Інтенсивний розвиток масової фізичної культури привів до істотного підвищення ролі самоконтролю.

Оскільки психологічна підготовленість спортсменів постійно змінюється, нова підлягає кiлькiсної i якісної оцінки в умовах етапного, поточного i оперативного контролю. В цілому психологічна підготовленість передбачає такі основні напрями як:

- формування мотивації занять спортом;

- виховання вольових якостей;

- аутогенне, ідеомоторне, психом’язове тренування;

- вдосконалення прудкості реагування;

- вдосконалення спеціалізованих вмінь;

- регулювання психічної напруженості;

- вироблення толерантності до емоційного стресу;

- управління стартовими станами.

Принципового значення в цьому випадку набувають способи визначення підготовленості спортсменів. В процесі контролю психічної підготовленості оцінюють наступне:

- особові i морально - вольові якості, що забезпечують досягнення високих спортивних результатів на змаганнях в різних видах спорту (здібність до лідерства, мотивація в досягненні перемоги, уміння концентрувати всі сили в потрібний момент, здібність до перенесення високих навантажень, емоційна стiйкiсть, здібність до самоконтролю i ін.);

- стабільність виступу на змаганнях за участю суперників високої кваліфікації, уміння показувати кращі результати на головних змаганнях;

- об’єм i зосередженість уваги у зв’язку із специфікою видів спорту i різних ситуацій змагань;

- здатність управляти рівнем збудження безпосередньо перед i в ході змагань (стiйкiсть до стресових ситуацій);

- міра досконалості різних сприйнять (візуальних, кiнеститичних) параметрів рухів, здібність до психічної регуляції м’язової координації, сприйняття i переробки інформації;

- можливість діяльності аналізатора, сенсорно-моторних реакцій, просторовочасової антиципації, здібність до формування випереджаючих рішень в умовах дефіциту часу i ін.

Продуктивним, також, виявився пiдхiд пошуку загальних проявів особи, що обусловлюють успіх в спорті. До таких рис слід віднести: сенситивність, емоційну стiйкiсть, активність в подоланні перешкод.

В цілому особові особливості, як i типологічні, слід враховувати в індивідуалізації управління спортивною діяльністю. Роль чинника особових особливостей в успiшностi спортивної діяльності також розглядається при обговоренні проблеми надійності спортсмена.

За даними спортивних психологів, до особових рис спортсменів, що найчастіше зустрічаються, відносяться: високий рівень агресивності (який майже завжди знаходиться під контролем у спортсмена високого класу), високий рівень мотивацій досягнення, екстраверсія i твердість характеру, авторитарність, емоційна стійкість i самоконтроль.

Дані досліджень показують, що спортсмени високого класу, що займаються цими видами спорту, не лише агресивніші, але i схильні вільніше виражати свої агресивні тенденції, чим представники так званої нормальної вибірки.

Становлення спортсмена неможливе без цілеспрямованого формування мотивів спортивної діяльності. Мотиви створюють принципову основу цілеспрямованої поведінки, способів подолання фрустрації досягши головної мети спортивні діяльності. На пiдставi цього формується динамічний компонент — мотивація поведінки — що виявляється в спрямованості поведінки (спонука до виконання конкретного тренувального навантаження) i суб’єктивних критеріях задоволення досягнення мети (реалізації активності поведінки) в конкретних умовах, в даний момент часу.

У дослідженнях мотивації спортивної діяльності позначено два напрями. Перший вивчає причини, чому спортсмени віддають перевагу одному виду діяльності над іншим, вплив різких мотивів, цінностей i потреб. У другому напрями робиться спроба пояснити, чому спортсмени працюють з різною мірою інтенсивності. Воно пов’язане з дослiдженями збудження i активації, яки впливають на інтенсивність виконання рухових завдань.

Мотиви в спортивній діяльності можна класифікувати по джерелу їх виникнення: зовнішнім i внутрішнім причинам, що детермінують поведінку. Наприклад, деякі мотиви виникають із зовнішніх по відношенню до індивіда або завдання джерелам. До них відносяться рiзнi форми явного i непрямого соціального заохочення (схвалення, похвала), а також вiдчутнiшi ознаки успіху — грошові винагороди, дарунки. Іншими джерелами мотивації можуть бути особливості психіки даної особи, особиста потреба в успіху, вигнанки, спілкування i тому подібне, а також особливості самого рухового завдання. До останнього мотиву відносяться такі якості, як новизна, технічна або фізична складність вправ.

Характеристика мотиваційної структури окремого спортсмена важко не лише складністю системи цінностей, що с у нього, але також i можливістю впливу його минулого досвіду на формування стосунків до успіху, спорту, праці, авторитетів. У міру того як дитя стає дорослим, міра дії на нього різних мотивів також змінюється.

Спортсмени, мотивовані на успіх зазвичай ставлять перед собою в діяльності деяку позитивну мету, досягнення якої може бути однозначно розцінене як успіх. Вони виразно проявляють прагнення, в що б те не стало, добитися лише успiхiв в своїй діяльності, шукають такої, діяльності, активно в неї включаються, вибирають засоби і віддають перевагу діям, направленим на досягнення поставленої мети. У їх когнітивній сфері зазвичай є стійке чекання успіху. Такі спортсмени розраховують дістати схвалення за дію, направлені на досягнення поставленої, мети, а пов’язана з нею робота викликає у них позитивні емоцii.

При домінуванні мотивації досягнення успіху спортсмен вважає за краще завдання середньої i злегка підвищеної мери трудності, оскільки їх рішення, старання i здібності можуть виявитися що найкраще. При переважанні мотивації уникнення невдач — завданні вибираються легкі або важкі, яки практично нездiйснимi. В прагнучого до успіху привабливість завдання, інтерес до неї після невдачі в її рішенні зростає, а для орієнтованого на невдачу, — падає.

Мотивовані на досягнення успіху спортсмени в ситуації вибору між негайною винагородою або великим, але відстроченим за часом, вибирають останнє. Спортсмени з низькою схильністю до досягнення вiдрiзняються більшою прихільнiстю до сьогодення і меншою здатністю відстрочити задоволення.

Прагнучі до успіху свої досягнення приписують внутрішньо особливими чинникам (здібностям, старанням i тому подібне), а уникаючи невдачі — зовнішнім чинникам (легкості або трудності виконуваного завдання, везінню i тому подібне). Спортсмени, що мають сильно виражений мотив уникнення невдачі, схильні недооцінювати свої можливості, швидко розстроюються при невдачах, знижують самооцінку, а , хто орієнтований на успіх, поводяться протилежним чином: адекватно оцінюють свої здібності, мобiлiзуються при невдачах, йдуть вперед, а не розстроюються.

Стан тренованості i стан спортивної форми — окремі випадків психофізіологічного стану спортсменів, під яким розуміється «цiлiсна реакція особи на зовнішні i внутрішні стимул - реакції, направлена на досягнення корисного результату». Оскільки людина не може одночасно знаходитися в декількох цiлiсних станах («перманентному», «поточному» i «оперативному»), слідує цей цілий стан пiдроздiляти на рiзнi по стiйкостi (або рiзнi по оборотності зміни) елементи. При цьому найбільш конструктивним представляється дихотомічне ділення, коли менш стійкі, динамічні елементи стану об’єднуються в оперативний компонент, а більш стацiонарнi, перманентні — в стійкий компонент цiлiсного стану.

Стан «спортивної форми» відрізняється єдністю енергетичних складових оперативного i стійкого компонентів. Чим більше перевищення рівня активацiї над оптимальним, тим нижче рівень активаційних резервів, гірше настрій, «слабкіше» бажання тренуватися — i тим нижче успiшнiсть виступу на змаганнях. З іншого боку, чим рівень активації легше оптимального, тим краще настрій, «сильніше» бажання тренуватися, але тим нижче здібність до реалізації енергетичних ресурсів i нижче успiшнiсть на змаганнях. Ріст спортивних результатів i їх престижність, збільшення конкуренції, відповідальність спортсмена за свій спортивний результат збільшують психічна напруга спортсмена під час змагань.

Залежно від індивідуальних особливостей спортсмена, його фізичних i психічних якостей, етапів спортивного вдосконалення можливі всілякі підходи до вирішення оптимізації стартового стану i управління ним. При раціональному психічному настрої на майбутні змагання підвищене збудження має бути направлене не на переживання i небезпеку, а на концентрацію уваги на вузлових компонентах техніко - тактичних i функціональних проявів, облік яких забезпечує успішний виступ в змаганнях. Такий настрій формує упевненість в своїх силах, викликає активне бажання боротися за перемогу.

Також, на перемогу i поразку в змаганнях впливає стресовий стан. У стресі не рідко спостерігається певна дисоціація фізіологічних i психологічних показників. Так, при обстеженні спортсменів під час змагань багато разів реєструвалася частота сердечних скорочень 150-180 ударів в хвилину, дихання — до 30 i більш за цикли в хвилину. Після змагань було виявлено підвищення виділення стероїдних гормонів i реакції білої крові, що характеризує виражений стрес. В той же час свої професiйнi дії ці спортсмени виконували на високому рiвнi майстерності. Загальновизнано, що залежність рівня досягнень спортсмена в змаганнях від мери стресу має криволiнiйний характер. Іншими словами, при слабкому i середньому стресі досягнення спортсменів відносно високі, а при стресі високого рівня воли можуть бути гірше за результат, показали в умовах тренування. Одностайні фахiвцi в тому, що кожен спортсмен має свій індивідуальний стресовий поріг, тобто лише певна доля стресу, певний його рівень є оптимальним i дозволяє спортсменові показувати найкращий результат. Рівень стресу вище або нижче оптимального не сприяє досягненню високого результату.