Трансформація соціальної структури передбачає зміну, перетворення її істотних рис. Для з'ясування особливостей трансформаційних процесів у сучасному українському суспільстві необхідно зіставити їх з попереднім станом суспільства. Без цього неможливо використовувати основні тенденції розвитку й елементи соціальної структури, що відіграють у ньому провідну роль.

Відомо, що в Радянському Союзі існувала структура тоталітарного суспільства, яка не допускала інших форм власності, крім державної чи одержавленої, іншої ідеології, крім комуністичної. Усе це разом з іншими чинниками ешелонувало вертикаль ієрархічних відносин, за яких володіння владою передбачало право розпоряджатися власністю і брати участь у її розподілі. У такому суспільстві відсутні класи через відсутність економічних основ їх існування.

Соціальна структура тоталітарного суспільства жорстко детермінована: жодні впливи не можуть зруйнувати головної соціальної межі — між правлячою елітою (вищих верств господарської, партійної, державної номенклатури) та рештою суспільства. З роками в радянському суспільстві склався механізм самовідтворення еліти (номенклатури), сформувалися внутрішні горизонтальні та вертикальні зв'язки: неписані правила апаратної гри зумовлювали визначений тип поведінки; належність до владної еліти відкривала доступ до привілеїв. Кастовість і корпоративізм робили еліту замкненою стратою, ротація кадрів здійснювалася за суворо визначеними правилами, унеможливлюючи появу в її рядах «випадкових» осіб.

Решта суспільства, що не належала до еліти, була соціально слабодиференційованою. Через відчуження від власності та влади вона не могла ефективно впливати на суспільні процеси. Соціальні переміщення в ній могли бути тільки горизонтальними, стосуючись професії, а не зміни соціальної позиції в суспільній ієрархії, позаяк реально соціальні позиції робітника, селянина, інтелігента відрізнялися мало.

Повне відчуження від власності нівелювало принципову різницю між двома декларованими класами — робітниками і колгоспниками та соціальною верствою — інтелігенцією. Попри деякі розбіжності в характері та змісті праці, освіті й психології, ці соціальні групи являли собою масу найманих працівників, слабо структуровану за доходами, доступом до прийняття рішень, ціннісно-ідеологічними настановами.

Соціальна стратифікація радянського суспільства представлена в наступній таблиці.

Таблиця 3.1

В Україні набуття державної незалежності відбувалося одночасно із соціальним трансформуванням, перетворенням суспільних структур з авторитарно-бюрократичних на демократичні, плюралістичні. Незалежність часто сприймалася однобічно — як відокремленість від тодішньої спільності, а не як самостійність власного суспільного врядування, спрямованого на радикальне оновлення глибинних засад суспільного життя. Комплекс об'єктивних чинників, а також грубі помилки у суспільному врядуванні зумовили глибоку економічну кризу, зниження рівня життя людей, загострення соціальних проблем, занепад моральності. Негативно позначилися і відсутність концепції трансформації суспільства, недооцінка складності системної трансформації. Усе це спричинило соціальну аномію (розпад системи цінностей в українському суспільстві). Український соціум перебуває у стані так званого посттоталітарного синдрому. Його особливість полягає у гіпертрофовано запобігливому, підневільному, властивому авторитарно-тоталітарному суспільству, ставленні мас до влади і у владній інерції еліти розпоряджатися, контролювати та регулювати розвиток суспільства. На думку К. Фрідріха та 3. Бжезинського, посттоталітарний синдром характеризують:

— переважання ролі окремих інтересів над загальним (раніше було навпаки);

— встановлення ідеологічного вакууму;

— протести населення проти насильства та ігнорування натиску згори (як наслідок масового терору);

—- демілітаризація суспільства (противага мілітаризації економіки, політики, свідомості за радянських часів);

— інформаційний плюралізм.

Серед вітчизняних вчених відсутня єдина думка щодо сутності сучасного українського суспільства і напряму його трансформації. За словами А. Гальчинського, Україна поступово просувається до так званого соціалізованого капіталізму (Японія, Швеція). За іншими оцінками, сутністю українського суспільства є феодалізований капіталізм, який поєднав у собі модернізовані відносини позаекономічного примусу, неринкові зв'язки як ознаки - атрибути феодальної системи з економічною міжіндивідуальною і міжкорпоративною конкуренцією та вільним ринком як ознаками класичного, ліберального капіталізму [3, с.127 – 128].

Отже, послаблення комуністичного режиму було одночасно і послабленням його політичної та духовної основи – комуністичної партії. З розпадом комуністичного суспільства в Україні почало складатися нове суспільство, в якому всі типово комуністичні засоби устрою соціального життя поступово заміщувалися протилежними. В більшості зруйнувалась централізована економіка, лібералізувалась зовнішня торгівля; в цілому в економіці створюється рух, загальний напрямок якого – від плана до ринку.

Нове суспільство, що склалося в Україні, було перехідним і тому корпоративним суспільством. Держава тут досить власна, щоб відстоювати свободу окремої людини, але недостатньо могутня, щоб протистояти впливу груп, об’єднаних галузевими, професійними або політичними інтересами.

Паливно – енергетичний комплекс, великі банки, аграрні та військово – промислові комплекси ведуть, хоча й мирними шляхами, неперервну боротьбу з суспільством. Доходи цих “груп інтересів” визначались переважно не ринком, а їх зв’язками з урядом і напрямком руху політичного процесу. Кожна з цих груп “вибиває” в уряду особливі привілеї, і від цього залежить розподіл державного бюджетних коштів. Сама діяльність уряду, який не в змозі протистояти вимогам консолідованих груп, має закритий і в дечому хаотичний характер. Виконання бюджету, соціальні гарантії, надання інвестицій, що повинні сприяти економічному зростанню, в дійсності були лише обіцянками.

Корпоративне суспільство – дуже нестабільне, невпорядковане та погано кероване. Перехід від нестабільної корпоративної системи до стійкого ринкового порядку – одна з центральних задач нового українського суспільства [9, с. 152].

Співставляючи соціальні спільності економічно розвинутих держав та України, соціологи відмічають, що загальний напрямок еволюції соціальної структури в Україні в дечому співпадає. Так, в Україні сформувався правлячий клас (вищі державні службовці, власники основних засобів виробництва, підприємці та особи, що мають впливове становище в управлінні підприємствами та інші представники політичної, економічної, військової, культурної еліти), приймає контури клас виробничих та невиробничих працівників (робітники, службовці нижчої ланки), зростає чисельність середнього класу, що об’єднує дрібних підприємців, інтелігенцію, службовців середньої ланки. Разом з тим існують і свої особливості в Україні: поляризація населення , маргіналізація соціальних прошарків [5, с. 41].

Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, суть яких — у зміні функціональних зв'язків у суспільстві. Її основу становлять:

1. Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів — економічних, політичних (передусім інститутів власності), культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних засад і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш жорсткою, рухливішою).

2. Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури — класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб'єктів власності й влади; поява економічних класів, верств і страт з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей.

3. Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності українців.

4. Активізація процесів маргіналізації. Маргіналізація (лат. margo — край, межа) — втрата особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої. Це процес зміни суб'єктом одного соціально-економічного статусу на інший. В українському суспільстві на рубежі XX—XXI ст. вона характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).

5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов'язаний з місцем у системі влади та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності й доходів. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політичну вагу.

6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високостатусних груп. Зумовлено це становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед — економічної, юридичної та управлінської.

7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо, що чим прогресивніша статево-вікова структура, тим більшими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення. Внаслідок негативних демографічних тенденцій населення України щорічно зменшується в середньому на 400 тис. осіб, на тлі загальної депопуляції населення (кожна п'ята українська родина не має дітей) знижується рівень народжуваності, скорочується середня тривалість життя (якщо на початку 90- х років XX ст. за показниками здоров'я Україна посідала 40-ве місце у світі, то через десять років вона перемістилася у другу сотню).

8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верстви різко зросли, а у більшості населення — різко знизилися. Розширилися межі зубожіння і бідності, виокремилося соціальне «дно» — жебраки, безпритульні, декласовані елементи.

Структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з радянським часом, досі зберігає багато його рис. Для її істотної трансформації необхідне системне перетворення інститутів власності й влади, що триватиме багато років. Стратифікація суспільства буде й надалі втрачати стабільність і однозначність. Межі між групами і верствами стануть прозорішими, виникне безліч маргінальних груп з невизначеним чи суперечливим статусом. На перший погляд, ця тенденція нагадує розмивання соціально-класової структури в сучасних західних суспільствах, але, на думку дослідників, ця подібність формальна. Позаяк поява відносно однорідних «суспільств середнього класу» характерна для постіндустріалізму, а пострадянські країни не тільки не переросли індустріальної стадії, а й переживають найважчу соціальну кризу, яка відкинула їх економіку далеко назад. За цих умов соціально-класові розбіжності стають особливо значущими.

Основні тенденції перетворень соціально-класової структури в нашому суспільстві характеризуються:

•посиленням позицій ринкової економіки;

•зростанням числа зайнятих у приватному секторі і бізнес-діяльності, особливо молоді, менеджерів;

•поглибленням соціальної диференціації;

•появою принципово нових соціальних груп (фермерів, підприємців, банкірів тощо), «зміною соціальної структури, соціальних пріоритетів.

В якості одного із варіантів можна за рівнем добробуту виділити в сучасному українському суспільстві три основні страти: вищу, середню і нижчу [3,с.138 - 140].

Таблиця 3.2

В Україні після подій 80 – х і початку 90 – х рр.. сформувався вищий клас, який становить 1 – 3 % всього населення, і нижчий, життя якого не “дотягує” навіть до межі бідності (близько 70% населення). Середнього классу в Україні як такого майже нема. Кількісне співвідношення дуже багатих і дуже бідних, що є нині в Ураїні, виходить за межі необхідної суспільству соціальної нерівності. Так, середній клас в Україні становить лише 9 % населення. Соціальний простір для його розвитку обмежується бюрократизмом верхів і заздрістю низів. Окрім того, в Україні відсутні традиції громадянського суспільства. Соціальна ситуація є дуже напруженою і ще більше погіршується тим, що “еліта” нині всіляко обмежує доступ не тільки до вищого класу, а навіть і до середнього, приймаючи відповідні закони, створюючи приватні привілейовані навчальні заклади, недоступні для інших, встановлюючи оплату праці на рівні заледве прожиткового мінімуму, а не справедливої ринкової ціни.

Започаткований проголошенням незалежності України процес демократизації та переходу до ринкових відносин, які передбачають, "вільну гру" різноманітних соціальних та індивідуальних інтересів та прагнень, різко посилив дію конфліктогенних факторів в усіх сферах життя українського суспільства. Практичний досвід останнього десятиліття XX ст. яскраво демонструє значне загострення боротьби за владу, статус і ресурси, права і сфери впливу найрізноманітніших соціальних суб'єктів від владних структур центрального і регіонального рівня до трудових колективів, профспілок, політичних партій і громадських рухів, національних та релігійних спільнот, соціальних груп та окремих особистостей. Протиборство конфліктуючих сторін набуває різноманітних форм - від трудових суперечок, страйків до масових акцій соціального протесту з вимогами зміни існуючої системи влади, що супроводжуються внутрішніми розколами соціальних спільнот, рухів, соціальних інститутів.

Провідною тенденцією розвитку соціальних процесів у сучасній Україні с наростання дезінтеграції традиційних соціальних структур та зв'язків і поступове формування якісно нового типу інтеграції і диференціації суспільства. Внаслідок глибоких економічних і соціальних перетворень від початку 90-х pp. XX ст. суттєво змінилась соціальна структура українського суспільства, формуються його нові соціальні групи, зокрема, власників та підприємців. Значно зміцнились і такі групи, як номенклатурна бюрократія, представники "тіньового" бізнесу, фінансова олігархія. Водночас, інтенсивно відбувається маргіналізація суспільства і "декомпозиція" його соціальної структури. Посилюється розходження між ії елементами у характері праці, розмірах доходів, рівні освіти тощо. Внаслідок цього зростає соціальна нерівність, яка є головним джерелом реальних та ймовірних соціальних конфліктів.

За усього розмаїття факторів, що впливають на ступінь конфліктності у суспільстві, головну роль відіграють протиріччя між трьома головними суспільними структурами та всередині них. Мова йде про владу (законодавчу, виконавчу та судову), підприємництво (державне, колективне, приватне, спекулятивне, мафіозне, компрадорське) та виробників матеріальних та духовних благ (інтелігенція, службовці, робітники і селяни, фермери, студентство та ін.). Протиріччя між ними посилюються, деякі з них набуванні, форму соціальних антагонізмів. Антагоністичного характеру, зокрема, набуло протиріччя між прихильниками та супротивниками центральної виконавчої влади, що особливо яскраво виявилось під час так званого "касетного скандалу", парламентських виборів 2002 року, коли "партія влади", по суті, виявилась аутсайдером парламентських перегонів. Цей антагонізм охопив усі рівні соціального організму - класи, соціальні групи, соціальні інститути, суспільство у цілому.

Посилюється конфлікт новонародженого класу буржуазії з іншими класами та соціальними групами, який розгортається навколо розподілу кредитів, механізмів приватизації, податкового законодавства. Наростають страйки шахтарів, працівників бюджетної сфери, організовані виступи трудящих у протест проти невиплати заробітної плати, заборгованостей з пенсій, підвищення цін на товари та комунальні послуги. Почастішали акції трудящих, пов'язані із відстоюванням свого права власності на майно підприємств. Поряд з економічними вимогами трудящі все частіше висувають політичні вимоги зміни існуючої системи влади, відставки уряду, переобрання президента України.

Загалом трудові конфлікти є реакцією на перекоси в економічній та соціальній політиці уряду і пов'язані з перерозподілом власності та становленням ринкових відносин, які неминуче призводять до поляризації соціальних груп.

Більшість соціальпо-політичиих конфліктів виникають з приводу перерозподілу влади, домінування тих чи інших політико-бізнесових груп. прагненням розширення ними сфери свого впливу. Тут домінують конфлікти між різними гілками влади (зокрема, законодавчою та виконавчою), конфлікти між політичними партіями та блоками (як, наприклад, конфлікт між провладним блоком ''За єдину Україну" та опозиційними політичними силами, представленими блоком "Наша Україна", Соціалістичною та Комуністичною партіями України та блоком Юлії Тимошенко), конфлікти між центральною та регіональною владою.

Слід зазначити, що політичні конфлікти у сучасній Україні відіграють домінуючу роль, оскільки потреби, інтереси, цілі значної частини електорату не можуть бути реалізованими внаслідок фактичного усунення під важелів влади партій та політичних рухів, що мають найбільшу підтримку виборців, і перебувають в опозиції до існуючої влади. Такий стан справ сприяє конфліктному розвиткові суспільно-політичної ситуації в Україні. Тому усім суб'єктам влади слід прагнути до пом'якшення умов протікання соціально-політичних конфліктів, пошуку компромісу, не допускати, щоб вони переростали у насильницькі дії тієї чи іншої сторони.

Суттєву роль у сучасній українській дійсності відіграють такий різновид політичних конфліктів, як конфлікти з приводу вибору стратегії та головних векторів суспільного розвитку, зокрема, між прихильниками ліберальної та соціально-орієнтованої стратегії європейської інтеграції та проросійської орієнтації, входження України в МАТО та збереження позаблокового статусу української держави тощо. Розв'язання таких конфліктів можливе лише за умов досягнення широкого суспільного консенсусу шляхом проведення публічних дискусій, відкритого обговорення у засобах масової інформації, проведення референдумів з найбільш гострих проблем суспільного розвитку.

Особливістю сучасної ситуації в Україні є те, що значна частина конфліктів, причини яких знаходяться поза політики, набуває політичного забарвлення внаслідок спекулятивного використання політичними партіями та рухами історичних, соціокультурних, духовних проблем сьогодення у своїх вузькопартійних інтересах. Це, зокрема, стосується проблеми двомовності в Україні, оцінки окремих історичних подій та особистостей, міжконфесійних взаємин. Найбільш ефективним шляхом вирішення існуючих тут конфліктів видається їх інституалізація, переведення у правове русло, чітке дотримання їх учасниками букви і норми закону.

Отже, конфлікти у сучасній Україні поступово стають нормою суспільного життя, починають сприйматися суспільною свідомістю не як соціальна патологія, а нормальне явище. Завдання полягає у тому, щоб навчитися ефективно ними управляти, розв'язуючи їх з найменшими для суспільства втратами [4, с. 249 - 251].

Модель соціальних перетворень в Україні має характер рецидивної модернізації. За загальної орієнтації на регульовану ринкову економіку, демократичну й правову державу, розвиток громадянського суспільства зберігається небезпека повернення до авторитарної влади, розподіленої економіки й політичної нетерпимості. Тому соціальний захист населення і стабільність суспільства може забезпечити лише політика розумних компромісів, пошук шляхів громадянського миру і злагоди, зв’язані з руйнуванням старих нормативно – ціннісних систем [2, с. 130,137].

Висновки

Суспільство - надзвичайно складна система взаємодії індивідів та соціальних спільностей. Сітка стійких і упорядкованих зв'язків між соціальними групами, що ґрунтуються на розмаїтті спільних інтересів, цінностей, поведінки,, позначається терміном “соціальна структура суспільства”.

В загальному вигляді стратифікаційна структура складається з трьох основних рівнів: 1) вищий; 2) середній; 3) нижчий. Ці соціальні прошарки умовно можна виділити в залежності від характеру праці (розумова чи фізична), рівня багатства, відношення до влади, рівня культури та освіти.

Соціальні відмінності між групами зі визначених умов стають причиною конфліктів між ними. Тому соціальний конфлікт між стратами має різнобічний характер, охоплює усі галузі суспільного життя: психологічну, ідеологічну, політичну, економічну, професійну.

Ідеологічна боротьба класів проходить на рівні світогляду, ідеології, політичних програм, в яких відображаються класові інтереси. Кожний клас, виходячи зі свого економічного, політичного, освітнього рівня, висловлює своє бачення суспільства, його устрою та розвитку.

Економічна боротьба класів – це боротьба за поліпшення їх економічного становища: зміна форм власності, ролі в суспільній організації праці, форм та розмірів отримуваного доходу та ін. політична боротьба класів – це боротьба за державну владу, за владу над держапаратом. Загарбання політичної влади означає формування своєї класової політичної еліти та можливості використання старого устрою або створення нового за соціальними характеристиками держапарату. Політична боротьба є головною формою класової боротьби в суспільстві.

Тому за таких умов постає проблема регуляції суспільних відносин. Для вирішення цієї проблеми використовується система регулятивів суспільної життєдіяльності людей, до якої відносяться традиції та звичаї, мораль та релігія, право та політика. Система регуляторів суспільної життєдіяльності людей має соціально – практичний характер.

Соціальне життя в Україні висвітлюється в контексті розвитку соціального життя інших країн, яке на сучасному етапі характеризується двома основними рисами. По–перше, це життя отримало характер вільної, невпорядкованої соціальної течії, де в силу іманентних імпульсів виникають розпадаються різноманітні спільноти. Це життя звільнилось з-під політико – регламентуючого впливу, втратила свій політико – легітимний характер. По-друге, всі соціальні зв’язки та стосунки мають риси розвинутої індивідуальності, особистої незалежності людини.

Вивчення соціальної структури та соціальної стратифікації, тенденцій їх розвитку становить не тільки науковий, але й практичний інтерес, бо дозволяє визначити оптимальні для суспільства напрямки прогресу. Зокрема, нині в українському суспільстві актуалізується проблема запобігання його розвитку по шляху формування двополюсного закритого суспільства і переходу до відкритого суспільства з масовим та впливовим “середнім класом”, яке розглядається як соціальна база плюралізму та демократії, створює передумови для самореалізації особистості у бажаних для суспільства галузях.

Список використаних джерел

1. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія: Курс лекцій. – 2-е вид., випр. й доп. – К.: Ґенеза, 1996. – 368 с.

2. Дворецька Г.В. Соціологія: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 1999. – 340 с.

3. Соціологія: Підручник / В.Г. Городяненко, О.В. Гімон. – 2-е вид., перероб., доп. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. – 559 с.

4. Соціологія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. За редакцією В.М.Пічі. – 2-е вид., випр. і доп. – Львів: “Новий світ - 2000”, - 2002. – 312 с.

5. Алексеев П.В. Социальная философия: Учебное пособие. – М.: ООО “ТК Велби”, 2003. – 256 с.

6. Андрущенко В.П., Афанасенко В.С., Волович В.И. Социальная философия: Учебник. – К.: Издательский центр “Единорог”, 2002. – 735 с.

7. Барулин В.С. Социальная философия: Учебник/ Изд. 2-е, испр. и доп. – М.: ФАИР – ПРЕСС, 2002. – 560 с.

8. Голубева Г.А. Социология: Учеб. пособие. Моск. академия экономики и права. – М.: Экзамен, 2004. – 222 с.

9. Ивин А.А. Социальная философия: Учеб. пособие. – М.: Гардарики, 2003. – 336 с.

10. Кемеров В.Е. Введение в социальную философию: Учеб. для высшей школы. – 3-е изд., испр. и доп. – М.: Академический Проект, 2000. – 317 с.

11. Кемеров В.Е. Хрестоматия по социальной философии: Учеб. пособие для вузов. – М.: Академический Проект, 2001. – 570 с.

12. Крапивенский С.Э. Социальная философия: Учебник для вузов гуманитарных специальностей. – 4-е изд., испр. – М.: Гуманитарный изд. центр ВЛАДОС, 1998. – 441 с.

13. Лавриненко В.И. Социальная философия: Учеб. пособие для вузов. – М.: Культура и спорт: Изд. объединение “ЮНИТИ”, 1995. – 238 с.

14. Малькова Т.П. Введение в социальную философию: Учеб. пособие. – М.: Междунар. пед. академия, 1995. – 188 с.

15. Соколов С.В. Социальная философия: Учеб. пособие для вузов. – М.: ЮНИТИ – ДАНА, 2003. – 440 с.

16. Социальная философия. Учебник. – Под редакцией И.А. Гобозова. – М.: Издатель Савин С.А., 2003. – 528 с.

17. Социология: Учебник для вузов / Ю.Г. Волков, И.В. Мостовая; Под ред.: В.И. Добренькова. – М.: Гардарики, 2002. – 428 с.

18. Социология: Хрестоматия /Сост.: Ю.Г. Волков, И.В. Мостовая. – М.: Гардарики, 2003. – 524 с.