У світовій практиці склалося декілька шляхів формування системи органів регулювання природних монополій, за якими таке регулювання можуть здійснювати:

- відповідні галузеві міністерства (транспорту, зв'язку, енергетики тощо);

- органи захисту конкуренції (антимонопольні комітети і подібні їм структури);

- незалежні регулюючі комісії.

В Україні досі не обрано модель такого реформування. Існує практика регулювання першого типу – галузевими відомствами, які одночасно є і суб'єктами регулювання, і органами, які безпосередньо керують підприємствами сфери природних монополій та суміжних ринків. Перехрещення регулювальних і господарських функцій, поєднання управління й підприємницької діяльності часто призводить до того, що ці відомства мимоволі намагаються допомагати і сприяти окремим суб'єктам, а це призводить до дискримінації інших учасників ринку і порушення принципу рівності всіх у середовищі конкуренції. До того ж, міністерства і відомства несуть відповідальність за стан справ у підвідомчій їм галузі, вони політично зацікавлені у його покращенні навіть методами швидкого й прямого впливу, тому вони не можуть контролювати фактично своїх колег по службі, що просто унеможливлює ефективну політику державного регулювання природними монополіями.

По суті антимонопольні органи повинні здійснювати функцію контролю – контролювати дотримання конкурентного законодавства, попереджати і припиняти монополістичні дії та сприяти розвитку конкуренції, яка, в свою чергу, вже виконує регулюючі функції. Покладання на антимонопольні органи повноважень регулювання окремих параметрів виробництва у сфері природних монополій відволікає їх від основного завдання і унеможливлює ефективне виконання ними безпосередніх обов'язків – захисту конкуренції.

В зв'язку з цим в Україні необхідно створювати незалежні регулюючі комісії у сферах природних монополій, що забезпечить високий рівень спеціалізації фахівців, концентрацію зусиль та обмежених ресурсів на виконання безпосередніх регулюючих функцій.

Таким чином, було фактично розмито й розпорошено систему державного регулювання природними монополіями (зокрема, і в сфері житлово-комунальних послуг), унеможливлено єдину державну політику в цій сфері та ефективні важелі регулювання і контролю за її суб'єктами. В результаті в Україні досі не створено необхідної мережі національних галузевих комісій з регулювання природних монополій. Працюють лише Національна комісія регулювання енергетики та Національна комісія регулювання зв'язку, яка, як свідчить практика, не в змозі ефективно обмежувати монопольне право «Укртелекому» встановлювати тарифи у сфері зв'язку і, навіть, підіграє інтересам й прагненням цього природного монополіста.

Регулювання діяльності суб'єктів природних монополій здійснюється національними комісіями регулювання природних монополій, які утворюються і функціонують відповідно Закону. У випадках, встановлених законом, регулювання діяльності суб'єктів природних монополій може здійснюватися органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Державний контроль за додержанням антимонопольного законодавства у сферах природних монополій здійснюється Антимонопольним комітетом України відповідно до його компетенції. [ 5 ]

У 2006 році органи Комітету приділяли особу увагу захисту добросовісної конкуренції, прав і законних інтересів підприємців і споживачів від негативних проявів монополізму на ринках житлово-комунальних послуг, послуг, пов’язаних із виконанням функцій держави, паливно-енергетичного комплексу, агропромислового комплексу, зокрема, продуктів харчування, телекомунікаційних послуг і зв’язку, пасажирських автоперевезень.

На ринках житлово-комунального господарства органами Комітету протягом 2006 року в 26 регіонах України виявлено та припинено 580 зловживань монопольним становищем. Це забезпечило захист найширших кіл громадян. Наприклад, внаслідок припинення зловживань монопольним становищем на ринках теплопостачання, водопостачання та водовідведення у Луганській області захищено законні інтереси понад 900 тисяч споживачів, у Донецькій – близько 848 тисяч, у Львівській – понад 400 тисяч, у Волинській – близько 360 тисяч, у Рівненській – понад 300 тисяч, у Чернігівській – близько 240 тисяч, у Запорізькій – понад 200 тисяч, у Івано-Франківській – понад 160 тисяч.[ 9 ]