Велика кількість правителів, чи то царів, чи президентів, виростали в середині певних соціальних структур. І приходячи до влади вони їх реорганізовували, давали їм нове життя. Однак Чингізхан починав створення своєї держави з усіма інституціями з нуля. Части з них він перейняв із колишніх звичаїв свого племені, а частину придумав сам. Щоб його імперія не нарушалась, йому необхідно було створити міцну організацію, і він почав з армії, яка привела його до влади – Чингізхан створив міцне військо і чітко підкорив його центральному командуванню. За Чингізхана прості пастухи і кочовики ставали воєначальниками над тисячами і десятками тисяч воїнів. Кожен здоровий мужчина і віці від п’ятнадцяти до сімдесяти років був одночасно і солдатом срокової служби. Він зробив те ж, що в той час, коли його обрали вперше ханом племені, - він назначив своїх самих довірених прихильників керівниками монголів, а своїх давніх і перевірених друзів, таких як Бодрчу – керівниками туманів. Він нагороджував людей низького походження і призначав їх на високі державні посади за виявлену вірність і хоробрість в бою. Членам своєї сім’ї він довіряв менші підрозділи, у п’ять тисяч воїнів. Такі загони отримала його мати, його молодший брат і двоє його молодших синів – Огедей і Талуй. Чагатаю дісталось вісім тисяч, а Двічі – дев’ять, так що навіть його старші сини не одержували повного тумена. Чингізхан призначив декілька своїх друзів намісниками деяких своїх родичів, а саме – своєї матері, молодшого брата і Чагатая. Він пояснив необхідність таких намісників тим, що „Чагатай впертий і не дуже розумний. Він наказав радникам бути біля нього і вдень і вночі. [10, с. 111]

Він об’єднав своїх воїнів в особливі відділення „арабіни”, які складалися з десяти чоловік і були один для іншого як брати. В незалежності від їхнього статусу, вони мали битися разом як рідні брати.

Десять таких відділів складали Ягун із ста чоловік, один з них вибирався керівником. І точно за таким зразком окремі сім’ї утворювали клан, десять таких взводів складали мінган. Десять мінганів утворювали „тумен” – армію, кількістю десять тисяч чоловік. Керівника кожного тумену Чингізхан назначав особисто, оскільки він мав якості, які потрібні були для управління такої кількості людей.

Щоб зберегти мир серед своїх рідних племен, він проголосив закон, який ліквідував традиційні приводи для міжплемінних воєн і ворогувань. Великий Закон Чингізхана відрізнявся від тих, які ми можемо знайти в історії. Він турботливо відробляв давні звичаї степових кочовників і рішуче скасував ті з них, які заважали б функціонуванню нового суспільства. Він дозволив людям жити за місцевими законами настільки, щоб вони не порушували Великий Закон, який був верховним законодавством для всієї імперії. [17, с. 163]

Великий Закон не становив собою єдиної системи законів, це скоріше всього був змінний кодекс правил, який Чингізхан продовжував доробляти до кінця життя. Чингізхані закон торкався лише найважливіших і найнебезпечніших аспектів існування суспільства в цілому. До тих пір, поки мужчини викрадали б жінок було б неможливо зупинити ворожість і війни між сім’ями. Тому новий закон Чингізхана забороняв викрадати собі дружин, це стало очевидно, його реакцією на викрадення його дружини Борте.

Наслідки цього звичаю все ще мучили Чингізхана всередині його власної сім’ї, так як він не був впевнений, хто був батьком першого сина Борте, і ця невпевненість принесла багато горя, коли Чингізхан зістарився.

Чингізхан хотів знищити всі витоки внутрішніх конфліктів серед своїх підданих. Знаючи всі труднощі і біду, які випадають на долю незаконнонароджених дітей, він оголосив своїх дітей законними, в незалежності від того, були вони народжені жінками чи наложницями. Оскільки торгівля жінками часто викликала суперечки і різноголосся серед воїнів, він заборонив її.

Через ці причини він наклав заборону на порушення подружньої вірності. Через ці причини він заборонив порушення подружньої вірності, яку монголи розуміли інакше, ніж інші народи. Туда не входили сексуальні зв’язки між дружиною і близькими родичами її чоловіка, а також зв’язки між чоловіком і служницями дружин інших мужчин клану. Згідно слову Чингізхана справи гери повинні вирішуватися в гері, а степу – в степі. Подружньою зрадою вважались тільки зв’язки між одруженими чоловіками і жінками із різних сімей. [13, с. 245]

Крадіжка худоби завжди вважалась гріхом, але все ж таки була дуже поширена серед степових кочовиків і призводила до виникнення кровної ворожнечі і взаємних побоїв. Чингізхан оголосив, що крадіжка худоби буде каратися смертю.

Щоб дати усім релігіям однакові права, Чингізхан позбавив релігійних діячів і їх майно від виплати податків і всіх форм суспільних відробітків. [6, с. 56]

Чингізхан створив декілька законів, які повинні були б уберегти країну від боротьби за титул хана. Згідно цих постанов хан завжди повинен був вибиратися курултаєм, „а будь-який член його сім’ї, який би претендував на цей титул без виборів повинен би бути вбитий.

Щоб кандидати на цю посаду не вбивали один одного, він наказав, щоб смертна кара членам його роду могла виноситись тільки за рішенням курултаю, але не через рішення будь-кого із родичів.

Закону були підвладні всі від самого бідного пастуха до самого хана. Таким чином Чингізхан проголосив принцип верховенства права. Підкоривши навіть верховного правителя закону, він досягнув того, чого не досягнула ні одна цивілізація до нього.

Він чітко постановив, що Великий Закон торкається всіх, включаючи і правителів.

Його наслідники відмінили це право через п’ятдесят років після його смерті.

Щоб укріпити вірність і згуртованість своєї держави, Чингізхан відновив давню традицію набору заручників. Він вимагав, щоб кожен із командирів мінганів і туманів прислав своїх синів і їх кращих друзів особисто до нього. Із них він організував особистий мінган. Замість того, щоб погрожувати смертю заручників у випадку невірності чиновника, Чингізхан використовував розумну стратегію. Він виховав із своїх заручників хороших адміністраторів і керівників, тримав їх, щоб при необхідності замінити ними підлеглого, що провинився. Це діяло дуже ефективно.

Чингізхан розділив цей елітний загін на денний і нічний дозір. Вони відповідали за цілодобову охорону хана і його лагеру.

Саме вони здійснювали контроль над хлопцями і дівчатами, які працювали в таборі, вони організували пастухів і їх стада, вони слідкували за переміщенням табору разом зі зброєю і державними регаліями – знаменами, піками і барабанами. Вони спостерігали за тим як готовили їжу, а також справедливо розділяли м’ясо і м’ясомолочні продукти між людьми.

Дозори допомагали організовувати зібрання суду і взагалі підтримувати порядок. Оскільки вони контролювали входи і виходи із ханських шатр, вони і складали основу імперської адміністрації. [17, 184-186]

Всі члени особистого загону Чингізхана мали звання старших братів за відношенням до інших дев’яти теменів, і таким чином вони могли віддавати накази будь-якому з них. На відміну від інших армій, де кожен солдат мав свій чин, в монгольському війську чин давався всьому підрозділу. Рядовий воїн тумена (армія кількістю 10 тисяч чоловік) Чингізхана був вище по чину керівника інших туманів. Так само всередині туманів будь-який із загону командира мав вищий чин, ніж керівник інших дев’яти мінганів (десять зводів по 100 чоловік)

Щоб організувати швидку передачу указів і повідомлень, Чингізхан створив особливу систему гінців, яких називали „посланцями стріл”. Армія постачала самих гінців, а мирне населення забезпечувало для них станції. Ця поштова служба рахувалась такою ж важливою, як і армія, тому монголам було дозволено служити в ній на тих же основах, що й в військах. [10, с. 112]

Організація і манера пересування монгольської армії відрізнялась від всіх інших армій світу за двома принциповими пунктами.

По-перше, монгольське військо складалось тільки із кавалерії. Більшість всіх інших армій традиційних цивілізацій більше ніж на половину складалися з піхотинців.

По-друге, монгольські війська подорожували без фуражирів і обозів, якщо не рахувати великого запасу коней, який вони завжди брали з собою. Під час походів вони доїли тварин і забивали їх, щоби потім використати у їжу, також харчувались з полювання і грабування навколишніх сіл. Воїни також везли з собою полоски сушеного м’яса, сиру, які вони могли жувати під час їзди, а коли в них було свіже м’ясо, але не було часу його приготувати, вони клали його під сідло, де м’ясо швидко розм’ягчувалось і ставало їстівне.

Традиційно армія пересувалась витягнувшись в одну довгу колону, за якою йшли обози. Монголи розтягувались на велику відстань, щоб забезпечити для коней краще пасовище і дати солдатам максимальний шанс загнати будь-які дикі звірі. Чингізхан їхав в центрі, а по боках його захищали армії Лівої і Правої руки. Менші загони становили авангард і ар’єргард армії. Ар’єргард також охороняв запасних коней всього війська. Десятирічна організація армії Чингізхана зробила її дуже глибокою і мобільною. Кожен тумен був влаштований так як і загін самого хана. Командир десяти тисяч їхав в центрі. Захищений зі сходу і заходу іншими мінчанами, із яких у випадку необхідності також утворювався ар’єргард і авангард. Замість того, щоб утворити ієрархію воєнних підрозділів, Чингізхан організував своїх людей концентричними кругами.

Хоча монголи часто змінювали положення своїх таборів, центральний табір підрозділу завжди розкладали завжди одним і тим самим зразком так, що солдати, які недавно приїхали завжди знали, що і де знаходиться, і куда їм йти. Кожен мінган віз з собою особистий лікарський загін, укомплектований, як правило, китайськими лікарями. Всі шатра розташовувались в спеціально влаштованому порядку згідно з своєї назви і цілі і навіть всередині палаток всі речі розташовувались по одному шаблону. В кінці дня, після переходу бою чи полювання підрозділи ставали на відпочинок розставляючи шатри офіцерів в центрі табора оточуючи їх палатками охорони і других солдат. Вночі коней завжди тримали на поготові, а по краях табору виставлялись дозорні.

На відміну від чіткої структури і організації центрального табору, більшість простих воїнів розділялись на свої менші загони і вільно розташовувались по окрузі. В сутінках вони розпалювали невеликі вогнища, намагаючись зробити це тоді, коли ще досить світло, щоб вогонь було видно на великій відстані, але досить темно, щоб дим не було видно здалеку. На вогні вони поспішно готували їжу. Після їди вони не засиджувались і не спали біля вогню, вони розділялись на ще менші групи по три-п’ять чоловік, які спали в потайних заглибленнях в землі. На світанку наступного дня вони встановляли свої порядки і продовжували рух у звичайному режимі. [17, с. 149-150]

Завжди воїнів вчили вмирати за своїх володарів, але Чингізхан ніколи не просив своїх солдат вмирати за нього.

Ведучи війну він завжди намагався зберегти якомога більше монгольських життів. На відміну від інших воєначальників і імператорів історії, котрі з легкістю відправляли на смерть сотні і тисячі людей, Чингізхан ніколи не жертвував добровільно ні одним із своїх воїнів. Найважливіше правило, яке він створив для своєї армії, стосувалося втрати солдат. На полі бою і в мирній гері воїну заборонялось говорити про смерть, рани і поразки. Одна тільки думка про це могла привернути такий поганий результат. Навіть згадування імен загиблих воїнів рахувались значною забороною. Кожен монгольський солдат повинен вести життя вона, який вірить, що він безсмертний. Коли монгол опинявся в безвихідній ситуації, йому належало подивитись вверх і своїми останніми словами призвати собі на допомогу Вічно Синє Небо. Під час війни в степі кочівники залишали трупів на милість диких звірів і природи.

Монгольський метод ведення війн став важливим із традиційної степової системи ведення боїв, яка розвивалась в Монголії більш ніж тисячу років. Їх успіх пояснювався великою дисципліною, згуртованістю і вірністю своєму ханові.

Завойовницькі походи

Перші перемоги Чингізхана були над тими, хто був сильніший за нього. Він підкорив собі племена монгольського степу. Переходячи з одного завоювання до іншого, борючись зразу на кількох фронтах, монгольська армія зробила війну явищем континентального характеру. Неперервно воюючи, Чингізхан включав в свою імперію все нові країни. [17, с. 12]

Чингізхан задумав вторгнення в імперію китайських татар (киданів), що раніше відвоювали Північний Китай у династії китайських імператорів Сун, давніх ворогів кочівників, і створили свою державу. Першим його кроком стало підкорення західної частини держави тангутів Сі-Ся.

Після перемоги над армією китайських татар, якою керував син правителя, він захопив фортецю і похід у Великій Китайській стіні.

Закріпивши своє становще вздовж Великої Китайської стіни, восени 1213 року Темучин посилає три армії в різні кінці Китайської імперії. Одна з них під командуванням трьох синів Чингізхана – Джучі, Чагатая і Учедея, - відправилася на південь. Інша під проводом братів і полководців Темучина , рушила на схід до моря. Сам Чингізхан і його син тупі на чолі основних сил виступили на південно-східному напрямі. Перша армія просунулась до самого Хонана і, захопивши двадцять вісім міст, приєдналася до Чингізхана на Великій китайській дорозі. Арія під командуванням братів і полководців Темучина захопила провінцію Ляо-си, а сам Чингізхан закінчив свій тріумфальний похід лише після того, як досяг морського скелястого мису в провінції Шаньдунь. Але чи то побоюючись міжусобиць, чи то з різних причин він вирішив навесні 1214 року повернутися в Монголію. Але перед тим відправив наступне послання-ультиматум китайському імператору: „Усі ваші володіння в Шаньдуні та інших провінціях до півночі від Жовтої ріки тепер належать мені. Єдиний виняток – ваша столиця Йєнпін (сучасний Пекін). З волі небес ви тепер так само слабкі, як я сильний. Однак я хочу залишити завойовані землі, але щоб умилостивити моїх воїнів, налаштованих украй вороже, вам треба обдарувати їх коштовними подарунками.

Китайський імператор з радістю прийняв ці умови своєї безпеки. Укладаючи настільки бажаний для нього мир, він подарував Чингізхану дочку покійного імператора, інших принцес імператорського дому, п’ятсот юнаків і дівчат і три тисячі коней.

Однак не встиг вождь монголів перейти за Велику Китайську стіну, як китайський імператор перевів свій двір подалі, у Кайфи. Цей крок був сприятливий Темучином як прояв ворожості, і він знову ввів війська в імперію, віднині приречену на загибель. Війна відновилася. Поки Чингізхан завойовував усе нові міста і провінції Китаю.

Після цього Темучин кинувся до меж Хороша. Він не мав наміру переходити кордон і відправив до шаха Мухамеда послів із подарунками і таким посланням: „Вітаю тебе! Я знаю, яка велика твоя влада і яка велика твоя імперія. Я ставлюся до тебе як до улюбленого сина. Однак ти маєш знати, що я захопив Китай і всі території тюркських народів на півдні від нього. Ти знаєш, що моя країна – батьківщина воїнів, земля багата родовищами срібла і мені немає потреби захоплювати інші землі. Наші інтереси спільні і полягають у тім, щоб підтримувати добросусідські торговельні відносини між нашими підданими”.

Це миролюбне послання було добре прийняте шахом. І, цілком імовірно, монгольські армії ніколи б не з’явилися в Європі, якби не одна подія. Незабаром після того, як посольство Чингізхана повернулося з Хороша, він послав своїх перших купців у Трансоксіану. Але вони були схоплені й убиті, звинувачені у шпигунстві Інельюком Гаїр-Ханом, правителем Отрара. У гніві Темучин зажадав видачі правителя, що порушив договір. Однак замість того, щоб виконати вимогу, Мухам мед зітнув голову одному з послів монгольського володаря, а інших відпустив, відрізавши їм бороди. Така образа робила війну неминучою, і навесні 1219 року Чингізхан виступив з Каракорума. Почата ним кампанія мала далекосяжні цілі й з перших днів призвела до найнесподіваніших наслідків. [Резерфорд, 194-196]

Із самого початку армія завойовника поділялася на дві частини: однією командував другий син Чингізхана, Чагатай, що направив свій удар проти захисників Хорезмської імперії на півночі; другу очолив старший син Джучі.

Його основною метою було завоювання Сигнала і Дженда. Проти воїнів Джучі Мухам мед вислав армію в чотириста тисяч чоловік. Але величезна армія потерпіла поразку.

У цей час третя армія Чингізхана оточила і взяла штурмом Ходжент, теж розташований на Яксарті. Четверта армія, очолювана самим правителем монголів і його молодшим сином Тупі захопила Бухару. Місто було розграбоване, а жителі були піддані найбільшим насильствам або рятували і спалили вщент. [17, с. 356-360]

Залишивши Бухару в руїнах, Чингізхан, долиною Согдгани вирушив до Самарканда. Зрадники відкрили йому ворота, без бою здали місто. Те ж саме сталося й у місті Балте. Але ні в тому, ні в іншому разі добровільна здача не врятувала жителів від насильства і грабунку. Джине і Субедит-багатур переслідували Мухаммеда, що заховався в Нішапурі. Програвши війну і не маючи підтримки Мухаммед біг до Каспійського моря, де й помер від нападу пневмонії у прибережному сільці Астара, передавши владу своєму сину Джелал-ад-Діну. Тим часом Тулі разом зі своїм військом вступив у провінцію Хоросан і взяв штурмом Нессу, після чого з’явився перед кріпосними стінами Мерва. Скориставшись зрадою жителів міста монголи захопили його і з властивою їм жорстокістю розграбували і спалили місто. З Мерва Тулі відправився в Нішапур, де його зустрів надзвичайно завзятий опір. Чотири дні жителі запекло боролися на стінах на стінах і вулицях міста, але сили були нерівні.

Місто було взяте, і, за винятком чотирьохсот ремісників, залишених у живих і відправлених у Монголію, усі інші чоловіки, жінки і діти були по-звірячому вбиті. Герат уник долі Мерва і Нішапура, відкривши свої ворота монголам. На цьому етапі свого просування по містах Азії Тулі отримав наказ від батька приєднатися до його армії в Бадахтані. [1, с.3-4]

Пізніше Чингізхан відновив переслідування Джелал-ад-Діна. Діждавшись підкріплення, проводир монголів наздогнав Джелал-ад-Діна, що зі своїми туркми укріпився на березі річки Інд. Хоча війська Чингізхана сильно переважали армію сина Мухаммеда за чисельністю, турки фактично захищалися. Тільки коли монголи розгромили їх на вщент, знищивши майже усіх ті, що залишилися в живих, у сум’ятті кинулися тікати. Джелал-ад-Дін, бачачи, що битву програно, підхопився на коня, погнав його до ріки недалеко від пол. битви і кинувся в воду. [14, с. 135]

В цей час Джине і Субедей-багатур зі своїми загонами пройшли через Азербайджан і навесні 1222 року вторглись у Грузію. Тут вони розбили об’єднані сили лезгинів, черкесів і кинчалів уздовж Дону. Монголи розгромили і половців, що бігли на Русь. Руські князі були стривожені появою загадкового ворога. Однак Мстиславові, князю Галицькому вдалося умовити їх, зібрати на березі Дніпра об’єднану армію. Тут він зустрів посланців з монгольського табору. Навіть не вислухавши їх, Мстислав стратив посланців. Монголи відповіли на цю подію такими словами: „Ви хотіли війни, ви її матимете. Ми не заподіяли вам осі ніякої шкоди. Бог справедливий і він розсудить нас”. У першій же битві біля ріки Калки слов’яни були вщент розбиті, залишки руської армії тікали від переможців, а ті, спустошивши Валько-Камську Болгарію, задоволені здобиччю повернулися до річці Ахтуб у Середню Азію, де й з’єдналися з основною армією монголів.

Монгольські війська, що залишилися в Китаї, супроводжував такий самий успіх, що й армії у Західній Азії. Монгольська імперія була розрушена за рахунок кількох нових завойованих провінцій, що лежали на північ від Жовтої ріки, за винятком одного-двох міст. Після смерті імператора Сюїнь-Цзуна 1223 р. Північна Китайська імперія практично припинила своє існування і кордони Монгольської імперії майже збіглися з кордонами Центрального і Південного Китаю, у якому правила імператорська династія Сун.

Повернувшись із Центральної Азії, Чингізхан іще раз ровів свою армію по Західному Китаю. Під час цієї кампанії астрологи повідомили вождю монголів, що п’ять планет його гороскопа зійшлися в несприятливій фазі. Забобонний монгол повірив, що йому загрожує небезпека. Охоплений поганим передчуттям, грізний завойовник відправися додому, але в дорозі занедужав і незабаром помер. (1227 р.) У заповіті Чингізхан призначив своїм спадкоємцем третього сина Угедея, але поки він не буде проголошений Великим ханом (імператором) смерть великого правителя мала зберігатися в таємниці. Похоронна процесія рушила зі стану Великої Орди на північ, до ріки Керумн. Заповіт монгольського володаря виконували з такою старанністю, що людей, які траплялися на шляху процесії, убивали. Був похований у долині Керумна. [1, с. 6-9]

Так закінчився шлях одного з найбільших завойовників, що будь-коли жили на землі. Народившись у маленькому монгольському племені, він, син рядового вождя, домігся того, що його армія переможно пройшли від кордонів Китаю до берегів Дніпра.

Ніхто в Китаї не чув про Європу і ні одна людина в Європі не чула про Китай. І, наскільки нам відомо, ніхто не подорожував із Європи в Китай. До моменту його смерті в 1227 р. він з’єднав їх дипломатичними торговими вузами, які залишаються і по сьогодні.

За двадцять п’ять років армія монголів підкорила більше царств і народів, ніж Римська імперія за чотири століття.

Чингізхан зі своїми синами і внуками підкорили собі найгустонаселеніші країни тринадцятого століття. За всіма параметрами площа завойованих територій чи число підкорених царств, Чингізхан більш ніж в два рази перебільшує будь-якого завойовника в історії. В період розквіту його імперія досягла біля 11-12 мільйонів квадратних миль (територія рівна за площею всьому Африканському континентові і значно більше всієї Північної Америки, включаючи США, Канаду, Центральну Америку і Карибські острови. Вона простягнулась від засніженої Сибірської тундри до гарячих рівнин Індії, від рисових плантацій В’єтнама до пшеничних полів Угорщини і від Кореї до Балкан Завоювання Чингізхана зворушують уяву і досягають до меж неосяжного.

Хоча створена ним імперія зрештою розпалася через невміле правління наступних монгольських володарів, так і внаслідок об’єктивних історичних закономірностей, вона залишила численні свідчення своїх перемог над іншими народами.