Підписуючи пакт про ненапад, французький уряд запевнив Польщу й СРСР, що це не зачепить інших угод Франції. Після Мюнхена ставлення СРСР до Франції різко погіршало: 1 жовтня, їдучи через Париж, Литвинов зустрівся з Бонне й висловлювався негативно щодо франко-радянської співпраці. Раніше пройшла чутка, що СРСР уповноважив Даладьє представляти його в Мюнхені. “Правда” за 2 жовтня різко спростувала ці інсинуації. Радянський уряд намагався створити враження, що він один ще вірить у колективну безпеку. Чехословацький уряд 21 жовтня повідомив СРСР, що його більше не цікавить пакт 1935 року.

Головний натиск на Чехословаччину робила Німеччина. Її армія вторглась у Чехословаччину, не маючи заздалегідь установленої лінії, на якій вона повинна була б зупиниться. Так називану п'яту зону повинна була визначити міжнародна комісія в Берліні, складена з посланників чотирьох держав. Уже 2 жовтня Гітлер прийняв членів цієї комісії й авторитетно заявив, що лінія п'ятої зони повинна збігтися з лінією кордону, зазначеної в його меморандумі. Було очевидно, що Німеччина просто диктує кордони, демонстративно ігноруючи існуючі національні відносини. Зрештою Німеччина за допомогою міжнародної комісії одержала набагато більше, ніж вимагав Гітлер у Годесберзі. До 10 жовтня була окупована територія площею 28679 кв. км., де проживало 3,59 млн. чоловік, з них 727 тис. чехів.

Точно так само як під час вересневої кризи, Н.Гендерсон і нині, у міжнародній комісії, був найкращим захисником вимог нацистів. Мюнхенська угода з першого дня свого існування систематично порушувалося, і такого роду порушеннями були ультиматум Ю.Бека від 30 вересня, диктат Гітлера по питанню п'ятої зони окупації і наступний віденський арбітраж, відмовлення Гітлера від гарантій і, нарешті, нацистська окупація залишків Чехословаччини в березні 1939 р. Жодна із держав, що підписали цю угоду, не протестувало проти його порушень. Навпаки, поводження А.Франсуа-Понсе і Н.Гендерсона в міжнародній комісії було настільки приголомшуючим, що створювалося враження, начебто для Франції й Англії, власне кажучи, мюнхенської угоди ніколи не існувало. Я. Масарик звернувся в британський Форін-Офіс із запитом, як варто витлумачувати положення мюнхенської угоди, що покладає на Чехословаччину обов'язок звільнити нацистів, що відбувають висновок. Чи означало це, що також будуть звільнені сотні чехів, що були повезені в Німеччину як заручників?

Час, що минув від Мюнхенської конференції до 15 березня 1939 року, став періодом розпаду Чехословаччини. Ми бачили вже, як Німеччина анексувала Судетську область і добилася ухвали щодо проведення плебісцитів в окремих районах. Коли дійшло до діла, міжнародна комісія для визначення кордонів прийняла мало не всі німецькі вимоги. Врешті, жоден із плебісцитів так і не відбувся через відмову чехів. Польща і Угорщина увірвали й собі шмат від чехословацького пирога. Полковник Бек хотів скористатися такою ситуацією, щоб анексувати Тушинську Сілезію. Денонсувавши в 1938 році договір 1924 р. про ненапад з Чехословаччиною, підписаний під час візиту Бенеша до Варшави, Польща розв’язала собі руки (за договором денонсація набувала чинності в шестимісячний період). Польща звинуватила Чехословаччину в кривдженні польського населення цього району та повністю підтримала німецькі претензії. 19 вересня 1938 р. Бек виклав польські вимоги щодо Тушина. Незважаючи на тиск з боку СРСР(загроза денонсації пакту про ненапад 1932 р.) і Франції, Польща рішуче стала на бік Німеччини. Чехословацький уряд спочатку вагався, і 22 вересня 1938 р. Бенеш написав президентові Мосцицькому, закликавши його до “відвертої й дружньої розмови”. Він погоджувався з принципом уточнення кордону. Але у Варшаві вже формувався сілезький легіон, і можна було боятися нападу. В додатку до Мюнхенської угоди було сказано: “Якщо проблема польської та угорської меншин у Чехословаччині не буде розв’язана у тримісячний період шляхом укладення угоди між зацікавленими урядами, її буде винесено на нову зустріч присутніх керівників урядів чотирьох великих держав”. Ображений тим, що його не запросили до Мюнхена, Бек хотів вирішити питання Сілезії прямими договорами. 30 вересня, як тільки стало відомо про Мюнхенську угоду, Бек надіслав Чехословаччині брутальний ультиматум. Польські територіальні вимоги мали бути прийняті до полудня 1 жовтня. Потім термін було продовжено на годину, і Чехословаччина здалася. Польські військо перетнули кордон 2 жовтня і увійшли в Тушин. Кордон остаточно вирішено визначено в обміні нотами від 1 листопада. Польща одержала територію в 1000 квадратних кілометрів з 230000 жителів. Вона прагнула також анексувати Закарпатську Україну, щоби водночас мати спільний кордон з Угорщиною і знищити осередок заворушень, який впливав на українське населення Польщі. Та Гітлер тут став на перешкоді.

Щодо Угорщини прямі переговори з празьким урядом не дали результату. Чехословаччина погодилась на італо-німецьке посередництво. Чехословаччина погодилась на італо-німецьке посередництво. Своїм віденським арбітражем(2 листопада 1938 р.) Чіано й Ріббентроп віддали Угорщині територію в 12000 квадратних кілометрів з мільйонним населенням. Угорщині в цьому допомогла в основному Італія.

А до того ж, Чехословаччина переживала справжній внутрішній розпад. Вже 7 жовтня, того ж дня, коли почалася демобілізація чехословацької армії, магістр Тісо утворив словацький автономний уряд. 11 жовтня дістала автономію підкарпатська Русь. Де прем’єр-міністром став Андрій Бродій. Якого 26 жовтня замінив підтримуваний німцями Волошин. 19 листопада чехословацька Палата депутатів законодавчо затвердила автономію Словаччини та Підкарпатської Русі. Після того як 5 жовтня Бенеш пішов у відставку, 30 листопада президентом республіки був обраний Еміль Гаха, а на чолі уряду замість генерала Сирового став Беран. Призначений ще 5 жовтня міністром закордонних справ германофіл Хвальковський зберіг свій портфель.

За наявності природно захищених та добре укріплених кордонів, технологічно розвиненої промисловості озброєнь, дисциплінованої та освіченої людності потенційна військова позиція Чехословаччини у вересні 1938 року очевидно не була такою безнадійною, як у Польщі або навіть Фінляндії рік по тому. Отже, капітуляція Бенеша в Мюнхені (за що він ніколи не ніс відповідальності, але постійно зазнавав ганьби виключно з боку великих держав) не була раціональним підрахунком військових та політичних шансів, а глибокою поразкою психологічної та політичної мужності. Справді, у світлі того, що він остаточно зробив у вересні 1938 року, було б холоднокровніше і раціональніше для Бенеша дістати логічний висновок щодо французьких інтересів у березні1936 року і відмовитися від цього ненадійного союзника на користі німців, які тоді запрошували його, перш ніж відмовити. Цей курс, як згадувалося, був представлений неможливим внаслідок похвальної відрази Бенеша та чеських людей до нацизму, так само як впертих ілюзій щодо міжнародної системи. Остаточно аналізуючи наведене скажемо: існують певні кінцеві історичні рішення, які визначають моральну(навіть більше за матеріальну) долю майбутніх генерацій; такі рішення політичних лідерів навіть невеликого народу не можуть “раціонально” або “логічно” відмовити їхнім патронам з великих держав без одночасної відмови своїй недоторканості.

Матеріальні втрати, що їх зазнала Чехословаччина внаслідок Мюнхена і різних епізодів до того ж були жахливі. Країна позбулася трьох десятих своєї території, одну третину своєї людності і чотири десятих національного доходу, зокрема 66 % вугільних і 80 % лігнітових покладів, 80 %текстильної продукції, 70 % заліза і сталі, так само як і потужності електростанцій. Насправді країна перестала бути економічно або стратегічно життєздатною. Левова частка цієї здобичі, звичайно, пішла в Німеччину, але Польща та Угорщина також скористалися з приниження Чехословаччини в Мюнхені аби висунути свої територіальні вимоги. Перша тоді відплатила за шантаж 1920 року захопивши Тєшин (Цешин) після двадцятичотирьохгодинного ультиматуму 30 вересня 1938 року тимчасом як остання отримала в нагороду південні долини Словаччини та Карпатську Русь з рук Німеччини та Італії, які виступили в ролі арбітрів 2 листопада. Хоча приводом для розчленування Чехословаччини була “етнічна справедливість виявилося, що з майже п’яти мільйонів людей переданих під німецьку польську та угорську юрисдикцію понад один з чвертю мільйон складали чехи, словаки та карпатороси, тимчасом як півмільйона німців та угорців лишилися у поділеній країні. Ці факти є красномовним свідченням неможливості спланувати етнічні кордони у міжвоєнній Східно-Центральній Європі.

Гіршими за матеріальні втрати були психологічні. Довіра до держави у міжнародній системі і до її власних лідерів була підірвана; мораль еліти зруйнована. Навіть нищівна поразка у Білогір’ї(1620 рік), коли битву програли чехи, була менш деморалізуючою, ніж ця принизлива покірність в Мюнхені 1938 року. Останній, але навряд чи найменший, з багатьох тяжких уроків цього епізоду – те, що жертвопринесення Чехословаччини не врятувало миру.

Бенеш подав у відставку з поста президента 5 жовтня і полишив країну 22 жовтня 1938 року. Оскільки французький уряд, нездатний простити людину, яку він зрадив, відмовив йому в будь-яких контактах, Бенеш виїхав у вигнання до Британії, де уряд також тримав його на відстані протягом Другої світової війни. Його формальним наступником вдома був старий і аполітичний юрист д-р Еміл Хаша. Словаччині, де популісти примудрилися зробити себе єдиною легальною партією та сформувати клерикально-фашистський режим, 6 жовтня була надана широка автономія, а два дні по тому те саме отримала Карпатська Русь. Назва держави тепер стала писатися через дефіс Чехо-Словаччина. Політичні лідери які залишилися зробили логічний висновок з Мюнхена, що, коли їхня залишкова держава відтоді буде вкрай залежною від милосердя Гітлера, найкраще для них засвідчити йому своє добровільне співробітництво. Відповідно конституцію 1920 року було скасовано чеська партійна система звузилася до двох формально різних, але спільно консультуючих одне одного угрупувань (національного та трудового), комуністів заборонили решті німецької меншини надали привілейованого статусу, євреїв обмежили в просторі, поширили цензуру, демократію паплюжили в офіційній пропаганді. Міжтериторіальну залізницю, яка з’єднувала Сілезію з Австрією, передали під оруду Німеччині, а важке озброєння також передали їй. Нарешті новий чехословацький міністр закордонних справ Франтішек Хвалковський уклінно запропонував Йоахиму Ріббентропу 12 жовтня 1938 року цілковиту політичну згоду з Німеччиною і довіру до неї, “якщо Німеччина дозволить це”.

За короткий період з ясувалося що ця улесливість могла працювати. Наприклад восени під час арбітражного судочинства щодо нового кордону з Угорщиною Ріббентроп був менш мстиво ворожий до Чехо-Словацької справи ніж Чіано. Німці спочатку також підтримували те відносно помірковане крило словацької Народної партії яке було готове погодитися на автономію, коли лишалася б загальна держава (Йозеф Тісо, Кароль Сідор), радше ніж радикалів, які прагнули цілковитої незалежності (Войтех Тука, Фердинанд Дурчанський). Справді , з тих пір як Чехо-словацька залишкова держава(відома також, як “друга республіка”) була справжнім сателітом і вкрай залежала від Рейху, могло здатися, що в Берліні виникне інтерес до її стабілізації та підтримки.

 Уже через три тижні після підписання угоди, 21 жовтня 1938 року Гітлер видав директиву про готовність вермахту до розгрому й окупації Чехословаччини. Фюрер і його оточення не переставали повторювати, що домовленості, досягнуті в баварській столиці, не сприяють стабільності кордонів третього рейху в Європі. Нацистська пропаганда доводила, що від угоди виграли чехи, домігшись від уряду Англії, Франції, Італії і Німеччині гарантій збереження своєї території. Тим часом гітлерівці почали пред'являти додаткові домагання “другій республіці”, як тепер називалася Чехословаччина, що виходять за рамки угоди. У листопаду 1938 року, нібито для поліпшення транспортного зв'язку з уже захопленим районом, вони від її керівництва приєднання до Німеччини нових ділянок, населених чехами. У цьому ж місяці, відповідно до підписаного у Відні арбітражу, Угорщина одержала південну частину Словаччини і Закарпатську Україну. У грудні 1938 року знадобилося створити екстериторіальну зону в Богемії для побудови автостради Бреславль- Відень. Особливими правами повинні користуватися райони, де проживали німці, утворити в такий спосіб “державу в державі”.

Усім галузям народного господарства Чехословаччини стояло працювати на зміцнення економічних позицій Німеччини. Її фахівці скрупульозно підраховували, скільки продукції можуть дати третьому рейхові машинобудівні, металургійні, текстильні, видобувні підприємства сусідньої держави. В угоду німецьким промисловцям між обома країнами і відбувались інтенсивні переговори про грошовий пріоритет, за яким передбачалося підписати німецько-чехословацький економічний і фінансовий союз.

 Піврічне існування пост-мюнхенської, так називаної другої, республіки було лише короткою паузою перед остаточним знищенням Чехословаччини, її агонією. Політичні авантюристи, що прийшли до влади, належали найбільш реакційних угрупувань фінансового капіталу постаралися за цей час зробити максимум можливого для пристосування її економіки і політичного режиму до фашистського Німеччини, сподіваючись, що Гітлер погодиться з існуванням, нехай лише фіктивно, самостійної Чехословацької держави, “уніфікованої” по нацистському зразку. Е. Бенеш заявив, що не бажає бути на перешкоді “курсові, до якого держава нині повинна пристосовуватися”, 5 жовтня він пішов у відставку з поста президента і незабаром залишив країну.

У середині листопаду 1938 р. усі чеські буржуазні і дрібнобуржуазні партії оголосили про свій саморозпуск і створення Партії національної єдності, головою якої став лідер аграріїв Рудольф Беран. Вожді соціал-демократії ще раніш заявили про саморозпуск партії і вихід її їх Соціалістичного Робочого інтернаціоналу, але, боячись остаточно утратити вплив на робітничий клас, за домовленістю з Бераном вони створили формально самостійну Національну партію праці як лояльну опозицію буржуазної правлячої Партії національної єдності.

Агресивні дії не залишалися без уваги міжнародної комісії з представників держав – учасників мюнхенських переговорів, що повинна була контролювати параграфи угоди. Але вона не реагувала на їхні порушення, тим самим заохочуючи Німеччину до подібної поведінки. Періодично на сторінках західної преси публікувалися повідомлення, що “мюнхенська угода представляє собою не тільки пакт чотирьох”, що в ньому якоюсь мірою зацікавлений Радянський союз, і що начебто - би “його уряд уповноважив Даладье виступати на конференції чотирьох держав у Мюнхені від імені СРСР”. Радянський уряд спростовував ці вигадки, заявляючи про їх “безглуздістьвід початку до кінця”.

Обстановка навколо Чехословаччини нагніталася, вона була загнана в глухий кут, з якого тоді їй не призначене було вийти. У бесіді повноважного представника СРСР в Англії І. Майського з головним дипломатичним радником міністерства закордонних справ Англії, Р. Вансіттером, що відбулася в грудні 1938 року, підкреслювалося, що “Гітлер у найближчі місяці почне яку-небудь нову кампанію”. Посол Франції в Німеччині Р. Кулондр доповідав у Париж, що “підпорядкування Чехословаччини Німеччини, на жаль, уже є фактом”. И. Ріббентроп доводив своєму французькому колезі Ж. Бонне, що єдиним порятунком для цієї країни може бути дружба з Німеччиною, з чим той цілком погодився.

Втім, Гітлер, який діяв з причин та мотивів, що лишаються дещо неясними, обрав інше. 12 лютого 1939 року він поскаржився словацькому радикальному лідерові Туці, що можливість домовитися про цілковиту словацьку незалежність має бути вирішена з плином часу після мюнхенської кризи. А місяць по тому Гітлер скористався з внутрішньої кризи між празьким центральним урядом та словацьким автономним, аби нав'язати радикалів поміркованим і, отже запровадити декларацію про цілковиту словацьку незалежність під німецьким протекторатом (де-факто візаві Угорщини). Водночас він скористався з уклінною візиту Хаші до Берліна, аби залякати ту стару людину запровадженням німецької військової окупації Богемії та Моравії і політико-адміністративного протекторату над ними. Дійсно, підсумкова військова окупація була просто політичною акцією, всі чеські укріплення капітулювали після Мюнхена, і будь-яке (маловірогідне) і спонукання запропонувати “донкіхотський опір в цьому місці було вже заспокоєне капітуляцією Хаші Тим часом Угорщина, попри заперечення Словаччини, втішилася новою анексією Карпатської Русі.

На противагу, ці шалені дії 13-16 березня 1939 року були грубою помилкою з боку Гіглера Політично він не набув більшого контролю над територіями, які тепер потрапили під його формальний захист, ніж це було дійсно після Мюнхена, тимчасом, як на міжнародному рівні він остаточно звільнив досі благодушний британський уряд від його ілюзій умиротворення. Німецька окупація чеської залишкової держави 15 березня 1939 року в такий спосіб привела до безпосередніх британських гарантій 31 березня Польщі з наслідками згубними для світу і фатальними для Гітлера та його Третього Рейху.

Політичне життя та смерть міжвоєнної Чехословаччини приводить до таких висновків. Це була найбільш процвітаюча прогресивна і демократична держава Східно-Центральної Європи, і тут містився її фатальний недолік. Масарик і Бенеш звели її політичну систему до двох ідеологічних проектів які були несумісні: (а) там мала бути демократія, де для усіх громадян незалежно від етнічної громади забезпечуються рівні політичні і громадянські права, проте (б) держава повинна була мати і виражати специфічно чехословацьку національну культуру. Але абсолютні кількості, культурний рівень й економічна потуга не чехословацьких етнічних меншин спричиняли давнє напруження і крайню суперечність між цими двома проектами. Міжвоєнні десятиріччя були просто надто пізніми (а можливо надто ранніми) для багатонаціональних держав Східно-Центральної Європи. “Активізм” був ілюзією яка відтворювалася пристойно лише Ітимчасовим європейським процвітанням в середині 1920-х років. Непереконливо твердти, що “активізм” і, отже, чехословацька політична система могли бути квітучими, якби не випадковий поганий вплив депресії з її катаклізмічними результатами в Рейху і в Судетському краї. Зрештою, саме під впливом лиха перевіряється життєздатність політичної системи. До того ж економічні депресії не можуть розглядатися як сторонні вторгнення в політичне життя. Отже, в першій половині двадцятого сторіччя лише два вирішення етнічних напружень в Чехословаччині були реалістичними територіальне скорочення держави або вигнання нелояльних меншин. 3 часом якщо злоба націоналізму стає меншою в Східно-Центральній Європі багатонаціональні політичні сутності можуть знову стати вірогідними.

Чеська політична еліта загострила такі неминуче історично визначені складності з допущеними політичними помилками. Ускладнювати свою суперечку з етнічними меншинами відчуженням, так само, як з важкими, на загальну думку, словаками, було фатальною помилкою, після чого чехи самі розрахувалися заледве не більшою половиною населення держави. Політична структура, хоч і справді демократична, була застійною: партії схопили свої адміністративні вотчини і влаштовували свої коаліції, але вони не приймали динамічний момент між “урядом” та “опозицією”. Хоч електорат чотири рази відмовляв коаліції, що йшла в більшості, політичні наслідки були відносно дріб’язковими, хронічні урядові партії вважали себе більш-менш імунними до ефективної виборчої відплати. Ще серйознішим недоліком була олігархічна та патерналістська жорсткість системи. Риторику вбік, але жоден партійний лідер, жоден з трьох президентів серйозно не прагнув включити молодші генерації в політичну відповідальність.

 Жодна з цих слабкостей, втім, не заперечують конституційної сили та сили громадянських свобод міжвоєнної Чехословаччини. вони не виправдовували, хоч і могли б полегшити, її брутальну руйнацію руками безжальних сусідів та віроломних друзів.

Німеччині залишалося тільки завершити ліквідацію Чехословаччини. Гітлер, очевидно, прийшов до цієї ухвали ще в грудні, лишалося знайти привід.10 березня. Якраз коли британський уряд урочисто заявив, що на європейській сцені все тихо, Гаха розпустив словацький уряд Тісо, поставивши йому на провину те, що він руйнує чехословацьку єдність, і запровадив надзвичайний стан. Одразу ж Тісо звернувся до Гітлера і 13 березня виїхав у Берлін. Гітлер примусив Гаху скликати словацький Сейм, а той 40 голосами з 63 зажадав повної незалежності Словаччини. Гітлер викликав президента Гаху в Берлін, де, після вкрай драматичної ночі, вислухавши погрози, що Прагу буде розбомблено, він змушений був підписати, документ. Яким ставив свою країну під захист Німеччини. Німецькі війська на той час уже вступили в Богемію та Моравію, а о 9-й годині ранку 15 березня зайняли Прагу.

Гітлер пробув у ній наступну ніч і видав прокламацію. В якій заявляв, що Богемія і Моравія протягом тисячоліть були частиною німецького життєвого простору і віднині будуть належати Рейху. Він надав їм статус протекторату.

Того ж дня Словаччина проголосила свою незалежність, а 16-го увійшла під протекторат Німеччини. Угорські війська захопили Підкарпатську Русь, утворивши відтак спільний кордон з Польщею. Угорські прикордонники вдерлися до Словаччини, щоб захопити головну Південно-Північну залізницю, яка з’єднувала Угорщину і Польщу через словацьку територію недалеко від Карпатської Русі.

Дедалі більше сила сприймалась як ефективний засіб розв’язання міжнародних проблем. Гітлер уперше захопив ненімецьку територію. Кілька днів потому, 22 березня пред’явлено ультиматум Литві, і вона віддала Мемель з прилеглим районом.

3.2. Протекторат Богемії та Моравії.

16 березня 1939р. Гітлер як хазяїн, що розташувався в празькому Граді, підписав указ, відповідно до якого окуповані чеські землі включалися до складу Німеччини в якості “Протекторату Богемії і Моравії”. Це нібито автономне державне утворення, однак, повинне було керуватися “імперським протектором”, наділеним фактично необмеженими повноваженнями. Першим протектором Гітлер призначив барона К.фон Нейрата. Під контролем його апарату діяли і наділений титулом “державного президента” Е.Гаха, і “автономний” уряд, голову якого, Р.Берана, незабаром замінив генерал А.Еліаш.

Для чеського населення були створені місцеві адміністративні органи цього маріонеткового уряду, якому було дозволено також мати невелике так називане урядове військо (близько 8 тис.) і свої поліцейські жандармські формування. Що стосується привілейованого німецького населення, що одержало німецьке громадянство, то воно підкорялося особливим адміністративним органам – оберландратам, що одночасно здійснювали контроль за чеською адміністрацією. Надалі в руках німецьких чиновників були зосереджені всі основні функції місцевого управління і, таким чином, воно було “спрощене”. Усі ланки адміністративного апарату протекторату від верху до низу були активними виконавцями і провідниками політики окупаційної влади.

На території чеських земель дислокувалися дивізії вермахту, спеціальні частини СС і служба безпеки, широко розкинули свої мережі гестапо й інші імперські поліцейські установи. Залишки демократичних воль були розтоптані. Національні збори і політичні партії розпущені, створена одна політична організація, так називана Національна солідарність, а в єдиному Національному профспілковому центрі підлягала об'єднанню всі робітники та службовці. Найближчою і першочерговою задачею окупаційної влади було створення умов, що сприяли максимальному використанню промислового потенціалу, сировинних і людських ресурсів чеських земель для здійснення агресивних військових цілей.

Після захоплення країни в Німеччину було вивезено не тільки озброєння чехословацької армії, але і значна частина запасів сировини, напівфабрикатів і готової продукції, рухомого складу залізничного й автомобільного парку. Набутком гітлерівців відразу ж стали державні військові підприємства. Гітлерівці виграли і у військовому відношенні. Знамениті заводи “Шкода” випускали першокласну зброю, якою відразу ж були озброєні кілька десятків німецьких дивізій. У розпорядженні німецьких фашистів у Богемії і Моравії знаходилися прекрасно обладнані бази, використовувані для німецьких винищувальної і бомбардувальної авіації, “радіус дії якої простягався відтепер на більшу частину Балкан, не говорячи вже про Угорщину і Польщу”. Як відзначали фахівці, Німеччина стала “панувати на Дунаєві і нависла тінню над Балканами”.

Німецький фінансовий капітал використовував будь-які методи: від “добровільних” угод про продаж акцій до відвертого насильства – конфіскації, “аріїзації” підприємств, для того щоб захопити ключові позиції в економіці протекторату. По далеко не повним даним, за роки окупації його частка тут зросла більш ніж у 10 разів, у руках німецьких підприємців виявилася майже половина всього капіталу акціонерних товариств у чеських землях. Окупаційні влади одночасно з переводом економіки на військові рейки усіляко форсували процес концентрації виробництва і капіталу.

На території протекторату було ліквідовано більш 15 тис. дрібних і середніх, насамперед чеських, промислових, торговельних і ремісничих підприємств. Німецькі монополістичні об'єднання, такі як “І.Г.Фарбіндустрі”, “А.Г.Рейхсверке Г.Герінг”, “Дрезднербанк”, “Дойчебанк” і ін., контролювали кілька тисяч підприємств хімічної, металургійної, машинобудівної, електротехнічної, текстильної і харчової промисловості, видобуток вугілля і нафти, виробництво цементу і паперу.

Окупаційний режим був режимом усеосяжної мілітаризації, експлуатації і грабежу, національного поневолення, політичного безправ'я і найжорстокішого терору, тягар якого несли на собі головним чином трудові шари чеського населення. Був ліквідований 8-вартовий робочий день у промисловості, уведена загальна трудова повинність, за відхилення від якої загрожували в'язниця і трудові табори, заборонені страйки, установлені голодні продовольчі норми. Різко упала реальна заробітна плата, причому заробітки чеських робітників були на 30% нижче, ніж німецьких. Сотні тисяч чехів були вивезені на примусові роботи в Німеччину й окуповані країни.

Мілітаризація економіки, насильницька концентрація виробництва, податкова політика окупаційної влади прискорили пролетаризацію значної частини дрібної буржуазії. Лише деяким її представникам удалося спливти на хвилі військової кон'юнктури. Система грабіжницьких постачань сільськогосподарської продукції, податкового обкладання і різних поборів усією своєю вагою лягла насамперед на дрібні і середні селянські господарства. Поголів'я худоби і посівних площ різко скоротилися, врожайність упала. Майже 500 тис. га орних земель, лісів і угідь було конфісковано для військових потреб і наступної колонізації.

Складовою і невід'ємною частиною окупаційної політики стали цілеспрямовано проведені насильницька германізація, згортання системи народної освіти, наукових і просвітницьких установ, гоніння на національну культуру, винищування інтелігенції. Німецька мова стала основною і в державних установах. У школах було заборонене викладання чеської історії, літератури і географії. У 1939 р. були закриті всі чеські вищі навчальні заклади. У наступному році окупанти почали поступову ліквідацію чеських середніх шкіл. До 1945 р. число їхніх учнів скоротилося більш ніж удвічі. Усе це повинно було створити умови для “остаточного вирішення чеського питання”, що передбачало понімечення частини населення, визнаного “расово повноцінним”, поступове виселення і фізичне знищення всього іншого з наступним заселенням чеських земель німцями.

Масовий і всеосяжний “превентивний” терор повинний був за задумом гітлерівців підірвати усяку волю поневоленого народу до опору і за допомогою “психозу страху” забезпечити безперешкодне функціонування промислового і сільськогосподарського виробництва, пристосованих військовим потребам Німеччини.

Перша хвиля терору пройшла разом з окупаційною армією, коли до кінця травня було схоплено майже 5 тис. активних антифашистів. Наступна була зв'язана з нападом на Польщу і початком другої світової війни, коли як заручників було арештовано близько 8 тис. чоловік. В роки окупації кілька сотень тисяч чоловік були страчені, замучені в катівнях гестапо, загинули в концентраційних таборах і на примусових роботах. Вістря фашистського терору було спрямовано насамперед проти членів комуністичної партії. Загинуло більш 25 тис. комуністів, третина довоєнного складу партії.

Незалежна ” Словаччина.

У лютому під час обговорення в Празі бюджету Словаччини, що з жовтня 1938 року отримала уряд на чолі з І. Тісо, його однодумці зажадали повної автономії, а потім відділення від Чехії. Обстановка в країні ускладнилася і тим, що на сторінках німецьких газет містилися повідомлення про те, що “чехи, у яких прокинувся дух гуситів і стара ненависть проти германізму, знову почали полювання на людей”. Підбиралися факти про те, що “комуністи підняли голову і, поєднуючи свої зусилля з чеськими шовіністами, переслідують німців, переслідуючи їх”. У Словаччині створювалися служби самозахисту німців, що очікували допомоги від своїх співвітчизників. 10 березня 1939 року указом президента Чехословаччини Е. Гахи був звільнений від займаної посади Й. Тісо, що не сприяло нормалізації ситуації. 13 березня Й.Тісо, що прибув у Берлін, одержав офіційні запевнення Гітлера у тому, що його уряд має законний характер, а факт усунення є грубим порушенням Конституції Чехословаччини. Фюрер завірив гостя, що Німеччина всіма силами буде підтримувати створення “повністю вільної Словаччини”. 14 березня її парламент сповістив світову громадськість про проголошення “незалежної” Словацької Республіки, президентом якої став І. Тісо.

Самостійну”, а власне кажучи васальну державу “Словацька республіка”, конституція якої була прийнята в липні 1939 р., була становим клерофашистским державним утворенням, скроєним по німецькому й італійському зразках. Народ “брав участь у державному управлінні” тільки через Глінківську словацьку народну партію, а партію представляв її “вождь”. Президентом став Й.Тісо, главою уряду – В.Тука, що разом з керівником штурмових загонів нового режиму, так називаної Глінківської гвардії А.Махом очолював відверто фашистську, право радикальну фракцію в правлячій партії.

Повна політична й економічна залежність Словаччини від фашистської Німеччини була забезпечена цілою системою нав'язаних їй нерівноправних договорів і широкою мережею німецьких “радників”, “інструкторів”, що контролювали армію, державно-адміністративний і господарський апарат. Згідно з ув'язненим у 1939р. на 25 років договорові, Німеччина одержала право розмістити свої війська в спеціальній “охоронній” зоні на заході Словаччини. Усі зовнішньополітичні і військові питання словацький уряд повинний було погоджувати з Берліном. Секретний протокол “про господарське і фінансове співробітництво” передбачав повне підпорядкування країни економічним інтересам Німеччини, насамперед збільшення постачань їй продовольства і сировини, а також робочих рук (60 тис. щорічно).

Зовнішня торгівля стани була односторонньо орієнтована на Німеччину (до трьох чвертей обсягу ввозу і вивозу), а економіка мілітаризована: 44% промислової продукції призначалося для військових потреб. Німецькі монополії, як і в чеських землях, захопили тут ключові позиції у фінансових установах і найважливіших галузях промислового виробництва. У серпні 1939 р. між Німеччиною і Словаччиною був укладений військовий договір, і незабаром словацькі війська взяли участь у воєнних діях проти Польщі.

У липні Гітлер викликав у Зальцбург клерофашистских ватажків Й.Тісо, В.Туку, А.Маху і категорично зажадав від них послідовної фашизації всього економічного, суспільно-політичного і культурного життя країни. Словацька правляча кліка створила в країні концентраційні табори, у які були кинуті сотні антифашистів, і насамперед членів підпільної комуністичної партії.

Але не зважаючи на всі негативні сторони ця спроба словаків утворити власну державу, хай і на нетривалий час і не надто незалежну. Ця спроба Словаччини нагадує за своєю природою подібні епізоди в історіях інших народів: усташської Хорватії, вішістської Франції та ін.

Режим що встановився у новій державі не був надто жорстоким, він більш схилявся до італо-фашистської моделі державного устрою, аніж до німецько-нацистського. Так Словаччина хоча й залежала від Німеччини все ж намагалась зберегти хоч якісь свободи, навіть якщо вони не були надто важливими.