Опорним при дослідженні соціальної структури є поняття соціальної групи. Одним з перших визначив його Т.Гоббс. У своїй основній праці «Левіафан» він писав, що соціальна група - це сукупність певного числа людей, об'єднаних спільним інтересом чи спільною справою. Англійський філософ ґрунтовно підійшов до цього питання. Він дав інтерпретацію природи інтересу як основи об'єднання людей у соціальні спільності й спонукального мотиву їх діяльності, показав суперечливу мозаїку соціуму, виділив у ньому такі соціальні групи, як упорядковані та неупорядковані, політичні й приватні тощо. Саме в контексті аналізу Гоббса поняття «соціальна група» використовувалось англійськими економістами, французькими істориками й соціологами для характеристики економічного та політичного розмежування людей в суспільстві.

Згодом поняття соціальної групи набуло дещо іншої інтерпретації. Наприклад, Л.Гумплович однозначно пов'язував його з біологічними (расовими) ознаками людей. Ч.Кулі наголошував на важливості (й первинності) так званих первинних груп - сім'я, сусіди, товариські об'єднання. Відомі західні соціологи (А.Мейо, Я.Морено, Дж.Хоманс та ін.) обґрунтували теорію малих груп. К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін підкреслювали історичний характер соціальної структури суспільства та домінантну роль у ній таких соціальних об'єднань, як класи. До речі, В.Ленін підкреслював досить високу невизначеність поняття соціальної групи, вказував на методологічні вади його використання в соціології. У сучасній соціальній філософії поняття «соціальна група» є опорним. Слід розрізняти малі, середні й великі соціальні групи.

Малі соціальні групи - це групи, що об'єднують до декількох десятків чоловік: сім'я, первинні виробничі об'єднання (бригади), сусідські спільності, дружні (товариські) компанії, шкільні класи тощо. Специфічною ознакою цих груп є безпосередній контакт їх членів. Люди живуть у групі, так би мовити, під взаємним контролем, у безпосередньому спілкуванні. Існують формальні й неформальні малі групи. Перші складаються відповідно до наперед сформованих (як правило, офіційно зафіксованих) цілей, тверджень, інструкцій чи статутів. Другі формуються на основі особистих симпатій та антипатій, любові, товариського потягу тощо.

Середні соціальні групи - цим терміном позначають жителів одного села чи міста, працівників одного заводу чи фабрики, викладачів та студентів одного навчального закладу. Ці групи також мають різні основи формування. Наприклад, склад односельців усталюється, як правило, стихійно. Виробничі об'єднання створюються для досягнення певної мети, вирішення конкретних соціальних завдань. Рівень консолідації в цих групах також неоднаковий. Як малі, так і середні соціальні групи вивчаються в контексті розробки різноманітної соціально-психологічної проблематики.

Великі соціальні групи - класи, етнічні спільності (нація, народність, плем'я), вікові групи (молодь, пенсіонери), статеві об'єднання (чоловіки, жінки) - це численні об'єднання людей (до декількох десятків і сот мільйонів). Безпосереднього контакту між ними, звичайно, немає. Об'єднує їх інше - фундаментальний інтерес, що формується на основі усвідомлення людьми об'єктивних обставин свого буття. Щоправда, певні представники цих груп можуть і не усвідомлювати своїх корінних інтересів. Вони входять до цих груп спонтанно. З розвитком самосвідомості спонтанність поступається місцем організованим (економічним, політичним, соціальним) об'єднанням. К.Маркс описав цей процес на прикладі перетворення пролетаріату з «класу в собі» на «клас для себе».

Тривалий час соціальні спільності людей розглядались ізольовано від історичного поля їх діяльності, конкретних обставин суспільно-історичної практики. Це збіднювало й загалом спотворювало їх пізнання, призводило до викривленого розуміння суспільства. Історично першою спробою подолання цієї методологічної вади стала марксистська соціальна філософія. Саме К.Маркс та Ф.Енгельс започаткували теоретичний аналіз соціальної структури на засадах історизму та практики. І хоч сьогодні не всі мислителі (як в нашій країні, так і за її межами) поділяють їхні погляди на цю проблему, принципи історизму та практики міцно увійшли в теоретичний арсенал науки. Зумовлена практичними обставинами життєдіяльності людей, ґенеза соціальних спільностей є науково доведеним фактом [7, с.176].

Доведено, що соціальні спільності виникають природно-історичним шляхом, тобто під впливом об'єктивної необхідності, незалежно від волі та свідомості людей. Як свідчать дослідження, історично першими спільностями людей були рід, плем'я, сім'я, громада. Саме вони забезпечували функціонування та розвиток виробництва засобів до існування, форм їх обміну, розподілу та споживання, відтворення самої людини, спільне протистояння ворожим силам природи. Згодом, на руїнах родоплемінного суспільства з'явилися класи та народності, а пізніше - у марксистській літературі це пов'язується зі становленням універсальних (тобто капіталістичних) відносин - соціальна структура суспільства поповнилась ще одним елементом - нацією.

Відомий російський історик В.Ключевський писав: «...На фізіологічних основах кровних зв'язків будувалася первісна сім'я. Сім'ї, що виходили з єдиного кореня, утворювали рід. другий кровний союз, до складу якого входили вже релігійні та юридичні елементи, шанування засновника роду, авторитет старійшини, спільне майно, кругова самооборона (родова помста). Рід через народження розростався в плем'я, генетичний зв'язок якого виявлявся в спільності мови, спільних звичаях і легендах, а з племені чи з племен шляхом поділу, об'єднання та асиміляції складався народ, коли до зв'язків етнографічних приєднувались моральність, усвідомлення духовної єдності, виховане спільним життям та спільною діяльністю, спільністю історичної долі та інтересів. Нарешті, народ стає державою, коли почуття національної єдності відбивається у зв'язках політичних, у єдності верховної влади і закону. В державі народ стає не тільки політичною, а й історичною особистістю, з більш-менш означеним національним характером і усвідомленістю свого світового призначення».

Загальна лінія ґенези соціальних спільностей охарактеризована В.Ключевським досить вірно. Але існують певні уточнення відповідно до результатів досліджень більш пізнього і сучасного періодів, тому необхідно розглянути кожну з зазначених груп окремо:

1) Сім'я існує з найдавніших часів до наших днів. Стійкість цього об'єднання ґрунтується на споконвічній потребі людини у безпосередньому відтворенні життя, вихованні дітей, догляді за старезними членами. Сім'я - це стосунки чоловіка і жінки (дружини), батьків і дітей. Це група кровних родичів, члени якої зв'язані між собою спільністю побуту, взаємодопомогою та відповідальністю.

Історично сім'я змінює свою форму. Спочатку вона постає як об'єднання людей (чоловіків та жінок), між якими існують статеві контакти. Пізніше створюється групова сім'я, нарешті - така, що зберігається і в наш час. Історія сім'ї - надзвичайно цікава. Ще й нині існують сім'ї, де верховодять жінки, де чоловіки офіційно мають декілька дружин, де неофіційно чоловік має стільки дружин, скільки може утримувати їх матеріально тощо. Як би там не було, сім'я існує, виконує певні функції і, як свідчать демографи, не збирається віддавати їх будь-якому іншому суспільному об'єднанню.

2) Група кровних родичів, що ведуть своє походження по одній лінії (материнській чи батьківській), усвідомлюють себе нащадками спільного предка (реального або міфічного), мають спільне родове ім'я, утворюють таке об'єднання, як рід. Л.Морган, досліджуючи систему родових відносин у ірокезів, вирізняв, зокрема, такі основні риси: рід обирає старійшину чи вождя й може звільнити його з цієї посади; регулює шлюбні стосунки; слідкує за рівним поділом майна померлих членів роду; здійснює взаємодопомогу, захист та кровну помсту; має своє ім'я, спільне місце поховання й демократичні збори, де вирішуються корінні питання життєдіяльності. А.М.Золотарьов зібрав і систематизував етнографічні свідоцтва жорстокого покарання за порушення екзогамії як за найтяжчий злочин, що загрожує життєвим інтересам роду.

Етнографічні, історичні, археологічні факти свідчать, що визначальними рисами родових стосунків є рівність всіх членів роду; відсутність майнових відносин між родичами; суворе дотримання екзогамії. Саме ці риси забезпечили, з одного боку, збереження пережитків цієї форми спілкування людей до наших днів, з другого - розвиток у більш широке об'єднання - плем'я.

3) Плем’я охоплює декілька родів, проте не вичерпується їхньою кількісною характеристикою, а визначається спільністю території, економічною характеристикою, відносинами одноплемінників, єдиною племінною мовою, культурою, самосвідомістю й традиціями.

Загальна тенденція розкладу родоплемінних стосунків проходить по лінії становлення обміну та приватної власності. Рід, як відомо, не мав майнових відносин. Плем'я вже не могло без них обійтися. Це зумовлено зміною характеру діяльності. Радикальні зміни у стосунках між людьми вніс поділ праці. Саме він дав поштовх розвиткові виробництва, підняв продуктивність праці, зумовив формування залишкового продукту, обміну. Обмін діяльністю, а згодом і залишковим продуктом зумовив нерівномірність його концентрації у різних членів племені. Деякі з них, насамперед племінна верхівка, стали власниками майна, що виділяло їх в структурі племені в особливу соціальну групу, яка разом зі становленням інституту приватної власності перетворювалась на таке соціальне об'єднання, як клас. На руїнах родоплемінних стосунків виникають дві різнопланові спільності - народності та суспільні класи. Потреба в регуляції стосунків між представниками обох спільностей породжує такий інститут, як держава.

4) Народність виникає з потреби збереження такої внутрішньої спільності людей, що формувалась під впливом їхнього проживання на одній території, в єдиному соціокультурному середовищі, спілкування однією мовою, співжиття в межах спільних традицій, звичаїв і, врешті-решт, рис характеру. Приватна власність руйнувала цю єдність. Вона розводила людей по різних соціальних полюсах. Це був об'єктивно необхідний процес: кожен, хто володів власністю, бажав розпоряджатися нею. Проте люди не бажали втрачати надбання історично сформованої єдності. Перша потреба зумовила формування й розквіт класу, друга - народності.

Народність - це історична спільність людей, що утворюється з племен і передує нації. У нерозвиненому вигляді має всі ознаки нації - проживання на спільній території, одна мова, спільний психологічний склад, що виявляється в особливостях культурного розвитку та побуту. Проте для народності є характерною слабкість внутрішніх економічних зв'язків.

Звичайно, історія не стоїть на місці. Розвивається виробництво, зростає продуктивність праці, удосконалюються техніка й технологія, наука і культура. Універсальні зв'язки руйнують натуральне господарство. На руїнах народності виникає така спільність, як нація. Від періоду становлення капіталістичних суспільних відносин і фактично аж до середини ХХ ст. жодне соціально значуще питання не могло бути вирішеним без врахування специфіки класового розмежування людей у суспільстві. Більше того, саме класові стосунки зумовлювали характер суспільно-історичного процесу. Вплив, звичайно, мали й процеси, зумовлені релігійними та національними мотивами, проте їхню сутність визначали саме класові відносини [1, с.179 - 183].