід у рішучій зміні зовнішньополітичного курсу країни, найшвидшій угоді з Гітлером.

Підготовка, що почалася, до захоплення інших країн державами, незадоволеними Версальско-вашингтонською системою договорів, ув'язнених після закінчення Першої світової війни, і практичне здійснення цих задумів не могли не торкатися інтересів Англії і Франції, США і Радянського союзу. Багато членів тодішнього англійського кабінету на чолі з Н.Чемберленом, різко налаштовані проти СРСР, прихильно сприймали запевнення нацистів у прагненні до дружби з Великобританією, але за умови надання Німеччині “волі рук на сході Європи”. Відкіля їм було знати, що одна з пріоритетних задач нацистської дипломатії полягала в “збиванні в глибокій таємниці, але з усією можливою рішучістю союзу проти Англії”.

У травні 1937 року прем’єром Великобританії став Невіль Чемберлен – “головний миротворець”, який задовго до цього був відомий не лише завдяки аристократичним манерам джентльмена старого гарту в жорсткій маніжці та незмінній парасольці, але й через надмірну віру в можливість “гри за правилами” у тодішній ситуації повної сваволі Німеччини.

Аналогічної була політика правлячих кіл Франції, насамперед прем’єр-міністра Е.Даладьє і деяких членів його уряду, що маючи підписаний у 1935 році договір про взаємну допомогу зі СРСР, усе-таки вважали своєю важливою спільницею Англію. Уряд США, президент Ф.Рузвельт, також не мали намір приймати яких або мір проти агресорів заохочуючи політикові угоди з ними, проведену керівниками Англії і Франції. У цілому, у західної демократії існувала мрія про “чудесне виникнення благословенної війни між нацистами і Радами”, що дозволило б радянську проблему і послабило напруженість англо-німецьких і франко-германських відносин. Такий вона залишилася і після Мюнхена.

В травні 1937 року лорд Лотіан голова Товариства англо-німецької дружби(створене в 1935 р. до складу входили 28 лордів) відвідав Німеччину, там він заявив, що Англія вступить у війну лише при прямій загрозі її інтересам в районах Єгипту, Месопотамії та Суецького каналу. При такому розкладі Німеччина могла іти на ризик війни з Францією та СРСР.

Загалом лорд Лотіан вважав, що існує кілька варіантів розв’язання німецького питання:

1. Німеччина повністю переозброюється, поглинає Данциг, Мемель, Судетську область, частину польського коридору і Австрію, в результаті чого стане страшною загрозою для існування країн Східної Європи, в самій Німеччині національна політика проводитиметься за британським ольстерським варіантом.

2. Німеччина заключає домовленості з країнами Східної Європи за принципом Британської співдружності, в якій буде визнана незалежність та суверенітет держав, а німецькі меншини будуть поставлені в такі ж умови як англійці в Південній Африці та Канаді, економічне життя країн буде повністю залежати від Німеччини, через укладення системи договорів і союзів.

18жовтня 1937 року головний економічний радник англійського уряду Лейт-Росс звернувся до німецької економічної делегації, яка знаходилася в той час в Англії з пропозицією провести конференції Англії, Франції, Італії та Німеччини для обговорення питання про “економічне співробітництво”.

Члени уряду Англії – міністр внутрішніх справ Хор, міністр транспорту Бюрінг виклали Діксену основний зміст промислової угоди. Хор наполягав на створенні воєнного союзу держав учасниць Мюнхенської конференції з метою “гарантії” проти Радянського Союзу.

В цілому ж дипломатія західних держав продовжувала тішити себе надіями на радянсько-німецьку війну в найближчий час. Посли і чиновники закордонних відомств Англії і Франції прагнули у своїх повідомленнях керівництву у відповідному дусі витлумачувати події, які відбувались в Європі. Так, англійський дипломат Огілві Форбе 22 грудня 1937 р. повідомив з Берліна, що Німеччина змушена буде найближчим часом вв’язатись у нову авантюру. З цього факту він робить висновок, прийнятний для Галіфакса. “мабуть , - писав він, - що акція буде проведена у східному напрямку.”

Фашистські правителі добре знали, чому англо-франко-британські “миротворці” намагалися змовитися з ними. Фашистська Німеччина використовувала страх буржуазії провідних країн перед соціалізмом і робітничим класом для своїх загарбницьких цілей.

Іншими, відмінними від цієї точки зору, були офіційні погляди СРСР на події, що тоді відбувалися, у Європі і в усім світі. У грудні 1933 року Радянський Союз виступив з ідеєю колективної безпеки, що він активно пропагував і розвивав, у тому числі й у Лізі націй, але остання не одержала підтримки західних держав. Її супротивники використовували у своїх цілях протиріччя в оцінці сталінським керівництвом жорстокого придушення демократії в гітлерівському рейху, його пропозиції про висновок пактів про ненапад c поруч країн з обліком “деяких змін у політику Німеччини”, його визначення фашизму як різновиду буржуазного ладу, відкритої диктатури тієї ж буржуазії що ставило знак рівності між фашистськими і демократичними державами. Але по кількості і по конструктивності публічних заяв на адресу агресорів радянське керівництво значне перевершувало лідерів заходу, змушених констатувати наступальність радянської дипломатії.

Демократично настроєні кола чехословацької буржуазії і їхніх політичних лідерів, у свою чергу, шукали компромісу з Німеччиною, причому навіть ціною визначеного відходу від принципів колективної безпеки. Слідом за приєднанням Чехословаччини до англо-французької політики невтручання Бенеш вступив восени 1936 р. у таємні переговори з емісарами Берліна про висновок двостороннього чехословацько-німецького договору. Вони не привели до успіху, оскільки Бенеш, хоча і готовий був піти на далеко йдуть політичні й економічні поступки Німеччини, але мав намір зберегти в силі договори про взаємодопомогу, насамперед із Францією, на яку він продовжував беззастережно розраховувати, а також зі СРСР. Це не 11влаштовувало Гітлера, що домагався якщо не розриву, то принаймні ослаблення союзницьких зобов'язань Чехословаччини. З ініціативи німецької сторони на початку наступного року переговори були перервані, тому що вони могли зв'язати їй руки при здійсненні вже що конкретно розроблялося Гітлером плану знищення Чехословацької республіки.

В обстановці, коли над Чехословаччиною нависла погроза німецької агресії, а правлячі кола країни покладалися насамперед на підтримку своїх західних союзників і з метою консолідувати внутрішньополітичну обстановку шукали угоди з гейнлейнівцями, словацькими й іншими сепаратистами, комуністи рішуче і послідовно захищали республіку від зазіхань міжнародної і внутрішньої реакції.

На нараді своїх найближчих співробітників(5 листопада 1937 р.) він повідомив про свої плани. Мета німецької політики – зберегти й примножити німецьку расову спільноту, яка нараховує 85 мільйонів осіб, з яких чимало живуть в Австрії і Чехословаччині. “Майбутнє Німеччини, отже, цілком залежить від необхідного територіального врегулювання”. Щоб досягти його, тобто, анексувати Австрію і Судетську область, треба бути готовим до опору. “Німецька політика має враховувати свої давніх ворогів – Англію і Францію, що сприймають присутність могутнього німецького колоса в центрі Європи, як рану в боці; вони чинитимуть опір новому зростанню німецької могутності, як в Європі, так і за морем”. Гітлера поки що не цікавлять колонії. Насамперед необхідно вирішувати європейські проблеми: „Тільки насильство може дати змогу розв’язати німецьку проблему; насильство не буває без ризику”. Так Гітлер свідомо враховує ризик війни.

Оскільки необхідно добитися територіального врегулювання, треба відповісти на питання: „Коли і як?”. І на ці запитання учасники наради одержали відповідь. Термін має бути досить короткий: після 1943-1945рр. “Зміни йтимуть тільки нам на шкоду, бо Німеччина завершила озброєння, супротивники взялись за своє. Якщо чекати, то є ризик відновлення воєнної рівноваги, тим часом як рівень життя німців знизиться”. Щодо тактики, то Гітлер, здається, планує напасти спершу на Чехословаччину. “Фюрер гадає, що Англія цілком вірогідно, а можливо і Франція, вже потай викреслили Чехословаччину зі своїх книг”.

На нараді 5 листопада 1937 року Гітлер поставив на перший план приєднання до Рейху чехословацьких німців. Ця група населення числом близько 3 мільйонів 200 тис. Проживала в Судетській області. До поразки Австро-Угорщини в 1918 році вони ніколи не належали до Німецької імперії. Ці німці більш-менш перемішалися з чехами й жили з ними в достатній злагоді. Судетська область була дуже розвинена промислово і чехословацький уряд збудував там потужні укріплення. У німецькій меншині налічувалося кілька потужних партій. Після парламентських виборів 1935 р. перевагу здобула найбільша з них – Судето-німецька партія на чолі з Конрадом Гейнлейном(у травні 1935 р. 70% німецьких виборців у Судетах віддали їй свої голоси). Ще у вересні 1937 р. вимоги цієї партії не виходили за рамки чехословацької конституції й стосувалися переважно розв’язання окремих проблем, в яких щодо Судетів було виявлено несправедливість. Як стало відомо з німецьких документів, Судето-німецька партія підтримувала зв’язки з гітлерівцями. Чехословаччина була учасницею двох союзних договорів: із Францією за договором 1924 р. і локарнським договором 1925 р., які мали однаковий строк дії й передбачали практично автоматичне надання допомоги в разі неспровокованого нападу з боку Німеччини; із СРСР за договором від 16 травня 1935 р., який передбачав надання допомоги тільки якщо Франція дотримається своїх зобов’язань. Зауважимо, що Мала Антанта, до якої разом із Чехословаччиною належали Румунія та Югославія, була спрямована практично тільки проти Угорщини і не діяла в разі німецької агресії. До того ж у 1937 р. Мала Антанта, як ми бачили, дуже ослабла. Ніщо не давало підстав думати, що Франція не виконає своїх зобов’язань. Виступаючи 19 жовтня на з’їзді радикалів, Дельбос підтвердив вірність Франції своїм союзникам. 15-18 грудня він їздив до Праги, марно намагаючись укласти пакт про взаємодопомогу між Францією й малою Антантою.

Першою жертвою фашистською Німеччини стала Австрія. У липні 1936 року гітлерівці нав'язали її урядові угода, що зобов'язує його координувати з Берліном свою зовнішню політику, а через рік затвердили директиву про підготовку вторгнення на територію цієї держави, що перестало існувати 12 березня 1938 року. Стало очевидним, що наступною жертвою агресора стане Чехословаччина, для якої за словами фюрера аншлюс Австрії “був великою незручністю”, 7 грудня 1937 року генеральний штаб німецької армії затвердила план захоплення цієї незалежної держави. Сама її назва повинна бути стерта з карти Європи, а економіці, особливо оборонної промисловості, належало зміцнювати боєздатність вермахту і сприяти установленню світового панування арійської нації.

Як бачимо, політичний розрахунок Гітлера про позицію Англії і Франції стосовно захоплення Німеччиною Австрії і розчленування Чехословаччини був правильним. 26 січня 1938 року в розмові з британським послом Тендер соном гітлерівський міністр закордонних справ фон Нейрат заявив, що Німеччина не потерпить втручання у відносини з Австрією. Англійський уряд не відреагував на цю задирливу заяву Нейрата, хоча мав усі підстави відхилити її, пославшись на відповідні статті Версальського та Сен-Жерменського договорів. Незважаючи на чітко заявлену вимогу Гітлера про включення до складу Рейху 10 млн. німців, що проживали за межами Німеччини, Чемберлен продовжував ту саму лінію на змову з агресором.

Найбільш впливові особи з найближчого оточення Чемберлена піл час зустрічі з гітлерівськими дипломатами вказували, що Англія, не заперечуючи захоплення Австрії, піде на це тільки за певну плату: Гітлер повинен був дати зобов’язання не зачіпати колоніальних володінь Великобританії. Крім того, англійці наполягали, щоб перекроювання карти Європи на користь Німеччини здійснювалося по можливості без великих потрясінь, мирними засобами.

В розмові з радником німецького посольства в Лондоні Т.Кордтом 10 березня 1938 року Галі факс висловив надію, що Німеччина “доб’ється якомога більшого успіху стосовно Чехословаччини і Австрії без застосування сили”.

Щодо позиції Франції відносно аншлюсу, то гітлерівський уряд не чекав з цього боку ніяких неприємностей. В Берліні добре знали, що без підтримки Англії Франція не спроможна на будь-які акції на підтримку незалежності Австрії.

Позицію Італії щодо аншлюсу висловив Муссоліні: “Австрія – це німецька держава № 2. вона ніколи не зможе зробити щось без Німеччини, а тим паче проти Німеччини ...

У разі кризи в Австрії Італія не втручатиметься. Треба прагнути нічого не робити без взаємного інформування”. Так Італія погодилася з аншлюсом.

Отже, німецькому вторгненню в Австрію не будуть чинити опру Англія, Франція та Італія, шлях відкритий. 12 березня 1938 р. гітлерівські війська вторглися в Австрію.

Австрійські збройні сили одержали наказ не чинити опру наступаючим частинам. На наступний день новий австрійський уряд, який очолив гітлерівський сим патик Зейсс-Інкварт, виніс рішення про приєднання Австрії до Німеччини. 14 березня Гітлер підписав акт про “об’єднання” Австрії з Рейхом. Австрія як незалежна держава перестала існувати.

Англія і Франція, які були гарантами незалежності Австрії, фактично нічого не зробили, щоб її захистити. Англійський і французький уряди дали вказівку своїм послам в Берліні вручити ноти протесту, в яких засуджувався німецький тиск на Австрію, ці ноти мали явно показовий характер, і гітлерівці їх просто ігнорували.