Матеріальні активи. Облік матеріальних активів ведуть за початковою вартістю. Основним методом нарахування амортизації є прямолінійний, але ніхто не зобов'язує використовувати саме цей метод і дотримуватись амортизаційних ставок. Найпоширенішим методом оцінки матеріальних цінностей є ФІФО, рідше – ЛІФО чи метод середньої зваженої.

Нематеріальні активи. Дозволяється застосовувати відстрочення обліку витрат на дослідження та розробки, хоча це застосовується рідко. Якщо витрати капіталізуються, їх слід списувати протягом періоду не більше 5 років. Будь-які неоплачені витрати повинні кожен рік переглядатися та списуватися, якщо необхідно, в межах величини, що повертається.[1, c. 312]

Амортизація. В Данії амортизаційні ставки існують окремо для фінансового та податкового обліку. Зазвичай тут використовують прямолінійний метод (будівлі та споруди – 50-100 років; основні виробничі засоби – починаючи з З років). Практика капіталізації фінансових витрат на створення власних активів протягом періоду, коли вони стають придатними до використання, в Данії законом дозволяється, однак широкого визнання не набула.

Гудвіл. Обчислюється як різниця між невикривленою вартістю придбання компанії та невикривленою вартістю придбаних чистих активів цієї компанії. Негативний гудвіл можна: 1) показати як резерв та порівняти його з будь-якими очікуваними збитками дочірнього підприємства; 2) погасити іншим, позитивним; 3) окремо відобразити як частину капіталу у вигляді нерозподіленого резерву. Амортизація гудвілу не підлягає оподаткуванню.[1, c. 317]

Операції в іноземній валюті. Закон про бухгалтерський облік і звітність чітко не зазначає, як вести перерахунок іноземної валюти. Зазвичай, показники іноземних дочірніх компаній перераховуються за обмінним курсом закриття звітності, при цьому різниця, що виникла в процесі перерахунку, відноситься безпосередньо до резервів. Іноземна валюта, що відображається у власних бухгалтерських звітах, перераховується за обмінним курсом їх закриття, а прибутки чи збитки від цього перерахунку зазначаються у звіті про прибутки і збитки. Позики в іноземній валюті для інвестування в іноземні дочірні підприємства часто розглядаються як хеджування цих інвестицій.[1, c. 360]

Відстрочені податкові активи. Бухгалтерська практика неоднорідна: деякі компанії використовують повний варіант, інші – часткове відстрочення. Застосовуються також зобов'язувальний метод та метод відстрочення. Немає чіткої думки щодо того, який же метод є основним.[1, c. 394]

Пенсійні зобов’язанння. Закон вимагає, щоб пенсійні питання вирішувалися через страхові компанії, і тільки директори можуть вирішувати свої пенсійні схеми безпосередньо в компанії. Тому спеціальних бухгалтерських правил не існує.[1, c. 410]

Орендні операції. Єдина вимога закону – надання інформації про орендні витрати, та вимоги, які виникли в результаті укладання орендної угоди. На практиці майна всі підприємства обліковують будь-яку оренду як короткострокову.[1, c. 311]

Інфляційні явища. У Європі проблемі інфляції приділяли значну увагу у 20-30-х роках, коли континент був охоплений гіперінфляцією. На сьогодні в ряді країн в тому числі і в Данії навіть відсутні стандарти, або спеціальні розпорядження, які б регулювали інфляційні явища.[1, c. 49]

Події після складання балансового звіту. Бухгалтерське законодавство розмежовує події, які сталися після складання балансового звіту, але які пов'язані із умовами, що мали місце на дату складання, та іншими подіями, які можуть вимагати спеціального згадування у звіті керівництва компанії.[1, c. 410]

Проведення консолідації. Закон 1990 р. звільнив середні та малі групи від обов'язку надавати консолідовані звіти. Для складання звіту використовують метод придбання, для спільних підприємств - пропорційна консолідація.[1, c. 514]

Форми подання бухгалтерської фінансової звітності. В Данії ряд компаній на обкладинці бухгалтерських документів наводять поділ своїх витрат на постійні і змінні.[1, c. 53]

Підприємства Данії можуть подавати як вертикальну так і горизонтальну форму звітності.

Облік витрат

Облік витрат виробництва в Данії ведуть за такою схемою.

1. Витрати втрачених можливостей.

2. Облік постійних витрат (залишкові і стартові витрати; стрибки постійних витрат).

3. Облік змінних витрат (пропорційні змінні витрати; дегресивні змінні витрати; прогресивні змінні витрати).

4. Валові витрати.

5. Статті витрат (матеріали; оплата праці, (у т. ч. заробітна плата робітників; винагороди працівникам; інші види оплати;) оплата за оренду приміщень; маркетингові витрати; амортизація; інші витрати).

6. Структура витрат.

Витрати – це витрати у грошовому вираженні, необхідні для здійснення підприємством своєї виробничої та реалізаційної діяльності.

Під витратами втрачених можливостей розуміють витрати і втрати доходу, які виникли за рахунок надання переваги одному із способів здійснення господарських операцій і відмов від іншого можливого способу.

Оскільки витрати втрачених можливостей передбачають вибір між двома можливостями, то їх також називають альтернативними витратами.

Під постійними витратами розуміють витрати, сума яких у певний період не залежить безпосередньо від величини та структури виробництва і реалізації.

Постійні витрати поділяються на залишкові і стартові. До залишкових витрат відносять ту групу постійних витрат, які продовжує нести підприємство, незважаючи на те, що виробництво і реалізація на якийсь час повністю зупинені.

До стартових витрат відносять ту частку постійних витрат, яка виникає з відновленням виробництва і реалізації.

Між залишковими і стартовими витратами немає чіткого розмежування. Віднесення витрат до однієї з груп залежить від терміну зупинки господарської діяльності. Чим більший термін зупинки господарської діяльності, тим меншими будуть залишкові витрати, бо виникає можливість розірвання різних договорів (договору про найняття на роботу).

Під змінними витратами розуміють витрати, загальна величина яких на певний період часу безпосередньо залежить від обсягу виробництва і реалізації, а також їх структури при виробництві та реалізації кількох видів продукції. Прикладом є витрати на придбання сировини, робочої сили та енергії, котрі необхідні у процесі виробництва.

Під пропорційними змінними витратами розуміють витрати, які змінюються в тій саме пропорції, що й обсяги виробництва та реалізації.

Під дегресивними змінними витратами розуміють витрати, які змінюються у відносно меншій пропорції, ніж обсяги виробництва та реалізації.

Під прогресивними змінними витратами розуміють витрати, які змінюються у відносно більших пропорціях, ніж виробництво і реалізація.

Під валовими витратами розуміють суму його постійних і змінних витрат. Середні валові витрати розраховують діленням цих витрат на відповідну величину обсягів виробництва та реалізації.

Для більшості виробничих і торговельних фірм затрати на матеріали становлять найважливішу статтю витрат. На виробничих підприємствах мова йде про витрати на сировину та допоміжні матеріали, а також напівфабрикати, отримані зі сторони. На торговельних підприємствах – це витрати на придбання товарів. Оскільки величина цих витрат безпосередньо залежить від обсягів виробництва та реалізації, тому їх відносять до змінних витрат фірми.

На більшості підприємств оплату праці також відносять до основних статей витрат. Але досить часто буває важко віднести витрати на оплату праці до постійних або змінних.

Традиційно заробітну плату адміністративного персоналу вважають постійними витратами, а заробітну плату робітників – змінними.

Орендна плата звичайно відноситься до постійних витрат, але якщо її величину встановлюють у процентах до обороту підприємства, то ці витрати є змінними.

Маркетингові витрати спрямовані на збільшення обсягу реалізації фірмою своєї продукції. Значну частину їх становлять витрати на винагороду продавцям і торговим агентам. Сюди входять витрати на рекламу, участь у виставках та ярмарках. Ці витрати є постійними, тому не змінюються протягом певного періоду часу.

Протягом часу експлуатації всі елементи основного капіталу знецінюються. Виняток становить земля, особливо в період високої інфляції, та певні види будівель, ціна яких у цей період не тільки не падає, а й зростає. Падіння в ціні складає амортизацію відповідної частини основного капіталу і тому відноситься до витрат.

Найпоширенішими методами нарахування амортизації в Данії є:

– лінійна амортизація;

– амортизація за залишковою вартістю;

– амортизація за обсягом виробництва.

Амортизація за обсягом виробництва. Якщо капітал подати у вигляді запасу товарів (вугільна шахта, нафтова свердловина, гравійний кар'єр), то амортизація належить до змінних витрат. Витрати на експлуатацію, ремонт машин та інші елементи основного капіталу, як правило, є постійними витратами підприємства.

Під структурою витрат розуміють процентне зіставлення змінних і постійних витрат підприємства в межах його валових витрат.

Оплата праці

В Данії є дві форми оплати праці, але трапляються й змішані форми, які включають елементи погодинної та відрядної. Наприклад, відрядна оплата з гарантованим мінімумом.

Погодинну застосовують там, де важливу роль відіграє якість, або там, де кількість продукції не залежить від індивідуальних зусиль робітників (наприклад, на конвеєрних лініях або там, де важко чи неможливо розрахувати обсяг виконаних робіт).

Головною перевагою є те, що працівник має гарантований тижневий чи місячний дохід, що не залежить від можливого зниження рівня виробництва в певний період часу, а недоліком – що робітник не має можливості підвищити свій заробіток шляхом збільшення особистого внеску в процес виробництва.

З погляду фірми, головним недоліком погодинної оплати є те, що вона не стимулює підвищення індивідуальних зусиль робітників.

Відрядну форму оплати праці застосовують у текстильній промисловості, житловому та капітальному будівництві.

З погляду робітника, відрядна форма має перевагу, бо дає можливість підвищення заробітку, а недоліком є те, що проводиться жорстка регламентація робіт, і тому ризик нещасних випадків та професійних захворювань. Її перевага, з погляду підприємства, полягає в тому, що постійні витрати на одиницю продукції зменшуються, але ризик зниження якості продукції. Для того, щоб забезпечити працівникові встановлений мінімум заробітку з одночасним використанням переваг відрядної оплати, часто використовують змішану форму оплати – відрядну оплату з гарантованим мінімумом.

Винагороди продавцям можуть бути у твердих окладах чи комісійних, сума яких залежить від якості роботи продавця. Комісійні становлять певний процент від величини обороту, досягнутого продавцем, або коли продавцеві вдалося вплинути на ціну реалізації.

Використовують також змішані форми твердих окладів у поєднанні з комісійними. Тверді оклади відносять до постійних витрат, а комісійні – до змінних.

Тверді оклади застосовують тоді, коли фірма хоче зберегти за собою повний контроль над процесом реалізації. Зокрема, коли настає необхідність почати реалізацію нового виду продукції чи залучити нових покупців.

Недоліки твердих окладів, з погляду фірми, в тому, що вони не стимулюють зусиль продавця добитися більшого обсягу реалізації. Найчастіше застосовують форму твердих окладів із певним видом комісійних

Іншим видом змішаної оплати є твердий оклад із доплатою комісійних.

Звичайною формою оплати праці інших працівників (адміністративний персонал) є тверді оклади, оскільки виконаний обсяг робіт важко виміряти.

Слід зазначити, що фірми укладають зі своїми працівниками також угоди про форми розподілу прибутку. Вони розподіляють частину своїх прибутків у грошах (готівкою) чи акціях в акціонерних товариствах.

Якщо власник фірми — одна особа, то й оплата його праці виглядає як заробітна плата власника, її розраховують, виходячи з витрат утрачених можливостей. Вихідним пунктом цього розрахунку є сума, яку власник міг би заробити, використовуючи свою робочу силу не як власник фірми, а в іншому місці.