Серед визначних історично-філософських вчень соціального профілю досить помітною і значущою є російсько-українська інтелектуальна традиція, представлена працями таких вчених-філософів, соціологів, культурологів та економістів XVIII - початку ХХст., як М.Ломоносов і О.Радищев, Г.Сковорода і Я.Козельський. П.Лодій і І.Котляревський, В.Бєлінський і О.Герцен, М.Чернишевський і М.Добролюбов, Т.Шевченко та І.Франко, М.Драгоманов і М.Грушевський, В.Соловйов і П.Флоренський, М.Бердяєв, інших відомих дослідників.

Характерно, що російсько-українська соціально-філософська думка відлунювала й містила весь суперечливий спектр загальносвітових соціальних пошуків і разом з тим формувала власну соціальну доктрину, що ґрунтувалась на осмисленні самобутності розвитку Росії як євразійської держави, з одного боку, і одвічного прагнення українців до незалежності - з другого. Оскільки українська національна ідея майже завжди переслідувалась і заборонялась, дослідження в її межах мали напівлегальний характер, вони впліталися в контекст офіційних доктрин і досліджень або йшли до читача позацензурним шляхом.

Ідею самобутності російського шляху розвитку підняв російський вчений-енциклопедист М.Ломоносов. В праці «Стародавня Російська історія» він спростовував твердження іноземних істориків про самобутній характер Росії, критикував норманську теорію походження держави. Просвітительські ідеї розвивали О.Радищев і декабристи. Ідеологію революційного демократизму розробляли і пропагували В.Бєлінський, О.Герцен, М.Чернишевський, М.Добролюбов. Революційні демократи обґрунтували революційний шлях знищення кріпосництва й самодержавства, ідеї соціалістичного перетворення суспільства. Хоч ці обґрунтування, як і соціалістичні теорії, багато в чому мали утопічний характер, вони сприяли розвитку свідомості народних мас, піднесенню визвольного руху і тим самим підготували ґрунт для сприйняття марксизму. Серед різноманітних напрямів і течій російської соціально-філософської традиції розрізняють: а) слов'янофільство й західництво; б) російський соціалізм і нігілізм; в) народництво та анархізм; г) російський марксизм; д) російський комунізм.

Соціально-філософська думка в Україні розвивалась в органічному взаємозв'язку з російською інтелектуальною традицією і водночас виходила за її межі, по-перше, внутрішньою орієнтацією на західноєвропейську культуру, по-друге, своєю суттєвою визначеністю в національно-визвольному, волелюбному плані. Коріння соціально-філософської україністики - в духовній культурі Київської Русі, світоглядних уявленнях давніх слов'ян, ідеології раннього християнства, надбаннях духовної культури Візантії та Болгарії, що використовувались та переосмислювались відповідно до потреб суспільного життя Давньої Русі.

Початок ХVІст. виявив значний вплив Львівської і Київської братських шкіл (К.Транквіліон-Ставровецький, К.Сакович, М.Смотрицький, Ф.Євлевич), що обстоювали гуманістичні вчення про людину, її місце і роль у світі тощо. Професори та вихованці Києво-Могилянської академії (Ф.Софонович, І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, М.Козачинський, Г.Кониський) розвивали ідеї природного права людини, суспільного договору, вбачали джерело суспільного добробуту в прогресі науки й освіти.

Г.Сковорода обґрунтовує свою соціальну концепцію, що поєднує реалістичні й містичні (релігійні) положення, глибокий і проникливий гуманізм з елементами утопізму і мрійництва. Г.Сковорода відомий насамперед своїми етичними поглядами, вченням, заснованим на критиці соціальної нерівності, багатства, морального розкладу пануючих верств тогочасного суспільства. Проблема людини - одна з центральних в філософії Г.Сковороди. Вчений розмірковує над природою людського щастя, шляхів його досягнення, моральних якостей особистості тощо. Досягнення щастя, на думку філософа, пов'язане з працею і моральним вдосконаленням. Працю - «сродный труд», тобто працю, що відповідає внутрішнім задаткам людини, він розглядає як найвищий зміст її буття. основу щастя.

Центром української соціальної і національно-визвольної ідеї стало Кирило-Мефодіївське товариство. Основна його ідея - створення сильної федерації слов'янських народів, ліквідація самодержавства, кріпацтва, релігійної дискримінації, національного гноблення. Вчені й діячі культури обстоювали необхідність формування умов для розвитку національної культури, освіти, мови. У програмі кирило-мефодіївців містяться такі слова: «І встане Україна з своєї могили, і знов озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її. І встане слов'янщина, і не залишиться ні царя, ні царевича, ні князя, ні графа... ні кріпака, ні холопа ні на Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії... І буде Україна незалежною Державою Народною у спілці слов'ян».

Подальший розвиток соціальної філософії України пов'язаний з іменами І.Франка, Л.Українки, М.Драгоманова, М.Грушевського. Вони зазнали певного впливу соціально-політичних ідей марксизму, поділяли ідеї соціального визволення трудящих від експлуатації. Ідейною домінантою їхньої соціальної філософії була ідея національної незалежності, української державності [1, с. 28 – 29]. Отже, в основі соціально – філософських поглядів більшості російських та українських мислителів лежать національно – визвольні ідеї, що заключаються у знищенні самодержавства, ліквідації кріпацтва, тому, мені здається, що вони не можуть об’єктивно відображати устрій тогочасного суспільства та мати вплив на сучасному етапі.