Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
У правовій літературі, присвяченій дослідженню різних правових систем, використовуються різні терміни, такі як "порівняльне право", "порівняльне правознавство", "компаративістика", "порівняльна юриспруденція", "порівняльний аналіз правових актів і систем" тощо.
Як зазначає О. Тихомиров, з наукового погляду найближчим до поняття "порівняльне правознавство" є термін "компаративістика". На думку О. Лисенко, терміну "порівняльне право" і "порівняльне законодавство" не повинні вживатись як тотожні терміну "порівняльне правознавство", бо це може призвести не лише до термінологічної плутанини, а й до змішування різних за своїм змістом явищ. Оскільки терміни "право", "законодавство" пов'язані з явищами, призначенням яких є регулювання поведінки людей та їх спільнот, то може виникнути думка про виникнення якоїсь нової галузі "порівняльного" права, тоді як порівняльне правознавство є лише системою знань, а не правил поведінки .
Дослідники з інших країн, зокрема К. Цвайгерт, X. Кетц та інші, вважають, що термін "порівняльне право" є цілком прийнятним, адже він широко вживається протягом тривалого часу.
Свою точку зору на вживання цього поняття пропонують О. Xаритонова і Є. Xаритонов, зазначаючи, що терміни "порівняльне право", "порівняльне правознавство" і "компаративістика" доцільно вважати рівнозначними, оскільки найважливішим є те, який зміст вкладається при їх використанні.
Точка зору авторів посібника збігається з думкою дослідників з України: термін слід використовувати залежно від його змістовного навантаження при визначенні об'єкта або напряму галузі, або розбіжностей правових інститутів тощо. Однозначно тотожного визначення бути не може, тому що правознавство — це міжгалузева визначеність, це право як один з напрямів тієї або іншої галузі, а компаративістика — це іншомовний термін, який означає загальне поняття "система порівняння правових систем". Отже, доцільніше вживати ці терміни у тому разі, коли визначають спрямованість дослідної діяльності з вивчення об'єкта.
Однією з основних проблем сучасної компаративістики, крім загальнотеоретичних питань та дослідження провідних правових систем сучасності, є порівняльно-правові дослідження у межах галузевих теоретико-історичних і спеціальних (прикладних) юридичних наук. Нинішній стан розвитку порівняльного правознавства характеризується, так би мовити, переходом у русло досліджень, що мають практичне значення. Це зумовлено тим, що кожна держава має своє право. У світі немає двох таких держав, в яких би правопорядок повністю збігався. Більш того, в багатьох державах у межах однієї правової системи відбувається поділ права на регіональне (у федеративних державах, таких, як США, Російська Федерація), релігійне (наприклад, в Індії) або за расовими ознаками (зокрема, в Малайзії).
Як відомо, існує міжнародне право, покликане регулювати у світовому або регіональному масштабі міждержавні та зовнішньоекономічні відносини. Слід зазначити, що розбіжності між правом різних країн значно зменшуються, якщо ці країни орієнтуються на систему міжнародно-правових норм, що виходять зі змісту постійніших, аніж конкретні норми, елементів, які використовуються для створення, тлумачення, оцінки норм. Порівняння рішень, що пропонуються різними правопорядками, дає змогу точніше зрозуміти сутність по-різному врегульованих ними соціальних проблем.
В юридичній науці порівняльному правознавству приділяється дедалі більше уваги. Хоча суперечки і дискусії щодо статусу цього наукового напряму в системі правових наук тривають і сьогодні, наразі загальновизнано, що порівняльні дослідження права досить важливі для подальшого розвитку юридичної науки .
Порівняльно-правові дослідження разом з традиційним історичним, нормативним, соціологічним баченням права дають можливість вивчити ті явища правової дійсності, які раніше не охоплювалися проблематикою правознавства, і вийти за межі національної правової системи. Для юридичної науки, що звертається насамперед до національного права, використання порівняльного правознавства особливо важливе, оскільки воно допомагає встановити, як вирішується одна й та сама проблема в різних країнах, дає змогу розширювати юридичні дослідження, враховувати зарубіжний правовий досвід.
Порівняльне правознавство — це структурована концептуально-понятійна система правових знань, систематизовані та взаємопов'язані уявлення про основні правові системи сучасності, теорії застосування порівняльного методу в науково-пізнавальному і практично-прикладному аспекті. Порівняльне правознавство характеризується не так хронологічними, як просторовими змінами. Це зумовлено тим, що воно завжди розвивалося в межах досить чітко відокремлених один від одного культурно-історичних регіонів. Зокрема, однією з особливостей стану сучасної юридичної компаративістики є значне розширення її географії.
Компаративістські концепції минулого використовуються у сучасному порівняльному правознавстві насамперед як доктрини. Сформувавшись у відповідних пізнавальних сферах, вони природно входять до структури сучасної юридичної компаративістики. Без вивчення історії компаративістських концепцій, без ознайомлення з її матеріалами, без оцінки пізнаного не можна виокремити коло основних питань, дослідження яких становить предметний зміст сучасного порівняльного правознавства. Це дає змогу пізнати розвиток юридичної компаративістики.
Сучасне порівняльне правознавство більш диференційовано і глибоко, ніж раніше, осмислює процеси, які відбуваються на правовій карті світу. Крім того, структура сучасної юридичної компаративістики є складною, і в ній можна виокремити своєрідне концептуально-понятійне ядро — положення, що характеризують переважно конкретно-історичні особливості об'єкта і пізнавальні установки її провідних представників.
Компаративісти прагнуть відшукати витоки правових явищ у зарубіжних правових системах і визначити тенденції їх розвитку. Власне, саме в процесі досягнення цієї мети і відбувається порівняння. Об'єктами в цьому разі є національна і зарубіжна правові системи, які розглядаються через призму виявлення в них загального і специфічного та можливості використання зарубіжного досвіду для вирішення конкретних правових завдань.
Будь-яке порівняння у галузі права завжди ґрунтується на критеріях, що мають об'єктивно-оцінний характер. Найширше порівняльне правознавство використовується передусім у наукових дискусіях для одержання нових знань про предмет. Воно слугує також інструментом правової політики у галузі законотворчості і правосуддя. I, нарешті, важливою сферою його застосування є викладання в юридичних вузах і на юридичних факультетах.
Порівняльне правознавство використовується у різних сферах для вирішення найрізноманітніших завдань:
o при розробці проектів важливих національних законів з метою знаходження оптимального рішення для врегулювання проблеми;
o у дискусіях про правову політику результати порівняльно-правових досліджень є переконливим аргументом;
o для розвитку юридичної науки порівняльне правознавство надає багатий матеріал, що використовується в наукових диспутах з проблем національного права і з метою впливу на законодавця для досягнення необхідних змін у правовій політиці і для сприяння прогресивному розвитку права;
o у судах, особливо у справах з іноземним елементом, коли потрібно не лише застосовувати право зарубіжних країн, а й установити його точний зміст;
o при розробці міжнародних угод спочатку виконують інтенсивні порівняльно-правові дослідження;
o у навчальному процесі порівняльне правознавство є ефективним дидактичним засобом і допомагає краще зрозуміти національне право та взаємозв'язок існуючих у ньому традицій, наближення різних правових культур.
Визначення предмета порівняльного правознавства пов'язане з назвою цієї науки і навчальної дисципліни. Отже порівняльне правознавство має справу насамперед з такими явищами, процесами і поняттями, як процес порівняння, порівняльний метод, зіставлення і протиставлення, що застосовуються до таких категорій, як право, правові явища, правові інститути. За допомогою порівняння одні правові системи співвідносяться, зіставляються або протиставляються іншим правовим системам.
Предмет компаративістики може бути диференційованим і залежить від мети дослідження, галузі права, інституту або інших елементів правових систем, що порівнюються. На визначення предмета впливають також напрями дослідження, тобто вертикальний (історичний) або горизонтальний (сучасні правові системи). У першому випадку предметом є еволюція правових систем, у другому — порівняння на певному статичному рівні.
В юридичній науці немає єдиної та обов'язкової для всіх методології порівняльно-правових досліджень, яка підпорядковує їх виконання суворим канонам. Відправним пунктом є тема і мета конкретної роботи. Саме ці критерії визначають, яку роль повинно відіграти в її виконанні порівняльно-правове дослідження, у зв'язку з чим та в якому обсязі його потрібно здійснювати.
Метою порівняльно-правового дослідження можуть бути загальна систематика і структура певного правопорядку або однієї з його частин, наприклад, господарського права. Водночас воно може стосуватися і незначних питань, наприклад, відшкодування за невикористану відпустку тощо. Що ширша і складніша сфера, яка підлягає порівняльно-правовому аналізу, то глибшими повинні бути знання науковця про правопорядок, який він досліджує. В основі компаративістських досліджень лежить порівняльний метод, який нині набув великого значення не лише при дослідженні національних правових систем, а й при порівняльно-правових дослідженнях галузей, інститутів та норм права.
Порівняльно-правовий метод — це сукупність прийомів виявлення загальних і специфічних закономірностей виникнення, розвитку, функціонування правових систем (їх елементів) за допомогою їх порівняння, тобто здійснення пізнавальної операції, що дає змогу на основі фіксованої ознаки встановити подібність або відмінність об'єктів у результаті парного співставлення. Відповідно методологією порівняльного правознавства називають впорядковану як належить систему, що складається з порівняльно-правового та інших методів наукового аналізу.
Використання порівняльного методу в компаративістиці здійснюється на двох рівнях: історичному та логічному. Відповідно до цього розрізняють історико-порівняльний та формально-логічний аналіз. Стан розробленості методології порівняльного правознавства на сучасному етапі дає можливість застосовувати порівняльний метод для дослідження різноманітних об'єктів. Історико-порівняльний аналіз, або використання порівняльного методу в часі, допомагає зрозуміти вплив однієї системи права на іншу. Так, використання цього методу показує спільні ознаки класичного римського і європейського права, адже останнє набуло цих ознак внаслідок рецепції римського права. У доктрині права порівняльний метод дає змогу виявити відмінність, протилежність, ознаки наступності правових систем різних історичних типів і правових сімей; сформулювати загальнотеоретичні положення та конструкції; встановити закономірності функціонування й розвитку правових систем.
Найповніше порівняльно-правовий метод виявляється у принципах, що властиві саме порівняльному правознавству. Принципи є основою виникнення, становлення та розвитку різних явищ, соціальних, політичних та інших систем, інститутів тощо. Стосовно порівняльного правознавства принципи — це основні ідеї та положення, що пронизують усю порівняльно-правову матерію. Залежно від того, які аспекти порівняльного правознавства розглядаються, можна виокремити групи принципів, що стосуються процесів становлення і розвитку порівняльного правознавства, його внутрішньої будови, функціонування, а також самого процесу порівняння як основи виникнення порівняльного правознавства. Порівняльне правознавство виконує різноманітні функції: пізнавальну, інформаційну, аналітичну, інтеграційну та ін. Його використовують у законотворчій і правозастосовній практиці, воно сприяє правильному засвоєнню зарубіжних доктрин і досвіду, а також широкій юридичній освіті.
Існують різні думки щодо взаємозв'язку порівняльного правознавства і національного права, тобто чи виконують вони однакові функції, чи порівняльне правознавство у своїх функціональних виявах має цілком самостійний характер.
Порівняльне правознавство має самостійний характер при виконанні функції виявлення і дослідження подібності і відмінності порівнюваних правових систем, а також функції розгляду загальних тенденцій правового життя тих народів, правові системи яких стали предметом дослідження (рис. 2). В усіх інших випадках порівняльне правознавство стосовно національного права є допоміжною дисципліною. Одна з основних функцій порівняльного правознавства — це розширення сфери пізнання. Якщо під правовою наукою розуміти не лише тлумачення національних законів, правових принципів і норм, а й дослідження моделей для запобігання і регулювання соціальних конфліктів, то очевидно, що компаративістика має ширший спектр типових рішень, ніж національно замкнута правова наука .
Деякі вчені, які займаються питаннями компаративістики, виокремлюють функції порівняльного правознавства, що притаманні юридичній науці загалом, але модифіковані з урахуванням особливостей та специфіки порівняльного правознавства . До модифікованих функцій належать такі: онтологічна, яка в свою чергу поділяється на описову (констатаційну) та інтерпретаційну, інформаційна, евристична, методологічна, прогностична, практично-організаційна, політико-правова, інтегративна. Серед специфічних функцій порівняльного правознавства вирізняють такі: функція подолання ізоляції національної правової системи та національної обмеженості правового мислення; функція збагачення національної правової системи правовим досвідом інших народів завдяки проникненню в їх правову культуру; функція гармонізації та уніфікації національної правової системи з іншими, насамперед європейськими правовими системами з огляду на інтернаціоналізацію сучасного правового життя; функція "інтернаціоналізації" вітчизняної юридичної освіти, подолання її національної обмеженості (самодостатності).
В юридичній компаративістиці розрізняють два поняття правової системи: у вузькому і широкому значенні. Якщо у вузькому значенні — це національне право, тобто національна правова система, то у широкому — сукупність національних правових систем, основних правових понять, методів, способів розвитку.
2. Поняття господарського права зарубіжних країн. Вже з назви комерційного права зарубіжних країн виходить, що його поняття характеризується двома ознаками: комерційним (торговим) характером регульованих стосунків і національними особливостями регулювання цих стосунків.
Цікаво відмітити також, що сфера стосунків, регульованих торговим правом, дійсно спочатку історично обмежувалася тільки сферою звернення. Проте поступово, з розвитком капіталістичних стосунків, сфера дії торгового права розширювалася, його нормами стали регулюватися будь-які стосунки, учасники яких переслідували витягання прибутку. Торгове право стало охоплювати «усе те, що можна назвати підприємницькою діяльністю, т. е. діяльністю підприємців, спрямованої на отримання прибутку. Розширення сфери економічних стосунків, що підпадають під дію торгового права, веде до комерціалізації цивільного права в цілому, поступово межі між торговим і цивільним правом стають умовними і рухливими, чіткі критерії розмежування стираються» .
Комерційне (торгове, підприємницьке) право зарубіжних країн розглядається як частина частки права.
Васильєв, визначаючи торгове право, відмічає, що це сукупність норм частки права, що регулюють господарську діяльність, здійснювану в якості промислу в цілях витягання прибутку. Норми цивільного і торгового права знаходяться в співвідношенні норми загальної і спеціальної. Спостерігається їх взаємовплив і в країнах з дуалістичною системою, що характеризується в основному наявністю двох кодексів : цивільного і торгового.
Г. Е. Авилов також відмічає, що торгове право зарубіжних країн, навіть будучи відокремленим від цивільного права, регулює стосунки саме приватноправового характеру, засновані на рівності їх учасників, а не на їх адміністративному або іншому владному підпорядкуванні. Основні інститути торгового права зарубіжних країн є класичними цивільно-правовими інститутами: особи, угоди і представництво, забезпечення зобов'язань, купівля-продаж, позика, оренда, інші види договорів і інші.
Співвідношення комерційного і цивільного права в різних країнах може мати особливості, що зумовлюються приналежністю країн до тієї або іншої системи права: континентальній (романо-германською) системі права або системі загального (англо-американського) права .
У континентальну систему права входять європейські країни (окрім Великобританії), низка інших країн, якими була сприйнята ця система: багато країн Латинської Америки, Японія, Китай.
Відмітною особливістю континентальної системи права є характер джерел права. Основним джерелом права тут виступають закони, кодекси, що кодифікують, стосовно приватного права — це роздільні цивільний і торговий кодекси. Проте, як вже відзначалося, у ряді країн континентальної системи права немає торгових кодексів (Італія, Нідерланди, Швейцарія).
Правове регулювання підприємницької діяльності торгового права містяться в цивільних кодексах або окремих законах.
У рамках континентальної системи права розрізняють пандектну і інституційну системи розташування інститутів частки права.
Пандектна система розташування інститутів частки права була розроблена германськими правознавцями і покладена в основу ГГУ 1896 р. Потім вона була сприйнята низкою країн, включаючи Росію. Суть пандектної системи полягає в особливій прихильності правового матеріалу шляхом виділення у рамках кодексу загальної і особливої частини, об'єднання правових норм в підгалузі (речове право, зобов'язальне право, спадкове право і т. д.), встановлення формальної ієрархії правових норм.
У такій системі права комерційне право співвідноситься з цивільним правом як приватне і загальне. В основу виділення підприємницької діяльності зі сфери звичайної економічної діяльності і тих стосунків, які її опосередкують, покладений суб'єктивний критерій: діяльність здійснюється підприємцем, спеціальний статус якого отримується шляхом реєстрації.
Інституційна система виражається в розташуванні правового матеріалу по інститутах без виділення загальної частини. Зокрема, в основу ФГК покладена інституційна система, виділяються окремі інститути: особи, речі, позови і т. д.
У такій системі права при виділенні разом з цивільним кодексом торгового кодексу комерційне право розглядається як самостійна галузь права, що, втім, не виключає взаємовпливу норм цивільного і комерційного права .
У основу виділення комерційної діяльності і відповідних стосунків покладений об'єктивний критерій: діяльність є комерційною незалежно від того, хто її здійснює, — комерсант або інша особа. Комерсант — це той, хто здійснює торгові угоди. Торгові угоди виділені з числа цивільних по переліку, а також з вказівкою критерію їх виділення : «придбання товару з метою подальшого його відчуження в тому ж вигляді або після переробки» (ст. 632, 633 ФТК 1807 р.).
Система загального права виникла в Англії в результаті діяльності судів і була згодом сприйнята країнами, що знаходилися під її владою або членами Британської Співдружності націй, що являлися. Англійське право склало також основу права США. Особливість системи загального права — це круг джерел права, основними з яких є не нормативні правові акти, а прецеденти (судова практика). Суд у рамках судового прецеденту має право формулювати правову норму і застосовувати її для вирішення взятої до розгляду справи. Цивільне і торгове право Великобританії і США (за винятком окремих штатів) не кодифікує в європейському розумінні кодифікації.
Не відноситься в цьому сенсі до акту, що кодифікує, і Однаковий торговий кодекс США.
У країнах системи загального права структура частки права відрізняється від прийнятої в романо-германській правовій системі. Тут немає принципового ділення права на цивільне і торгове. Поняттю комерційного права більше відповідає термін «Business Law». Стосунки, які в континентальній системі права є предметом комерційного права, в країнах системи загального права регулюються нормами таких розділів частки права, як корпоративне право, договірне право, право власності.
Таким чином, комерційне право зарубіжних країн, незважаючи на деякі особливості національного характеру, розглядається як підгалузь частки права, сукупність загальних і спеціальних норм цивільного права, що регулюють комерційні стосунки.
3. Основні правові сім’ї та їх загальна характеристика. Система права кожного народу проходила процес становлення залежно від розвитку суспільних відносин регіону або країни. Романо-германська, або іноді в літературі зустрічається назва "правова сім'я країн континентальної Європи", склалася на основі римського права і включає здебільшого європейські країни. Основними країнами, які входять до німецької правової системи, є Німеччина, Австрія і Швейцарія. З точки зору мови, форми та змісту правопорядки цих країн та найважливіші нормативно-правові акти мають між собою набагато більше спільного порівняно з іншими країнами. Подібність правових джерел, юридичної освіти, системи правосуддя та судової практики, стилю застосування і тлумачення законів також свідчить про тісний взаємозв'язок між правопорядками зазначених держав. У своєму розвитку їх право зазнавало великого взаємного впливу.
Найбільшою мірою це стосується німецької правової системи. В Німеччині боротьба за об'єднання була тривалою і часто супроводжувалась невдачами на шляху політичного та правового розвитку . Якщо порівнювати німецьку систему права з правовими системами інших країнах Європи, то можна бачити, що відмінність полягає не лише в походженні норм, а й у стильових особливостях, зокрема у стилі судових рішень і правової аргументації, а також у юридичній освіті .
Більшість дослідників до романської правової сім'ї відносять Бельгію, Люксембург, Італію, Іспанію, Португалію та деякі інші країни. Слід зауважити, що незважаючи на деякі відмінності й особливості, правові системи зазначених держав мають багато спільних ознак, що дає змогу об'єднати їх в єдину правову сім'ю, яка отримала назву "романо-германська", або "країн континентальної Європи". Р. Давід наголошує, що романо-германська правова система у своєму історичному розвитку не була продуктом діяльності феодальної державної влади (у цьому її відмінність від формування англійського загального права), це винятково продукт культури, незалежний від політики. Особливістю цієї правової сім'ї є те, що провідна роль у ній належить законам та їх кодифікаціям.
З історичних причин право почало розвиватись у романо-германських країнах передусім як засіб регулювання відносин між громадянами, тобто фізичними особами, тому цивільне право вважається розвиненішим порівняно з іншими галузями права, які виникли набагато пізніше.
Сім'я романо-германських правових наук виникла саме в Європі і склалася в результаті зусиль європейських університетів, які виробили і розвинули її починаючи з XII ст. На основі кодифікації імператора Юстиніана було започатковано загальну для всіх юридичну науку, пристосовану до умов сучасного світу. Термін "романо-германська" засвідчив великий внесок університетів латинських і германських країн. Згодом у процесі колонізації інших країн ця система поширилася на значні території.
Правові системи, що належать до романо-германської сім'ї, за своїм змістом відрізняються одна від одної. Особливо це стосується публічного права, що пов'язане з політичною орієнтацією тієї або іншої країни. Але незважаючи на розбіжності матеріально-правових норм, за структурою ці правові системи подібні, завдяки чому їх можна об'єднати в одну правову сім'ю. В усіх країнах цієї правової сім'ї юридична наука об'єднує правові норми в одні й ті самі великі групи, тобто відбувається поділ права на публічне і приватне.
Публічне право в усіх країнах романо-германської правової системи включає такі однакові галузі, як конституційне (державне) право, адміністративне, міжнародне публічне та ін. Приватне право містить цивільне право, контрактове, торгове, сімейне, спадкове та ін.
Слід зазначити, що в системі правової сім'ї схожість простежується і на нижчому рівні — рівні правових інститутів і визначень, тому зазвичай не виникає труднощів при перекладі юридичних термінів, наприклад, з французької мови німецькою, італійською або мовою інших країн континентальної Європи. Завдяки подібності правових систем той, хто знає одну з них, може розуміти й інші. Основні норми цих систем можуть дещо відрізнятися, але завжди можна зрозуміти, про що йде мова в тому або іншому випадку, яке питання обговорюється, які його правова природа та місце тощо. Це пояснюється тим, що правова наука всієї континентальної Європи протягом століть мала одну й ту саму базу для вивчення — римське і канонічне право.
Структурна схожість правових систем, які належать до романо-германської правової сім'ї, не є абсолютною. В правовій системі однієї країни можуть існувати категорії або визначення, яких немає в іншій. Наприклад, нормами Цивільного кодексу (ЦК) Іспанії визначено наявність у різних її районах регіонального права, яке не застосовується в інших країнах. У федеральних країнах, зокрема у ФРН або Швейцарії, федеральному праву протистоїть право земель або право кантонів тощо. Але всі ці інститути порівняно доступні для розуміння юристів, які знайомі хоча б з однією із систем романо-германської сім'ї.
В усіх країнах цієї правової сім'ї однаково розуміють, оцінюють і аналізують правову норму. Завдяки зусиллям науки норму права піднесено на найвищий щабель, її розуміють як правило поведінки, що наділене загальністю і має серйозніше значення, ніж використання суддями у конкретній справі. Поняття правової норми, прийняте в романо-германській правовій сім'ї, є основою кодифікації в тому вигляді, як її розуміють в континентальній Європі. У романо- германській правовій сім'ї кодекс не має на меті вирішити всі конкретні питання, що виникають на практиці. Його завдання — дати досить загальні, пов'язані в систему, легкодоступні для огляду і зрозумілі правила, на основі яких судді і громадяни, доклавши мінімальних зусиль, можуть визначити, як саме мають бути вирішені ті або інші проблеми.
Правова норма романо-германської правової сім'ї є чимось середнім між вирішенням суперечки, тобто конкретним використанням норми, і загальними принципами права. Мистецтво юриста в країнах романо-германської правової сім'ї полягає у здатності відшукати норму і сформулювати її, виходячи із ситуації, що склалася. У країнах цієї правової сім'ї серед науковців поширена точка зору, що правова норма має залишати певну свободу судді, її функцією є лише встановлення правових меж і директив. Немає потреби регламентувати деталі, тому що законодавець не може заздалегідь передбачити різноманітність конкретних справ, які можуть виникати на практиці. Є певні труднощі у викладі прийнятої в романо-германській правовій сім'ї теорії джерел права, тому що правові системи, які складають цю сім'ю, досить різноманітні і кожна з них має свої специфічні ознаки.
Як зазначалося, на першому місці в цій системі права стоїть закон. У широкому розумінні закон — це основне джерело права. Всі країни цієї правової сім'ї — це країни "писаного права". Отже, юристи звертаються передусім до законодавчих і регламентуючих актів, що приймають парламент або уряд і адміністративні органи.
В усіх країнах романо-германської правової сім'ї є писані конституції, за нормами яких визнається найвища юридична чинність. Вона виражається у відповідності законів і підзаконних актів конституції і у встановленні більшістю держав судового контролю за конституційністю звичайних законів. Конституції розмежовують компетенцію різних державних органів у сфері правотворчості і відповідно до цієї компетенції диференціюють різні джерела права .
В усіх країнах романо-германської правової сім'ї основним завданням є визначення ролі юристів, яка здебільшого полягає в тому, аби за допомогою різних способів тлумачення знайти рішення, що в кожному конкретному випадку відповідає волі законодавця. Основним принципом цього доктринального підходу є такий: юридичне рішення, яке не ґрунтується на законі, не має чинності. З урахуванням зазначеного положення інші джерела права посідають другорядне і підпорядковане місце порівняно із законом.
Окрім законів, писане право країн романо-германської правової сім'ї включає на сьогоднішній день багато норм і приписів, виданих не парламентом, а іншими державними органами. Ці норми та приписи можна розподілити на дві основні групи. Першу групу становлять норми, прийняті на виконання законів. їх існування і чисельність не породжують жодних проблем політичного характеру. Адже у сучасній державі регламентація з боку законодавця не може охоплювати деталі і в деяких сферах викладаються лише принципи, більш-менш загальні норми. Тому у разі потреби детальнішу регламентацію здійснює адміністративна влада, якій законодавець надає відповідні повноваження.
У країнах романо-германської правової сім'ї чітко розрізняють нормативні акти, що формулюють юридичні норми, та адміністративні циркуляри, де пояснюється, як адміністрація має розуміти правову норму і як повинна її застосовувати. Ця відмінність у багатьох випадках має більше теоретичне, ніж практичне значення.
Стосовно стилю законів у країнах романо-германської правової сім'ї склалися дві протилежні тенденції. Перша полягає у намаганні зробити закони доступнішими, тоді як згідно з другою тенденцією під час розробки норми права вживається якомога точніша мова, навіть якщо це може призвести до того, що право буде зрозумілим лише фахівцям. У країнах романо-германської правової сім'ї є прихильники і одного, й іншого підходів. Якщо порівняти німецький Цивільний кодекс і французькі кодекси, можна побачити, які перешкоди для взаєморозуміння породжує застосування різної законодавчої техніки. Слід зауважити, що стосовно стилю судових рішень склалося таке становище: французькі судові рішення зрозумілі лише фахівцям, розгорнутіші німецькі читаються набагато легше.
Це підтверджує основне правило загальної теорії права — видання закону або регламенту є справою влади. Однак практичне значення закону залежить від способу його застосування. Відтак застосування закону передбачає й певний метод тлумачення, на важливості якого в наш час неодноразово наголошувала більшість юристів — теоретиків і практиків.
Нині поряд із законами дедалі більшого значення набуває друга група джерел права, таких як судова практика і звичаї, що раніше були притаманні іншим правовим системам.
Судді в країнах романо-германської правової сім'ї — це зазвичай юристи, які професійно і постійно займаються судовою практикою, тобто це свідчить про деякий відхід від римської традиції. Як відомо, судді і претори Риму не були професійними юристами. Але є винятки із загального принципу. Так, у деяких країнах на певний термін на посаду судді можуть обиратися і не юристи (наприклад, у кантонах Швейцарії, у французьких комерційних судах). Судді, як правило, призначаються довічно, і принцип незмінності суддів є однією з гарантій їх незалежності.
За загальним правилом, у країнах романо-германської сім'ї кар'єра судді починається з перших років професійної діяльності. На відміну від країн загального права, тут дуже рідко на посаду судді призначається досвідчений адвокат. Тому у суддів континентальної Європи психологія дещо інша. Їхнє бачення виходить за межі конкретних справ і не є таким обмеженим юридичною технікою, як у англійських колег. Цьому сприяє і наявність інституту прокуратури, що також покликаний охороняти громадські інтереси.
Роль, яку відіграє судова практика в різних країнах, відрізняється елементами різного характеру. Слід згадати наявність збірників судової практики, ступінь їх досконалості, а також їхній офіційний характер в окремих країнах. Офіційні збірники судової практики існують у Франції, ФРН, Іспанії, Італії, Швейцарії та деяких інших країнах. Враховуючи намагання юристів країн романо-германської правової сім'ї спиратися у своїх рішеннях на закон, можна розглядати судовий прецедент тільки як виняток з правила, яке не порушує основоположного принципу верховенства закону. Значення і роль права, яке створюється судовою практикою, вужче через це обмеження, і таке становище прямо протилежне тому, що існує в країнах англосаксонської сім'ї. В. Синюков зазначає: «У континентальній правовій сім'ї судова (правозастосовна) практика не може не мати деякого нормативного значення, тобто виконувати роль фактора "тиску" або корегування законодавства, яка, однак, офіційно визнається пріоритетним або навіть єдиним джерелом права». Становище, коли сім'я загального права має ознаки, що притаманні сім'ї континентального права (писане право), а остання використовує певні механізми англосаксонської правової сім'ї, зокрема судову практику, свідчить про глибокі взаємозв'язки світового правового розвитку, певну єдність правового регулювання в межах європейської цивілізації.
Заслуговує на увагу стиль судових рішень, що повинні бути мотивованими. Проте так було не завжди. Протягом тривалого часу у рішенні вбачали владний наказ, що не потребує пояснення. Практика мотивації судових рішень склалася поступово. Як загальне правило її наказали застосовувати судам у Франції у 1790 р. та у Німеччині у 1879 р. Хоча судові рішення в країнах романо-германської сім'ї схожі у тому, що вони повинні бути мотивовані, стиль їх викладу відрізняється. У деяких країнах використовується французький стиль, що походить від стилю висновків стряпчих: судове рішення має бути стислим. Такий концентрований стиль викладу розуміють і захоплюються ним лише досвідчені юристи. В інших країнах, навпаки, стиль судового рішення близький до публіцистичного, тому таке рішення зрозуміле широкому загалу.
Особливе місце в системі джерел права романо-германської правової сім'ї належить звичаю. Це зумовлено тим, що закон як писаний нормативно-правовий акт у деяких випадках для правильного розуміння потребує доповнення та пояснення звичаєм, на основі якого він створений. До того ж певні поняття, категорії, що використовуються в юриспруденції, потребують пояснення, в тому числі і з точки зору звичаю. При цьому слід зазначити, що нині роль звичаю у правових системах романо-германської правової сім'ї досить обмежена внаслідок прогресу кодифікації та визнаної першості закону, хоча в деяких випадках звичай застосовується для його тлумачення.
Протягом тривалого часу доктрина була основним джерелом права у романо-германській правовій сім'ї: саме в університетах у XIII-XIX ст. були здебільшого вироблені основні принципи права. У теорії закон мав місце як джерело права. Отже, з урахуванням цих двох чинників можна встановити істинне значення доктрини всупереч спрощеним формулам, які часто зустрічаються і згідно з якими вона не є джерелом права. Ці формули мають сенс лише у тому разі, коли допустити, що право виражається тільки у правових нормах, вироблених публічною владою. Це виявляється у тому, що доктрина сприяє створенню юридичної термінології, якою користується законодавець. Важливим є значення доктрини для встановлення методів, за допомогою яких досліджують право і тлумачать закони. Вона також може справляти вплив на самого законодавця, який часто лише виражає тенденції, визначені доктриною, та сприймає підготовлені нею пропозиції (при цьому не йде мова про зменшення ролі законодавця). Роль доктрини має в нашу епоху першорядне значення, і її збереження у сучасних умовах можна вважати прогресом та необхідністю. Попри це визнання важливості ролі законодавця не повинно призвести до того, щоб не зважати на реальні відносини між ним та доктриною і стверджувати про диктатуру закону. Адже насправді все набагато складніше. Доктрина впливає на законодавця і є при цьому лише другорядним джерелом права. Але доктрина відіграє також роль у застосуванні закону, отже, важко заперечувати її як джерело права. І справді, доктрина має першорядну важливість, оскільки саме вона створює інструментарій для діяльності юристів у різних країнах.
Англосаксонська правова сім'я (система загального права)
Ця система як система загального права являє собою сукупність національних правових систем, які мають загальні риси, що проявляються у єдності закономірностей і тенденцій на основі норми, сформульованої суддями у судовому прецеденті, який є основним джерелом (формою) права, у поділі права на загальне право і право справедливості, у превалюванні процесуального права над матеріальним.
Ця сім'я, що сформувалася багато віків тому в Англії, є найбільш розповсюдженою у світі. Від інших правових сімей вона відрізняється тим, що як основне джерело права в ній визнається судовий прецедент. Суди не тільки застосовують, а й створюють норми права у процесі вибору відповідного прецеденту, його тлумачення, прийняття або неприйняття під приводом значних розбіжностей обставин справи, яка розглядається від тієї, що розглядалася раніше; суд у цілому і судді, зокрема, мають значну свободу. Визначення прецеденту джерелом права означає, що суд здійснює не тільки юридичну функцію (вирішення конфліктів на основі права), а й правотворчість. У силу таких обставин загальне право досить часто називають «судовим правом». Ще однією особливістю є відсутність у англійській правовій сім'ї чітко вираженого (порівняно з континентальним правом) поділу на галузі права. Норми загального права спрямовані перш за все на вирішення проблем, а не на формулювання загального правила поведінки як орієнтира на майбутнє. Характерне також традиційне перебільшення ролі процесуального права порівняно з іншими галузями права.
Для цієї правової сім'ї характерний поділ права на загальне право та право справедливості.
Вчені-компаративісти, досліджуючи сім'ю загального права, приділяють першочергове значення англійському праву як ідеологічній базі всієї правової сім'ї, об'єктивно оцінюють високу питому вагу американського права і ступінь впливу на нього й інших національні законодавства концепції загального права.
В силу історичних й інших умов англійське право завжди займало і продовжує займати центральне домінуюче місце в англосаксонській правовій сім'ї. В історії його розвитку дослідники, як правило, розрізняють чотири періоди.
Перший період, який називають англосаксонським, розпочинається з норманського завоювання Англії у 1066 р. Йому притаманна наявність численних законів і звичаїв варварських племен германського походження (саксів, англів, ют тощо), що мешкали у цей період в Англії. У країні не було загального права, діяли не пов'язані між собою у єдину систему локальні звичаї.
Другий період у розвиткові англійського права визначають часом з 1066 по 1485 pp. (до встановлення династії Тюдорів). У цей час поступово долається домінуюча роль місцевих звичаїв і відбувається становлення загального права. Цей період справив великий вплив на всі наступні періоди розвитку правової системи Англії.
Третій період розвитку тривав з 1485 по 1832 pp. і вважається періодом розквіту загального права в Англії. Його особливістю слід вважати те, що в силу ряду причин система загального права в Англії співіснувала з правом справедливості.
Четвертий період визначається з 1832 р. і існує до цього часу. Поступово здійснюється значна трансформація як державного механізму, так і правової системи Англії. Значних змін зазнала судова система, яка зрівняла всі англійські суди у правах. Вони одержали можливість застосовувати як норми загального права, так і норми справедливості. Проте, як вважають правознавці, подібні реформи не позбавили англійське право його традиційних рис.
У наш час в якості найважливіших джерел англійського права залишаються судові прецеденти. Поряд з тим, з кінця XIX ст. все більшого значення набувають парламентські статути — законодавчі акти, що приймаються британським парламентом.
Протягом XX ст. серед джерел права зростає роль делегованого законодавства, особливо у сфері освіти, медичного обслуговування, соціального страхування тощо.
Поряд з англійським правом у англосаксонській правовій сім'ї особливо виділяється також американське право — правова система США. Вона почала формуватися ще в XVII— XVIII ст. в умовах світового колоніалізму і зберегла свої первинні особливості до цього часу.
Особливий вплив на процес становлення і формування правової системи США справило англійське право. Проте на правові системи окремих штатів безумовно впливали іспанська, французька правові системи тощо. Зазнавши впливу англійського права, правова система США залишалася цілком самостійною у правовому відношенні, хоч за своєю структурою суттєво не відрізняється від права Англії. Вона також поділяється на загальне право і право справедливості, тут також формується судова практика у вигляді прецедентів. Джерелами права є судові прецеденти, закони, правові доктрини, розроблені окремими суддями і судовими корпораціями. Велике значення має інститут присяжних.
Серед інших особливостей правової системи США слід виділити і її федеральний характер. На території США фактично діє 51 система права. Серед інших особливостей необхідно вказати на більшу роль, що у ній відіграє законодавство порівняно з англійською правовою системою, більшу «кодифікованість», меншу роль судової практики.
Сім'я традиційного чи звичаєво-общинного права
Ці системи сформувалися на основі норм-звичаїв, які склалися природним шляхом, а також правових норм, що запозичилися у колоніальних держав. Цю групу складають правові системи країн, що розвиваються (Африки, Мадагаскару).
Серед ознак даної правової сім'ї виділяють певні особливості:
1. Домінуюче місце у системі джерел права-звичаїв і традицій, що мають, як правило, неписаний характер.
2. Звичаї і традиції являють собою синтез норм, міфів, моральних вимог, що склалися природним шляхом і визнані державою.
3. Звичаї і традиції регулюють в першу чергу відносини груп чи спільнот, а не окремих індивідів.
4. Нормативні акти (писані закони) мають вторинне значення, хоча у наш час їх питома вага зростає і зростає.
5. Правовий прецедент не набуває певного значення як джерело права.
6. Юридична доктрина не відіграє суттєвої ролі в юридичному житті даних суспільств.
Стан сучасного права країн Африки визначається специфікою розвитку цього регіону. Внаслідок цього їх правові системи тривалий час формувалися шляхом взаємовпливу традиційного, звичаєвого та західного права.
Протягом багатьох сотень років життя мешканців Африки регулювалося звичаями. Їх виконання було традиційно добровільним. Взагалі, територія Африки характеризується великим різноманіттям звичаїв і традицій. У межах одного району відмінності між звичаями різних племен, як правило, було незначними. Але у різних регіонах відмінності вже могли бути досить великими. Так, були племена як з монархічними, так і з демократичними режимами. Родина існувала як і у матріархальному, так і в патріархальному вигляді. Але всі племена мали багато спільного у тому, що стосувалося принципів, звичаєвої техніки, механізмів реалізації.
Великий вплив на розвиток права Африки справило поширення християнства та ісламу. І хоча за традицією звичаї продовжували існувати, сила їх значно зменшувалися.
Християнство поширювалося у два етапи. Перший — в IV ст., коли християнською стала Ефіопія. Наступне просування християнства стало можливим лише у XIX ст. І сьогодні серед африканців — 30 відсотків християн.
Поширення ісламу почалося у XI ст. (Західна Африка). У XIV—XV ст. іслам почав завойовувати позиції на узбережжі Індійського океану в Сомалі. Зараз близько 35 відсотків африканців — мусульмани.
Істотно, що ці релігії мали відповідний вплив і на розвиток правових інститутів. Християнство сприяло рецепції континентального права та загального права, іслам — мусульманського права.
Протягом XIX ст. територія всієї Африки була повністю колонізована. Насамперед Англією, Іспанією, Бельгією, Португалією та Францією. Кожна країна-колонізатор проводила свою політику асиміляції населення та впровадження свого права. Для застосування нових правових норм традиційне звичаєве право було непридатним. Тому майже у всіх африканських країнах поряд із традиційними органами розгляду спорів були створені суди європейського типу.
У сфері кримінального права з самого початку були заборонені найбільш варварські види покарань. З 1946 р. у майже всій французькій Західній Африці почали застосовувати французький кримінальний кодекс. У сфері кримінального права почали діяти також і суди. Орієнтація на французьке право була насамперед у таких країнах, як Нігерія, Гана, Гамбія.
Одночасно в англійській Західній Африці були запроваджені кримінальні, кримінально-процесуальні кодекси. Звичаєве право у багатьох регіонах та місцевостях було зведено до меж лише приватного права.
Португальські традиції були поширені в Анголі, Мозамбіку, Гвінеї-Бісау, Кабо Верде (колишні Острови Зеленого мису).
Незважаючи на те, що нове право запроваджувалося на зразок країн-метрополій, застосування його, як правило, було обмеженим відповідними спеціальними декретами щодо режиму тих чи інших територій. Це стосується і французьких, і англійських, і португальських володінь, а також і Бельгійського Конго, де застосовувався спеціальний Цивільний кодекс.
В Африці на різних територіях існував різний правовий режим. Так, у Західній Африці, Північній Родезії (Замбії), Н'ясаленді (Малаві), Британському Сомалі застосовувалося загальне право, право справедливості, статути загального характеру. Вони стали чинними у різні часи: 1874 р. — щодо Золотого Берега (Гани); 1880 р. — щодо Сієра Леоне; 1888 р. — щодо Гамбії; 1900 р. — щодо Сомалі; 1902 р. — щодо Н'ясаленду; 1911 р. — щодо Північної Родезії. У Східній Африці застосовувалося право Британської Індії. На південь від Замбезі застосовувалося романо-германське право. Це стосувалося Мису Доброї Надії, Південної Родезії, Бечуаналенду (Ботсвани), Басутоленду (Лесото), Трансваля, Свазіленду. Мусульманське право поширене у Судані, Лівії, Мавританії. Його компоненти є у всіх країнах, які знаходяться на узбережжі Середземного моря.
Застосування права метрополій у різних країнах Африки мало досить специфічний характер. Оригінальні правові норми часто зазнавали серйозних змін. Деякі, в разі необхідності, у процесі застосування місцевими адміністраціями та судами взагалі виключалися. Відмінності між правовими системами країн поглиблювалися.
Здобуття країнами Африки незалежності у XX ст. не уповільнило впровадження західного права. Навпаки, нові уряди підтвердили дійсність усіх попередніх законів. Особливо у сфері приватного права.
Досить суттєві зміни відбулися у сфері публічного права. Так, у більшості країн західна конституційна модель плюралістичної демократії виявилася неприйнятою. Внаслідок цього з'явилися диктаторські форми у вигляді президентських режимів, які були більш привабливими та природними для еліт цих країн. Але таку ситуацію спеціалісти вважають тимчасовою.
У сфері приватного права зміни не такі суттєві. Одночасно йдуть процеси реабілітації звичаю і цінностей звичаєвого права та відмови від тих інститутів і норм, які затримують розвиток суспільства.
У зв'язку з тим, що у період колоніалізму звичаєве право зазнавало утисків, у багатьох країнах після отримання незалежності популярними стали рухи щодо збереження та навіть кодифікації цих норм. Так, на Мадагаскарі у 1957 р. було прийнято рішення про кодифікацію звичаїв. Те ж саме було зроблене у Танганьїці, Сенегалі. У Нігерії були розпочаті роботи щодо компіляції норм звичаєвого права.
Одночасно в Школі східних та африканських досліджень при Лондонському університеті були підготовлені великі збірки норм звичаєвого права. А саме: звичаєве право та право спадкування Кенії; шлюбне, спадкове, право зобов'язань та речове право Малаві, шлюбне право Ботсвани тощо.
Сучасний політичний розвиток країн Африки обумовлює досить складні проблеми трансформації права та правових систем цього континенту.
Особливе місце у групі правових систем займає Далекосхідна система. Її формують правові системи Китаю, Гонконгу, Японії, Кореї, Монголії, країн Індокитаю, Малайзії. Перевага надається загальносоціальним нормам як взірця поведінки — нормам моралі, нормам-звичаям, нормам-традиціям. Ними обумовлюються як закони, так і судові рішення. Сьогодні держави цього регіону активно запозичують правові інновації країн європейського і американського континентів. Основним акцентом у правових системах далекосхідних країн є компроміс, якого досягають без застосування закону. Ефективним засобом вирішення конфлікту чи подолання соціального зла є кримінальне право. У питанні про співвідношення прав і обов'язків особи пріоритет надається обов'язкам.
Складні процеси соціального життя, науково-технічних революцій, загальнопланетний рух до свободи спричинюють зближення правових сімей. Виникли варіації правових сімей, що містять риси і романо-германського, і загального права, і шотландського права, і права Філіппін та ін. Якщо в Англії, США й інших країнах загального права посилилась роль закону, загальних норм кодифікації, то у країнах Континентальної Європи тенденція формування більш абстрактних норм викликала до життя закономірну, за логікою юридичних систем, зустрічну тенденцію: посилення ролі судових органів у процесі юридичного регулювання, розвиток їх індивідуально-правової, творчої діяльності. Ще більш знаменним фактом є вироблення в ході правової європейської інтеграції (зокрема, Судом європейських спільнот) положень і конструкцій, що об'єднають, здавалося б , несумісні — якісно різні — положення континентального права і загального прецедентного права. Це пояснюється тим, що в сучасних умовах чітко визначилося значення для правових систем їх загальноцивілізованої, загальнокультурної основи, глобальних процесів інтеграції і утворення свободи.
У всіх правових системах сучасності визначальним фактором, що відображає загальноцивілізовану і загальнокультурну основу, є єдині загальнолюдські начала, права людини.
Питання для самоконтролю:
1. Поняття порівняльного правознавства, його роль, функції та значення у вивченні господарського права зарубіжних країн.
2. Поняття господарського права зарубіжних країн.
3. Основні правові сім’ї та їх загальна характеристика.
4. Особливості романо-германської правової сім’ї.
5. Особливості правової сім’ї загального права.
6. Особливості мусульманської правової сім’ї.
7. Особливості правової сім’ї традиційного права.
8. Суб’єкти господарського права зарубіжних країн та їх відмінні риси.
Дата: 2019-03-05, просмотров: 219.