Практичні заняття (грец. prakticos - діяльний) - форма навчального заняття, на якому педагог організує детальний розгляд студентами окремих теоретичних положень навчальної дисципліни і формує уміння і навички їх практичного застосування шляхом виконання відповідно поставлених завдань. У структурі практичного заняття домінує самостійна робота студентів. Практичні і лабораторні заняття отримали поширення в університетській освіті у другій половині XIX ст.. Зусиллями М.В. Ломоносова лекція знайшла поєднання з практичними заняттями і науково-дослідною роботою.

Перелік тем практичних занять визначається робочою навчальною програмою дисципліни. Практичними заняттями називають заняття із розв'язування задач з вищої математики, фізики, теоретичної механіки, нарисної геометрії та інших предметів, виконання вправ на побудову схем, графіків, діаграм, виконання розрахунково-графічних робіт із спеціальних дисциплін, виконання вправ на читання, наприклад, аудіювання, розмовне мовлення при вивченні мов.

Правильно організовані практичні заняття мають важливе виховне та практичне значення (реалізують дидактичний принцип зв'язку теорії з практикою) і орієнтовані на вирішення наступних завдань:

- поглиблення, закріплення і конкретизацію знань, отриманих на лекціях і в процесі самостійної роботи;

- формування практичних умінь і навичок, необхідних в майбутній професійній діяльності;

- розвитку умінь спостерігати та пояснювати явища, що вивчаються;

- розвитку самостійності тощо.

Методика підготовки і проведення лабораторно-практичних робіт охоплює декілька етапів:

Попередня підготовка до лабораторної роботи полягає у вивченні студентами теоретичного матеріалу у відведений для самостійної роботи час, ознайомлення з інструктивними матеріалами з метою усвідомлення завдань лабораторної роботи, техніки безпеки при роботі з електричними приладами, хімічними та вибуховими речовинами тощо.

Консультування студентів викладачами і допоміжним персоналом з метою надання вичерпної інформації, необхідної для самостійного виконання запропонованих викладачем завдань, ознайомлення з правилами техніки безпеки при роботі в лабораторії.

Попередній контроль рівня підготовки студентів до виконання конкретної роботи (отримання так званого "допуску" до виконання роботи).

Самостійне виконання студентами завдань відповідно до окресленої навчальною програмою тематики.

Опрацювання, узагальнення отриманих результатів лабораторної роботи і оформлення індивідуального звіту.

Контроль і оцінювання викладачем результатів роботи студентів.

У практиці вищих навчальних закладів сформувалися різні підходи до методики проведення лабораторних занять:

1. За місцем лабораторних робіт у структурі навчальної дисципліни: виконання лабораторних робіт чи тематичного лабораторного практикуму після теоретичного курсу (послідовний метод);

2. За організаційними особливостями: фронтальні лабораторні роботи (коли всі студенти виконують одне й те ж завдання на одному обладнанні) та групові лабораторні роботи (коли студенти поділені на підгрупи з 2-4 осіб, які виконують різні за тематикою, планом і змістом роботи).

Фронтальні і групові форми лабораторно-практичних занять мають свої недоліки і переваги, які слід враховувати. До переваг фронтальних лабораторних робіт можна віднести:

- безпосередній зв'язок з матеріалом, що вивчається, і засвоюється одночасно усіма студентами;

- реалізацію принципів систематичності і послідовності;

- сприятливі умови для викладача: усний інструктаж перед початком роботи і в процесі її виконання, підготовка типового обладнання, досить легкий контроль за виконанням студентами лабораторної роботи та її результатами.

Обговорення результатів, яке здійснюється на даному чи наступному занятті, дозволяє їх узагальнити у процесі колективного обговорення, виявити типові помилки студентів та здійснити їх корекцію.

Однак при фронтальних лабораторних роботах найчастіше використовується досить просте обладнання: 25-30 однотипних комплектів устаткування, і тому для проведення більш складних експериментальних досліджень доцільно організовувати індивідуально-групові роботи з використанням більш складного, сучасного обладнання. Вони мають різне дидактичне спрямування та вимагають різного рівня самостійності студентів. Науковці-методисти В.І. Мокін, В.О. Папьєв, О.В. Мокін пропонують використовувати такі різновиди лабораторних робіт як:

1. Ознайомчі лабораторно-практичні роботи, що передбачають формування вмінь і навичок користування приладами, пристроями, необхідних для виконання професійних завдань.

2. Підтверджуючі лабораторно-практичні роботи, виконання яких має на меті підтвердження правильності отриманих теоретичних знань.

3. Частково-пошукові лабораторно-практичні заняття, що стимулюють самостійність та творче мислення студентів. В інструкціях та методичних рекомендаціях до таких робіт окреслюється тема, мета, завдання, загальний план досліджень та орієнтований перелік запитань, на які слід знайти відповіді. Студенти самостійно деталізують план дослідження і вибирають траєкторію руху для досягнення мети дослідження.

4. Дослідні практичні роботи мають лише мету дослідження, усі інші етапи роботи студенти планують самостійно. Такий вид лабораторних робіт вимагає великих часових затрат, високої інтелектуальної напруги і передбачає відповідне оцінювання.

3) Назвіть позитивні сторони і недоліки в організації самостійної роботи студентів.

Самостійна робота студентів поряд з аудиторною представляє одну з форм навчального процесу і є істотною його частиною. Для її успішного виконання необхідні планування й контроль із боку викладачів, а також планування обсягу самостійної роботи в навчальних планах спеціальностей профілюючими кафедрами, навчальною частиною, методичними службами навчального закладу.

Самостійна робота студентів призначена не тільки для оволодіння кожною дисципліною, але й для формування навичок самостійної роботи взагалі, у навчальній, науковій, професійній діяльності, здатності приймати на себе відповідальність, самостійно вирішити проблему, знаходити конструктивні рішення, вихід із кризової ситуації й т.д. Значимість самостійної роботи студентів виходить далеко за рамки окремого предмета, у звязку із чим випускаючі кафедри повинні розробляти стратегію формування системи вмінь і навичок самостійної роботи. При цьому варто виходити з рівня самостійності абітурієнтів і вимог до рівня самостійності випускників для того, щоб за період навчання шуканий рівень був досягнутий [5, с. 10–13].

На думку науковців, система вищої освіти покликана не лише давати студентам певну систему знань, формувати в них професійні вміння та навички, розвивати творче мислення, але й озброювати методикою самостійного пошуку і здобуття інформації, необхідної для подальшої професійної діяльності.

Самостійна робота – це спеціально організована діяльність студентів з урахуванням їх індивідуальних особливостей, спрямована на самостійне виконання навчальних завдань різних рівнів складності як на аудиторних заняттях, так і в позааудиторний час. Метою організації самостійної роботи студентів є її спрямування на виконання соціального замовлення, тобто у формуванні у студентів уміння самостійно поповнювати свої знання, орієнтуватися у потоці наукової інформації [5, с. 15].

Відповідно до нової освітньої парадигми незалежно від спеціалізації й характеру роботи будь-який починаючий фахівець повинен мати фундаментальні знання, професійні вміння й навички діяльності свого профілю, досвід творчої й дослідницької діяльності за рішенням нових проблем, досвід соціально-оцінної діяльності. Два останні складники освіти формуються саме в процесі самостійної роботи студентів.

У ВНЗ існують різні види індивідуальної самостійної роботи – підготовка до лекцій, семінарів, лабораторних робіт, заліків, іспитів, виконання рефератів, завдань, курсових робіт і проектів, а на заключному етапі – виконання дипломного проекту. Самостійна робота більше ефективна, якщо вона парна або в ній беруть участь троє чоловік. Групова робота підсилює фактор мотивації й взаємної інтелектуальної активності, підвищує ефективність пізнавальної діяльності студентів завдяки взаємному контролю [7, с. 34–35].

У випадку індивідуальної підготовки студент суб’єктивно оцінює свою діяльність як повноцінну й завершену, але така оцінка може бути помилковою. При груповій індивідуальній роботі відбувається групова самоперевірка з наступною корекцією викладача. Ця друга ланка самостійної навчальної діяльності забезпечує ефективність роботи в цілому. При досить високому рівні самостійної роботи студент сам може виконати індивідуальну частину роботи й демонструвати її партнеру-однокурснику.

Співвідношення часу, що відводиться на аудиторну й самостійну роботу, в усьому світі становить 1:3,5. Таке співвідношення ґрунтується на величезному дидактичному потенціалі цього виду навчальної діяльності студентів. Самостійна робота сприяє: поглибленню й розширенню знань, формуванню інтересу до пізнавальної діяльності, оволодінню прийомами процесу пізнання, розвитку пізнавальних здібностей [7, с. 35].

Саме тому вона стає головним резервом підвищення ефективності підготовки фахівців.

Теоретичний аналіз і вивчення практики діяльності ВНЗ показує, що розгортання самостійної роботи студентів починається з постановки навчальних завдань. Можна констатувати, що організацію самостійної роботи студентів слід розпочинати з розроблення системи навчальних завдань різних рівнів складності залежно від особливостей відокремлених типологічних груп.

Загальним недоліком усіх підходів до організації самостійної роботи студентів є їх однобічність, обмеженість дидактичного аналізу одним або декількома аспектами.

Незважаючи на відмінність підходів, більшість дослідників дійшли висновку, що сьогодні необхідний загальнопедагогічний, а не частково-аспектний підхід до організації самостійної роботи, який потребує єдності між тим, хто навчається, і тим, хто навчає, оскільки самостійна робота як частина освітнього процесу завжди включає пряме або непряме педагогічне керівництво, тобто єдність методів навчання і способів учіння. Саме такий підхід призводить до комплексного впливу на засвоєння кожним студентом наукових понять, способів дій, на формування певних особистісних характеристик.

Самостійну навчальну роботу можна визначити «як сукупність різноманітних видів індивідуальної і колективної навчальної діяльності студентів, яка здійснюється ними на заняттях або вдома за завданням викладача, під його керівництвом, проте без його безпосередньої участі» [2, с. 297]. Більшість дослідників розглядають проблему підготовки студентів до самостійної роботи і керівництва нею викладацьким складом на мотиваційному, технологічному та організаційному рівнях [1, с. 176]. Іншими словами, треба, по-перше, сформувати у студентів мотивацію до самостійного вивчення навчального матеріалу та, по-друге, забезпечити впровадження технології з боку викладачів, враховуючи при цьому індивідуальні психологічні властивості студента.

Для успішної організації самостійної роботі студентів викладач має виконати ряд заходів:

· встановити завдання стосовно самостійної роботи;

· забезпечити студентів необхідною навчальною та методичною літературою;

· розробити та довести до студентів рекомендації щодо вивчення теорії;

· надати зразки виконання практичних вправ;

· поставити контрольні питання та орієнтири для самоконтролю студентами своєї самостійної роботи.

Самостійна діяльність вимагає від студентів активної розумової праці, вміння застосовувати раніше засвоєнні знання. Найбільш поширеними видами самостійної роботи є робота з підручником, навчальними посібниками, дидактичними матеріалами, персональним комп’ютером, розв’язування задач, виконання вправ, написання рефератів, самостійні спостереження, лабораторні роботи, дослідницька діяльність, конструювання, моделювання.

За дидактичною метою самостійну роботу можна поділити на: підготовчу, спрямовану на засвоєння нових знань, тренувальну, узагальнююче-повторювальну й контрольну. Найбільш широко самостійна робота застосовується під час закріплення і вдосконалення знань, умінь та навичок студентів. Мають самостійний характер також й усі види творчих робіт. Завдання для самостійної роботи можуть бути фронтальними та індивідуальними. В усіх випадках завдання, які вимагають самостійної роботи, даються студентові з урахуванням його індивідуальних особливостей та пізнавальних можливостей [2, с. 297].

Отже, вважаємо, щоб організація самостійної роботи студентів у вищому навчальному закладі при вивченні різних предметів була ефективною, необхідно забезпечити в цьому процесі врахування індивідуальних особливостей студентів.

Таким чином, організація самостійної роботи студентів дозволяє зробити навчальний процес більш індивідуалізованим, сприяти науково-дослідницькій роботі студентів, надає можливість приймати участь в олімпіадах та науково-технічних конференціях. І найголовніше, робить студентів впевненими в тому, що вони будуть вміти виконувати встановлені завдання в своїй майбутній професійній діяльності.

Спланувати самостійну роботу та виявити методи її найефективнішого застосування можна завдяки знанням усіх аспектів форм організації навчання.

Форми організації навчання поділяють на аудиторну та позааудиторну роботу. Але, зокрема, кредитно-трансферна система навчання розрахована таким чином, що більша кількість часу відводиться на позааудиторну навчальну діяльність студентів. Тобто мова йдеться про самостійну навчальну діяльність без участі викладача. Але і в аудиторній навчальній діяльності витрачається час на самостійну навчальну, хоча тут вона керується викладачем.

Вище наведені форми навчання сприяють самостійній роботі студентів під наглядом викладача, яка ставить на меті закріплення знань, умінь та навичок, що були засвоєні під час лекції. Вона дає можливість ґрунтовно, всебічно засвоювати матеріал, котрий досить доступний для сприймання, знаходити додаткову інформацію та виконувати творчі роботи.

Кожна форма організації навчання занять існує разом з відповідними методами навчання. Форми навчання та методи хоч і пов’язані між собою, але між ними існує й різниця. Тобто, форми навчання це організація навчально-виховного процесу, а методи є більш процесуальні та методичні.

На аудиторних заняттях викладачі користуються такими основними групами методів навчання, як: 1) організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності; 2) стимулювання й мотивації навчально-пізнавальної діяльності; 3) контролю (самоконтролю, взаємоконтролю), корекції (самокорекції, взаємокорекції) за ефективністю навчально-пізнавальної діяльності.

У тій чи іншій мірі всі ці методи вміщують у собі і самостійну діяльність студентів. Самі ж методи засновані на активній взаємодії всіх учасників навчального процесу (інтерактивне навчання). Ця взаємодія, і між студентами один з одним, і між студентами та викладачем є важливим джерелом отримання знань.

В залежності від розуміння викладачем індивідуальних особливостей студентів кожної окремої групи відбувається використання різних методів навчання.

Якщо ставитися до кожного суб’єкта взаємодії індивідуально, то отримуємо більш ефективний навчальний процес. Наприклад, усі студенти на лекції отримають однакову інформацію, але засвоювати її вони будуть не однаково. Більшою мірою, це виникає через те, що у кожного з них існують індивідуальні особливості сприйняття та пам’яті. Так, є студенти, із більш розвиненою зоровою пам’яттю, а деякі користуються слуховою. Отже, ще один бік індивідуального навчання – це вивчення та використання індивідуальних особливостей кожного студента окремо і групи в цілому.

Ефективним у самостійній роботі студентів є метод пошуку інформації, а потім відповіді на запитання. Так, для групи розробляються запитання, відповіді на які поповнять уже прослуханий матеріал лекції. Необхідну інформацію можна знайти в різних джерелах. Це документи, підручники, довідкові видання, роздатковий матеріал, доступна комп’ютерна інформація.

Студенти об’єднуються в групи, кожна група отримує запитання згідно з темою заняття та час, необхідний для пошуку та аналізу інформації. Наприкінці заняття заслуховуються та доповнюються повідомлення від кожної групи.

Знання індивідуальних особливостей кожного студента дозволяє викладачеві створювати індивідуальні програми саморозвитку студента, враховуючи особливості його інтелектуального розвитку, темпераменту, самооцінки та мотиву діяльності. Такі індивідуальні програми розвитку сприяють не тільки більш глибокому оволодінню знаннями, але й коригують особистісні якості студента. Але ми вважаємо, що для більш успішного навчання треба використовувати як індивідуальні, так і групові форми роботи зі студентами.

БІЛЕТ