Головних представників постмодерністської філософії можна розділити на дві групи відповідно до їх відношення до релігії. Це відношення тісно пов'язане з оцінкою цими філософами раціоналістичної філософії Нового часу, яку вони відносять до модерністського напрямку в західноєвропейській культурі. Відповідно до цієї оцінки американський філософ і теолог Д.Р.Гриффін розділив філософів на радикальних критиків модерну, або "деконструктивістів", і помірних, або "ревізіоністів".

Радикальні критики модерну, за справедливим твердженням Гриффіна, відмовляються від спроб виразити Ціле, заперечуючи єдність як субстанціональну властивість реальності. Вони не визнають можливості раціонального пізнання об'єктивної дійсності, заперечують існування споконвічного змісту й об'єктивної істини, виступають із методологічних позицій плюралізму й релятивізму, критикують затверджувані раціоналістичною філософією цінності. Гриффін не без підстави думає, що cтиль мислення радикальних критиків модерну оформився під впливом авангардних рухів у літературі й мистецтві. Вони вживають спробу різкого розриву з устояними в західноєвропейської філософії традиціями. До радикальних критиків модерну Гриффін відносить Л.Витгенштейна, М.Хайдеггера, Ж.Дерриду й "останніх французьких філософів".  [24, 34-41]

До другої групи, позицію представників якої у відношенні модернізму розділяє й сам Гриффін, він відніс мислителів, що визнають єдність реальності й існування споконвічного змісту, який виходить від Бога як причини світу, але із застереженням, що властива буттю сутність проявляється як мінлива й у цілому є невимовною. З погляду Гриффіна, вони теж виступають із позицій плюралізму й заперечують раціоналістично обґрунтовані цінності. До помірних критиків модернізму Гриффін відносить Х.Смита,

До першої групи ми віднесли філософів, що відмовилися від пошуку об'єктивних підстав трактування світу й людини, які стверджують, що реальність невіддільна від ментальних і міжкомунікаційнних процесів. Вони виступають з позаконфесійних позицій і різко критикують традиційні релігії й атеїзм. До числа представників позаконфесійної позиції в постмодерністській філософії ми віднесли, насамперед, французьких філософів. Самим раннім з них за часом є Ж.Батай, творчість якого високо оцінюють інші постмодерністи, вважаючи філософа своїм попередником у постановці ряду проблем. Батай присвятив релігієзнавчим проблемам роботи "Внутрішній досвід" (1943), "Теорія релігії" (1948), "Сума атеології" (1972). [17, 74-75]

Інші представники поза конфесійної течії, наскільки нам відомо, не присвячували проблемам релігії окремих робіт, а зачіпали їх у своїх здобутках. Світоглядній позиції Батая найбільш близька позиція Ж.Делеза й психоаналітика Ф.Гваттарі, у співавторстві з яким Делез пише ряд значних робіт. Піддаючи перегляду як матеріалістичну, так і ідеалістичну філософські традиції, ці філософи більшою мірою, ніж інші постмодерністи, включені в наше дослідження, використовують в поясненні світу й людини матеріалістичні й атеїстичні ідеї, трансформуючи їх у відповідності зі своїми завданнями. До представників поза конфесійної течії ми також віднесли Ж.-Ф.Ліотара, М.Фуко, Ж.Бодрійяра (р.1929), Ж.Дерріда. Досить складно виявити послідовність і ступінь взаємовпливу цих філософів один на одного. Їхні погляди сформувалися на одному національному ґрунті, вони належать до одного покоління. Швидше за все, потрібно говорити про одночасний взаємовплив ідей цих філософів. Представники поза конфесійної течії в філософії різко критикують традиційні релігії й атеїзм, конструюючи власні псевдорелігійні концепції, до яких ми звернемося в III розділі нашої роботи.

У другу групу ми включили мислителів, що виступають із позицій якоїсь релігії й критикують, головним чином, натуралістичну й атеїстичну традицію, що завоювала досить сильні позиції в філософії модерну. Прихильники релігійного напрямку вловлюють матеріалістичні й атеїстичні тенденції у творчості представників позаконфесійного напрямку й, очевидно, усвідомлюючи їхню вагомість, направляють свою критику, у першу чергу, на матеріалістичну й атеїстичну традицію у філософії. Основні положення їхніх поглядів, такі як визнання кінцевої єдності реальності, споконвічного змісту, вихідного від Бога як верховного принципу світобудови суперечать прийнятим ними постмодерністським установкам на плюралізм і заперечення модерністських цінностей. Залишаючись на релігійних позиціях, ці мислителі лише почасти додержуються принципів постмодерністської філософії.

Як справедливо думають багато сучасних мислителів, початок відліку існування постмодерністської філософії можна віднести до 80-их років XX століття. Приводом для переносу дискусії про поширення поняття "постмодернізм" на область філософії послужила робота Ліотара "Стан постмодерна", що вийшла у Франції в 1979 році. [29]

Розглянемо загалом основні положення цієї книги, оскільки вона вважається програмним добутком постмодерністської філософії. В цій роботі Ліотар торкається проблеми зміни статусу знання, у першу чергу, у результаті поширення влади сучасних комп'ютеризованих систем. Філософ проголошує необхідність переосмислення уявлень про людину і її місце в сучасної соціокультурній ситуації. Людина не може більше розглядатися в якості суб'єкта, що володіє автономною свідомістю й волею. З погляду Ліотара, сучасна людина є вузловим пунктом у складній сітці інформаційних обмінів, які відбуваються за правилами різних "мовних ігор". [29]

Суть постмодернізму Ліотар зводить до "недовіри до метарозповідей". "Великі історії", що служили організуючими принципами філософської думки Нового часу, до яких філософ, насамперед, відносить гегелівську діалектику, емансипацію особистості, ідею прогресу, просвітительське подання про знання як про засіб встановлення загального щастя й інші, розпалися. У сьогоднішньому світі загальної нестабільності існують тільки прості, дрібні, локальні "історії-розповіді", які і є формою організації будь-якого знання, у тому числі філософії й релігії. Навіть концепція конвенціоналізму стає, з точки зору Ліотара, неприйнятною для епістеми постмодернізму: "Консенсус став застарілою й підозрілою цінністю". Єдина реальність, що повсюдно приймається - реальність грошей. "Подібна реальність примиряє всі, навіть самі суперечливі тенденції, при умові, що ці тенденції й потреби володіють купівельною здатністю". [29]

У пізнанні панує еклектизм, що підтримується засобами масової інформації, що закріплюють бездумне, гедоністичне відношення до життя. Єдиний шлях для сучасного філософа або художника Ліотар бачить у викритті "фіктивного характеру" мовної свідомості. Тому специфіка сучасної філософії й мистецтва визначається мислителем таким чином, що на передній план висувається неуявне й невимовне. Основні положення концепції Ліотара приймаються більшістю представників постмодерністського напрямку, незважаючи на значні розбіжності в поглядах. Німецький мислитель Мюнц П. називає думки Ліотара "стрижнем, на якому тримається весь сучасний постмодернізм", а Бердслі вважає філософа єдиним мислителем, що "явно виражає перспективи, які одержують широке визнання". [30, 158]

Постмодерністська філософія являє собою досить строкатий і нестійкий комплекс різноманітних уявлень, який залежить від соціально-політичної, національної, релігійної приналежності її прихильників. Проте, можна відзначити істотний вплив цього філософського напрямку, який має значне число прихильників, більшість із яких проживає у Франції й США.

Багато сучасних мислителів не без підстави думають, що філософський постмодернізм спрямований, насамперед, проти філософії Нового часу, у руслі якої сформувалися такі сучасні філософські напрямки як феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, аналітична філософія. Постмодерністи критикують властиві філософії Нового часу установки на раціоналізм, сцієнтизм, об'єктивізм, історизм, відмовляючись від уявлення про філософію як цілісної теоретичної системі та системи світобачення.

Погляди постмодерністів торкають глобальну за своїм масштабом область, де "на перший план виходить не раціональна, логічно оформлена філософська рефлексія, а глибоко емоційна, внутрішньо відчута реакція сучасної людини на навколишній світ". Постмодерністське світовідчування, з їх точки зору, не піддається вираженню засобами традиційних філософських категорій. Нерідко філософи звертаються до поетичного мислення із властивими йому образністю, метафоричністю, технікою натяку, розмиваючи жанрову єдність філософських текстів. Філософія зводиться постмодерністами до оповідання або розповіді, яка володіє сюжетом і потребуює інтерпретації. [31, 239]

Багато дослідників відзначають, що для постмодерністських концепцій характерний ігровий модус самовизначення. Найбільш яскраве втілення ігрова стратегія одержала в текстах Дерріди. Американський філософ Р.Рорті відзначає, що "найшокуюче в роботах Дерріди – це застосування ним мультилінгвістичних каламбурів, жартівливих етимологій, алюзій на що завгодно, фонічних і топографічних трюків". Американського теоретика культури Ж.Каллера шокує в текстах Дерріди "спроба додати філософський статус словам, що мають характер "випадкового" збігу, подібності або зв'язки". Дерріда демонструє умовність традиційного способу філософствування, який оперує устояними філософськими поняттями.

У постмодерністських концепціях знаходить вираження критичне усвідомлення того факту, що сучасні філософські концепції обумовлені попередніми ідеями й способами їхнього обґрунтування. Це виражається в визначенні філософських категорій, у системі їхньої субординації. Саме категорії визначають предмет знання, задають характеристики суб'єкта й об'єкта. Можливість вийти за межі устояних змістів постмодерністи вбачають у деконструкції понять мови. Змісти не повинні нав'язувати. Вони формуються в процесі філософствування. Постмодерністи абсолютизують волю інтерпретації, включаючись часом в гру без правил, яка ігнорує кінцевий результат, що веде до гносеологічного нігілізму.

Слід зазначити величезний вплив, зроблений на формування постмодерністської філософії структуралізмом, що одержав широке поширення у Франції в 60-ті роки XX століття. У лоні структуралізму почав свою дослідницьку діяльність Фуко. Згодом (80-ті роки) структуралістські ідеї піддалися перегляду й виник постструктуралізм, установки якого приймаються представниками поза конфесійної течії постмодерністської філософії. Американський мислитель М.Саруп визначив основні напрямки структуралістських досліджень, які знайшли продовження в постмодерністських концепціях: "Структуралізм як спроба виявити загальні структури людської діяльності знайшов свої основні аналогії в лінгвістиці. Добре відомо, що структурна лінгвістика заснована на проведенні чотирьох базових операцій: по-перше, вона переходить від дослідження усвідомлюваних лінгвістичних феноменів до вивчення їхньої несвідомої інфраструктури, по-друге, вона сприймає терміни опозиції не як незалежні сутності, а як свою основу для аналізу відносин між термінами, по-третє, вона вводить поняття системи, нарешті, вона націлена на виявлення загальних законів". [36, 237]

У структуралізмі помітне дозрівання кардинальних для постмодерністських концепцій ідей - розпаду єдності буття і його змісту й децентрації людини у світі. Постмодерністи, слідом за структуралістами, не приймають історичного принципу розгляду явищ, віддаючи перевагу синхронним зрізам культурного й соціального "ґрунту". Структуралістські концепції розщеплюють культуру на тридцятилітні елементи, які є носіями ціннісних відносин, регулюючу людську діяльність, але без обліку ролі особистості. Виявляючи сховані за чуттєво-сприйнятними явищами структури, структуралісти, з одного боку, визнають їхню цілісність, а з іншого, затверджують незалежність елементів, що входять у структуру, від Цілого. [23, 275-288]

Постмодерністи, на відміну від структуралістів, прийшли до висновку, що сховані механізми, що визначають існування культури й суспільства, не укладаються в рамки структурної впорядкованості. Навіть Фрейд, з точки зору Дерріди, розглядав несвідоме як систему, допускаючи наявність так званих "психічних місць", тим самим допускаючи можливість локалізації несвідомого. Дерріда позбавляє несвідоме системних властивостей, роблячи його атонічним, що перебуває одночасно скрізь і ніде. Несвідоме постійно вторгається у свідомість, утягуючи його у свою гру, сіяючи сум'яття й безладдя.

На цій підставі постмодерністи відкидають граючий основну роль у структуралістських концепціях принцип бінарности. Відповідно до цього принципу, всі відносини між знаками, з якими має справу мислитель, зводиться до бінарних структур, тобто до моделі, в основі якої лежить наявність або відсутність ознаки. Делез у книзі "Розходження й повторення" (1968) затверджує наявність численних розходжень, які у взаємозв’язку один з одним ведуть себе настільки хаотично, що виключають усяку можливість існування чітко організованих опозицій. Розходження не зводяться до чогось ідентичного і лише співвідносяться один з одним. Неможливо виявити наскільки одне "розходження" відрізняється від іншого. Таким чином, ієрархічна система трансформується в децентровані, рухливі безлічі. Розходження, за думкою Делеза, не повинне зводитися до тотожності, аналогії або протилежності. [22]

Своє розуміння розходжень і їх взаємин Делез показав також в спільній із Гваттарі роботі "Різома" (1976). Філософ використовує для прояснення своєї концепції метафору різоми - кореневища, у якому нерозрізнені відростки й паростки, волоски якого, регулярно відмираючи й заново відростаючи, перебувають у стані постійного обміну з навколишнім середовищем, що, на думку Делеза, відповідає сучасному стану дійсності. Різома вторгається в різні еволюційні ланцюжки, створюючи "поперечні зв'язки" між "дивергентними" лініями розвитку. Вона перериває і зв'язує ланцюжки, одночасно всі диференціюючи й систематизуючи. В підсумку розходження поглинаються недиференційованою реальністю, втрачаючи свою ідентифікацію. На цій підставі Делез не приймає протилежність матеріалізму й ідеалізму, плюралізму й монізму, намагаючись перебороти традиційний спосіб мислення. [22]

У концепціях постмодерністів "розходження" втрачає своє онтологічне значення, яке це поняття мало в доктрині структуралізму. Постмодерністська онтологія обумовлена, на наш погляд, усвідомленням невдалого досвіду перетворення дійсності по шляху її раціональної організації. Реальність складна, невизначена, мінлива й по своїй суті не може підкоритися людині. Світ сприймається постмодерністами як хаос, у якому відсутні критерії ціннісної й значеннєвої орієнтації. Якщо й допускається існування якоїсь моделі світу, то заснованої лише на "максимальній ентропії", на "рівноцінності всіх конструктивних елементів". Подібне уявлення, на наш погляд, свідчить про таке занурення людського розуму в сутність дійсності, де йому важко виявити знайомі орієнтири і не піддатись небезпеці впасти в повне божевілля. Дійсне, з погляду постмодерністів, більше не відрізняється від вигаданого. Все, із чим ми маємо справу, є ілюзією. Трактування світу й людини втрачають об'єктивні підстави й стають лише конструктами мови. Марні спроби відшукання об'єктивної істини. Увага мислителів зосереджується на знаках, символах, механізмах існування мови.  Постмодерністи встають на позиції гносеологічного релятивізму, абсолютизуючи нестабільний характер реальності. У їх концепціях відбиваються глобальні тенденції, що характеризують інформаційне суспільство, у якому реальність заміщається телевізійною й комп'ютерною віртуальністю, що представляє собою потужний засіб впливу на свідомість.

Постмодерністи критикують положення про перед заданості змісту, дезавуюючи класичну філософію як "метафізику присутності". Вони заперечують розуміння репрезентації або подання як цілеспрямованого і осмисленого відшукання споконвічного змісту, тотального, не знаючого розривів і порожнеч, у вторинних похідних формах. Відповідно до цього розуміння, усяка окрема подія одержує зміст лише завдяки сполученню зі споконвічним змістом, він істинний лише остільки, оскільки зіставляється зі своїм першоджерелом. Звідси, на думку постмодерністів, виникає диктат "трансцедентального означуваного", коли зміст філософського дискурса визначається як "репрезентація першозмісту", тобто змісту як субстанції. [24, 34-41]

Дерріда критикує вчення про "зміст буття взагалі як наявності з усіма приреченнями, які залежать від цієї загальної форми і які організують у ній свою систему й свій історичний зв'язок ". [22, 49] Ліотар зводить знання до окремих історій, які мають локальні змісти й не зводяться до єдиного погляду на світ. Більше того, на думку Ліотара, те, що виявлено, уже тим самим урятоване від з'ясування змісту. Є "більше", що не може бути виявлено, хоча його можна осягнути. Відмова від положення про тотальність зміст веде до плюралізму, коли затверджується множинність і суб'єктивність істини, її залежність від різних умов. У концепціях постмодерністів об'єктивність підмінюється суб'єктивністю.  [29]

Постмодерністи проголошують децентрацію суб'єкта. Голландський дослідник Д.В.Фоккема визначає постмодернізм як "продукт довгого процесу секуляризації й дегуманізації": якщо в епоху Відродження виникли умови для появи концепції антропологічного універсума, то в Х1Х и ХХ сторіччях під впливом наук - від біології до космології - стало нібито усе більш скрутним захищати уявлення про людину як про центр космосу: "зрештою воно виявилося неспроможним і навіть безглуздим". На трактування суб'єкта постмодерністами безпосередній вплив зробили такі напрямки думки як марксизм, фрейдизм, структуралізм. Під впливом марксизму постмодерністи, наприклад, Батай, розглядають соціально-історичний вимір суб'єкта, його залежність від суспільно-політичних умов існування. Від спроби кардинального перегляду подання про структуру особистості, розпочатої Фрейдом, іде найбільше впливова в постмодернізмі концепція фрагментарного суб'єкта. "Я" з погляду Фрейда, є бойовищем імпульсів, що йдуть від біологічного по своїй природі несвідомого, зі здійснюючим цензуру Супер-Его. Постмодерністи критикують Фрейда і його послідовників за твердження стабільності Его. Людина, з їхнього погляду, не має фіксованого ряду характеристик і не зводиться до якогось атрибута. "Я" ніколи не може бути визначне, оскільки воно завжди в пошуках самого себе й здатне бути репрезентовано тільки через Іншого, через своє відношення до людей. Однак при цьому ніхто не може повністю пізнати ані самого себе, ані іншого. Це відбувається, насамперед тому, що в основі людської психіки й поводження лежить несвідоме. Постмодерністи виступають проти абсолютизації пануючих в модернізмі цінностей. Постмодерністська практика спрямована проти вільного від етичних правил природознавства, проти нерозбірливого використання технічних винаходів, проти промисловості, руйнуючої навколишнє середовище, проти формальної правової демократії. Постмодерністи відмовляються від преклоніння перед розумом, авторитетами, владними структурами, до яких, насамперед, ставиться наука й техніка. Постмодернізм виступає проти пошуку однаковості, насадження необґрунтованих цінностей, прагнення до неодмінної згоди між людьми. [37, 284]

У постмодернізмі обґрунтовуються принципи універсального гуманізму, спрямованого на все живе у Всесвіті й сполученого з критичною рефлексією понять "влада" і "воля". Культурний релятивізм спрямований на подолання кризи моральності й легітимації в сучасному суспільстві. З'ясування загальних філолофсько-світоглядних принципів мислителів постмодерністського напрямку допомагає нам прояснити їхню позицію відносно релігії.